Сутність права власності у цивільних правовідносинах.

Київ – 2015

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………….....3

РОЗДІЛ І. СУТНІСТЬ ПРАВА ВЛАСНОСТІВ СИСТЕМІ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1.1. Сутність права власності у цивільних правовідносинах…..…………………4

1.2. Суб’єкти та об’єкти у реалізації права власності……………………………12

Розділ ІІ. НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ

2.1. Особливості набуття права власності………………………………………...19

2.2. Підстави припинення права право власності……………………………… 22

Розділ ІІІ. НАБУВАЛЬНА ДАВНІСТЬ В УКРАЇНІ

3.1. Загальні положення та особливості набувальної давності в Україні………30

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………….…39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………...………..41

ВСТУП

Актуальність теми: Соціально-економічний устрій України з моменту набуття незалежності докорінно змінився, повністю змінивши умови, на яких будується економіка, а саме перехід на ринкову економіку, засади якої безпосереднім чином пов’язані з відносинами власності, адже від ступеня їх стабільності залежить розвиток обороту, прирощення обсягу та зростання кількості здобутків та майна, центром яких виступає власник. Однією із найважливіших основ, на яких ґрунтуються подальші відносини за участю власника є набуття права власності, за допомогою чого особа стає власником та отримує можливість здійснювати всі притаманні їй правомочності. Набуття права власності є одним із найголовніших елементів ринкових відносин та процесів, які опосередковують рух майна. Ці процеси потребують в механізмах їх правового регулювання, а саме в питаннях виникнення відносин власності, способи та порядок оформлення прав на майно підчас його створення, набутті, або в процесі обороту цього майна.

Метою і завданням дослідження є детальний розгляд питання сутності права власності в системі цивільного права та цивільних правовідносин, роль об’єктів та суб’єктів у реалізації права власності, їх особливості набуття та підстави припинення права власності.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають при набутті права власності.

Предметом дослідження є теоретичні основи та практичні питання правового регулювання набуття права власності, нормативно-правові акти, практика їх застосування, теорії та наукові позиції щодо набуття права власності, тощо.

РОЗДІЛ І. СУТНІСТЬ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В СИСТЕМІ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Сутність права власності у цивільних правовідносинах.

Перед визначення сутності права власності потрібно розуміти його теоретичне визначення, а саме: Право власності - це встановлена ​​законом міра дозволеної поведінки уповноваженої особи щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном за своєю владою і в своєму інтересі. Дане визначення грунтується на нормах Цивільного кодексу, в якому зміст права власності розкривається з вказівкою на права володіння, користування і розпорядження своїм, тобто належним власнику, майном.

Право приватної власності є головною правовою формою індивідуального привласнення певних матеріальних благ. В Україні такий спосіб накопичення майна був встановлений з моменту економічної самостійності України (Закон «Про економічну самостійність Української РСР», 1990). До цього моменту в Україні панували норми цивільного законодавства про особисту власність, які базувалися на основі ідеологічних постулатах марсистсько-ленінського вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст.. 86 ЦК УРСР 1963 року проте, що власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. Тобто, власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, встановлених законом. Відповідно, громадяни УРСР могли примножувати своє майно лише за підставами, переліченими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуде за іншими підставами.

Особливу роль у недопущенні розширених прав на привласнення різноманітного майна відігравала роль норма про те, що особиста власність не повинна служити для одержання нетрудових доходів, використовувалась на шкоду інтересам суспільства. Тобто, громадянам заборонялося займатися приватною підприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами в оренду за плату, що перевищували граничні межі, встановленими законодавчими актами. Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві деякими видами індивідуальної трудової діяльності. В більшості випадків, джерелом формування особистої власності слугувала праця в соціалістичному громадському секторі планової економіки.

Однак наприкінці 80 – на початку 90-х рр. стали відбуватися такі соціально-економічні та політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності у УРСР.

У результаті цих процесів на основі Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада прийняла 3 серпня 1990 року Закон «Про економічну самостійність Української РСР», в ст. 4 якої передбачалося три форми власності: державна, колективна та індивідуальна власність. Згодом, термін індивідуальної власності був замінений на нову форму власності, як приватна власність разом із Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» 1992 року. Але підміна термінів не розширила перелік об’єктів права приватної власності із за спорідненості ознак, що виділяють їх.

Таким чином, у 1992 році остаточно завершилося юридичне визнання приватної власності в Україні, а головним джерелом правого регулювання відносин власності громадян став Закон України «Про власність».[ 2. c.291]

Необхідними економіка-правовими ознаками для визначення сутності власності, як і будь якої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об’єктний та суб’єктний склад, обсяг правомочностей власника, характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про власність» об’єктами права власності є жилі будинки, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Крім того, об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці.

З правової точки зору особливої потреби в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтованого переліку об’єктів права приватної власності громадян не існує. Проте введення його до Закону України «Про власність» відіграло певну соціально-політичну роль в адаптації суб’єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності.

Важливою є норма пункту 3, статті 13 Закону України «про власність», а саме про те, що склад, кількість і вартість майна, яке може перебувати у власності громадян не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь яке майно у будь якій кількості чи будь якої цінності, якщо за законом не встановлено безпосередніх обмежень. Такі обмеження мають винятковий характер, зумовлений відповідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами, умовами підприємницької діяльності, принципами, тощо.

Відповідно до Закону України «Про власність» суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами та несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11).

Таким чином, законодавство про власність визнало суб’єктами права приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закону України «Про власність». Щодо юридичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб’єктами права колективної власності. Водночас за своїм економічним змістом власність недержавних юридичних осіб також може розглядатися як приватна, наприклад, коли вони засновані на власності однієї або декількох фізичних осіб.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб’єктів права приватної власності. Однак це не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна або його використання, наприклад, земельні ділянки.

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь якому суспільстві є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належному йому майна. В соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності із наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання «свободи» власникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено принципово нові визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі власники, у тому числі і громадяни, що підтверджено в статті 19 Закону України «Про власність», у якій прямо обумовлено право громадян використовувати їм належне майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян, зокрема, набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об’єктивному та суб’єктивному значенні.

Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню, припиненню та захисту. Зазначені норми становлять правовий інститут. Більшість з них є нормами цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам, — конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного права та ін.[4. c.193]

Так, в об’єктивному значенні право приватної власності громадян – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого та фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності в суб’єктивному значенні – це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Як уже зазначалося раніше, у приватній власності громадян можуть бути будь які об’єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично, у власності громадян може бути теж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе із додержанням спеціальних правил про підприємство. ЗА чинним законодавством України, склад і кількість майна, що може обмежуватися у приватній власності громадян, лише законом.

Враховуючи статтю 13 Конституції України та статтю 9 Закону України «Про власність», не можуть перебувати у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу України, до яких належить земля (за винятком певних земельних ділянок), її надра, повітряний простір, водні та інші ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна із держав має право визначати об’єкти, які з певних міркувань не повинні перебувати у власності тих чи інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил чи умов. В Україні існує постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна», в якій закріплений перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, юридичних осіб тощо. До цього переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї та боєприпасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, спеціальні матеріали та обладнання для їх виготовлення.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби.

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних одиниць.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів, револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами право власності, то такими є: вогнепальна мисливська, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї, пам’ятки історії та радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (від Органів Внутрішніх Справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення такого майна з числа об’єктів права приватної власності громадян не розглядається як порушення чи обмеження їх прав як власників, тому що перебування такого майна у власності громад завдавало б шкоди державі, суспільству, окремими громадянам тощо.

Особливим об’єктом права є земля, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Землю, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. Інститут права власності на землю є одним з основних правових інститутів земельного права. Більшість земельних правовідносин є похідними від відносин права власності на землю.[3. с.200]

У Декларації про державний суверенітет України такі об’єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України та Законі України «Про власність» сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковане володіння, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостями такого об’єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь які дії, земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (сільське господарство, забудова тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, тому за Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають виплату доходу або відсотків а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами визнаються акції, облігації, казначейські забовязання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Цінні папери як об’єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь яких цінних паперів, як правило, у необмеженій кількості. Можливо також певне регулювання відносин з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, з встановленими тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть лише засновники ЗАТ, такі акції не можуть поширюватися шляхом підписки, купуватися чи продаватися на біржі.

Громадянин також може стати власником або співвласником цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційних форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну, чи іншу діяльність з метою отримання прибутку.

Дата добавления: 2015-07-11