Зимові дати, свята

Вони спрямовані здебільшого на підбиття підсумків минулого року, утвердження мрій і надій на майбутній рік, прославляють життя, працю трудівника, його любов до землі-годувальниці. Перший місяць зими - грудень - це період прогнозів на майбу­тній рік, час традиційних розваг молоді.

День Андрія (13 грудня). З ним пов'язані вгадування майбут­ньої долі, заклинання; ворожіння. Печуться балабушки - круглі тістечка з борошна, дають вибрати собаці. Чиє тістечко швидше собака з'їсть, та дівчина раніше вийде заміж. Хлопці вдаються до різних витівок, жартів, гумору.

День Миколая (19 грудня) – веселе народне свято. За народ­ною легендою Микола-чудотворець на небі не сидить, а допома­гає людям. Дітям вночі під подушки кладуть подарунки від свято­го Миколая. Діти вчаться бути старанними, сумлінними, пова­жати старших. У ці дні проводилися вечорниці. Молодь збира­лася в одній із сільських хат. Дівчата шили, вишивали, пряли, а хлопці жартували, розважали дівчат. На вечорницях лунали народні пісні, музика, організовувалися танці, розповідалися бу­вальщини, небилиці. У молоді поглиблювалось народне світовід­чуття і світорозуміння, утверджувалась національна психологія, характер, світогляд.

Святом Нового року відзначався рубіж між минулим і май­бутнім роком. У сиву давнину це свято відзначалося ранньою весною, у день весняного рівнодення. Початок нового року сим­волізували перші промені весняного сонця, перші зелені пагінці, пробудження живих істот до активного життя, зародження нового потомства як естафета вічності всього живого. Зі змінами в офі­ційному календарі Новий рік почали відзначати 1 січня.

Виховний зміст цього свята полягає в тому, що в центрі традиційних новорічних звичаїв, дійств, пісень, примовок — гос­подар, людина праці, добродій. У колядках, щедрівках, віршова­них вітаннях прославлялась сумлінна минулорічна праця, ба­гатство господаря, щедрість, лагідність його душі, сімейний до­бробут. Колядки і щедрівки - опоетизовані носії побажання здоров'я і щастя господарю, злагоди в домі, віри і сподівання нових успіхів у житті, праці, сім'ї. Зміст і характер новорічних традицій, звичаїв і обрядів відзначається високою народною мораллю і естетикою.

Напередодні Нового року за старим стилем відзначають щедрий вечір. За християнським календарем - це День Меланії. На щедрий вечір щедрують, водять козу. За Меланку вбираєть­ся парубок, що вміє «штуки викидати». Разом з Меланкою по селу ходить її «почот»: орач із чепігами від плуга, сіяч із сівнею через плече, дід, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками. Ватага рухається селом з вигуками, жартами, сміхом.

Великий виховний потенціал має звичай прикрашати на новорічне свято «дідуха» (сніп жита чи пшениці). Сніп як сим­вол найбільшого багатства України завжди був у центрі свята. Таким чином виховувались любов до хліба, важкої професії хлібороба. У вечірню пору щедрують добрим людям села і міс­та. Лунають доброзичливі слова, побажання.

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Хай святкує з нами

Вся наша родина,

Вся наша родина -

Славна Україна.

Радуйся!

Втіленням народної духовності є різдвяні свята. У процесі підготовки і відзначення свята Різдва формується такий спектр якостей, як потяг до краси, правди, добра, життєстверджуючий оптимізм, незламна волелюбність, уява, фантазія, дотепний гумор, в'їдливий сарказм, мистецька обдарованість.

З’суємо, як описує Ніна Загалада участь дітей у зимових обрядодійствах.

Перша кутя. “Коли мати вийме кутю з печи, то наказує хлоп­цеві: “Піди візьми сінця під кутю”. Хлопчик уносить сіно, кладе на по­куть; тоді мати загадує: “Надінь рукавиці і бери кутю та однесеш кутю на покуть”. Хлопець надягає рукавиці, бере горщик із кутею і несе на покуть, на сіно ставляє його. А тоді бере груші, вони стоять під полицею (як подужає), а як не подужає, то не бере сам, мати помагає”.

Колядки. “Колядувати збираються по кутках, звичайно однолітки. Буває, що в хаті три колядники, що їм доводиться на двоє чи на троє розходитися. Мати питає хлопця р. 12 – 13: “З ким ти підеш ко­лядувати?”. Він каже: “Я піду з Борисом”. “То бери із собою Гаврила”. А старший каже: “Його малого не треба; він з нами не зійде; нехай іде до своїх ровесників”. Хлопці років 6 – 9 ходять по своєму кутку, хата від хати, а більші обходять ціле село.

Так само дівчатка гуртуються.

Сміливіший хлопець “пронозуватий” веде перед (не старший); він як хвіртка підперта, то перелізе і відчинить. Як хвіртка підперта, то діти стоять радяться: тут цілий день вона підперта, то тут дітей не було; я перелізу й відчиню, то нас одарують.

Сварки між дітей не буває, тільки питають, де краще бублики дають, коли зустрінуться (“стрікаються”) на дорозі. Питають один одного: “Де там дають бублики?”. “А там були, каже, то там нема нікого дома, а у того хвіртка підперта” – і т. й.

Діти йдуть колядувати першого дня Різдва, після обід. Перше заколядують у себе в сінцях: “А ну йдіть (каже батько) та заколядуйте, чи ви вмієте колядувати”. Дають їм по бублику, по цукеркові. Тоді йде до сусіди, заколядує сам під дверима “Білої телички”, його обдарять бубликами, як гарний, то і два дадуть, як не шкодливий хлопець, як у пліт не стукає.

Після цього з тої хати (сусідської) виходить сусідський хлопець (один чи два) і йдуть далі; так назбирається з них чоловік 5 і 6, краще менше, бо тітка краще обдарує (до бублика може де тітка дасть ще цукерки)“.

Колядують: Та виведу на порі (г),

Біла теличка, та з березничка, Та викручу правий рі (г).

Та у дядьків двір. Буду рожком трусити,

Я тобі, дядьку, спію колядку, А воликом робити.

А ти дай пирога. Пужкою поганяти,

Як не даси пирога, Хліб сіль заробляти.

Возьму вола за рога, Будьте здорові з празничком.

“Господиня виносить вязку бубликів і дає кожному по одному (родичам дарували й по два бублики). В цьому діти найбільше зацікавлені і силкуються як-найбільше хат відвідати.

Як у якій хаті не дадуть бубликів, то діти на злість колядують тому дядькові так:

А, в дядька, в дядька Дядина сказилась.

Під окном ямка. В ямку вкотилась.

Варіянт такий ще: Ще так:

А у дядька (2), А у дядька (2),

Дядина гладка. Дядина гладка,

Дядина сказилась, І діжу місить,

В ямку вкотилась. І сопляк висить.

Проколядують хлопці та й швидше тікають і хвіртку не встигнуть зачинити”.

ЩЕДРА КУТЯ

“Цілий день, на “Щедру Кутю”, єднаються хлопці, кажуть: “Будем водить козу”.

Козу водили хлопці від 8 до 12 років (і старші). Збиралися звичайно гуртками – хлопців вісім – десять, призначали собі, у кого робитимуть козу. Всіх цих хлопців звали козоводами; вони що дві – три хати міня­лися: залазили під кожух, для кожного було цікаво бути козою.

Між ними був найстарший хлопець, що керував; всі менші йому допомагали – усе зносили, що потрібно, щоб зробити козу: той принесе лепеху, той кожуха, той ложки, той деревину на обруча, і так вони на вечір виготовляли козу.

Козу робили так: “Вистружать обруча з білолозу, на товщому конці розколюють на роги, а тонший конець застружать, вставляють по-між роги і звяжуть. Роги обматують лепехою, щоб більше похожі були на справжні роги. Біля рогів з обох боків прив’язували по одній ложці – це вуха. На протилежному конці обруча прив’язували ломачку, а на конці ломачки віхтик осоки – це хвіст”.

Хлопець одягав цього обруча так, що частина з рогами приходилась на його голову, спідня по-між ніг. На нього накидали кожуха, виверну­того до гори вовною. Зпереду запинали так, щоб видно було лише роги, вуха і мордочку. Рукави звисали униз, наслідували передні ноги кози. Одною рукою хлопчик держав ломачку-хвостик та й потрясав нею, наче справжня коза хвостом. До рогів привязували мотузочку, що нею волив один з них козу.

“Як смеркне гарно, починають “водить козу”. Кажуть: “Куди-ж пі­дем”. А де-який з учасників каже: “Да ходім до мене”. А другий каже: “Ходім до мене”.

Ідуть “порядом”, не в кожну хату, а в ту, де цікавляться козою, де дітей більше, щоб побачили козу.

Ввіходять у двір, один іде під вікно, чи під двері (хто сміливіший), гукає: “Дядьку, пустіть козу в хату”. Дядько від цього відмовляється, а козоводи все-таки прохаються. Коли дядько вже і згоджується, то здається ще на дядину (дядну), що дядина скаже. Козоводи до дядини звертаються: “Будь ласка, пустіть, а то й козинята померзли”. Вона каже: “На що ви нам здались, уже пізно, діти сплять, налякаєте їх, грязі нам нанесете в хату, цілий день мазала, прибирала, а ви мені напустку зробите”. Вони все-таки просяться, аж поки пустять. Заходять у хату: перший йде старший козовод, веде козу на мотузці в хату, за ним усі ввіходять, скидають шапки, де хто затопав (у сінцях, в хаті) і ка­жуть: “Добрий вечір. Добрий вечір”. Всі не зразу кажуть, хто, коли увійшов. Сідають на лавці, на ослонах. Між ними є найменший хлопець з торбою на сало, що зветься кіт; він м’явчить. Починають співати. (Коза весь час тупає ногами під такт пісні, танцює, козовод во­дить її кругом по хаті за мотузка).

Ну-те, панове. З довгими косьми

Ну-те, мульове, (або русими косьми).

Постаньте в ряду, Ногами стопчу,

Я козу веду. Рогами сколю.

Наша козиця, Хвостом замету.

Старая птиця, Що на горі вовк з вовченятами,

Недавно з Москви В долині коза з козенятами...

(Кіт кричить мяу, мяу, щоб йому дали сала).

Пісня закінчилася. Всі співаки кажуть: “Будьте здорові з праздником”. Козі кажуть: “Кланяйся хазяїну і хазяйці”. Козовод веде її до господаря й до господині, вона кланяється й діткам.

Дядько дарить їх: дає пирога, або копійок п’ять грошей.

Кіт м’явчить і від господині не відходить, щоб дала сала. Козоводи кажуть господині: “Дайте сала, а то кіт іздохне”. Дядина не дає, каже: “Сало високо висить, не звикайте до сала”.

А кіт усе нявкає, а козоводи прохають, аж поки дасть. Сало йде котові в торбу, пиріг в мішок козоводу, який носить мішечок для хліба, коли гроші дадуть, замісць пирога, то забирає старший козовод, що во­дить козу. Дякують дядькові, кажуть усі: “Прощавайте, дай боже, щоб того году діждали”.

Ідуть з цієї хати і так до другої хати і так далі. Кажуть: “Ходім до дядька Оверка, там ще світиться, мо ще й діти не сплять, то діти побачуть нашу козу”. А всі кричать: “Ходім, ходім”.

Коли-ж це все походили, зібрали досить сала, паляниць, пирогів, грошей, тоді заходять в одну хату, найбільш заходять до тих людей, що цікавляться. Обміркувались, що з цим робити, вирішили продати ча­стину сала, хліба, пирогів і за тії гроші купують горілки (в ту саму ніч); посмажать сало, що лишилося, тоді сідають, п’ють горілку, більші п’ють чарок дві – три, а меншим дають по чарці та ще й копійок три на сояшники; коли є грошей більше, то ділять між себе. І розходяться всі”.

5. НОВИЙ РІК

На Новий Рік, удосвіта (ще темно) ходять діти засівати. Беруть зерна і бігають хата від хати, поздоровляють з Новим Роком. В хаті сіють зерном і кажуть:

Зароди, боже, жито пшеницю, На щастя, на здоровля.

Всяку пашницю. Будьте здорові з Новим Роком.

Господар чекає, хто перший увійде посівати, – як перший хлопець, то у корови буде бичок, а як дівчина, то буде теличка. Як сонце зійде, то перестають засівати.

6. ГОЛОДНА КУТЯ

На голодну кутю,як принесуть діти воду святу, як нема вдома батька, то старший хлопець іде в кошару, несе з собою святу воду у мисці, сніпок васильків і крейду в руках і він кропить святою водою по кошарі, по всьому подвір’ю, по льохах, в хаті, в сінях і пише хрестики скрізь, де можна (кропило робить: бере пучечок васильків, як нема васильків, то з свіжого сіна (з покуті) зробить пучечок і цим кропить, при цьому каже: “Во ім’я отца, і сина і святого духа” і так весь час. (Жінкам цього не можна робити). “Проти хрещення, як старші (староста, понамар і другі) роблять ярдань, то і діти там, ковзаються, сніг одкидають, а лід замітають добре, де ярдань рубають.

Як випилює хреста, то діти поприбігають і питають: “З ким це Ви дядьку пиляєте”... То він скаже чи з Микитою чи з ким, то вони да­вляться і сміються. Коли випилять його, то мотузкою чепають хреста і витягають з води на лід, то і діти допомагають; старі кричать: “А ну до­помагайте”. Діти снігом притрушують хреста. Квасом обливають”.

“На голодну кутю повечеряють, то батько каже: “А ну йдіть діти прогоньте святки”. Діти вдягаються, надягають свитку, чоботи, беруть шапку і ідуть на двір. Беруть дручки в дровітні і кидають, кожне тричі, в ворота. Після цього входять всі в хату і лягають спати”.

7. ХРЕЩЕННЯ

“На Хрещення діти воду свячену беруть і хвийку, і несуть додому. Як ще не снідав, то нап’ється, умиється свяченою водою, щоб здоровий був, хвийку покладе на покуті або за сволок. Як святої верби нема, то як скот перший день вигонити, дак бере хвийку ту і ходить так, як і з свя­тою вербою, щоб не загубив”.

Багатим на виховні можливості є Святвечір, який символі­зує мир, щастя, добробут і спокій у сімейному житті. У цей день, 6 січня, господиня, ставши обличчям до схід-сонця, викрешує «новий вогонь». Вона готує 12 святвечірніх страв: горох, квасо­лю, узвар, капусту, рибу, вареники, картоплю, гриби, гречану кашу, голубці з пшоном, коржі з маком, кутю з товченої пшениці. Педагогічний аспект свята - у приготуванні їжі, матері допо­магають діти. Господар наводить лад надворі, у господарстві. Усі члени родини мають бути ввечері вдома. Господар вітає зі «свя­тим вечором», бажає всім щастя, здоров'я. Господар запрошує вечеряти всіх членів роду, яких немає вже у живих. Свята вечеря спільна для всього роду. Діти носять вечерю до своїх близьких родичів. Різдвяною традицією є вертеп. Це театралізоване дійст­во, у якому беруть участь цар Ірод, чорт, смерть з косою, ангели, борці за свободу і незалежність України - гетьмани, полковники, сотники, козаки. Розігруються театралізовані сценки, фрагменти вічного двобою добра зі злом, правди з кривдою, краси з потворні­стю. Різдвяні звичаї й обряди виховують культуру почуттів і поведінки, повагу до старших, любов до історії рідного краю, фор­мують народний спосіб мислення, світогляд.

19 січня відзначають свято Водохрещі. У цей день відбува­ються веселі забави, ігри на льоду. За народним повір'ям, у цей день водою кроплять худобу, щоб вона давала добрий приплід, прибуток господі.

За останні роки всенародним святом стало відзначення Дня соборності України (22 січня). В основі цього свята - історична подія. 22 січня 1918 р. відбулося возз'єднання Західно-Україн-ської Народної Республіки і Української Народної Республіки. Уперше в історії рідного народу збулася мрія про об'єднання українських земель у єдину соборну державу.

Великий виховний потенціал має народне свято Масляни — останній тиждень перед великим постом. Ці дні сповнені жартів, сміху, змагань, народних ігор, забав, які розвивають дотепність, кмі­тливість, винахідливість, спритність, мужність. Ця дата народного календаря ніби попереджає кожного, що час закінчувати зимове дозвілля й активно готуватися до весни, до весняної праці.

Дата добавления: 2015-07-14