Зародження дисидентського руху в Україні.

У 60--70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.

Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженість руху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні зичини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо щіональна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихова-зго в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.

Українські дисиденти — це, в основному, представники творчої і технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину:

нйбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля Ю), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше — східні області.

Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не згло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліта-іся, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких)ганізаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.

Основними напрямами українського дисидентства були: релігійне, правозахисне та національне.

Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релілігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення ілігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван ль, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський оповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля органі-вав Комітет захисту Української католицької церкви з метою помогти її легалізації.

Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, ізходження між деклараціями та соціалістичною практикою, рушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних конів.

Під час розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. відбулася ропейська конференція з питань безпеки і співпраці, на ній було написано Заключний акт, в якому всі країни-учасниці зобов'язува-сь дотримуватися прав людини. Цей акт підписав і СРСР. У Москві була створена Група сприяння виконанню Гельсінських угод. 9 лис-пада така група була утворена і в Україні, її назвали Українська пьсінська група (УГГ). Очолив цю організацію відомий українсь-й письменник Микола Руденко. Серед членів групи були Петро игоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична,

Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офі­ційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі №1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член 00Н, була представлена окремою делегацією на всіх між­народних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси⁴⁹.

На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадсь­кість з розкуркуленням, голодомором 1933 р., репресіями 1937 р., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шестидесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень “Хроніка поточних подій”, що виходив т. зв. “самвидавом”, суть якого дуже влучно підмітив В.Буковський: “Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці”. Саме у “самвидаві” вперше побачили світ у 1965 р.— Лист І.Дзюби до ЦК КПУ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у 1970 р. “Собор у риштуванні” Є.Сверстюка і “Лихо з розуму” В-Чорновола, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В.Мороза та ін.

У листі “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національ­ну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах.

Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарешто­ваний і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П.Григоренко, Н.Світлична та Н.Строката.

Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних демократичний гечій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм.

З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, тому що (ідбувається між народами зближення внаслідок створення у СРСР:пільних політики, економіки та культури, “формується нова сторична спільність — радянський народ”. Тому національне відома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими іетодами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Т.Шевченку 22 травня очали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за адянську добу з “Кобзаря” віршів поета. Після заборони збиратися

цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967. дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла ітинг водою з пожежних машин.

У західних областях виникли нелегальні політичні групи, які вступали за самостійну Україну. Під керівництвом Л.Лук'яненка було гвореио Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що складалася з 8 осіб і ставила собі за мету легальну боротьбу мир-іми, конституційними методами за вихід України з СРСР і створення ^залежної самостійної держави.

З кінця 70-х років репресії проти представників української тіьтури загострюються. У 1977 р. заарештовано письменника ілія Снєгірьова, 1979 р.— сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора Володимира Івасюка, проведена чергова иля арештів.

У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провід-іх діячів руху опору. Поширюється у “самвидаві” “Позиції раїнських політичних в'язнів” за підписом О.Тихого і В.Романюка, якій подавався короткий аналіз історичного поступу України і 'ґрунтову валася необхідність незалежності.

Влітку 1979 р. 18 політв'язнів мордовських таборів написали відозву, яка вже була проявом організованого руху, мета якого була чітко значена — вихід України із складу СРСР і створення незалежної мократичної держави. Автори зверталися до 00Н з пропозицією реєструвати Україну як російську колонію.

В цілому протягом 70-х років кількість учасників правозахисного

національного руху зросла, що було реакцією насамперед елігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.

На початку 80-х років відбулися чергові судові процеси, які врекли на нові терміни ув'язнення українських патріотів.

Дата добавления: 2015-07-17