Переговори старшини з послами в Переяславі, переговори в Переяславі про будучі взаємини.

Після присяги гетьмана і старшини Бутурлин згідно з даною йому інструкцією розпитував гетьмана про ситуацію, головно про можливости війни з Кримом. Гетьман розповів ще раз про жванецьке замиреннє, з деякими против попереднього подробицями. Хан з королем договорилися на тім, що король буде давати ханові по 260 тис. червоних щороку, на забезпеченнє тому дав йому трох панів в застав, при них 6 слуг і 6 пахоликів; сі заставники мають що-року перемінятись. Хан лишив у короля Мамбет-мурзу і з ним 6 простих Татар, вони мають одвозити до Криму гроші. Писаного договору не було, тільки словесно умовлялись канцлєр з Сефер-казі, щоб на весну йти спільно на Московщину. Король просив хана намовити гетьмана, щоб і він пішов з ним; Сефер-казі від того відмовлявся-мовляв гетьман однаково не піде на Москву, бо у них одна віра, але хан таки присилав до гетьмана і той рішучо відмовився. Канцлєр також казав Сефер-казі, що він відмовляв короля від сих переговорів-бо гетьман однаково не піде. А між ним, гетьманом, і королем не було ніякого ні з'їзду ні договору. Король прислав гетьманові листа, щоб він прислав на переговори Виговського і обозного, але ті відмовилися, що вони не поїдуть, і говорити їм нема про що. Підчас переговорів Сефер-казі з канцлєром Виговський стояв здалека, з ними не бачився і ніякого договору у них не було.

Виговський потвердив, що він стояв здалека, канцлєр його побачив і від'їхав геть ¹). Потім вони покинули хана під Гусятином, через приїзд царських послів. Хан відійшов від Гусятина, щоб розпустити загони, й їх кликав з собою, і наздогін за ними посилав; але вони вимовилися тим, що військо голодне і морози великі настали, а від Татар діється великі грабування і руїна. Так відмовившися вони поїхали, щоб з'їхатися з послами й “учинитися під государевою великою рукою”. Тепер гетьман повідомить хана як свого союзника, що він з усім військом, землями й городами учинився під царською рукою, а польський король цареві неприятель, і гетьману з військом від короля було богато шкоди, то нехай хан на Московщину де йде, а тримається за старим договором з козаками против короля.

Бутурлин спитав про способи охорони на випадок, коли б хан не послухав гетьманської поради, і Хмельницький висловив такі скептичні гадки що до можливости польсько-татарської кампанії. У короля не буде стільки війська, щоб воювати з Москвою; в Смоленській війні Польща тільки козаками оперувала, а тепер вся Литва перейде на царську сторону, почувши, що гетьман став під царською рукою-таке чув гетьманів шурин Золотаренко від Литви. А хан також нічого не зробить-коли у царя і Донські козаки і Астраханська орда ²). По сім, без якого небудь переходу, звідомленнє записує розмову на теми українсько-московських відносин. Гетьман висловив, мовляв, таке побажаннє: нехай на будуче цар звелить збирати до царського скарбу (“на себе”) ті побори, які раніш збирано з городів і міст на короля, на римські кляштори і на панів. Що до сіл і містечок, які належали до манастирів, нехай би цар дозволив їм далі бути за манастирями і церквами,-бо то надання колишніх великих князів руських. Бутурлин запевнив, що цар не буде відбирати сих надань.

По сім Бутурлин нагадав гетьманові проханнє Л. Капусти, щоб цар прислав до Київа й инших міст свого війська тисячі зо три,-тепер се військо з воєводами Куракиним і Волконским вже в Путивлі ³), отже нехай гетьман звелить приготовити Київ на їх прихід, накаже бути в Київі при московському війську київському й переяславському полковникові, а послам пояснить, як те московське військо буде діставати провіянт і фураж.

Гетьман на се відповів: царському війську вони раді, і вишлють на границю котрогось полковника, щоб прийняв воєвод і військо і відпровадив до Київа. Переяславському, київському і білоцерківському полковникам він призначить “бути з ним”-себто тримати звязок в усяких операційних справах. Але в самім Київі тим полковникам з військом не можна стояти, щоб не виголодити місцеву людність. Нехай царські воєводи йдуть тепер скоро до Київа; коли б прийшли вісти, що на Київ іде королівське військо, військо козацьке буде зараз готове. А провіянт московському війську буде збиратися з Київа і з міст до Київа приписаних. До сього гетьман додав: коли король і Ляхи до весни не наступять, то більше як 3000 царського війська в Київі і не треба. Коли ж прийдуть такі вісти, що польський наступ буде до весни, гетьман попросить прислати ще війська,-тому нехай би було на поготові в пограничних городах. Бутурлин на се відповів, що військо у царя на поготові, але краще якби йому до весни не йти. А гетьман нехай би сказав, кудою йти тому царському війську і де брати провіянт і фураж. Але гетьман відповів ухильчиво: Нехай цар пришле військо на весну, що більше то й краще. Як тільки він одержить відомости, що король і Ляхи збираються, він напише цареві, і дасть знати, куди треба йти московському війську-по тих місцях йому й провіянт будуть давати. Сам він готов бути там, де цар йому звелить. Про вісти, які б мали про польське військо в Москві, він просить його сповіщати, і навзаєм, що буде знати про Поляків, і що прийде від султана і від хана, він то негайно оповістить цареві ⁴).

Приходиться дуже жалувати, що московське звідомленнє не пояснило ближче в якім звязку виникли в “розговорах” сі кардинальні питання-чи гетьман заговорив про збір податків до української каси з приводу воєнних плянів нового року, чи мало се характер клопотання з його боку про недоторканість церковних маєтностей, в звязку з постулятами, поставленими два дні тому, перед зложеннєм присяги, чи порушив сі питання Бутурлин-і в якому звязку і з приводу чого. Непевним лишається також, наскільки повно записало звідомленнє слова гетьмана, а чи не виходило з них саме тільки те що могло б напотім послужити для обґрунтовання московських претензій на українські побори. Відома річ, що се було і лишилося потім справою незвичайно дражливою. Чи гетьман висунув її тепер, щоб заінтересувати Москву в українських справах, в обороні України, і сподівався потім якось сю справу замняти і затоптати, коли того не буде треба-чи навпаки висувала її, уже в сій стадії переговорів, московська місія, і гетьман старався якось обернути її, обмотати виїмками, наштовхнути на ріжні труднощі й ускладнення, щоб тим способом звести до абсурду? В сих роках повстання всі доходи з королівських, панських і церковних-католицьких маєтностей ішли до військового скарбу; всяка претензія на них з царської сторони була замахом на військові кошти; Невже б сам гетьмав висував сю справу з власної ініціативи? І чому так ізольовано, без усякого звязку з усім иншим стоїть се питаннє в “розговорах”?

Другого дня на розмову прийшов гетьман з писарем, обозний і судді, полковники й осаули військові-вся вища старшина. Розмова була настільки серйозна, що я наведу її в перекладі, покорочуючи тільки зайві слова, особливо ж важні вирази додаю в ориґінальній формі, “Гетьман говорив: як досі хто був у якім чину в Запорозькім війську, нехай государ пожалує-звелить (щоб далі так було): щоб шляхтич був шляхтичом, козак козаком, міщанин міщанином. Козаки щоб судилися у полковників і у сотників. І щоб не було так як за польського короля: поки козак жив, поти й маєтность його за ним була, а як помре, то пани забирали на себе ті маєтности, а жінку й дітей вигоняли. І щоб государ пожалував-не велів відбирати у них вільности (“вольностей отнимать у нихъ не велЂлъ”).

“Боярин Вас. Вас. з товаришами говорили: Вел. государ пожалує їх-хто в якім чину був, так буде й тепер: шляхтич шляхтичом, козак козаком, міщанин міщанином, і після померших козаків у жінок і дітей маєтности відбирати заборонить і вільностей їх не відбиратиме.

“Гетьман же бив чолом цареві (просив), щоб він війська Запорозьського велів бути 60 тис. чоловіка.-Боярин В. В. з тов. говорили, аби вони про се післали бити чолом цареві, щоб він означив, скільки має бути козаків у війську Запорозькому. Гетьман сказав: Государеві се буде честь і повага (къ повышенью), що у нього буде богато війська. Як би государь звелів, щоб іще більше у них було військо,-ще краще! плати ж (“жалованья”) у цар. вел. на козаків вони не просять. Як стояли вони против короля під Зборовим, було їх 360 тисяч.

“Також гетьман сказав: нехай государ пожалує військо Запорозьке: не велить брати з їх військових людей мита, мостовщини і перевозу. На се їм сказано, що у цар. величества з військових людей мита, мостовщини і перевозу не беруть, і государ і їх пожалує-не звелить того з них брати.

“Ще боярин Вас. Вас. з товаришами говорили гетьманові, щоб він хана намовляв, аби від нього не відступав, а тримався з ним разом. Гетьман сказав: як ще він був малий, батько йому наказував: як почнеш служити, не думай того зробити-піти війною на Московську державу! А от дав йому Бог служити вел. государеві!

“І став говорити: буде він просити вел. государя, щоб пожалував його-дав йому на булаву Чигиринський полк.

“І писар Ів. Виговський також говорив, щоб государ його пожалував-полишив за ним маєтности попередні, і дав йому ще нові маєтности.

“Сказано гетьманові, щоб післав від себе по городах полковникам, аби дуже стереглися хана і короля, поки прийде військо від царя. Гетьман сказав, що пішле. Сказано йому також, щоб дав знати, скільки в котрім городі гармат і до них пороху та олива-щоб цар. величеству то було відомо. Гетьман сказав: Гармати по городах у них єсть, але скільки їх, і скільки до них припасу-як його сказать?”-докладно того не сказав. “А пороху й олива-мало, нехай би государ пожалував, велів додати по городах пороху і олива”.

“Ще гетьман говорив: В двох або трьох містах у них віддані промисли (приходи) на певні літа (в оренду), і роки їм іще не скінчились, треба ще їх тримати два або три роки, так щоб государ пожалував-дозволив ті роки орендарям (“откупщикам”) додержати, і до умовлених років ті промисли у них щоб не відбирались.

“Боярин Вас. Вас. з товаришами відповіли, що государ одкупів не відбиратиме і до років не звелить” ⁵).

Після того записано розмови з Виговським; не сказано виразно, як прийшло до того, але вступна фраза “да того ж числа говорилъ” і т. д. дає зрозуміти, що сі розмови велись не на тій же конференції з гетьманом і старшиною, а окремо. З початку записано розмову про Білорусь і можливости її переходу під царську протекцію за прикладом України. Виговський, що вже порушував сю тему з Стрешневим ⁶), знову заговорив, що він сподівається тепер і на Білоруси анальоґічного потягу до Москви: в Могилеві й по инших містах. До нього певне вдаватимуться звідти люди, особливо він рахує на православного могилівського шляхтича Поклонського; він хотів би знати-що йому писати й які поради давати? Бутурлин запевняв його, що цар певно так само прийме їх і буде за них стояти як і за Україну, і Виговський обіцяв доносити до Москви негайно все, що йому писатимуть у сій справі з Білоруси. Потім він вернувся до української політики:

“Коли гетьман Б. Хмельницький пришле до цар. величества післанців-прохати в військових справах, і ті післанці будуть виправлені назад до гетьмана, нехай вел. государ пришле з тими післанцями чоловіка з власного вибору, котрий би зробив опись королівських, панських і всяких инших міст, щоб перебрати їх на царя (“что бъ описалъ на него, государя, королевскіе и панскіе и всякіе мЂста”).

“Як государ зводить прислати в городи воєвод, то щоб доходи на государя збирала місцева старшина (сбирать ихъ начальнымъ людямъ) і віддавала воєводам,- бо тутешні люди до ваших звичаїв не привикли (“не признались”).

“Нехай би вел. государ гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорозьке пожалував: велів дати їм у військо свою печатку, а на тій печаті велів написати своє імя, і знак вирізьбити, в додаток до їx давнішого знаку, який собі зволить. Бо давніша печатка гетьманові і війську (тепер) не годиться, бо на ній написане корлівське імя”. ⁷).

Знов таки я питаю себе, як розуміти сі відірвані, неповязані з собою екскурси в сферу будучих українсько-московських відносин, поділу адміністративних і фіскальних компетенцій між місцевою козацькою адміністрацією і центральною московською? Чи се реальна риса “розговорів”,-їx припадковість, епізодичність, чи прикмета тільки посольського звідомлення? Чи се так хитрі Малороси “задирали” московських бояр, щоб змусити їх показати фарбу, дати зрозуміти, як вони уявляють собі будучі відносини-ту реальність, яка вирине з-під фраз про царське милостиве жалуваннє і його ревність про православну віру грецького закону і святі божі церкви? Чи навпаки-хитрі Москвичі виловлювали з ріжних балачок, не дуже плянових і послідовних, ті необережні завваження і вислови гетьмана і його писаря, які могли, на їх гадку, придатися пізніше, щоб загачити “хохлів” і спустити їх з високопарних хмар святочної фразеології, так щедро розпущеної в сих урочистих церемоніях, і посадити на цілком реальний ґрунт приказної московської адміністрації?

Здається ясним, що реально розмова не могла вестися так, як се записано в посольськім звідомленню: не могла вона в такій серйозній відповідальній обстанові, не за учтою і не за чаркою так легко і невимушено перелітати з тем на теми, не трактуючи їх в цілости, а вириваючи з цілого комплєксу такі спеціяльні подробиці. Для старої суперечки Карпова-Костомарова про те, в якій мірі повно і об'єктивно московські урядові звідомлення відбивають у собі українську дійсність, сі записи розмов 9 і 10 січня дають свідоцтво виразно негативне: ясно, що сі записи не дають об'єктивного уявлення про сі переговори, що очевидно мали метою, при обговоренню біжучих політичних питань, конкретизувати ті постуляти непорушимости “вільностей, прав і маєтностей”, що були в загальній формі поставлені 8 січня і мали пізніш докладно сформулуватися в московських “чолобитних” цареві. Після сих розмов 9 і 10 січня старшина поставила боярам процитоване вже вище своє домаганнє, щоб бояре дали “письмо за своїми руками”, “чтобъ волностямъ ихъ и правамъ и маєтностямъ быть по прежнему”. Ся тема в попередніх “розговорах” очевидно була настільки вияснена, що на думку старшини її можна було легко сконкретизувати і сформулувати на письмі. Так воно мусіло бути-але московські записи сих конференцій дають тільки окремі виривки з сих дискусій, те що могло московським політикам придатись на те щоб “Малую Росію к рукам прибрать”.

Судячи з сих виривків в центрі дискусій стояло питаннє про права на доходи, поруч того-про ролю московських воєвод і їх участь в адміністрації, про непорушність старих клясових організацій: права і суду верстви шляхетської (за Литовським Статутом і польською конституцією), козацької (козацького присуду) і міщанської (маґдебурґії)-не говорячи про духовну верству з її канонічним правом, тому що воно було спільне, чи рахувалось однаковим з Московщиною. Чи дебатувались при тім принципіяльно такі питання, як відносини влади гетьмана до царської і до московської центральної адміністрації, всенародній характер гетьманського управління, міжнародне становище України (те що потім найбільш конкретно вилилося в праві гетьмана вести зносини з заграничними державами)? Можливо, що вони закривалися такими конкретними питаннями і казусами нинішнього дня, на яких перед усім спинялась увага. Дещо, очевидно, з інерції диктувалося прецедентами попередніх польсько-українських переговорів і договорів-як от число козацького війська, яке повинно було вважатися питаннєм внутрішнього розпорядку, коли військо не претендувало на плату від царя, або питаннє про Чигринське староство, що так несподівано виринало в дискусіях, незмінно принижуючи авторитет гетьмана як зверхника української держави.

Те що записано в московськім звідомленню-мабуть не видумано, тільки повиривано, настріпано з дискусій. Вирвано з льоґічного звязку, з перспективи. Нарушено пропорцію; деталі вискочили наперед, лишивши на заді, або зовсім заступивши важніше, принципіяльне,-але самі в собі сі записані в звідомленню розмови мабуть реальні, здебільшого принаймні.

Тому на підставі записаного треба констатувати, що старшина не знайшлася в ситуації і не була на висоті в сих переговорах. Вона не дала ясної, конкретної, продуманої формули відносин до свого нового протектора, якої вимагав момент. Вона не витримувала ролі правителів України, хочби козацької тільки-визволеної з польського володіння. Не зіставалася на рівні всенародньої репрезентації, хоча часом і маркувала таке значіннє козацького війська, як політичного поняття тотожнього з цілою країною.

Говорили, напр., що “в Запорожском войскЂ кто в каком чину былъ-шляхтичъ, казакъ, мЂщанинъ”,-значить, об'єднували в поняттю “війська” всі суспільні верстви: шляхетську, козацьку, міщанську й ин.-які були під зверхністю війська, себто її правлящої, старшинської верстви. Тоді вона повинна була покривати собою всю адміністрацію края, стояти між краєм з усею його людністю, з одної сторони, і московським зверхником його-з другої, не допускаючи ніяких безпосередніх вмішань сього зверхника у внутрішні справи краю. Повинна була все перепускати через свій політичний осередок: через гетьмана, признаного самим московським урядом, в його інвестиційних промовах, всенароднім правителем, а не тільки комендантом війська. Так і цитований лист сотника Уманця прирівнює ролю гетьмана до королівської, полковника до воєводи, сотника до старости-до орґанів загальної адміністрації ⁸).

Але сеї принціпіяльної лінії не витримували і раз-у-раз збивались на стару позицію: представників самої лише військової орґанізації супроти загального правительства. Чим було колись для козаччини правительство варшавське, тепер таким ставало московське. Варшавське правительство давніше регулювало відносини козацької верстви до инших верств і станів, означало становище козацького війська, правило через своїх урядників справами загальної адміністрації, збирало доходи на загальні державні потреби, на утриманнє загально-державного війська і т. д.- тепер ся роля буде належати московському урядові. За весь час революції старшина не відважилася принціпіяльно виключити центральне правительство польське від сих компетенцій і прав; від часу до часу висувала тільки ріжні фактичні перешкоди для того, щоб польські діґнітарі й урядники виконували свої функції на козацькій території. З переходом під московський протекторат вона видимо не знаходила мотивів для того, щоб відмовити московському урядові того, що вона признавала польському; тим більше, що деякі фактичні перешкоди, які вона знаходила для польських функніонарів-напр. небезпечність пробування серед вороже настроєної людности, наче б то не годилось для одновірців і протекторів з Москви.

В результаті й бачимо, що старшина безпомічно й безвладно плутається між свідомістю свого фактичного державного керівництва, витвореного революційною практикою останніх літ-де військові урядники фактично зайняли місця функціонарів королівських, панських і церковних — р.-католицьких, перебрали їx функції, обернули доходи до військового скарбу і т. д.,-і юридичним станом речей; колишньою передреволюційною конституцією Річипосполитої. Заводить з московською місією мову про звільнення козаків від колишніх старостинських, міських та панських поборів. Ставить питаннє про те-що буде з доходами, виарендованими військом в сих часах на роки. Одні йдуть в таких уступках з своєї державної позиції дальше, другі більш обережні. Гетьман, напр., одмовчується, коли йому говорять про царських воєвод, що мають бути в Київі і в инших городах, і веде мову- мабуть свідомо-тільки про воєводу в Київі, і то не для яких небудь адміністративних функцій, а тільки для маніфестації московського протекторату над Україною, як се він потім поясняв. Проворний Виговський забіг далі, він уже припускає, що зараз же по всіх більших городах будуть царські воєводи, що збиратимуть на царя доходи, і тільки вважає потрібним застерігти, щоб сам збір їх був доручений місцевим людям-щоб не було конфліктів з Москалями. Нагадує, щоб негайно був висланий якийсь московський ревізор, щоб описати на государя “королевскіе и панскіе и всякіе мЂста”. Одним словом забігає вже зараз на ті небезпечні стежки й доріжки, на котрих собі зломив ногу кільканадцять літ пізніше другий проворний землячок, “боярин і гетьман” Іван Мартинович Брюховецький. Що говорили инші на жаль, звідомленнє не пише; треба думати, судячи з пізнішого, що ріжні Тетері також не сиділи спокійно. Скільки в їх безтактних вихватках було персональних мотивів-бажання забезпечити собі ласку нового пана, а скільки більш загального стратеґічного ходу-можливо заінтересувати його новою провінцією, чи васальною країною, трудно сказати. Але не видно, щоб знайшовсь хоч один, який би крикнув: Стій! по сей дуб миля! тут межа української державности!

В свідомости правлящої верстви ся державність, видко, ще не глибоко сиділа, і се ще повніш ніж у сих переяславських переговорах, відбилося в більш детально розроблених і автентично нам відомих петиціях поданих до Москви.

Дата добавления: 2015-07-18