Прихід до влади М.Горбачова та початок перебудови.

Радянський Союз в 1964-1991р.р.

Усунення від влади М.Хрущова. Л.Брежнєв.

Економічний розвиток СРСР в другій половині 60 х –першій половині 80 х рр.

3. Дисидентський та правозахисний рух.

Зовнішня політика Радянського Союзу.

Прихід до влади М.Горбачова та початок перебудови.

6. Економічний розвиток СРСР, поглиблення кризи.

7. Розгортання сепаратиського руху.

8. Зовнішня політика (1985 – 1991).

9. ДКНС і розпад СРСР.

Усунення від влади М.Хрущова. Л.Брежнєв. Значні невдачі у зовнішній політиці та криза у сільському господарстві похитнула позиції першого секретаря у владних структурах. Скориставшись відсутністю М.Хрущова у столиці в Кремлі було скликано Президію ЦК КПРС, яка більшістю голосів відправила лідера Радянського Союзу у відставку. Ініціаторами усунення М.Хрущова від влади були секретарі ЦК КПРС Л. Брежнєв., О.Шалєпін, М.Підгорний, голова КДБ В.Семичасний, голова президії Верховної Ради РРФСР М.І гнатов. М.Хрущова відкликали з відпочинку з Гагр нібито для вирішення невідкладних справ пов’язаних з сільським господарством. На засіданні Президії ЦК КПРС 12 жовтня його звинуватили у „волюнтаризмі та суб’єктивізмі” і 14 жовтня 1964 року пленум ЦК КПРС ухвалив рішення про увільнення М.Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР„ у зв’язку з похилим віком та погіршенням стану здоров’я”

Першим секретарем ЦК КПРС став Л.Брежнєв, а головою Ради Міністрів - О.Косигін. Після усунення М.Хрущова від влади було проголошено про відновлення колективного управління державою. Однак поступово Л.Брежнєв призначив на відповідальні посади відданих людей і таким чином зосередив у своїх руках одноосібну владу. У квітні 1966 року для нового керівника держави відновили пост Генерального секретаря, а президію ЦК перейменували в Політбюро. В 1976 р. Л.Брежнєв став маршалом Радянського Союзу, а в 1977р.- головою Президії Верховної Ради СРСР. Зміцнення позиції Генерального секретаря на владному олімпі супроводжувалося створенням нового культу, звеличенням його особи. Л.Брежнєв став володарем найвищих відзнак СРСР – Героя Соціалістичної праці, чотири рази Героя Радянського Союзу (1966,1976,1978,1981), ордена „Перемоги „,восьми орденів Леніна та багатьох інших нагород. У 1980р. Л.Брежнєву була присуджена Ленінська премія за мемуари „Мала земля”, „Цілина”, ”Відродження” написані замість Генерального секретаря іншими авторами. Роки правління Л.Брежнєва увійшли в історію під назвою „застою”. Це пояснювалося рядом причин. В листопаді 1964 року пленум ЦК КПРС ухвалив рішення про відновлення єдиної партійної організації на всіх рівнях, а також єдиної профспілкової і комсомольської структури. Відмежувавшись від безпосереднього управління економікою, партократія здійснювала всеохоплюючий контроль, давала вказівки, ні за що конкретно не відповідаючи. Було скасовано пункт статуту КПРС про ротацію кадрів, що зобов’язував на кожних виборах змінювати третину членів партапарату – від районних комітетів до ЦК. Незмінний кадровий склад партійних органів зумовлював їх старіння. Якщо в 1971 р. середній вік місцевих партійних керівників становив 49 років, то в 1980р – 59 років. У вищих ешелонах влади були переважно люди похилого віку.

З зміною влади в 1964р. в ідеологічному курсі партії все більше почав спостерігатися консерватизм і відхід від критики „культу особи” та реабілітації жертв сталінських репресій, посилився контроль партії над всіма сферами суспільного життя країни. Ідеологія 60-80х рр. Грунтувалася на твердженнях про перманентне загострення ідеологічної боротьби двох систем та про „ побудову СРСР розвинутого соціалістичного суспільства”. Перше повинно було виправдати переслідування всіх, хто був незгоден з офіційною ідеологією і політичним курсом партії, друге – замінити дискридитоване хрущовське гасло „розгорнутого будівництва комунізму” новим - про „зрлість” радянського суспільства” щодо попередніх етапів розвитку і „докорінні переваги розвинутого комунізму над загниваючим капіталізмом”.

Економічний розвиток СРСР Зміна політичної верхівки в країні зумовила реформи в економічному житті. У вересні 1965 року на скликаному Пленумі ЦК КПРС були скасовані нововведення М.Хрущова у галузі економіки. Пленум ліквідував раднаргоспи і відновив галузеву систему управління промисловістю черезсоюзні та союзно-республіканські міністерства. Пленум також прийняв постанову „Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва”. Промислові підприємства отримували самостійність в виробництві та реалізації товарів.Показники валової продукції тепер зберігалися тільки як статистичні. Основним показником успішної діяльності підприємства став обсяг реалізованої продукції. Якщо продукція залишалася нереалізованою вона не зараховувалася як вироблена. Таким чином ця реформа спонукала підприємства скорочувати обсяг випуску товарів, що не користувалася попитом і покращувати якість виготовленої продукції. Частину доходів підприємств тепер залишали в їх розпорядженні які утворювали три самостійні фонди –розвитку виробництва, матеріального заохочення і соціальнокультурних заходів та житлового будівництва. Реформа дала позитивні результати. Восьма п”ятирічка (1965-19790) стала однією з найсучасніших. Обсяг промислового виробництва зріс на 50%.

Значні зрушення відбулися і в сільському господарстві країни. В 1965 році держава зменшила рівень плану закупівлі зерна з 4 млрд до 3,4 млр пудів. Цей об”єм був встановлений на всі роки п”тирічки. Передбачалося також закуповуваи понадпланове зерно за цінами на 50% вищими за закупівельні. Це зробило колгоспників більш зацікавленими у збільшенні врожайності. Істотно було збільшено капіталовкладення у сільське господарство. В листопаді 1964р були скасовані укази 1958-1963рр про заборону утримання худоби громадянами, які проживають у містах і робітничих селищах; про обмеження норм утримання худоби в особистій власності не колгоспників; про підвищене оподаткування власників худоби, які не займалися „суспільно-корисною працею”; про підвищені податки з громадян, які утримували „худобу” з метою особистого забезпечення.

Однак в УРСР збереглися деякі обмеження. Президія Верховної Ради УРСР 4 листопада 1964р прийняла постанову згідно з якою одна сім’я не могла мати більше однієї корови, однієї свиноматки з приплодом, двох десятків бджолиних вуликів. Однак держава повернула населенню присадибні ділянки відібрані в роки правління М.Хрущова. Підсумки восьмої, дев’ятої, десятої п’ятирічки виявили, що колгоспна система нездатна у повному обсязі забезпечити країну продовольством.Це пояснювалося відсутністю реального господаря на землі та зменшенням фондовіддачі. У 1982р уряд запровадив у життя продовольчу програму. Було проголошено про турботу партії про забезпечення населення продуктами харчування. Однак продовольча програма ганебно провалилася, у середині 80х рр в багатьох промислово розвинутих регіонах СРСР почалися проблеми з постачанням продовольства.

Реформи запроваджені в 1965р на початку 70х рр почали згортатися. Це було зумовлено тим, що в командно-адміністративній системі економіка не могла вільно розвиватися. Вона весь час перебувала під пильним наглядом різних міністерств та парторганізацій. Вже дев”ята і десята п”ятирічка показала зниження темпів промислового приросту. Якщо в восьмій п”ятирічці середньорічні темпи зросту промислової продукції становили 8,4% то в десятій тільки 3,9%. Це пояснювалося пануваннямекстенсивного шляху розвитку виробництва, коли зростання обсягів досягалося за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень. В 1985р спрацьованість основних виробничих фондів сягнула 43%. Хронічним стало невиконання планів пятирічок. Економіка СРСР стрімко наближалася до кризи. Певний час радянському керівництву вдалося пслаблювати негативні наслідки економічної політики постачанням на світовий ринок енергоносіїв – нафти і газу, які забезпечували надходження „нафтодоларів”. З 1960 до 1985 р частка паливно-сировинного експорту СРСР зросла з 16,2% до 54,4%. Беручи до уваги значне зростання цін на нафту в 70-і рр Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти. Проте переорієнтація індустріальних країн на енергозберігаючі технології в 80-х рр привела до зниження попиту на нафту, що різко зменшило валютні надходження СРСР.

Дисидентський та правозахисний рух. Десталінізація започаткована М. Хрущовим стала каталізатором піднесення національно-визвольних та дисидентських рухів в СРСР. Опозиційний рух, який розгорнувся в Радянському Союзі в цей час складався з чотирьох течій самостійницької – представники якої проводили сепаратиську боротьбу у суб”єктах федерації; національно-культурницької – головне завдання якої полягало в відродженні культурницьких традицій народів СРСР та протистоянні радянизації, -суть якої зводилася до русифікації; правозахисна – представники якої виступали проти політичного безправ”я в країні, за свободу слова;релігійна опозиція – об”єднювала представників різних релігійних конфесій в боротьбі з атеїстичною пропагандою в СРСР. Серед всіх рухів найбільш масового характеру набув рух за свободу совісті та правозахисний. Представники дисидентського руху протестували проти політичного режиму який унеможливлював творчий, всебічний розвиток людини, змушував всіх однаково мислити.

Всі, хто виступав з протестами проти радянської влади, ставали жертвами каральних органів. Широкого розмаху набули масові арешти. В 1965р у Москві були арештовані письменники А.Синявський і Д.Данієль. В УРСР протягом 24 серпня - 4 вересня 1965р було затримано 25 дисидентів, 18 з яких було ув”язнено. Не припинялися арешти та судові вироки і в наступному році. В березні 1966 р у Львові був винесений судовий вирок І.Гелю 3 роки ТСР за зберігання програми „Української національної партії”, у Івано-Франківську на 5 років ТСР було ув”язнено художника О.Заливаху за організацію шевченківських вітражів у Київському університеті в 1964 р. У січні 1966р відбувся суд над викладачем історії Луцького, а згодом Івано-Франківського педінституту В.Морозом.

Якщо в кінці 40-х рр противники радянської влади вели переважно збройну боротьбу, то в 60-70-х рр вона проявилася у формі поширення листівок та брошур, у яких викривалася злочинна політика радянської Влади. Випуск та поширення забороненої в СРСР літератури здійснювався через „самвидав.”. З 1968р правозахисники видавали бюлетень „Хроника текущих событий” в якому розповідали про порушення прав людини в СРСР та їх захист. У 1969р була заснована ініціативна правозахисна група до якої увійшли поетеса Н.Горбаневська, і біолог С.Квальов з Москви, інженер Г.Алтунян з Харкова, кібернетик Л.Плющ з Києва, агроном М.Дшемілев з Ташкента та інші.

В 1970 р А. Сахаров,В.Чалідзе, А.Твердохлібов заснували комітет прав людини в СРСР, Який займався вивченням і теоретичною розробкою проблем прав людини в радянському законодавстві.

В 1975р СРСР підписав Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі, що передбачав дотримання прав і свобод людини. Це дало поштовх утворенню груп сприяння виконанню Гельсенських угод: у травні 1976р – Московська гельсінська група, в листопаді Українська Литовська, в січні – 1977р – Грузинська і Вірменська. Однак влада переслідувала учасників гельсінських груп і на початок 80-х рр майже всі правозахисники перебували за гратами.

Багато людей вдавалися і на радикальні форми протесту-самоспалення, які прокотилися Радянським Союзом. В листопаді 1968р живим смолоскипом став Василь Макух з Дніпропетровська, в квітні 1969р – Ілля Ріпс з Риги, у травні 1972р – Ромас Каланта з Каунаса, в 1978р кримський татарин Муса Мамут.

Зовнішня політика Радянського Союзу. Нова адміністрація Радянського Союзу успадкувала від своєї попередниці складну ситуацію у зовнішній політиці. На початок 60-х рр було порушено єдність соціалістичного табору через розкол з Китаєм,Албанією,Румунією, ускладнилися відносини з капіталістичним табором через Карибську кризу, невирішеним залишилося „німецьке питання”, невизначеною залишилася політика СРСР щодо країн „третього світу”. Виходячи з цього нова адміністрація визначила пріоритетні завдання зовнішньої політики: відвернення загрози розпаду соціалістичного табору; нормалізація відносин з Заходом; підтримка політики „прогресивних” і революційних рухів у всьому світі.

Виконання першого завдання полягало у більшому контролі СРСР над своїми європейськими сателітами. Зокрема 3 липня 1968р виступаючи на мітингу радянсько-угорської дружби у Москві, Л.Брежнєв нагадав про розгром „контрреволюції” в Угорщині в 1956р і заявив, що Радянський Союз ніколи не буде байдужим до долі соціалізму в інших країнах.

Про правдивість слів Генерального секретаря засвідчили події в Чехословаччині того ж 1968р. Весною 1968р. виникла загроза виходу Чехословаччини з соціалістичного табору у зв’язку з банкрутством радянської економічної моделі розвитку та зміною керівництва держави. В ніч з 20 на 21 серпня війська СРСР, Польщі, НДР, Болгарії, Угорщини увійшли на територію Чехословаччини і придушили демократичні перетворення.

В другій половині 60-х рр загострилися відносини між СРСР та КНР. У 1964р Китай висунув територіальні притензії до Радянського Союзу на Далекий Схід, Киргизію, Таджикистан, значну частину Казахстану. Це привело до збройних сутичок на радянсько-китайському кордоні, найбільшою з яких була в березні 1969р на острові Даманський. Виникла загроза переростання конфлікту у повномасштабну війну. Це змусило СРСР зміцнити свої далекосхідні кордони та тримати там значні військові контингенти. Далекосхідний конфлікт привів до зближення Китаю з США. В цій ситуації СРСР активізував свою зовнішню політику у Західній Європі. Найбільш сприятливо у цей час розвивалися радянсько-французькі відносини. Літом 1966р. СРСР з офіційним візитом відвідав президент Франції Шарль де Голль. За підсумками двохсторонніх переговорів 30 червня було опубліковано спільну декларацію в якій підкреслювалася необхідність проведення політики розрядки у Європі та вирішення проблем співробітництва і безпеки у Старому Світі без залучення „неєвропейських держав”. За умовами переговорів у Парижі була створена франко-радянська торгівельна палата з представництвом у Москві. Під час офіційного візиту Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна до Франції в грудні 1966р сторони вперше в практиці дипломатичних відносин держав, що належали до різних блоків, продемонстрували взаємну зацікавленість у скликанні загальноєвропейської наради з проблем безпеки та співробітництва. Франція стала першою західноєвропейською країною, до якої відбувся офіційний візит радянського лідера Л.Брежнева (25-30 жовтня 1971р) у ході якого був підписаний документ „Принципи співробітництва між СРСР та Францією”. У липні 1976 р було укладено радянсько-французьку угоду про попередження випадкового або несанкціонованого застосування ядерної зброї. Заключним акордом радянсько-французьких відносин в 70-і рр ста візит В.Жискард”Єстена до Москви 26-28 квітня 1979р. у ході якого було конкретизовано перспективи співпраці двох держав. Вони, зокрема, дістали відображення у таких документах, як Програма подальшого розвитку співробітництва між Радянським Союзом і Францією на користь розрядки та миру, Програма поглибленого економічного, промислового та технічного співробітництва на період 1980-1990рр.

З 1969р покращилися відносини СРСР з Західною Німеччиною. Новий канцлер ФРН В.Брандт проголосив „нову східну політику” яка фактично означала примирення Бонна з втратою східних територій. 7 серпня 1970р у Москві був підписаний договір який проголошував, що „мир у Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони”. Вершиною у розвитку двохсторонніх відносин стали 1974-1975рр. У 1974р СРСР відвідали Федеральний канцлер Г.Шмідт та міністр закордонних справ ФРН Г.-Д.Геншер, а в 1975р – федеральний президент В.Шеель. За цей же період у ФРН з візитом побував міністр закордонних справ А.Громико (1974). Значно зросли обсяги торгівельного обороту між двома державами.

Прохолодними були відносини СРСР з Великобританією. Восени 1971р. з Лондона було видворено цілу низку співробітників радянських дипломатичних установ за звинуваченням у шпигунстві. Зрушення у двохсторонніх відносинах наступили в 1975р після візиту до Москви прим”єр-міністра Г.Вільсона.У березні 1976р міністр закордонних справ СРСР А.Громико відвідав Великобританію під час якого сторони відзначили певний прогрес у радянсько-британських відносинах.

Однак відлига небула довготривкою. Посідаючи статус”особливого союзника” США Лондон не міг активно проводити незалежну політику по відношенню до СРСР. Перемога 1979р на парламентських виборах консерваторів очолюваних М.Тетчер привела до згортання радянсько-британських відносин.

Агресія США у В”єтнам 1964р привела до похолодання у двостронніх відносинах. Однак розуміння співіснування двох систем змусило Москву і Вашингтон відновити мирну співпрацю. В 1967р відбулися переговори про мирне співробітництво в космосі. Внаслідок довготривалих переговорів 20 травня 1971р було оприлюднено спільне радянсько-американське повідомлення про те, що уряди СРСР і США погодилися на розробці угоди про обмеження розгортання систем ПРО. 30 вересня 1971р у Вашингтоні міністр закордонних справ СРСР А.Громико і державний секретар США В.Роджерс підписали угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між двома державами. Значну роль у поглибленні співпраці двох держав відіграла зустріч лідерів США і СРСР у Москві, що відбулося 22-30 травня 1972р. Президент Р.Ніксон і Генеральний секретар Л.Брежнев підписали політичний документ „Основи взаємовідносин між СРСР і США” в якому відзначалося, що мирне співіснування – це єдина основа для підтримання відносин між двома країнами і констатувалася необхідність відвернення загрози виникнення ядерної війни. Найважливішим наслідком зустрічі стано підписання безстрокового договору про обмеження систем ПРО і Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1)23-24 листопада 1974р. у Владивостоці керівники СРСР і США досягли нової угоди ОСО-2 зі значно більшим обмеженням стратегічних озброєнь порівняно з Тимчасовою угодою 1972р. Всього протягом 1972-1975рр СРСР і США уклали 41 угоду (всього за 41 рік існування радянсько-американських димпломатичних відносин було підписано 105 двохсторонніх договорів і угод) Значно зріс товарообіг між двома державами. В 1970р він становив 161 млн.крб,а в 1979р – 2,8 млрд.крб. Однак зіткнення інтересів двох держав в країнах „третього світу” привело до похолодання відносин між Вашингтоном і Москвою. Після введення радянських військ на територію Афганістану (1979) 4 січня 1980р США ввели економічні санкції проти СРСР.

В період правління адміністрації Л.Брежнева активізувалася радянська дипломатія в країнах „третього світу”. Переважно вона зводилася до надання військової та фінансової підтримки прокомуністичним режимом. Частка СРСР в загальному обсязі поставок зброї в інші країни на початок 80-х рр досягнула 40%. Одночасно протягом 60-80х рр Радянський Союз надав безповоротніх позик країнам, що обрали соціалістичний шлях розвитку на суму 700 млрд.крб. Для підтримки своїх союзників Москва вдавалася і до надання „інтернаціональної” допомоги в громадянських війнах в Ефіопії(1977-1979), Анголі(1975-1979), Мозамбіку 1967-1969,1975-1979), Сирії(1973). 12 грудня 1979р Політбюро ЦК прийняло рішення про введення радянської армії в Афганістан,яке розпочалося 27 грудня 1979р. Проте девятилітня війна не принесла успіху радянським військам.

Прихід до влади М.Горбачова та початок Перебудови. 11 березня 1985р Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова. Новий лідер Радянського Союзу успадкував від своїх попередників цілу низку не вирішених питань. Насамперед потрібно було реанімувати радянську економіку у якій стали відчутними прояви кризи. На новий рівень розвитку передбачалося поставити зовнішню політику, зберегти від розпаду країни соціалістичного табору та провести демократизацію суспільства шляхом розширення гласності. Необхідність втілення в життя комплексу цих завдань було висловлене Генеральним секретарем ЦК КПРС на квітневому Пленумі 1985р і увійшло в історію під назвою „Перебудова”. В економічному житті країни планувалося здійснити своєрідний „великий стрибок”за допомогою модернізації і активізації людського фактора. В 1986 р ЦК КПРС прийняв постанову забезпечити кожну радянську сім”ю окремою квартирою або будинком до 2000р. З літа 1985р в країні почалася компанія „боротьби за тверезість” яка привела до подорожчання алкоголю, обмеження його продажу населенню, знищення виноградників. Проте найбільшою зміною у політичному курсі партії стало запровадження гласності. У дореволюційній Росії термін „гласність” означав інформацію, яка пробивалася крізь цензурні перепони. Дозвіл властей прилюдно обговорювати гострі проблеми був надзвичайним заходом, хоча сама гласність залишалася дозованою. На 1988р було проголошено ХІХ конференції КПРС у липні 1988р було проголошено, що „гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства, правам людини”. Завдяки гласності радянські люди отримали можливість більш-менш реально оцінювати ситуацію у різних сферах життя. Одночасно гласність підривала сліпу довіру до друкованого або мовленого слова, давала змогу виробляти судження і позбавлятися від ідеологічних догм.

Основним об’єктом гласності стали так звані білі плями в історії КПРС По суті М.Горбачов відновив розпочатий М.Хрущовим процес десталінізації. Однак це привело до протистояння з консерваторами, які стали на шлях спротиву глибоким реформам. Це проявилося у тому, ще перебудова у перші роки охопила тільки Москву та частково Прибалтику.

Значні переміни у цей час відбулися в економіці країни. Уряд декларував,що вона розвивається правильним шляхом, однак їй потрібне незначне „прискорення”. Однак економіка з кожним роком зменшувала оберти нарощування виробництва, а ідеологи „прискореного розвитку” не намагалися стабілізувати становище шляхом досвіду ленінського непу чи косигінської продовольчої реформи. В травні 1986р ЦК КПРС прийняв постанову про боротьбу з нетрудовими доходами. Зусилля владних структур були спрямовані на викорінення всього, що мало приватну ініціативу – переслідування людей, які прагнули заробити наданням різноманітних послуг. Однак під тиском реформаторів у листопаді 1986р був прийнятий закон „Про індивідуальну трудову діяльність” який дозволяв людям об’єднуватися в кооперативи, займатися підприємницькою діяльністю переважно у сфері послуг та громадського харчування. Рамки легального приватного сектора поширювалися на три десятки видів виробництва товарів і послуг. Прибутки тих, хто займався підприємницькою діяльністю обкладалися 65% податком.

В 1988 р в Радянському Союзі була проведена політична реформа. Вона передбачала поступовий перехід влади від партапарату до державних органів, які мали б обиратися парламентським шляхом. На ХІХ Всесоюзній конференції, яка проходила 28 червня – 1 липня 1988р, було запроваджено новий найвищий орган законодавчої влади - з’їзд народних депутатів СРСР, а також постійно діючий законодавчий орган Верховну Рад СРСР, яка обиралася з депутатів з’їзду. З’їзд народних депутатів СРСР складався з 2250 депутатів, 1500 з яких обиралися в округах країни, а 750 - призначалися партією та профспілками. У березні 1990 року втративши авторитет у суспільстві радянське керівництво погодилося на скасування 6-ї статті Конституції СРСР, яка визначала керівну роль КПРС в політичному житті, а також на офіційну реєстрацію політичних партій. Третій з’їзд народних депутатів СРСР у березні 1990р обрав першого, а згодом як виявилося і останнього Президента кра їни. Ним став М.Горбачов.

Економічний розвиток СРСР, поглиблення кризи. Економічні перетворення в СРСР почалися в 1987р. Червневий пленум ЦК КПРС проголосив про надання державним підприємствам можливості самостійних дій. Підприємства отримали змогу самостійно планувати виробничу діяльність у межах запропонованих міністерствами, укладати контракти зі своїми постачальниками та споживачами, встановлювати прямі зв’язки з іншими підприємствами без посередництва Держплану. У деяких галузях економіки дозволялося вступати у контакт з іноземними фірмами. Однак реформа була поверхневою. Виробничі плани для більшості підприємств і надалі розробляли у Москві. З 1988р розпочався процес скорочення виробництва обсягів сільськогосподарської продукції, а з 1990р – промислової. У першому півріччі 1990р. ціни на більшість товарів народного споживання зросла на 2,6%. Дефіцитним вважалися біля 1200асортиментних груп товарів. Стало очевидним, що більшість заходів, запроваджених реформаторами не виправдала себе. На початку 90-х рр СРСР охопив страйковий рух. В жовтні 1988р литовські вчені запропонували нову економічну реформу – концепцію регіонального госпрозрахунку. Вона передбачала необхідність заміни директивних методів управління економікою та передачу місцевим органам влади повноважень у питаннях розробки економічної політики, формуванню республіканського бюджету, права проведення самостійної експортної політики. Основні принципи регіонального госпрозрахунку були закладені у формулі „4с”-самостійність, самоуправління, самоокупність, самофінансування. Формула „4с” принципово відрізнялася від реформ проголошених у червні 1987р оскільки там ішлося тільки про самостійність, самоуправління і самофінансування окремих підприємств. Однак виявилося, що в рамках окремих підприємств реформа не діє. Підприємства дійсно стали самостійними та це привело до їх ухилення від виробництва невигідної за нього рівня цін продукції, нарощування виробництва тих товарів, які користуються попитом. Отже реформа привела до розбалансування народного господарства, дефіциту державного бюджету.

Коли виявилося, що реформа 1987р є каталізатором кризи, уряд М.Рижкова літом 1989р почав пошук нових шляхів реформування економіки. Було утворено спеціальну комісію на чолі з академіком А.Абалкіним, яка зробила спробу позбутися комуністичного господарського механізму і запропонувала ідею роздержавлення економіки та переходу до ринкових відносин. Однак програма була відкинута депутатами Верховної Ради СРСР, яких не влаштовував перехід до ринкових відносин оскільки це вело до значного підвищення цін. Повідомлення про можливе підвищення цін привело до ажіотажного попиту на товари і зникнення з прилавків магазинів абсолютної більшості товарів. В 1990р група фахівців на чолі з Г.Явлінським та С.Шаталіним розробила радикальну програму переходу до ринкових відносин під назвою „500 днів”. М.Горбачов не наважився її підтримати. Уряд М.Рижкова припинив реформаторські зусилля і почав розробляти випробуваний часом п’ятилітній план розвитку СРСР на 1991-1995рр. Однак в умовах розвалу командної економіки директиви центральних органів вже не діяли. Річна інфляція в 10% у 1990 р зросла в 1991 до 25% на тиждень. В умовах швидкого процесу знецінення карбованця в країні поширилася бартеризація. Підприємства відмовлялися отримувати за свою продукцію „дерев’яні”, як тоді почали називати карбованці, направляючи свої товари за адресами одержання сировини матеріалів, енергоносіїв, щоб розплатитися з боргами. Державний план втратив значення директивного документа, порушилися укладені підприємствами контракти.

Процес перебудови започаткований М.Горбачовим привів до піднесення національно-визвольних рухів народів СРСР. Цьому процесу сприяли дослідження „білих плям” історії та гласність, яка послабила цензуру і дала змогу вільного волевиявлення. Процес реабілітації репресованих, перегляд пакту Молотова-Ріббентропа та інших архівних матеріалів дав змогу зробити переоцінку цінностей і по іншому глянути на керівну роль партії у житті країни.

Розгортання сепаратиського руху. 14 листопада 1989р ВР СРСР прийняла „Декларацію про визнання незаконним і злочинним репресивні акти проти народів підданих насильницькому переселенню”. Однак, якщо більшість з насильницько переселених народів повернулося в рідні краї, Кримські татари продовжували перебувати в республіках Середньої Азії. В 1987-1989 рр розгорнувся активний рух кримських татар за дозвіл легального повернення на Батьківщину. В 1987р в Узбекистані було зібрано біля 30 тисяч підписів під „Всенародним зверненням кримських татар до М.С.Горбачова” з протестом проти дискримінації кримсько-татарського народу. Результатом боротьби стала Постанова Кримського облвиконкому виділити кримським татарам під забудову 8400 ділянок.

В 1988р спалахнув конфлікт між Вірменією та Азербайджаном за володіння Нагірним Карабахом. В південних і східних областях України поширився рух за створення Новоросії з центром в Одесі та відродження Криворізько-Донецької республіки.

У цей час став помітним процес відцентрованих рухів в республіках СРСР. Першими на шлях незалежності стали республіки Прибалтики. Своє рішення вийти зі складу СРСР вони мотивували тим, що пакт Молотова-Ріббентропа Москва засудила, а отже всі території приєднані за цим договором повинні були отримати незалежність. Першою вийшла зі складу Радянського Союзу Литовська РСР Верховна Рада якої 11 березня 1990р прийняла „Декларацію про відновлення незалежності Литовської держави”. Літом 1990р Радянським Союзом прокотилася хвиля суверенізацій коли республіки одна за одною почали проголошувати декларації про державний суверенітет. Першою його прийнята Естонська РСР ще в листопаді 1988р. У ній зазначалося, що влада на території Естонії належить парламенту республіки, а всі зміни і доповнення Конституції СРСР набувають чинності тільки після схвалення парламентом.

На початку 1991р центральні органи у Москві вирішили перейти в наступ із застосуванням сили. В січні підрозділи МВС та ОМОНу спробували здійснити переворот у Вільнюсі та Талліні, однак протистояння з демократичними силами не принесло силовикам успіху. Щоб зміцнити свої позиції Москва призначила на 17 березня 1991р Всесоюзний референдум щодо збереження СРСР. До бюлетня було внесено суперечливе за своїм змістом запитання: „ Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних республік в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності „. За збереження Радянського Союзу висловилося ¾ тих хто брав участь в опитуванні, однак референдум не вніс ясності в долю держави, яка стала на межу розпаду. Прибалтійські республіки, Вірменія, Грузія і Молдова взагалі відмовилися від референдуму.

В 1985р нове радянське керівництво змінило зовнішньополітичний курс держави. М.Горбачов відмовився від теорії про поділ світу на два протилежні суспільно-політичні табори. Характерною ознакою нового етапу радянської дипломатії стали щорічні зустрічі Генерального секретаря ЦК з президентами США – Рональдом Рейганом, а згодом Джорджем Бушем. М.Горбачов висунув ідею роззброєння, яка передбачала не тільки обмеження наявних озброєнь, але і знищення всього ядерного потенціалу на планеті до 2000р. В листопаді 1985р у Женеві, а в жовтні 1986р у Рейк”яківу відбулися переговори лідерів двох провідних держав світу. Наслідком переговорів стало підписання 8 грудня 1987р у Вашингтоні Договору про ліквідацію ядерних ракет середньої та близької дальності США згідно з договором зобов’язалися знищити 869 ракет, а СРСР – 1752. У липні 1991р президенти двох держав підписали Договір про скорочення наступальних озброєнь(СНО-1).

Зрушення відбулися і у вирішенні афганської проблеми. 13 листопада 1986р на засіданні Політбюро ЦК КПРС М.Горбачов відзначив: ”В Афганістані ми воюємо вже шість років. Якщо не змінювати підходів, то будемо воювати ще 20-30 років. Нам слід завершити цей процес найближчим часом”. Однак вивід радянської армії з цієї азіатської держави розпочався тільки 15 травня 1988р і завершився 15 лютого 1989р. В дев’ятилітній війні було вбито 14 тисяч і поранено 50 тисяч радянських солдатів і офіцерів. Вивід армії проте не припинив втручання Москви у афганські справи. Кремлівське керівництво боялося, що після виведення 40-ої армії Кабульський режим довго не протримається. Тому йому була надана в 1990 р економічна та військова допомога. В Афганістан було поставлено 150 ракет, 380 танків, 865 бойових машин піхоти і бронетранспортерів, 195 гармат і мінометів, 680 зенітних гармат і установок,1000 реактивних вогнеметів, 96 тис. одиниць стрілецької зброї, 54 літаки,6 гелікоптерів на суму 1,8 млрд. крб.

Свідченням нової політики СРСР стала відмова кремлівських лідерів від підтримки диктаторських режимів, які прикривалися „лівою” ідеологією. 2 серпня 1990р Радянський Союз проголосував за резолюцію Ради Безпеки ООН, яка засуджувала вторгнення Іраку у Кувейт.СРСР підтримав також рішення Ради Безпеки ООН про застосування економічних і військових санкцій щодо Іраку.

Важливим випробуванням нового курсу радянської зовнішньої політики стали революції в країнах Центральної та Східної Європи. Протягом 1989-1990 рр у цих державах відбулося падіння радянських режимів і до влади прийшли демократичні уряди, які домагалися ліквідації соціалістичного устрою. Це привело до розпаду Східного блоку у Європі, однак радянське керівництво цього разу визнало право східноєвропейських народів на вибір власного шляху розвитку. Зміна зовнішньополітичного курсу СРСР дала можливість вирішити і „німецьке питання”. Після кількамісячних переговорів у вересні 1990р між СРСР, США, Великобританією, Францією, ФРН і НДР було укладено угоду, що передбачала об”єднання Німеччини в одну державу. СРСР зобов'язувався до кінця 1994р вивести з території колишньої НДР 300-тисячний військовий контингент.

У листопаді 1990р в Парижі відбулася зустріч керівників країн-учасниць Наради з безпеки і співробітництва у Європі. СРСР підписав хартію, в якій підтверджувалася необхідність дотримання країнами-учасницями НБСЄ гельсінських принципів. Представники НАТО та Організації Варшавського договору підписали спільну декларацію в якій проголошувалося припинення конфронтації в Європі. З розпадом СРСР в 1991р ОВД та РЕВ припинили існування.

Щоб врятувати радянську імперію від розпаду у Кремлі почали розробляти новий союзний договір. В цих умовах IV з”їзд народних депутатів СРСР в грудні 1990р відмовився визнати декларації про державний суверинітет, прийняті союзними республіками. У Ново-Огорьово (під Москвою) розпочалися переговори керівників 9 республік (Росія, Україна, Білорусія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Туркменістан, Таджикістан) з Президентом СРСР М.Горбачовим щодо змісту нового договору. 23 квітня 1991р була прийнята Спільна заява, однак переговори за формулою „9+1” продовжувалися і в травні внаслідок чого в основному було узгоджено текст союзного договору. Проте 27 червня 1991р Верховна Рада УРСР вирішила відкласти розпад проекту договору на вересень, з тим,щоб проаналізувати його відповідність Декларації про державний суверинітет України. Україна таким чином не мала наміру брати участь у призначений на 20 серпня 1991р церемонії підписання Союзного договору. Кремлівська верхівка розуміла, що без України оновлена держава втратить свій імперський статус, тому консерватори вирішили перейти в контрнаступ.Скориставшись відсутністю чинного Президента СРСР опозиціонери на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим 19 серпня проголосили про усунення М.Горбачова від виконання своїх обов”язків за станом здоров”я. У Кремлі було створено ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану) який взяв на себе всю повноту влади у країні. Головним завданням заколотників було врятувати СРСР від розпаду і повернутися до тоталітарної форми правління. Постановою №1 ДКНС проголосив про припинення діяльності небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів; заборонив проведення мітингів, вуличних походів. Постанова №2 обмежила перелік центральних і московських газет лояльними. Під приводом дотримання надзвичайного стану у Москву було введено війська. Проте на захист демократичного устрою стало населення Москви очолюване Президентом Росії Б.Єльциним. В цих умовах путчисти не наважилися перейти до активних дій і штурмувати „білий дім”. 21 серпня відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, у Москву з делегацією парламенту повернувся М.Горбачов. 22 серпня він скасував антиконституційні акти

ДКНС, керівників путчу було арештовано. Спроба державного перевороту прискорила процес розпаду Радянського Союзу. Республіки,які погоджувалися підписати союзний договір тепер одна за одною проголошували незалежність. 5 вересня 1991р V з”їзд народних депутатів СРСР прийняв конституційний закон про владу у перехідний період і передав свої повноваження Державній Раді СРСР і Верховній Раді СРСР 9 вересня Державна Рада визнала незалежність Литви, Латвії, Естонії. М.Горбачов прагнув зберегти Радянський Союз від остаточного розпаду. 14 листопада 1991р в Ново-Огорьово сім республік (Азербайджан, Білорусія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан) заявили про намір створити конфедеративний союз суверенних Держав. Договір про створення нового політичного утворення передбачалося підписати до кінця 1991р. Фактично всі очікували на результати призначеного на 1 грудня референдуму про незалежність в Україні. Прагнення 90% населення республіки жити в незалежній державі привели до повного краху реанімувати СРСР. 7-8 грудня 1991р у Біловезькій Пущі (Білорусія) відбулася зустріч лідерів Білорусії, Російської Федерації і України. (С.Шушкевич, Б.Єльцин, Л.Кравчук) які прийняли заяву глав держав у якій зазначалося, що переговори про підготовку Союзного договору зайшли в глухий кут і процес виходу республік зі складу СРСР став реальним фактом. Тоді ж С.Шушкевич, Б.Єльцин і Л.Кравчук підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних держав, відкриту для всіх колишніх республік СРСР. 21 грудня 1991 р на зустрічі в Алма-Аті лідери Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України підписали договір про Співдружність Незалежних Держав (СНД). 25 грудня 1991р М.Горбачов склав із себе повноваження Президента СРСР. Таким чином СРСР як суб'єкт міжнародного права припинив своє існування.

Дата добавления: 2015-07-12