Московські вагання в українській справі, земський собор 25 травня С. С. 1653.

Династична траґедія Хмельницького і крах його волоських плянів: смерть Тимоша, капітуляція Сучави, потвердженнє на господарстві воєводи Стефана-означали заразом провал його пляну: опертя на Отоманській Порті та на її Васалях. Посвояченнє з Лупулом мало послужити для того засобом-але воно дало протилежні наслідки. Хмельницький опинився в ворожих відносинах з господарями молдавським і мунтянським і князем трансільванським, і в царгородськім Дивані його волоська інтервенція в останнім рахунку була записана йому в пасив. А що було ще небезпечніш- вона ще більше прохолодила відносини з ханом. Ми бачили, що Кримці вважали потрібним перенести свої добичницькі операції на новий, іще не вичерпаний ґрунт. Походи на володіння польського короля більш не оплачувалися з такого добичницького становища, і коли гетьман не хотів давати на грабунок козацьких земель, він повинен був знайти инші добичницькі терени своїм союзникам. Польща штовхала Кримців на Москву-і се вже третій раз замість того гетьман справляв Орду на Волощину. Сим разом сей маневр випав зовсім нещасливо-і се тим більше мусіло Кримців дражнити, що гетьман заслонюючи від них Москву і ухиляючись від походу на московські землі, вів підозріливі зносини з московським урядом, приймав посольства і просився під московську протекцію. Польські і молдавські аґенти-нового польського васаля воєводи Стефана-старанно інформували і всяко роздмухували сі факти, розписуючи небезпечні перспективи об'єднання України з Москвою, і заразом заохочували хана до відновлення давнього союзу: спілки проти Москви-і проти козаків, поскільки вони далі не хотіли б міняти своєї москвофільської політики на ґолонофільську. Не вважаючи на всі старання Хмельницького коло підтримання кримсько-козацької приязни, відносини сі простигали все більше, і не вважаючи на всі заходи його против кримсько-польського союзу, він ставав все більш реальною перспективою. А з тим все більш пекучою потребою для козацької верстви ставало забезпеченнє московської підтримки, московського протекторату й оружної інтервенції в боротьбі з Польщою. Коли Крим відмовляв помочи, ділєма: капітуляція перед польським маґнацтвом-або підданнє Москві ставала незвичайно гостро. Капітуляція була неможлива, її не допустило б військо,-значить треба було йти на всі вимоги Москви, щоб запевнити собі її військову поміч. Можна думати, що гетьман і старшина не виявили б такої згідливости супроти московських вимог, як ми то бачимо в переговорах 1654 р., коли б відносини з Кримом не були так простужені, як се сталося підчас осінньої кампанії і грудневих переговорів 1653 р.

На щастє чи на нещастє України московський уряд з свого боку був серйозно занепокоєний можливістю польсько-татарського наступу на його володіння, а ще більше-можливістю фактичного перетворення сього наступу в татарсько-козацький -як козацьке військо не витримає польсько-татарських підущань і намов до сього походу. Уже зимою 1650-1 р., як ми знаємо, перед перспективою такої небезпеки московський уряд був готов піти на розрив з Польщею, але під весну відступив від сього наміру і вернувся назад до своєї політики вичікування. В квітні 1653 року, в звязку з посольством Бурлія-Мужилівського, він знову почув в собі прилив рішучости і одночасно з відповіддю на се посольство і висилкою на Україну Матвеева, а до Польщі “великих послів”: князя Репнина-Оболенского, кн. Волконского і дяка Алмаза Івановича, московські правителі рішили занятись підготовкою кампанії против Польщі і скликати земський собор щоб поновити всенародню санкцію на сю війну “за царську честь і за святу християнську віру”. На превеликий жаль весь сей процес обміркування, плянування знову пропав для нас майже без останка; але цілком ясно, що в сім моменті-під весну 1653 р. в московських кругах була тверда постанова рішучого виступу в українській справі, засвідчена скликаннєм на місяць червень земського собору та підготовленнєм відповідної резолюції про розрив. Сей проєкт, перехований в чернетці в “Польських справах” посольського приказа, як матеріял для пізнішої резолюції 1 жовтня, власне й інформує про сей недокічений крок московської політики (що сим недовершеннєм викликав потім сердиті мови гетьмана перед Яциною в місяці червні ¹). З нього бачимо, що 4 травня, в два тижні по відправі Бурлія, були вислані “до замосковских і всіх українних городів” царські грамоти, щоб відти виряжено по двоє дворян до Москви на “указаний термін 20 мая” ²) -очевидно додатково до попереднього розпорядження, і в згаданих “Польських справах” заховалася чернетка резолюції, що мала бути винесена на сім соборі 25 с. с. травня-перерібка резолюції 1651 року. Але в настроях московських правителів, видно, зайшли нові вагання, і резолюція собору була відложена; про се довідуємося з царського листа до Репнина з товаришами: “Да буди вамъ вЂдомо: был Собор на седьмой недели в среду маия въ 25 день и мы великіи государь со отцемъ своимъ и богомольцем Никоном патриархомъ московским і всеа Русиї на томъ Соборе многое время разговоръ чинили, и всЂхъ чинов людей допрашивали-что принимать ли Черкасъ. И о томъ всяких чинов и сплощадныхъ людей всЂ единодушно говорили, чтоб Черкасъ принять. И мы великіи государь за то что онЂ хотят располительными и самохотными сердцы служить, милостивымъ своимъ словом похвалили. И они слыша наши государьскія милостивыя слова наипаче обрадовались. И мы о темъ отложили до васъ какъ с посольства приедете ³)”.

Тимчасом 15 с. с. травня вислано нові накази, щоб виборні дворяни прибули на 5 с.с. червня ⁴), і проф. Латкин в своїй дісертації про земські собори висловив такий здогад, що собор від 5(15) червня засідав до кінця вересня. Він спирався на словах царя до війська, коли його виправляли на війну весною 1654 р.: “В минулому році не раз були собори, на них були і від вас виборні дворяне з усіх городів по два чоловіки, і на тих соборах говорили ми про неправди польських королів” ⁵). Але з огляду на зацитований лист (що пррф. Латкину як і иншим дослідникам лишився невідомим) соборні наради перервані і в справі московської інтервенції наступила нова проволока, що викликала нарікання і погрози гетьмана. Коли їх донесено до Москви, спішно вислано Ладижинского з першою катеґоричною заявою, що цар приймає Запорозьке військо під свою руку і збирає своїх військових людей в поміч (грамота з 22 червня с. с.). Але ся висилка сталася так спішно, що спеціяльна соборна нарада для такої заяви ледве чи могла відбутись; вона могла спиратися на раніших соборних декляраціях. За те дуже правдоподібно, що перегляд московської ґвардії, вчинений 28 с.с. червня, з промовою царя про потребу війську бути готовим на оборону християнської віри ⁶), стояв в звязку з обіцянкою зробленою гетьманові. Одначе остаточний виступ все таки одкладався-до висліду великого посольства, і се було причиною нового козацького посольства: Яцкевича і Абрамовича, що мало допоминатися реальної, негайної військової помочи, з огляду на наступ королівських військ і можливости рішучої розправи з королем. Се день у день зійшлося з закінченнєм переговорів великих послів: грамота Хмельницького до царя має ту саму дату 19 н. с. серпня, що остання відмовна відповідь короля московським послам: стріча дат дуже ефектна, хоч і припадкова. Натомість гетьманські побоювання польської кампанії цілком не справдились: невважаючи на запасливі приготовання, вона проходила незвичайно анемічно з обох сторін, і воєнні операції відходили на другий плян супроти актів дипльоматичних, не ефективних на зверх, але повних великого значіння для будучности і тому вартих всякої уваги історика.

Дата добавления: 2015-07-18