Маскованнє умов замирення, дійсні умови замирення, відновленнє зборівського трактату, дозвіл на ясир і його затаєннє, гетьманові заходи против загонів.

З огляду що писаного трактату не було і основною директивою комісарам було- формувати умови “так щоб можна було подати до відома людям”, як характеризує обозова реляція, то зміст договору можна собі уявити тільки приблизно, на підставі того, що довідувалися про нього сучасники, які стояли ближче до справи. Ми бачимо, що автор “Нарративи” сам не дуже покладається на те що йому доводилось чути про зміст договору, підозріваючи, що його переказувано занадто оптимістично, і так воно очевидно було. Венецький резідент у Відні повідомляючи сіньорію про замиреннє на підставі відомостей які йому довелось зібрати протягом місяця, пише 24 н. с. січня: “Умови договору, мало почесні для Поляків, зістаються невідомими. Поляки офіційно поширюють тепер відмінні від тих що були рознеслися: вони стараються затаїти їx як викликані панікою; договір був хвилевим порозуміннєм, не розваженим зріло” ¹). Мусимо таким чином в тих відомостях що маємо рахуватися з ріжними стадіями очищення дійсного стану річей для публичного вжитку; відомости козацькі, наведені вище, облекшують орієнтованнє в тім, що пускалося з польської сторони.

Перед усім наведемо дещо з обозових реляцій. Цитована вже не раз реляція 17 грудня ²) каже, що Татари поставили три головні вимоги. Перше-аби їм дано в застав кілька сенаторів в поруку, що затримані упоминки будуть виплачені, і згоду буде заховано. “Друге-поки відійдуть, вільно їм буде ясир брати і загони пускати в державі королівській”. “Третє-козаків відступити не можуть-їх треба зіставити при Зборівськім договорі”. “Мало що не прийнято було таких тяжких умов”-каже далі автор і розповідає воєнну демонстрацію вчинену королем, яка мовляв була перервана відомістю комісарів, що Татари відступають в перших двох пунктах-роблять уступки. Король велів кінчати, щоб можна було сказати людям (jako mozna zecz ludziom) i тоді прийшли до порозуміння:

“Що до ясиру-того відступили, за обіцянкою хабара (korrupcyej) 40 тисяч. З козаками-сказали-не треба трактувати, бо єсть (для того) зборівські пакти-при них Татари стали міцно.

“Треба б було хіба розірвати, а з малими силами, з бідованим військом трудно було б на них наступати-прийшлося б на загибіль (po desperacku) пробиватись додому. Краще хоч не певне, а все таки якесь замиреннє осягнути.

“Пп. комісари за краще вважали не давати ніякого скрипту, ані присяги ніякої не складати-тільки взяти від Татар в застав одного мурзу, а від нас двох панів... Така згода, яка могла бути. Війську королівському становищ на Україні Татари не забороняли-тільки щоб не було кривди козакам. З козаків при Татарах не було нікого, і до короля вони нікого не прислали; з того можна міркувати, яка їx покора, і чи на довго (може стати) тої згоди!”

В иншій обозовій реляції з того ж дня читаємо: “Нарешті кінець війни! Згоду зложено-хоч кілька разів розпочаті трактати були вже близькі розірвання. Пп. комісари, підтримані листом короля, закінчили і договорилися так: Затримані упоминки Татарам віддати, і надалі в свій час віддавати, а вони за те повинні мати одних з нами приятелів і неприятелів, і самі запропонували (поміч) против козаків коли вони не устоять в договорі; на певність того дано закладнів... Загонів розпускати, виходячи з землі, вони тепер не будуть. Козакам до якогось часу-так самі Татари кажуть-поступлено згідно з Зборівським договором; потроху поправляться- і коли вірити Татарам-вони то заграничною війною (очев. з Москвою) осягнуть” ³).

Радивил, що як канцлєр в. кн. Литовського міг досить добре знати зміст переговорів, в таких словах висловлює своє обуреннє. “Хан захотів згоди, і наші не відмовились-бо голод і нужда притисли. І так зложено згоду-не закріпивши скриптом, тільки устно уложивши. Відновлено нещасливі Зборівські пакти, обіцяно Татарам гроші, затримані за три роки. Даремно-бо Татари до того дійшли, що запустилися під сам Пинськ-ледво півмилі були і третю частину доходів знищили огнем-я держав се староство; 120 літ минуло, як Татар там не бувало. Так і пішли обтяжені здобичею: до останнього дня року бродили собі без якої небудь шкоди (для себе), без якого небудь спротивлення (з польської сторони). Уложено сю абсурдну згоду 15 грудня. Безславний король мав замір вертати на Варшаву через Сокаль, але побоявшися Татар, збочив з дороги на Львів і тільки по новім році з'явився в Варшаві” ⁴).

Рудавский, досить обізнаний з дипльоматичними справами Польщі, в своїй праці укладає зміст договору з ханом в таких пунктах. “Хан має розірвати з Хмельницьким і король протягом шести місяців виплатить ханові 100 тис. червоних; Зборівські пакти Татарам потверджуються в усім; на найближчім соймі татарські посли зложать присягу на союз з Польщею; два визначні закладні полишаться у хана” (с. 133).

Твардовский збирає татарські домагання в чотири такі пункти: виплата упоминків за попередні роки і надалі, на то чотири заставці з сенаторів; за підняті ханом і Ордою труди дозвіл на ясир; козаки заховуються при зборівських пактах. Коли ж король, у відповідь на благання комісарів, щоб їх виратував, з огляду на неможливість сих умов, проробив свою оружну демонстрацію, хан побачивши таку польську рішучість, попустив: вдоволився заставцями молодшими, і за певну суму відрікся ясиру, і тільки настоював “на Зборівських пактах, спільно з козаками, хоч би все зірвати й умирати”, і на тім стала згода ⁵).

Коховский ставить против себе три домагання польські і стільки ж домагань ханських. Поляки домагались, щоб хан позбавив бунтівників своєї протекції; щоб Орда вийшла з польських володінь без якої небудь шкоди, і за упоминки на будуче вважала приятелів Польщі своїми приятелями, і ворогів ворогами. Упоминки мають бути виплачені ціло за всі попередні роки. Повертаючи з війни можна їм взяти ясир, як звичайно. Козаки мають бути заховані при Зборівських пактах. Коли ж король проробив свою демонстрацію, хан відступив від своїх домагань, і тільки стояв на тім, щоб король прийняв козаків назад у свою службу на Зборівських пактах, і на тім стала згода (с. 403-4). Кінець кінцем те ж що і у Твардовского.

Темберский, що з особливою деталізацією (с. 257-9) день за днем оповідає хід переговорів (але ся детальність в значній мірі здається фіктивною-ним самим, і то не завсіди влучно виміркованою), початкові вимоги Татар стилізує так: міліон контрибуції (“за подорожні прикрости”), право ясиру на певній території, захованнє козаків при Зборівських пактах. Потім Татари, мовляв, відступили від контрибуції і згодились на викуп ясиру 100 тисячами червоних. Нарешті згода стала на тім, що затримані упоминки будуть виплачені в перших днях січня в Камінці, і на вірність того дано двох закладнів; замість ясиру Татари згодилися взяти 40 тис. злотих польських. “Козаки будуть заховані при Зборівських пактах, коли хан приведе їх до послуху королеві і Річипосполитій, панам і дідичам своїм, так що вони її вірно покажуть”. “Татарський хан обіцяв їх привести до послуху-з тим тільки щоб заховані були їх свободи в реліґії і богослуженню. На се підписались король і хан і визначніші особи”. (Се вже зовсім неправда, бо писаного акта безсумнівно не було).

В усіх отсих відомостях, як бачимо, дуже виразно підчеркується, що основою порозуміння хана з королем було відновленнє Зборівського трактату. Не підлягає сумніву, що се й було головним змістом переговорів і підставою осягненого порозуміння. Се відновленнє “зборівських пактів” в деяких звістках обставляється ріжними обмеженнями і застереженнями-але вони, очевидно, призначаються для зовнішнього вжитку-для того “щоб можна було сказати людям”, як формулує королівську директиву комісарам цитована вище реляція. Нема сумніву, що в тих обставинах, в яких довелось вести сі переговори, татарській стороні приходилось настоювати на відновленню тих пунктів, які вона свого часу ґарантувала козакам. Бо ж і вела сі переговори на очах і під контролею козацького війська, хоч воно формально не брало участи в переговорах, і до повного розриву з ним доводити ханові під сю хвилю ніскільки не хотілось. Захованнє козацького війська при Зборівських пактах се було те що весь час хан обіцяв йому, і домагався того від короля-бо ж він був формальним ручителем Зборівського договору. Очевидно, в тій чи иншій формі король мусів дати на се згоду.

З другої сторони татарська маса, роздражнена на хана довгим, тяжким і безплідним походом, домагалась, очевидно, ясиру. Се підчеркують всі татарські відомости про настрої Орди, і зовсім ясно, що ся татарська маса не могла ніяк задоволитися обіцянкою виплати упоминків. Очевидно, право на ясир в королівських землях, що було таємним пунктом Зборівського порозуміння, мусіло бути твердо поставлено з ханської сторони, і всі балакання польської сторони, що нібито Сефер-казі згодився відступити від сього домагання, були подиктовані вище наведеною директивою: “аби можна було сказати людям”.

Покійний Кубаля, аналізуючи відомости про Жванецьку умову пятдесят літ тому, завважив: “Відновленнє Зборівських пактів було першою і єдиною умовою згоди. На сім сходяться всі участники -але видимо хотіли б забути, що трактат був зложений не з самими тільки козаками, і хан коли так сильно домагавсь його, мав на гадці не інтереси Хмельницького, а свої. Всі його бажання були задоволені відновленнєм Зборівського договору, бо король під Зборовим зобовязавсь виплатити 200 тис. талярів, згодився на 30 тисяч річного упоминку і дав згоду на ясир. З того вийшли ті ріжниці в цифрах грошей, що король обіцяв заплатити Орді під Жванцем, і неясні відомости про дозвіл на ясир-а мусів його позволити, коли відновляв Зборівський договір. Сучасники про се мовчать: деякі авізи з-під Жванця цілком заперечують ⁶), инші признають; але того ніяк не можна заперечити, що по зложеннню договору Татари розпустили залоги аж по Буг і забрали величезний ясир без усякої перешкоди з польської сторони і без усяких пізніших докорів за се” ⁷).

З сучасників Поляків виразно говорить про дозвіл на ясир Ґрондский: “Король сим походом осягнув одно: розвів Татар з козаками і перетяг на свій бік, в союз і сподівався, що покинені Татарами козаки погодяться з Річпосполитою на слушних умовах, а як не схочуть, то й легко буде приборкати. Але вийшло зовсім инакше, як думав король. Ледви чи за всю козацьку війну Польське королівство понесло такі шкоди, як через сей договір. Бо Татари-котрим король дозволив протягом 40 днів брати невільника з Русинів або козаків (ex Russis sive Cosaccis), переступивши сей дозвіл, розпустили загони по Волини аж до Литви, і вивели несчисленні тисячі бранців: на самій Волини забрали шляхту, що з своїми родинами зібралася на 70 весіль. І коли б військо, зібране на ново, не зробило кінець їх нахабству, вони б мабуть на зиму лишились би на Руси” (с. 223).

Тут, як бачимо, вже єсть виразні сліди лєґенди (дозвіл на 40 днів, і 70 забраних весільних компаній), але інтересне се-очевидно дуже розповсюджене переконаннє, що Татари мали виразний дозвіл на ясир. Сим переконаннєм-в супереч всім говоренням (наведеним вище), нібито Татари від сього домагання потім відступилися пояснюється велика здержливість в згадках про страшні спустошення заподіяні Татарами по замиренню: ніде ані натяку, що Татари поступили віроломно-взяли гроші і присягли на союз, а натомість розпустили свої загони і кинулись забирати людей в неволю в таких величезних масах. Се ясно прозирає в ляментаціях Радивила, в його притишених жалях на те, що такі страшні спустошення не стрілися з ніякими перешкодами від польської війни, і брати Сапіги, що хотіли визволити бранців, попали самі в татарську неволю.

Але особливо цікаві з сього боку записки Єрлича-нашого українського шляхтича, так тісно звязаного з Київським Полісєм і Волинею. Не рішаючись, так як і Радивил, сказати сього страшного слова, що король дозволив Орді брати ясир, він всім своїм оповіданнєм ясно дає зрозуміти, що Татари брали ясир за згодою короля і військової старшини. Оповіданнє його дуже характеристичне для настроїв сеї шляхетської верстви: “Хмельницький, зібравшися з молодцями й нанявши Орду, пішов на короля і застав його під Жванцем. Кілька днів здоровкались ⁸), але король не хотів йому дати ні поля ні битви-на що військо дуже тяжко нарікало. Одної ночи хотів він (король), порозумівшися з деким, покинути військо і потайки виїхати-лишити Польщу на вічну огиду; але декотрі особи то помітили й не допустили того. По кількох днях згодилися на переговори з Татарами: давши ханові звичайний трибут, і ще дарунків на 500 тис., вирятувались, але з тим щоб король не розпускав свого війська з обозу-аби Татарам лекше було пустошити Волинь та инші краї, нищити міста і села: аби їм безпечно було їздити і брати, аж до самого Різдва. Так воно сталось і діялось: полки і хоругви-в кільканадцяти милях чекали призначеного часу; терпіли великий голод самі і коні їх, так що траплялося битись за качани капустяні, або за ріпу що вони шукали й копали,-не кажучи про коней, що здирали солому з хлівів і старих стріх, аби лиш тільки дістати. Коли ж час минув, Різдво пройшло-два брати Сапіги, поквапившися заступити татарському полкові, чи кільком дорогу під Острогом, на слабих конях, пострадали за те: знищили кілька хоругв, але самі попали до неволі з деякою компанією”.

Ситуація, як бачимо, ясна; те що ми чули з козацької сторони, знаходить потвердження і в польських джерелах, часом виразне, часом явно недоговорене. Поляки попробували спихнути побор ясиру на козацьку територію, але хан рішучо відмовився з огляду на дану Хмельницькому присягу незайманости його володінь ⁹), і тоді вони дали згоду на побираннє ясиру з Львівської землі й сусіднього Побузького Полісся-як то оповідали Виговський і Хмельницький ¹⁰). Тільки се офіціяльно затаєно перед публікою, пустивши таку версію, що мовляв Татари зріклись сього за певні дарунки ханові і його комісарам ¹¹). Договорившися з ханом і давши йому закладнів король розпустив військо і дав змогу Татарам вибрати собі ясир без перешкоди. Хан одначе, для безпеки і вигоди, хотів, видно, щоб козаки ще помогли йому в сім-так як в 1649 році, і Хмельницький не мав відваги відмовитися, щоб не прогнівати хана, тільки мовляв козаки його наказу не послухали і з ханом не пішли, а розійшлися додому. Або як сам гетьман говорив ¹²)-він таки від того виразно відмовлявся, і хан за те погнівався, і він оден час боявся карних ексцесів з боку Татар. Тому вжив усяких заходів, щоб вони не могли грабувати, чи брати в неволю тутешню людність, властиво-щоб вони як найменше могли їй пошкодити, і для того також виразно уповажив старшину й козаків, які лишилися дома, громити напастників і боронити від них людність.

Кінець кінцем до розриву не прийшло, але гетьман посилаючись на умову, заборонив Орді затримуватись де небудь на козацькій території і вислав козацький полк, щоб слідкував за Ордою і не дозволяв їй грабувати і брати місцеву людність (нижче). Чи був се наслідок того обурення, що повстало на Україні против його політики в 1649 р.? чи усвідомленнє грізних перспектив правобічного спустіння і руїни, що ставали все грізнішим memento для всеї правлящої верстви? Але в кожнім разі се факт, що в 1653 р. Хмельницький і його військо досить старанно відмежувалися від татарської облави на українську людність, санкціонованої королем і сенатом Річипосполитої.

Тому трудно погодитися з думкою Костомарова-прийнятою потім Антоновичем і Драгомановим і Кубалею, що звісна пісня-прокльон Хмельницькому за татарський полон належить до 1653 р. ¹³); я висловив уже раніш гадку, що вихідним моментом сього прокльону треба вважати татарський полон після зборівського замирення 1649 р., і далі підтримую сю гадку ¹⁴). До наведених уже вище звісток про гетьманські накази всяко остерігати і боронити людність від татарського наїздництва- майже неминучого при повороті Орди, я додам іще оповідання Виговського Стрешневу і Бредихину при прощанню 29 с. с. грудня: “Хан і Орда вернулися з польських городів, набрали полону, і тепер стоять під “черкаським” городом Животовим. Хан вертається потиху, бо Татари стали голодні і потратили коней. А гетьман вертаючи до Чигрина з-під Межибожа післав уманського сотника Івана Зарудного і з ним 500 козаків, щоб пильнувати як Орда буде вертати, аби не руйнували черкаських городів і сіл і людей не брали в полон. А з-під Літина гетьман післав до хана буківського сотника Івана Бородатого з 5 козаками: аби він в їх городах не приставав (і їх не руйнував)-а коли він черкаські городи і села буде руйнувати, гетьман йому того руйнування не подарує. Хан того сотника прислав тепер до гетьмана з-під Межибожа з такою відповіддю, що Татари з загонів ще не всі прийшли (тому хан стоїть), а як зберуться з загонів, то він стояти не буде; тільки аби гетьман прислав йому всякої поживи, бо Татари голодні й нічого не мають” (с. 135).

Дата добавления: 2015-07-18