Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

Умовно-дострокове звільнення (УДЗ) є найбільш значущим заохоченням, яке може бути застосоване до засуджених, і залишається для них найбільш бажаним. Так, протягом 11 місяців 2008 р. з установ виконання покарань України умовно-достроково звільнено 23,5 тис. засуджених.

Поява інституту умовно-дострокового звільнення в Росії була пов’язана з розвитком ідей європейських гуманістів про справедливість вживаних до злочинця обмежень і обтяжень, зокрема про те, що покарання не повинно викликати у людини особливих мук і страждань, а сприяти її виправленню і поверненню в суспільство.

Визнання державою умовно-дострокового звільнення як засобу виправлення засуджених відбулося набагато раніше, ніж вказують на те дослідники питання, зокрема в Російській імперії – зі створенням у 1819 р. і діяльністю Піклувального про в’язниці товариства. У 1857 р. Устав про утримуваних під вартою був доповнений розділом «Устав Товариства піклувального про в’язниці», коли діяльність останнього було законодавчо регламентовано. З виданням у 1909 р. закону про умовно-дострокове звільнення даний інститут був остаточно сформований і закріплений законодавчо, причому детально розроблений механізм його застосування і умови відміни.

Услід за ухваленням цього закону була розроблена Загальна тюремна інструкція 1915 р., в якій, зокрема, вказувалося: «позбавлення волі, перешкоджаючи продовженню їх злочинної діяльності, переслідує мету не тільки покарання, але й виправлення, викорінювання поганих схильностей і звичок, а також підготовки до чесного трудового життя на волі». Ці обставини дозволяють говорити не тільки про становлення такої мети покарання, як виправлення і, як наслідок, появу інституту умовно-дострокового звільнення, але й зародження ідеї ресоціалізації злочинців, підготовки їх до життя на волі. До моменту Жовтневої революції 1917 р. пенітенціарна політика і право Росії увібрали в себе низку передових ідей, звернули увагу на людину, структуру його особистості з метою не покарати, а виправити і повернути в суспільство корисним його членом. Молода радянська влада після Жовтневої революції не відмовилася від застосування інституту умовно-дострокового звільнення, хоча він зазнав значних змін. Були сформульовані підстави і умови застосування умовно-дострокового звільнення. У період з кінця 1959 р. по кінець 1990 р. кримінальне законодавство передбачало ряд обмежень в умовно-достроковому звільненні для найбільш небезпечних категорій злочинців.

З прийняттям нового КК України 2001 р. усі обмеження було знято.

Декілька слів стосовно суті й правової природи умовно-дострокового звільнення і поняття ресоціалізації засуджених.

Історично умовно-дострокове звільнення за своєю правовою природою є комплексним, міжгалузевим інститутом, передбаченим статтями кримінального, кримінально-виконавчого і кримінально-процесуального законодавства. Вивчення історії розвитку інституту умовно-дострокового звільнення і аналіз законодавства дозволяє зробити висновок і про його заохочувальну правову природу, адже його застосування пов’язується з правомірною поведінкою засудженого, його ставленням до праці, навчання, виховних заходів, що проводяться в колонії.

У науці кримінального права висловлювалися різні точки зору під час визначення суті даного інституту. Так, одні вчені, визнаючи наукову значущість існуючих визначень, в сучасному трактуванні умовно-дострокове звільнення розглядають як дострокове звільнення засудженого, який відбув законодавчо встановлену частину призначеного судом терміну покарання, від його подальшого відбування, досяг виправлення, не здійснив протягом невідбутої частини терміну покарання нового злочину, виконував покладені судом обов’язки, дотримувався громадського порядку. Доцільність і необхідність умовно-дострокового звільнення зумовлена тим, що в основному цілі покарання досягнуті, засуджений виправився, і тому немає потреби надалі продовжувати для нього відбування покарання.

Інші вчені оспорюють постановку перед покаранням такої мети, як виправлення, і пропонують замінити її ресоціалізацією засуджених. Проте виправлення, разом із ресоціалізацією засуджених, має самостійне значення, є однією із стадій ресоціалізації і однією з умов її ефективності, про що неодноразово підкреслюється в різних статтях КВК України.

Не вдаючись в аналіз різноманітних визначень поняття ресоціалізації, на наш погляд, під ресоціалізацією слід розуміти сукупність методів переконання і примусу, спрямованих на досягнення свідомого відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства, повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві, організацію соціального контролю за його поведінкою і надання соціальної допомоги в його успішній соціальній адаптації.

Є пропозиції стосовно поетапного звільнення засуджених від фізичної ізоляції. За три місяці перед очікуваним умовно-достроковим звільненням до засудженого повинен бути застосований так званий напіввільний режим із триманням у дільницях ресоціалізації (для дорослих) і соціальної адаптації (для неповнолітніх). Туди і треба направляти тих засуджених, стосовно яких адміністрація упевнена, що вони своєю поведінкою подають надію на те, що вони все-таки більше не порушать закон. Було б правильніше, якби терміни утримання у цих дільницях стали дещо коротшими, тим самим збільшивши період самого умовно-дострокового звільнення. У цілому логічно, коли засуджений з-під жорсткого нагляду переходить на напіввільний режим, а вже потім – на вільний. Реінтеграція в суспільство має бути поступовою. Реалізація цих пропозицій потребує внесення відповідних законодавчих змін.

Аналізуючи юридичну природу умовно-дострокового звільнення, треба виділити її матеріальні й формальні ознаки.

Матеріальна підстава застосування умовно-дострокового звільнення – це вказані в кримінальному законі юридичні факти, при настанні яких особу може бути умовно-достроково звільнено. Матеріальною підставою відповідно до закону є визнання судом того факту, що засуджений для свого виправлення не потребує повного відбування призначеного судом покарання (ст. 81 КК України визначає, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосовано, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення).

Умовно-дострокове звільнення носить заохочувальний характер і ґрунтується на виправленні засудженого. Визначення ступеня виправлення засудженого проводиться адміністрацією виправної колонії і судом, і є суб’єктивним процесом. Поведінка засудженого і його виправлення оцінюється, перш за все, за його ставленням до основних засобів виправлення – встановленого порядку виконання і відбування покарання (режиму), виховної роботи, праці, здобування загальної та професійної освіти, а також до участі в самодіяльних організаціях засуджених, до вчиненого ним злочину, відшкодування заподіяного цим злочином збитку та ін.

Умовно-дострокове звільнення може бути застосоване лише за наявності достатніх доказів дійсного юридичного виправлення. Часто суд, користуючись своїм правом звільняти або не звільняти засудженого, відмовляє в умовно-достроковому звільненні, спираючись на підстави і мотиви, не передбачені законом, що негативно позначається на процесі виправлення засуджених та їх подальшій ресоціалізації. Це є наслідком визнання законодавцем умовно-дострокового звільнення не суб’єктивним правом, а законним інтересом засудженого. Хоча, якщо засуджений у повному обсязі виконує вимоги правових норм, то у нього виникає суб’єктивне право на таке заохочення. Тому вважаємо, що було б справедливим закріпити за засудженими в рамках їх правового статусу суб’єктивне право на заохочення, у тому числі й на умовно-дострокове звільнення, яке повинне забезпечуватися юридичними гарантіями і, одночасно, ретельними заходами контролю за поведінкою звільнених.

Формальна підстава застосування умовно-дострокового звільнення – це відбуття засудженим певної, встановленої законом, частини строку покарання. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Чинний КК України не містить обмежень щодо застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Умовно-дострокове звільнення може бути застосоване до всіх категорій засуджених, у тому числі й до тих, які відбувають довічне позбавлення волі.

Засуджений, до якого може бути застосоване УДЗ, а також його адвокат (законний представник) мають право звернутися до суду з клопотанням про УДЗ. У клопотанні повинні міститися відомості, які переконливо свідчать про те, що засуджений не потребує повного відбування покарання, оскільки, відбуваючи термін, він повністю або частково відшкодував заподіяний збиток або іншим чином загладив заподіяну ним шкоду і розкаявся у вчиненому. У клопотанні можуть міститися й інші відомості, що свідчать про виправлення засудженого. Засуджений своє клопотання до суду подає через адміністрацію установи виконання покарань.

Адміністрація УВП не пізніше, ніж через 10 днів, зобов’язана направити клопотання про УДЗ до суду. До клопотання адміністрація додає характеристику на засудженого. У характеристиці повинні міститися наступні відомості про засудженого:

- про його поведінку;

- про його ставлення до навчання і праці;

- про ставлення до вчиненого злочину.

Серед учених і практиків виникає багато суперечок щодо умовно-дострокового звільнення осіб, що відбувають довічне позбавлення волі. Думається, праві ті автори, які вказують на необхідність скорочення формальної підстави для засуджених, які відбувають довічне ув’язнення.

Удосконалення потребує також і процесуальний порядок застосування умовно-дострокового звільнення. З метою з’ясування причин вчинення злочину, соціальної обстановки, яка йому сприяла, для призначення надалі справедливого і законного покарання, засобів виправлення засудженого у виправній установі й заходів виховного впливу після звільнення, необхідно особову справу на засудженого заводити не з моменту прибуття його до виправної установи або СІЗО, а з моменту початку попереднього слідства або дізнання. Доцільно також було б для вивчення особи засуджених у період відбування покарання проводити атестацію, яку повинні проходити усі засуджені. До умовно-дострокового звільнення представляється тільки той засуджений, відносно якого адміністрація виправної колонії зробить висновок про доведеність виправлення і недоцільність відбування ним покарання у повному обсязі.

Також доцільно було б ввести пенітенціарних (спеціальних) суддів, на яких покласти обов’язок розглядати ці справи за місцем відбування покарання засудженим. Крім того, питання про умовно-дострокове звільнення, на наш погляд, має вирішуватися в повноцінному судовому засіданні за участю засудженого, захисника, прокурора та інших зацікавлених осіб.

Оскільки даний вид звільнення від покарання є умовним, треба показати, яка ж умова ставиться перед звільненими, які обов’язки покладаються на звільнених умовно-достроково, і які обов’язки вони повинні виконувати в період невідбутої частини покарання і правові наслідки їх невиконання. Умова одна – невчинення нового злочину (будь-якого). Якщо особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання було вчинено новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами про призначення покарання за сукупністю вироків і правилами складання покарань і зарахування строку попереднього ув’язнення.

Як свідчить практика, було б доцільним стосовно осіб, звільнених умовно-достроково, які не мають міцних зв’язків із сім’єю, не працевлаштованих, а також тих, відносно яких є значний ризик вчинення нового злочину, що відбули значні терміни позбавлення волі, поміщати в Центри соціальної адаптації на термін, рівний невідбутій частині покарання. Протягом цього часу умовно-достроково звільненого має бути працевлаштовано, поставлено на облік в службі зайнятості або прийнято на курси професійної перепідготовки. Питання про місце постійного проживання умовно-достроково звільненого вирішується спільно з адміністрацією підприємства і органами місцевого самоврядування та його родичами.

Щодо заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, то вона може бути застосована, якщо засуджений став на шлях виправлення, а також після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона повторно була засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

До осіб, яким покарання замінено більш м’яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, які встановлені кримінально-процесуальним законодавством. Якщо особа, відбуваючи більш м’яке покарання, вчинить новий злочин, суд до покарання за знову вчинений злочин приєднує невідбуту частину більш м’якого покарання за правилами, встановленими КК України.

За наявності вказаних підстав орган або установа виконання покарань спільно зі спостережною комісією або службою у справах дітей зобов’язані в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення засудженого до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м’яким і надіслати подання до суду.

Подання розглядається суддею районного (міського) суду за місцем відбуття покарання засудженим. Суд розглядає таке подання в десятиденний строк з моменту надходження його до суду без витребування судової справи за участю прокурора, представника органу (установи) виконання покарань і, як правило, засудженого. Під час розгляду судом спільного подання органу (установи) виконання покарань і служби у справах дітей суд повідомляє їх про час і місце розгляду цього подання.

Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання.

У разі відмови суду щодо умовно-дострокового звільнення від відбу­вання покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким повторне подання з цього питання щодо осіб, засуджених за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п’яти років, може бути внесено не раніше як через один рік з дня винесення постанови про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених – не раніше як через шість місяців.

Особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

Рішення про внесення подання про умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання більш м’яким приймається на засіданні комісії, де може бути присутній і засуджений. Очолює таку комісію начальник установи (органу) виконання покарань. Також доцільно було б запрошувати до участі в цих комісіях представників спостережної комісії та служб у справах дітей.

Дата добавления: 2015-07-17