Посольство Репнина: перше засіданнє, 2 Н. С. Серпня, посольське експозе, 2 конференція, 6 серпня

Як ми тільки що бачили, в розмові з Фоминим гетьман виявив певну освідомленість що до переговорів московського посольства з польським урядом, що велися під той час у Львові. Він знає, що посли мали авдієнцію, розпочали переговори, і потім сі переговори стали на мертвій точці, як се він пояснив-польський уряд затягував переговори вичікуючи, що може тим часом козацька справа розвяжеться. Без сумніву, козацькі політики уважно слідили за сими переговорами, знаючи, що від того чи иншого їх обороту залежить найважніша справа яка їх інтересувала -московська інтервенція в українській справі. При тій широко розгалуженій розвідці, яку вони вели, вони повинні були мати поняттє про хід сих переговорів, що розпочалися 3 н. с. серпня і за кілька день безвихідно застрягли між протилежними позиціями московської і польської сторони в козацькій справі.

Се посольство наказане урядом 4 н.с. травня, і фактично вислане 10 н. с., своїм завданнєм мало ніби то довести до кінця справу прописок у царських титулах. Але ся справа давно вже стала простою прелюдією до традиційного мотиву інтервенції в інтересах одновірців, відогрітого в сих переговорах на конкретнім приводі: скаргах козаків і проханнях московського посередництва для оборони від польських утисків. Московські політики вже тоді хотіли на сім ґрунті здобути для московського царя ролю постійного арбітра в справах православних Польщі-Литви, як се дійсно їм удалося в XVIII віці.

Виряжаючи сих “великих послів” московський уряд дав їм інструкцію між ин. на випадок стрічі з козацькими послами, посли повинні були шукати з ними побачення, і коли б козацькі посли почали нарікати на польське віроломство-мовляв не можуть покладатися на договори з поляками,-посли мали порадити козакам, щоб вони зажадали від сенаторів такого запису: “Коли Поляки присяги не додержать і пічнуть знову чинити їм які небуть утиски, тоді його цар. величество задля православної християнської віри і святих божих церков має право стояти за козаків”. Навзаєм козаки б видали московським послам таке “укріпленнє”: “Коли з їх боку буде яка небудь неправильність і зачіпки, тоді й. цар. вел. може разом з Поляками на них стояти”. Посли мали радити козакам всяко домагатися такого запису від сенаторів: коли б вони не хотіли видавати такої деклярації, козаки мали поставити їм ультиматум, що вони без такого запису не можуть миритися з Поляками “за їх многими неправдами”, і царські посли без нього не можуть брати на себе посредництва для замирення польсько-козацької усобиці ¹). Але Поляки, як ми знаємо, взяли козацьких послів під ключ, щоб вони не могли війти в зносини з московськими послами, як се діялось підчас попереднього посольства. Про се посли довідалися в Люблині, де їм зробили чергову затримку, і правдоподібно дістали таку ж інформацію, яку давав Хмельницький Фоминові: що Поляки відтягають стрічу і переговори з московськими послами-сподіваючися покінчити тим часом з козаками ²). Невидима ж присутність Ждановича мала підчеркувати-як на се натякає оден з листів, що польському урядові зовсім непотрібне московське посередництво для замирення з козаками: козацький посол під рукою, і кождої хвилі через нього польський уряд може завести переговори.

Їхати московському посольству справді довелося довго і мляво, і тільки 29 липня їх допущено до Львова, властиво під місто-де їx закватирували на оболони, за три верстви від міста, а другого дня зробили їм парадну зустріч і впровадили до міста, закватирувавши в дворі підчашого кор. Остророґа ³). 1 серпня н. с. мали вони першу авдієнцію у короля, чисто етикетальну-піднесли йому дарунки і говорили “за наказом”, а другого дня-другу, де виголошено таку ж етикетальну відповідь від короля, устами литовського підканцлєра Сапіги; після сього послів запрошено до иншого будинку, проти королівського двору, де й почато, тогож дня 2 серпня, властиві “розговори” з делєґованими з польської сторони. На сім першім засіданні посли виголосили довгу промову в справі прописок в царськім титулі, зачепивши потім “в розговорах” і Вітовского, що допустив помилки в титулі підчас свого посольства, а далі вичитали “по письму” деклярацію “о черкаском дЂле”, котру я перекажу в скороченню:

“Великий государ велів нам, послам, сказати вам, панам раді.-Як не стало року 1648 вашого короля Володислава і почалась у вас усобиця і війна з Запорозькими козаками (Черкасами), тоді гетьман Б. Хмельницький і все військо богато разів присилали до вел. государя своїх посланників, що від панів-рад і всеї Річи-посполитої пішли їм великі утиски: віру грецького закону їм відбирали, а до римської віри приневолювали, церкви печатали, а в де-котрих унію заводили і всякі нехристиянські злости над ними чинили. Вони ж не стерпівши тих обид і не хотячи стратити благочестиву віру і руїну церков бачити, поневолі покликали в поміч хана з Ордою й стали боронитись. Отже нехай би вел. государ над ними змилосердився, велів їx приняти під свою велику руку і від неволі визволив. Вел. государ, дотримуючи вічної згоди, їx в тім безкороліві прийняти не схотів і післав козакам (пораду) заспокоїти сю усобицю, війшовши в порозуміннє (з панами), і до вас про се замиреннє посилав. І як настав у вас король Ян-Казимир, теж посилалося від вел. государя до гетьмана і всього війська, щоб вони королеві були послушні по давньому і відстали від Кримців-спільних неприятелів християн. Побачивши таку безнадійність свою, козаки покорились королеві.

“Та от сього 1653 р. гетьман знову посилав (з повідомленнєм), що з королівського боку не виконується те що було постановлено спочатку під Зборовим, а потім під Білою Церквою: церкви в договорі визначені до повернення-не віддано, а тих небогато що було повернено-обернено назад на унію; богато православних духовного і мирського чина безвинно замучено, а на них (козаків) зібрано військо коронне й литовське, щоб несподівано напасти, зруйнувати і викорінити. Нехай вел. государ задля православної віри покаже над ними свою ласку: за ними обстане і під свою велику руку прийме; а як не пожалує їx, то прийдеться їм поневолі піддатись турецькому султанові або кримському ханові, бо панам-раді вони більше вірити не можуть. Мирились пани-ради з ними, козаками спочатку під Зборовим, потім під Білою Церквою, але скоро ті договори порушили, та й ніколи не додержують своєї віри (присяги чи запевнення) і тільки того всяко шукають, як би зруйнувати і викорінити православну віру й церкву, і всіх їx. А під турецьким султаном живе богато християн, і такої нагінки чи насильства християнській вірі там від бісурмен не буває, як тут козакам від Поляків. І в Короні Польській та в в. кн. Литовськім є багато хульників християнської віри і боговбійців Жидів-котрими всім православним гербувати треба й ненавидіти, а їм такої нагінки й насильства в вірі не буває, як православним. Турецький султан і кримський хан давно закликає козаків на підданство: обіцяють їx тримати у всякій вільности і від неприятелів боронити. Коли государ їх, православних Черкасів, приймати не хоче, поневолі прийдеться їм іти в підданство государям бісурменським. А в підданстві королеві, як давніш, їм ніяк бути не можна, бо вони бояться (від нього) пімсти і руїни.

“Вел. государ, з братської приязни й любови до короля, пильнуючи вічної згоди, велів тим запорзьким післанцям сказати, що він не може прийняти Запорізьких козаків під свою руку з огляду на вічну згоду з королем. Нехай вони далі зістаються під повеліннєм короля “без усякого сумніву”, а від бісурмен відстануть і надалі в ніяку спілку з ними не входять. З тим відправлено запорізьких післанців і післано з ними стольника Лихарева та піддячого Івана Фомина (переказати), щоб військо Запорізьке ані думало прийняти підданство у бісурменів, а лишилося в послушности королеві по давньому, без якого небудь сумніву і непевности (сумлЂнья и шатости). На се гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке, говорили: Коли цар не хоче їх прийняти під свою руку і до бісурмен іти в підданство забороняє, а хоче, щоб вони лишилися в підданстві у короля, то нехай він їx для православної віри пожалує і за ними обстане, та через своїх послів помирить з королем, Короною Польською і в. кн. Литовським. Так щоб та згода через посередництво великих послів й. цар. вел. була певна-щоб усобиці і кровопролиття перестали, і вони в своїх вільностях були без всякого насильства-щоб договір про се був зроблений кріпкий. Тоді як за ласкою й цар. вел. та згода стане,-козаки зараз від бісурманів відстануть і будуть в волі і послуху королеві як давніше.

“На се за наказом й. цар. вел. гетьманові запорозькому і всьому війську було сказано: Коли гетьман і все військо не рішаються звіритись на короля в замиренню без послів й. цар. вел., то наш государ для православної віри і заспокоєння усобиці їx пожалує: пошле до короля своїх великих послів, щоб вони королеві переказали, аби він держав (козаків) у себе в підданстві по давньому без якого небудь гоненія, а на яких саме умовах (статях)-проте нехай вони самі (козаки) договоряться. Гетьман же і військо сказали: Коли цар. вел. таку ласку їм учинить, своїх послів до короля пішле і за їx посередництвом накаже вчинити згоду, то вони раді бути знову в підданстві королеві і від бісурменів відстануть.

“Тому государ наш-бажаючи спинити усобицю і розлиттє християнської крови та сповняючи вічну угоду з й. кор. вел.-шукати кращого оден одному, а християн- підданих королівських в підданство бусурменам не пускати,- наказав говорити вам панам-радам, щоб король не допускав дальшої усобиці й руїни та підданих своїх Запорізьких козаків від поган бісурменів відлучив: з козаками порозумівся, всі сварки утихомирив і договір уложив кріпкий. Щоб їм в вірі грецькій неволі не було, церков не відбирано, і в вільностях своїх вони у всім жили по давньому. Бо як пустити тих Запорізьких козаків в підданство бісурменам,то з того треба сподіватись всякого лиха: воєнних нападів і ще більшої руїни держави (королівської). Нехай пани-рада то донесуть королеві, і яка на те воля буде й. корол. вел., нехай ту відповідь дадуть на письмі”.

Польські комісари обіцяли-але хотіли, щоб посли для того дали їм свою деклярацію на письмі. А від себе заявили, що се Хмельницький фальшиво поінформував царя: бунт підняв він з такими ж лотрами як сам для своєї користи, від віри християнської відступив, а прийняв бісурменську, поруйнував городи і міста, не тільки костели католицькі, але й церкви грецького закону, і хоче з усею Україною, де живе Запорізьке військо, бути під турецькою державою. В сій справі присланий до нього від султана чауш. Про се стало відомо тому тижнів з чотири; але бісурменську віру прийняв тільки сам оден Хмельницький, а чернь піддатися Туркам не схотіла. Тому король пустився походом на нього-щоб від тих бунтівників не було більше руйнування його державі, і його піддані не попали в турецьке підданство. Посли не пустили сих слів без заперечення: “То пани-ради говорять неправду, нібито православним не було ніякої неволі в вірі і церков в унію неволею не віддавано. Вел. государеві відомо то певно, що православним грецького закону від панів-рад і їx духовенства неволя діється велика. Церкви благочестиві повернено в унію неволею, і в богатьох місцях тепер благочестиві церкви запечатані, а в Минську таку наругу вчинено, що й бісурмени ніколи такого не чинять: в Петрівському монастирі шляхта-Ляхи з луків стріляли до бані церковної, знущаючися з православної віри. Ще в досі сім стріл в ній: посли самі се бачили. І се також государеві нашому відомо: в договорі вчиненому під Зборовим між королем і гетьманом було написано, що король не дозволить надалі ніякої неволі над благочестивою вірою, ні церков на унію віддавати, а в церквах відданих на унію в попередніх роках звелить завести благочестіє і з унії назад повернути православним по давньому. За сим договором люблинська благочестива церква була й віддана на благочестіє, а потім-як була війна під Берестечком, й. кор. вел. велів ту благочестиву церкву віддати назад уніятам, а ігумена й братію, що були при тій церкві, вислано з монастиря з великим безчестєм, і тепер та благочестива церква під унією. Й инших благочестивих церков богато віддано на унію після Зборівської умови і на християн почалось гоненнє велике. Гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке, побачивши з королівської сторони після Зборівського договору не поправу, а ще більшу нагінку на віру і східніх церков руїну, почали війну, і з'єднавшися з неприятелями християнської віри- кримськими Татарами, знову воює й руйнує королівську землю, і хоче піддатися Туркам”.

Цар жалує християнської крови,-говорили далі посли-і щоб бісурмени не тішилися з усобиці і богацтвом християнським не збогачувалися, умисно прислав своїх послів, хоч він до того не був обов'язаний,-щоб показати свою приязнь до короля і піклуваннє про його державу. Нехай же пани-рада про ту добру волю і приязнь короля оповістять-щоб він велів повернути церкви, які здавна були в благочестії, а унію в и к о р і н и т и, і всяке насильство над православними заборонити. А держави своєї до розділу щоб не доводив-гетьмана Б. Хмельницького з військом до підданства турецькому султанові не змушував, щоб не спустошити своєї держави до решти: тримав їx в підданстві по давньому, за попереднім договором з Б. Хмельницьким.

Польські комісари знов повторяли, що на унію церков силою не повертано: самі духовні перейшли на унію, а що посли кажуть про запечатані церкви-то як котрі церкви запечатані, то се не для того аби були в унії, а може за попівські провини, що вони не слухають владик свой єпархії. Все сказане послами вони королеві перекажуть- тільки аби вони дали на письмі те що говорили в козацькій справі, для кращої відомости і скоршої відповіди.

Посли кінець кінцем дали свій текст для скопіювання. Натякнули, що мають ще инші справи до обговорення, але тим часом просять переказати королеві те що вони сказали: в справі прописок і в справі козацькій: щоб король виконав попередній договір-аби благочестива віра не була “в изгнание”, а церкви-“в разорение”, щоб церкви віддані на унію в давніших і в нинішніх роках, були повернені на благочестіє, згідно з Зборівським договором і присягою короля,-бо “уніяти від благочестія одщепенці” і давніші уніятські епископи відстали від благочестія “за своє воровство и за блуд”, і за те мали бути виключені собором,-через те, видячи свою злу вину від вас відщепилися, а до папежської (католицької) віри теж не пристають, тільки замішаннє і розкол чинять, на всяке лихо їx (панів-рад) приводять і благочестіє гонять.

Комісари обіцяли, і на тім перша нарада скічилась ⁴). Звідомленнє нунцієві додає до московського протоколу деякі небезінтересні подробиці. Виясняючи реліґійні причини козацького повстання московські посли мовляв згадали про арендованнє церков Євреями: люди мусіли платити такому орендареві, щоб він відчинив церкву, або дав змогу охрестити дитину. З приводу докорів Хмельницькому за батозький погром вони почали критикувати поведінку Каліновского, що нерозсудно дав причину до порушення згоди, заступивши дорогу Хмельниченкові-не дбаючи про добро держави, а давши себе підкупити за гроші, і т. д. ⁵).

Нарада поновилася через три дні, 6 н. с. серпня. Польські комісари зачитали королівську відповідь в справі прописок-в тім напрямі, що справа вже запечатана соймовим декретом, і його змінювати не можна. З сього приводу вивязалася велика діскусія, що зайняла більшу частину наради ⁶). Потім зробивши павзу Поляки запевнили, що в козацькій справі вони ще не можуть дати королівської відповіди. Король дякує за добру волю царя, і приймає се за доказ його великої приязни, що він аж спеціяльне посольство прислав, аби тільки замирити їx усобицю,-але відповіди ще дати не можна, тому що король ще не порадився в сій справі з коронними і литовськими сенаторами. Тому вони дещо від себе тільки скажуть.

“Той Богдан Хмельницький такий королеві грубитель, що такого грубителя і зрадника на світі ще ніколи не бувало. Та не тільки він супроти короля став зрадником, але і супроти Бога.-Посли говорили, що він просив ласки й. цар. вел.- послати до короля, щоб прийняв їx в підданство по давньому. А той Хмельницький, не дочекавшися ласки царя і короля, після того як прислав те чолобиттє й. ц. в., послав до турецького султана-просив війська на й. кор. вел. і обіцяв султанові, що буде у нього в підданстві з усім Запорізьким військом, а сам побісурмениться. А тепер тому тижнів із шість стало відомо, що султан прислав до Хмельницького чауша, щоб він як обіцяв, прийняв підданство султанові і їx бісурменську віру. І той зрадник відступив від своєї грецької віри і прийняв бісурменську, та збирає наново військо, а що цар післав послів просити за нього короля-се й забув!

“Нехай посли подумають, яким же зрадником він став королеві, а тепер і цареві-після свого посольства! Цареві заявляв, нібито з королем почав війну за грецьку віру-а коли б він правдивий християнин і стояв за грецьку віру, він би з бісурменами в ніяку спілку не входив би. А того що він тепер учинив-від християнської віри відступив і прийняв бісурменську віру: про се йому ані мислити не годилось, не то що чинити. А се щира правда! Шкоди ж і спустошення ним починені королеві і Річипосполитій не можна навіть докладно розповісти. Костели він поруйнував і пограбував, над духовними знущався, богато християн чоловіків і жінок до бісурменських рук видав-досі вони там в неволі страждають. І як королеві показати милосердє йому за такі його “богомерзькі діла, грубости і досади”?

Посли знов заперечили-що се хтось дав королеві неправдиву відомість. Не може бути, щоб Хмельницький відступив від віри й побісурменився. “А що вони кажуть, нібито у нього і тепер чауш від султана, то се можливо, що султан прислав чауша, аби Хмельницький перейшов до нього в підданство,-але Хмельницький того й не думав”. Що ж до запевнень, “ніби то Хмельницькому (так!) не бувало неволі у вірі”,-посли потвердили сказане попереднього разу-що утиски були, і зборівські постанови не виконуються. Тим часом-додали вони сим разом-Ян Казимир при елєкції своїй на короля під присягою обіцяв заховувати права своїх підданих всякого стану, в нічім їx не умаляючи (наводиться довгий текст сеї присяги). Нехай пани-рада перекажуть се королеві, щоб він памятаючи сю свою присягу, велів знести унію в Короні і в в. кн. Литовськім, згідно з зборівським трактатом, а церкви, що за предків були православними, назад во благочестіє передати, щоб надалі благочестива віра була при своїх вільностях як давніш бувала. А гетьмана Хмельницького з військом аби велів прийняти під свою руку по давньому. Инакше ті благочестиві церкви (!)-як сказано в присязі-будуть свобідні від підданства йому ⁷).

Комісари завважали, що послам не годилось вишукувати ⁸) тої королівської присяги та на її підставі робити якісь докори. Нехай говорять, які їм справи доручено від цар. величества, а до внутрішніх справ Річипосполитої їм нема діла. А про те що грецькій вірі у них насильства нема, вони, комісари, вже перед тим казали: котрі церкви давніш були в грецькім законі, а тепер в унії, ті не були віддані силою, а самі духовні пристали до уніятів. Якби король велів силоміць повернути грецькі церкви на унію, то не робилось би вибору: всі б церкви були уніятські. Тепер же котрі церкви зробились уніятськими, ті уніятськими й зістануться, а котрі благочестиві-ті теж як були, і неволі їм ніякої нема. А Хмельницький, як ворог божий і королеві зрадник, варт не милосердя, а найбільших мук і лихої смерти за свої лихі діла; тільки про нього ще говоритимуть з королем. А посли нехай би сказали докладно все доручене їм у тій справі, щоб не упустити часу-з огляду що король має йти до війська.

Посли поговоривши між собою об'явили польській стороні, що коли король задоволить потреби грецької віри (до скасування унії включно) і відновить зборівські умови в відносинах до козаків, то цар готов пустити в непамять всі свої образи в титулах і йменнях і дарувати королівськім підданим їх вини, з тим щоб надалі вони не повторялись.

На тім і закінчилась ся друга конференція (л. 362-9). Провожаючи послів староста винницький Потоцький в науку послам розповів, як він бувши в татарськім полоні, в Криму, чув про посольство від Казанських і Астраханських Татар до хана з проханнєм прийти їм у поміч щоб визволитися від Москви, і що й сього року були поголоски про такеж посольство ⁹).

Дата добавления: 2015-07-18