Похід короля на Україну, пляни і наради, серпень 1653, вісти з України і волощини, король під камінцем, кінець вересня, вісти про хмельницького.

Король не схотів московського посередництва, не хотів нових трактатів, бо горів бажаннєм сим разом власною рукою розправитися з бунтівниками. Хотів нарешті зробити те, чого не дозволила йому зробити шляхетська фронда під Берестечком: пройти до Київа, розложити військо за Дніпром і безповоротно продиктувати козацтву свою волю.

Правда, коронне військо, зібране під Глинянами, було страшенно слабе: зголодніле, схороване, а при тім не заплачене, то значить цілком непевне і для дальшого походу не здатне. Його заспокоєно на кілька тижнів “асекурацією” виплати, що в дійсности не мала ніяких шансів бути здійсненою, і фактично лише на тих кілька тижнів можна було рахувати на се військо. Але король сподівався панських континґентів, шляхецьких чи ланових повітових полків, а головно покладався на нових союзників: Ракоція і обох господарів-Матвія і Стефана, що упоравшися з Тимошем мали прислати свої війска на старого Хмельницького: їx рахували на тридцять тисяч. Тим часом же маркуючи похід-з двадцятих чисел серпня, король фактично тільки пересував своє військо, шукаючи легших для прогодування війська місць і вичікуючи підмог, та алярмуючи всіх кого було можна. Рушивши з-під Глинян він писав до одного з біскупів-сенаторів про грізне становище й крайню потребу помочи:

“Ідучи за радою вашою-хоч були й инші поради, що більше нам бажали повороту, ніж дальшої дороги,-рушили ми з-під Глинян тому три дні (22 серпня). Якби скорше був дав Біг сю можливість, певно не пустили б ми даремно стільки дорогого часу. Але та нещаслива комісія що довше нас займала, то до більшої шкоди Річпосполиту приводила, так що і від найсильнішої битви вона не понесла б більшої шкоди: одні повимірали від ріжних хороб, стоячи на місці тих кілька тижнів, инші не давши знати пороз'їздились, декотрі-не можучи дочекатися заплати, виповіли службу і звинули хоругви-так що з тридцяти й кількох тисяч війська, які ми застали приїхавши під Глиняни,-тепер знайшлося тільки 16 тисяч (здатних) до бою. Зрозумівши таку нашу слабість і переконавшися, що даремне було б сподіватися підмог від воєводств, бо мало що ухваливши на другі чекають,-не лишалось нам иншого як тільки з тою горсткою людей заглублятися против неприятеля і сподіватись не раз уже дізнаних пригод: тяжкої облоги де небудь, а то-не дай Боже-й батозького погрому. Або-не хотівши губити того остатку війська-подумати про таке місце, де можна б було його заховати до кращого часу. По добрім роздумуванню рішились ми пустишся під Галич, знаючи, як колись Замойский, чуючи себе нерівним турецькій і татарській силі, вибрав те місце для безпечного пробутку. Бо і на живність край легким може бути, і неприятелеві приступ трудніший. А користаючи з приязни Ракоція і господарів, ми наблизившися до Дністра тим легше могли б з'єднатися з ними. Та частина козаків що в Волощині якби схотіла прийти до нас, ми б їx повели на наші фортеці; а якби їм-як ми того сподіваємось-нога підвинулась, нам легше буде звідти рушитись і чинити те що час і оказія принесе-чи самим тільки, чи з сусідською поміччю” ¹).

З звідомлення Доні довідуємось, що се дійсно було вислідом наради сенаторів скликаної королем того дня, “в 4-х милях від Глинян”, з приводу одержаних з Волощини листів від воєводи Стефана і від Кондрацкого, що повідомляли короля про прихід Тимоша під Сучаву і прохали помогти їм скорше його зліквідувати, поки цілі всі сучавські “реманенти”,-або хоч присунутися з своїм військом під волоську границю для доброго вражіння. Сей плян викликав сильну опозицію. Вказували на небезпеку, що загнавшися на границі Волощини військо відкриє дорогу неприятелеві в середину Річипосполитої, і коли не козаки то Татари можуть прорватися до Львова, до Люблина, Варшави, Кракова і наробити спустошення. Настоювали на тім, щоб іти на Зборів проти Хмельницького, лишивши новому господареві сучавську історію- досить що туди післано 6 тис. війська, се треба йому витолкувати. Але волоський проєкт знаходив своїх оборонців, які радили полишити військо в галицьких укріпленнях, і пуститися кінним рейдом на Волощину-доказуючи, що знищеннє Тимошевого війська задало б страший удар Козаччині, міцно привязало б до короля воєводу Стефана і його союзників, і т. д.

В результаті король висловився за похід під Галич, і Галич прийнято за ближчу мету маршу. Але пляни походу на козаків і після сеї ухвали далі боролися з маршрутом на полуднє і брали перевагу в залежности від трівожних вістей про те що Хмельницький рушив, наближається, іде на виручку сина, шле Татарську Орду і т. д. В звязку з сим звернено військо під Бучач, а далі взято напрям на Камінець. Так напр. в “новинах з обозу” 28 серпня читаємо, що на раді ухвалено з-під Галича післати комонника на виручку під Сучаву, тим часом як король поволі піде за ним з пішим військом і арматою. А другого дня вже говорилося, що Хмельницький з великою козацькою силою і з Татарами йде під Камінець і тому треба собі йти теж на Камінець ²), і т. д.

В депешах Доні є досить докладне звідомленнє про нараду що відбулася недалеко Галича ³). Приводом були нові листи від Стефана і воєводи, що повідомляючи про перші бої з Тимошем (“6 тис. козаків і коло 700 Татар”)-благали присилки більшого війська, артілєрії, ґранат, і повторяли свої гадки про напрям королівського походу. З приводу сього декотрі сенатори висловилися за марш на Волощину, щоб здобути сучавські скарби і заплатити ними військо, з огляду що обіцяний шеститижневий термін розплати вже кінчився, а платити не було чим, і військо могло розійтися-а сучавський скарб “чи треба буде чи нетреба віддавати”. Але против походу на Волощину инші сильно повстали, і годилися тільки на посилку нового війська під Сучаву-се мовляв Порта мабуть знесе, коли вже дала інвестицію Стефанові; похід же короля на Волощину напевно привів би до розриву. Кінець кінцем рішено йти походом на схід, а під Сучаву післати Денгофа з 500 драґонами. Військовий інженер Бономі признав Галич непідхожим місцем для укріплення табору, і ухвалено постоявши кілька день іти в східнім напрямі, як попереду.

Простояли одначе більше тижня, хоч не вважаючи що під впливом приємних відомостей, що поприходили з ріжних сторін, не раз збирались рушати. Стефан воєвода писав, що перехоплені листи Лупула попереджали Тимоша не сподіватися помочи від батька, бо він завсіди був против волоської справи. Хан післав воєводі тисячу Татар. У старого Хмельницького нема Татар зовсім, і козаків мало-універсалів його не слухають, тікають в ліси та в гори ⁴).

Потім все відмінювалося. Доні не міг вийти з подиву, як мало дбалося про те щоб мати скільки небудь докладні відомості про неприятеля, і кожда припадкова, непровірена відомість міняла пляни ⁵).

Під 10 вересня “чутки з України” записують: Хмельницький з ханом тиждень тому були під Бердичевим, їх під'їзди на Волини: взяли Полонне і пограбували, богато побито; се оповідав шляхтич, що прийшов до війська з самого таки Полонного (сю звістку про під'їзди можна хронольоґічно звязати з дорученнєм даним Лисовцеві піти на розвіди “за Білу Церкву”).

“Хмельницький післав 100 тис. Татар до Тимошка-виручати його з облоги. Наше військо стоїть за півтори милі за Підгайцями, коли буде безпечно, піде на Бучач під Янів. З дня на день сподіваються стрічі з неприятелем ⁶).

Доні пише 12 вересня: з України прийшли вісти, що велика Орда перейшла Дніпро. Загін їх з'явився в маєтках Любомірского (на Волини). Хмельницький стоїть в 18-20 милях від королівського табору і хоче заступити йому дорогу на Камінець.

Вісти з-під Янова (на Сереті, на полуднє від Теребовлі), 13 вересня: Король, побоюючись, щоб батько не схотів дати помочи Тимошкові, рушив з-під Галича на Камінець, против Хмельницького ⁷). Волошин прибіг з листами до канцлєра і п. Корицкого (очевидно від господаря волоського)-що має язика, мовляв Хмельницький хоче несподівано всіми силами вдарити на військо наше, і знищивши його-чого нехай Бог не допоможе-тоді йти в поміч синові. Війська нашого рахують 20 тис, але богато збіджених і дорешти хорих; Німці мруть від голоду, і сила вже їx померло. По написанню листа рано в поході приведено з під'їзду козака, взятого на залозі в Берлинцях: каже, що Хмельницький вже єсть, Татар нема-тільки ті звичайно, що їм платить; 2 тисячи донських козаків прийшло ⁸).

Відомість з обозу під Буховцем ⁹) 15 вересня: “Завтра, Бог дасть, рушає король звідси з усім військом на Підгайці під Камінець Под., маючи певну відомість від п. Кондрацкого і нового господаря волоського, що Хмельницький громадить великі сили, хотячи йти на одсіч до Сучави, до сина і старої господаревої. Переловлено листи від Тимошка до Хмельницького-з післанцями взято: скаржиться, що Ляхи його обступили, просить Хмельницького, щоб на одсіч прибув.

“Король задумав, ставши під Камінцем, заступити Хмельницькому переправи, а тимчасом вислати з десяток тисяч доброго війська на здобуттє Сучави, а коли Сучаву буде взято, король, сполучившися з угорським військом піде за божою помічю на Україну” ¹⁰).

Нарешті-“минулого четверга (18 вересня) король рушив з під Оринина під Камінець: там має розложити військо в окопах небіжчика п. краківського (Потоцкого). Хоругви, що вернули з під'їзду на Україну, не принесли иншої вісти тільки таку що Хмельницький в Чигрині-наказує своїми універсалами щоб збиралися до нього- не маючи надії на хана ані на Орду. Старий господар збирає людей під Рашковим-маючи якусь надію на Білогородську Орду. Новий господар дуже старається коло хана й Орди, щоб не давали помочи старому господареві-обіцяє йому половину тих скарбів що в Сучаві. Що Тимошка вбито-се вже певно. Чи Сучаву здобудуть чи ні, король посилає військо на Україну. В поміч візьме 6 тис. угорського війська і 6 мультанського. А коли здобудуть (Сучаву), тоді всі чужоземні війська звернуться на Україну ¹¹).

Таким чином після ціломісячного не дуже плянового і ще менше орґанізованого маршу король з військом в 20-х числах вересня опинився під Камінцем. Анонімний автор історії сеї кампанії, т. зв. “Короткої нарративи” в дуже різких тонах описує сього кривого танця:

“Рушили ми з-під Глинян в останніх днях серпня, незвичайними місцями, гористими і болотистими під Галич-маючи в намірах Камінець. Якби ми до нього просто пішли-було всього двадцять і кілька миль, а то через Гологори, Нараїв, Рогатин- то пісками, то вертепами, так що сила чужоземної піхоти погинуло, а на памятку лишились реліквії поламаних возів аж до самого Галича,-тяглися більше як 80 миль Покутєм-кругами і зіґзаґами, без усякої користи, тільки з очевидною стратою в людях і великим потомленнєм коней. Ставши між Галичем і Бо... (мб. Большівцями) при тій оказії відвідали ми пам'ятку несмертельної слави великого Хмєлецького, що недалеко відти, коло Бурштина з малою горсткою людей побив Ординців, і теперішнє лихо наше-тоді султана, а теперішнього хана в неволю взяв. В безнастаннім безділлю ворожачи собі подібні або й ще більші вікторії, декотрі воєнні радники знайшли вже й місце на те-між Дністром і Липою. Простояли ми там більше як півтора тижні- осягнувши тільки ту незвичайну користь, що прийшло до обозу кілька хоругов кварцяних (опускаю реєстр їх). Йшли також неустанні листи й конференції з Волощини, від гетьмана мультанського й семигородського і від п. Кондрацкого... Кінець кінцем скликано сенаторську нараду над тим, якою дорогою йти в дальшу Україну й де при сприятливім обороті фортуни в Волощині вибрати місце війни. Чи знову вертепами під Камінець тягнути, чи заложити обоз під Гусятином? Хвалили деякі з сенаторів і Жванець, даючи за ним таку рацію, що недалеко того місця Бог дав на весь світ славну побіду над Османом батькові короля, і що того вимагає ліґа з союзниками і дальші події, аби головна сила війська була недалеко їх-щоб неприятель замишляючи щось недобре, мусів мати око і боявсь на обидві сторони-аби при нападі його при такій близкости одна другій не дали помочи. До того-яка пожива під Камінцем, де неприятель прийшовши з-під Батога, все понищив, села попалив, і яка була живність і урожай-все забрав, руйнуючи ті місця. Жванець же навпаки-з того погляду догідний, і позицію для обозу має добру: з двох сторін ріки з скалистими берегами; з-під Хотина, з Волощини-краю багатого і ненарушеного (!) всякий провіянт і військова поміч. З тим усім певно було б трудніш під Гусятином і Камінцем.

Але тим часом поминено і Жванець і Гусятин, і за прийнятим звичаєм і кунктацією нашою-аби ніякої стратеґеми не пропустити, крутячись зіґзаґами туди й сюди, чисто кавдинськими проваллями, через небезпечні переправи, тісними й гористими місцями-куди б кінному тяжко було проїхати, на Завалів, Янів, Березє, Підгайці і Оринин тягнучи-якось коло св. Михаїла під кінець вересня прийшли ми під Камінець”.

“Тут паради на честь короля-тріумфальний вступ до міста, “конна хоругов вірменська, кільканадцять сот цехів, добре споряджених стрільбою й усякою зброєю, te Deum laudamus, з дзвонами і стріляниною, музиками і співами на королівський приїзд”, процесії з костелів.-“На вигляд все так було подібно до будучої побіди, тим більше, що війська щоденно прибувало і про хоругви говорилось, що йдуть від ріжних земель, повітів і воєводств! А відти, з України міста і містечка благали милосердя і просили покірно заховати їм життє і вільности. Сам Хмельницький-уже не через посла, боячись, аби його не затримано у нас, як Антона полковника браславського(!), а через шляхтича Поліцкого, недавно перед тим взятого в неволю, прислав нову супліку до короля виправдуючися з попередніх учинків і просячи милосердя. Чи був збентежений наближеннєм війська і королівської сили, чи пригодою сина Тимоша, обложеного з козаками під Сучавою нерівною силою, чи тим, що поміч із Криму не надходила. А може й умисно удавав себе не надто сильним-аби нас, коли вже пішли під Бар, ще звідти й під Брацлав збентежених справити на голодні краї та на фортелі свої бо то чоловік з тисячею штук, і тим більше його треба вистерігатись, чим більше він кориться! Від язиків, захоплених Волохами п. воєводи браславського чути було, що підданство українське, змучене тяжкими поборами, збридило собі Татар і панованнє Хмельницького, не хотіло вже більше йому помогати, і вже ліпше того собі бажало, аби пани вертали як найскорше до своїх маєтностей, і вернулася пожадна згода і спокій знищеній країні. Одним словом з тих і тому подібних початків такі ми були певні свого щастя, що вже й поміч з Прусії-по котру з-під Галича листи з погрозами писали, здалася вже нам не дуже потрібною...”

В депешах Доні знаходимо своєрідний дневник королівської кватири, що записує з дня на день, з тижня на тиждень ті вісти які викликали такий марсовий настрій в тих днях і потім раптом його прохолодили. З нього бачимо, що головно вплинули тут відомости привезені з-під Сучави Ф. Обуховичом, що їздив туди з королівської кватири. Він бачився там з татарським мурзою, й той його запевняв, що в сій кампанії хан мабуть не вийде в поле, бо звичайно наказ про похід дається загодя, а його досі не було. Пояснив се тим, що з огляду на присутність в таборі короля Татари не сподівались, щоб їм можна було набрати доволі здобичі, а хан незадоволений з поведінки Хмельницького, що той в місяці квітні не згодився воювати сього року, щоб не наразити свого війська на пошість, яка тоді бушувала серед козаків, і з инших причин, а ханові погрозив, щоб він його не облишив, бо якби він мусив замиритися з королем, то мусів би за тою умовою йти на Крим. Тому хан-казав той мурза-якби й вийшов на війну, то більше для самооборони, як для помочи козакам; а якби король схотів відступити Татарам у здобич якусь частину України, то зараз вона повстала б против козаків ¹²).

Про воєводу Стефана доносили, що він вживав всіх заходів, щоб перетягти Орду на свій бік. Обіцяв ханові всі сучавські скарби, і думає, що хан не збирається іти до Хмельницького, ні до Волощини ¹³). Про Хмельницького пишуть, мовляв скаржився на хана перед Диваном, що він не хоче йому помагати в останній скруті, благав, щоб диван натис на нього; але Стефанові вдалося перехопити сі листи, він відіслав їх до хана, і можна сподіватись, що се ще більше знеохотить його до Хмельницького ¹⁴).

“Два козаки прислані сюди як бранці три дні тому (22 вересня), оповідають, що Хмельницький зібрав був загальну раду ¹⁵) і на ній запропонував було піддатися в підданство Турку, але рада на се не погодилася. Тоді постановлено другу пропозицію: піддатися московському, але її так само не ухвалено. Прийшли до третьої вернутися до послуху кор. вел., і так само стрілася з відмовою-бо совість заплямлена стількома злочинами не могла спуститися на пробаченнє. Тому хочуть до останнього духу вести війну далі, (а в крайности) ратуватися втечею до инших країв ¹⁶). Додають, що Хмельницький робив всі зусилля щоб зібрати військо, але селяни не хочуть приставати до нього”.

Захоплений в полон “хирург, досить лихо вбраний, хоч і каже, що служив самому Хмельницькому” розповідав се в такій формі: “На останню раду було скликано всю головнішу старшину і начальників містечок і міст ¹⁷), і поставлено питаннє: чи хочуть піддатися Турку або Москалеві, чи воліють вернутися в послух королеві. Вияснювано труднощі, які б могли виникнути при тім чи иншім рішенню. Відповіли, що не хочуть ні під Турка-аби не платити данини своїми власними дітьми, ані під Москаля-аби не бути обеззброєними, ані в неволю шляхті, і не маючи способу здобути пробаченнє короля, лишається їм з зрбоєю в руках сміливо покінчити свої турботи і своє життє” ¹⁸).

Під впливом таких от вістей рішено було спішно йти на Україну, на Браслав ¹⁹). Виговський розповідаючи історію кампанії московським послам (послухаємо її нижче в цілости), каже, що король вислав тоді грамоти до українських міст, заповідаючи їм свій прихід-щоб вони приготовили для його війська поживу і всяку вигоду, а він їм обіцяє задоволеннє всяких їx потреб ²⁰). Се те що було рішено зробити в відповідь на посольство Ждановича, ще в липні. Чи було се здійснено з запізненнєм, і про сі грамоти говорить Виговський,-чи повторено висилку таких прокламацій з огляду на сприятливі вісти з України, отримані в вересні, трудно рішити, бо листів сих не маємо.

Дата добавления: 2015-07-18