Трансформація образів Фауста і Мефістофеля в літературі XX століття

Фауст і Мефістофель стали вічними образами світової культури («вічні образи» — умовна назва художніх типів і характерів, риси яких повторюються протягом віків). Увійшовши в нашу свідомість як герої трагедії Гете, вони давно вийшли за її межі, бо суперечці між людиною та дияволом, мабуть, ніколи не буде покладено край.
Те, що образи Фауста і Мефістофеля та їхні стосунки неодноразово актуалізувалися в літературі ХІХ-ХХ ст., свідчить про важливість проблем, які вони уособлюють: пошуки сенсу і мети людського життя, зміст і ціна щастя, виправдання і несприйняття зла, подвійність людської натури. Сучасні письменники прагнуть сказати своє слово щодо дискусії між дияволом і людиною, дати сучасне розуміння людських можливостей. У літературі останнього століття відомо близько 150 модифікацій фаустівського сюжету. Фауст XX ст. втратив роль універсального символу і виступив носієм найрізноманітніших настроїв часу.
На початку минулого століття виникли сумніви в цінності фаустівських пошуків. Світоглядна криза, пов’язана із зневірою у величі людського розуму й волі, викликала до життя чимало пародій, комедій, естрадних ревю, анекдотичних оповідань: «Кінець Фауста» К. Фаррера (1904), «Новий Фауст» Р.-Х. Бартша (1908), «Ксендз Фауст» Т. Мічинського (1911), «Діяння і судження доктора Фаустролля, патафізика» А. Жаррі (1911).
«Веселі поминки» Фауста продовжувались упродовж 20-40-х років в новелах, п’єсах, романах П. Бурга, С. Гіньоля, Дж. X. Проутро, П. Мак-Орлана, А. Гершунова. У цей час спроби повернути образу Фауста колишню велич позначилися більше в філософії і публіцистиці, ніж у художній літературі, де з’явилося лише декілька незначних творів з даної тематики (поема Р. Панвітца «Фауст і Гелена», роман Е. Кратумана «Фауст, книга про німецький дух»).
Після Першої світової війни образ Фауста був принижений і осміяний в англійській і американській літературі (фантастико-сатиричне оповідання М. Бірбома «Снох Соме» (1919), роман Д.-Б. Кебелла «Юрген, комедія правосуддя» (1925). На батьківщині Фауста також виникла літературна опозиція щодо трактування образу, створеного Гете. У романі Р.-Х. Бартша «Диявольський задум» (1923) старий Фауст постає похмурим символом минулого, злостивим чорнокнижником, який губить свого суперника і антипода Парацельса — символ гуманістичного світогляду.
Герой документального роману Клауса Манна «Мефістофель» (1936) — егоцентрична особистість, яка пристосовується до нацистського режиму і поступово «дияволізується». Подібну схему також реалізує в своєму романі «Фальшивий Фауст» (1973) латиський письменник і композитор Маргер Зарінь.
Російський письменник М. Булгаков у романі «Майстер і Маргарита» (1937-1938) створює позитивний образ Фауста, хоча й не називає свого героя цим ім’ям. Майстер — це своєрідний московський Фауст, який, на відміну від Фауста Гете, убачає сенс людського буття не в діяльності, а в моральному самовдосконаленні. Проте з героєм трагедії «Фауст» Майстра пов’язує чимало спільних рис: допитлива думка, незадоволення досягнутим, прагнення заглянути за лаштунки зовнішнього буття і відчути свою єдність із «макрокосмом».
Мефістофель у Булгакова перетворюється на Воланда. Разом зі зміною імені відбувається трансформація й характеру героя. Воланд зовсім не злий, він говорить про людей значно м’якше, ніж Мефістофель Гете, і визнає в них наявність милосердя як позитивної, суто людської риси. Булгаков позбавляє свого героя і тих функцій, які виконував його прототип у трагедії Гете. Воланд не є рушійною силою прогресу в масштабах Всесвіту, він виконує лише караючу місію на Землі. Сила, яку він втілює, діє вибірково й осмислено.
Герой драматичної поеми Поля Валері «Мій Фауст» (1938-1945) — людина, всім задоволена. Фауст Валері нічого не прагне, він лише намагається оволодіти мистецтвом ізольованого існування в суспільстві. Роль рушійної сили автор відводить не Мефістофелеві, а художній творчості.
У п’єсі С. Альошина «Мефістофель» (1942) ідеться про реалізацію надлюдських прагнень Фауста. Однією з головних його чеснот і кінцевою метою життя є людяність. Це спокушає навіть диявола, і він міняє своє безсмертя на тепло земного кохання.
У філософсько-публіцистичній драмі І. Сельвінського «Читаючи Фауста» (1947) дія відбувається в Берліні у травні 1945 року. Втіленням фаустівського потягу до знань у п’єсі є німецький учений-фізик Норден. Вважаючи, що світом править зло, він вирішує не боротися з ним, а служити йому, і підписує угоду з нацистським генералом. Норден винаходить атомну бомбу. Учений насолоджується сміливою грою власного розуму, аніскільки не цікавлячись наслідками свого відкриття. Однак завдяки втручанню комуніста Вагнера папери з розробками атомної бомби згоряють у каміні. Аналогічне рішення пропонує у філософсько-символічній трагедії «Фауст і смерть» (1960) український письменник О. Левада. Автор подає той самий розподіл образів, ту саму ситуацію протистояння егоїстичного цинізму і живої душі.
Образ Фауста, створений письменниками першої половини XX ст., здебільшого протилежний гетівському. Герой стає символом найрізноманітніших людських вад. Моральний спектр образу досить широкий: від носія абсолютного зла або добра до пристосуванця певного політичного режиму. Така тенденція, безумовно, призводила до здрібнення образу.
Після Другої світової війни численні образи Фауста стали носіями думки про спокійне існування людини як втілення земного щастя. Серед них герої французького фільму Р. Клера й А. Салакруа «Краса диявола» (1950), лялькової п’єси Г. Ейслера «Ганс Фауст» (1952), драми Е. Борроу «Джон Фауст» (1957), новели Е. Бінга «Повернення доктора Фауста» (1959), сентиментально-утопічного роману Дж. Керуака «Доктор Заке Фауст, частина третя» (1959). Можна назвати також персонажів комедії А. Річардса «До завтрашнього ранку, Фауст!» (1961), мораліте Л. Даррелла «Ірландський Фауст» (1963), сатиричного роману Н. Еліна і В. Кашаєва «Помилка Мефістофеля» (1984).
Отже, з’являється ціле покоління «домашніх» фаустів і мефістофелів, яким притаманні обмеженість, буденна свідомість і рутинний спосіб життя. Усі ці образи позбавлені головної риси характеру героя Гете — почуття неспокою і незадоволеності.
У 70-ті роки XX ст. у світовій літературі створюється «християнізований» образ Фауста, який проходить шлях або Савонароли, або невизнаного апостола загальної спільності, миру та братерства.
У комедії П. Грінарі «Прокляття Мефістофеля» (1968) Фауст свідомо знищує землю атомною бомбою. Сповнений презирства до людського роду, він переконаний у помилковості його створення і бажає відкрити нову сторінку історії людства.
У п’єсі австрійського драматурга К. Бексі (Бегічі) «Фауст у Москві» (1963) Фауст виступає в ролі посланця імператора Рудольфа II до Івана Грозного. Він марно намагається укласти угоду між Росією і Священною Римською імперією.
Дещо окремо стоять у західній фаустіані роман Р. Уоллеса «Фауст-57» (1957), у якому вчений жертвує собою: продає душу дияволу, аби знайти формулу загального людського щастя, та роман італійського письменника Е. Белаті «Католицька наречена» (1968), де Фауст стає лікарем-психіатром. Він закохується у свою юну пацієнтку, але не в змозі її вилікувати. У цьому творі Фауст більше схожий на романтичного героя, жертву власних почуттів.
Певна модифікація образу характерна для письменників східноєвропейських країн. Румунський літератор В. Ефтіліс написав драму «Доктор Фауст» (1957). Її герой починає своє існування за часів Данте, а закінчує в епоху Леонардо да Вінчі. Фауст стає наставником Мефістофеля і змушує його покаятися в усіх скоєних гріхах, а носієм зла виступає інквізитор Джироламо Савонарола. Подібну художню концепцію має і драма Ф. Брауна «Ганс Фауст» (1968) та роман угорського письменника Л. Дюрко «Щаслива подорож доктора Фауста в пекло» (1979).
Наприкінці XX ст. увагу літераторів привернула проблема співіснування Фауста і Мефістофеля в одній душі. Саме про це йдеться в романі В. Орлова «Альтист Данилов» (1980). Роман являє собою колаж із мотивів і образів творів Й. В. Гете, Е. Т. Гофмана, Т. Манна, М. Булгакова. У ньому стверджується думка про те, що звільнення від зла та диявольської залежності надає талановитій людині творчого натхнення.
Трагічна тональність відзначає поетичний цикл Ю. Левітанського «Листи до Катерини, або Прогулянки з Фаустом» (1981). Автор циклу змальовує Фауста дегероїзованої епохи — втомленого і зневіреного.
Таким чином, у літературі XX ст. образ Фауста як виняткової людської особистості масштабів Всесвіту був утрачений. Трансформація образів Фауста і Мефістофеля полягає в загальній тенденції до їх здрібнення порівняно з тим ідейним навантаженням, яке вони несли у творі Гете. Ці образи втратили загальнолюдський зміст і набули локального характеру, втілюючи проблеми, пов’язані з певним історичним часом і певною країною.

Тема кохання в трагедії Й. Ґете "Фауст"

Людині властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання рядової людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природно, що кохання Йоганна Вольфганга Ґете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості. А оскільки трагедія «Фауст» створювалась протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріка Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина. Отже, історія з Маргаритою в трагедії «Фауст» — це сповідь юнацтва. Все своє життя Ґете вважав, що «...вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумління щодо виходу з вічного замкненого кола: Я рвуся від жаги, і в насолоді я жаги жадаю. Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність. Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може. Ґете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до страти своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом: Крізь маску побачила вона Мого ума приховану могутність. Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання. Це кохання земне. Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрасної Гелени. Гелена виявилась для Фаурта недосяжною, як сама краса. Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріана — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон. А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись, — знов щаслива.

Трагедія «Фауст» — вершина творчості Гете і один із найвидатніших творів світової літератури.

«Найвеличніше творіння поетичного духу»

Вершинним злетом письменницьких пошуків Гете стала філософська трагедія «Фауст», над якою він працював більшу частину свого життя і яка стала своєрідним підсумком його болючих роздумів над проблемами сенсу людського життя, його моральних цінностей і духовних запитів. Гетевський «Фауст» — це і своєрідний підсумок ідейних пошуків усієї доби Просвітництва, і водночас один з найвидатніших творів світової літератури, який, за словами Олександра Пушкіна, «є найвеличнішим творінням поетичного духу, представником новітньої поезії, як "Іліада" є пам'яткою класичної давнини».

Задум трагедії. Образ Фауста, подібно до образів Прометея, Дон Жуана, Дон Кіхота, Гамлета, належить до так званих «вічних» образів людства, тобто таких образів, які найбільш виразно і яскраво концентрують у собі сутність певних сторін людської природи, втілюють певний тип людської поведінки. Образ Фауста символізує передусім непереборну жагу людини до пізнання, до осягнення таємниць природи і всесвіту, до усвідомлення сенсу власного існування та місця людини в загальній картині світобудови. Водночас образ Фауста має й історичну основу. Справжній Фауст, ім'я якого — Йоганн Георг, народився наприкінці XV ст. в одному з провінційних німецьких містечок. Вчився в університеті, був знайомий з видатним німецьким гуманістом Ульріхом фон Гуттеном, деякий час учителював, а згодом мандрував Німеччиною, здобувши славу лікаря, алхіміка, астролога. Дивовижні знання та вміння Фауста спричинили чутки про його зв'язок з дияволом, а його трагічна смерть (він загинув близько 1540 р. від вибуху під час своїх нічних занять алхімією) породила легенду про те, що диявол буцімто задушив Фауста і забрав його душу, яка, згідно з угодою, була платнею за отримані від диявола знання.

В Німеччині легенда про Фауста була дуже популярною, її перший літературний запис зробив відомий книготорговець Йоганн Шпіс, видавши у 1578 р. у Франкфурті-на-Майні так звану народну книгу про Фауста — «Історію про доктора Фауста, славнозвісного чародія та чорнокнижника». Першу драматургічну обробку легенди про Фауста здійснив знаменитий сучасник Шекспіра, англійський драматург Крістофер Марло, створивши трагедію «Трагічна історія доктора Фауста» (видано в 1604 р.). Поряд з іншими літературними обробками фаустівський сюжет здобув надзвичайну популярність і в народному театрі, особливо в лялькових виставах, глядачем яких у дитинстві був і Гете. Так відбулось перше знайомство письменника з Фаустом.

«Фауст» стане головною поетичною книгою Гете. Перший задум твору про знаменитого чорнокнижника виник у Гете ще в юнацькі роки. Роботу над першим варіантом твору під назвою «Прафауст» не було завершено. Другий варіант, знову ж таки незакінчений, надруковано у 1790 р. — «Фауст. Фрагмент». І лише за два наступні етапи роботи над твором Гете завершує задум, який вилився у величну філософську трагедію «Фауст» (1797 р. — початок роботи над першою частиною «Фауста», 1808 р. — надруковано першу частину «Фауста», 1825 р. — робота над другою частиною «Фауста», 1832 р. — надруковано другу частину «Фауста»).

Особливості проблематики і жанру. Звернувшись у своїй трагедії до народної легенди про Фауста, Гете суттєво переробив і доповнив її ключові сюжетні епізоди та образи. Зокрема, він увів до сюжету свого твору постать Маргарити та історію її трагічного кохання до Фауста. Сюжет твору наповнюється складною філософською проблематикою, в якій знаходять свій відгук основні ідеї Просвітництва, а головний герой, Фауст, з алхіміка і чародія народних легенд, який запродав душу дияволові, перетворюється на допитливого вченого-експериментатора, що сміливо повстає проти інертного схоластичного мислення середньовічної епохи і, подібно до титанів Відродження, прагне не лише осягнути думкою складні закони світобудови, а й підпорядкувати їх практичним потребам суспільного розвитку людства.

Коло проблем, що їх порушує у своєму творі Гете, надзвичайно широке. Це і вічні філософські питання життя та смерті, знання та моралі, суспільного та духовного призначення людини, і роздуми над таємницями всесвіту та можливістю їх пізнання, над сенсом буття та силою розуму людини. Зважаючи на майже 60-літній відрізок часу, впродовж якого писалася трагедія, її проблематика досить суттєво змінювалась під впливом еволюції поглядів її автора. Якщо в першій частині «Фауста» яскраво виявили себе «штюрмерські» просвітницькі уподобання (наприклад, популярний серед штюрмерів сюжет про зваблену і покинуту дівчину), то в другій частині виразно виявляються поетика та естетика класицизму (широке звернення до мотивів та образів античної міфології), а в заключній сцені «Фауста» Гете віддає шану новому, романтичному світогляду (образ містичного хору, який відкриває Фаустові католицькі небеса). Відповідно до характеру проблематики, сам Гете визначив жанр свого твору — філософська трагедія. Від жанру класичної трагедії гетевський «Фауст» відрізняється, по-перше, тим, що цей твір у цілому не розрахований на сценічне втілення, і, по-друге, тим, що, крім власне драматичних ознак, має численні ознаки епосу та лірики, які перетворюють «Фауста» на подобу драматичної поеми. Як і поема, «Фауст» побудований у вигляді деталізованої розповіді про обставини конфлікту героя із соціальним середовищем. Але якщо в поемі історію героя розповідає автор, то в Гете, згідно із законами драматичного жанру, вона подається в діалогах персонажів і увага акцентується не на їхніх діях, а на суперечностях їхніх характерів. Безкомпромісна загостреність конфлікту гетевського твору додає йому яскравого трагічного пафосу, а концептуальність, глибина та узагальнено-сим-волічний характер проблематики твору зумовлюють філософську визначеність його змісту.

Сюжет і композиція. «Фауст» має складну побудову. Композиційно твір ділиться на дві великі за обсягом частини (перша — 25 сцен, друга — 5 дій). Події першої частини твору відбуваються в середньовічній Німеччині, а в другій частині часові та просторові межі сюжету розширюються і розгортаються паралельно в середньовіччі й античності, між якими вільно пересуваються головні герої твору. Наскрізним мотивом, що поєднує в композиційну цілісність усі окремі сцени твору, є мотив мандрів Фауста, супроводжуваного Мефістофелем. Яскрава особливість композиційної побудови «Фауста» — його вступна частина, яка складається з трьох окремих сцен, що є зав'язкою всіх подальших сюжетних ліній твору. Вступ. Перша сцена вступу має назву «Присвята» і містить ліричне звернення до друзів молодості, з якими Гете був зв'язаний, коли починав писати «Фауста», і яким він дякує за підтримку. Друга сцена — «Пролог у театрі» — передає розмову Директора театру. Поета і Комедійного актора, які висловлюють різні погляди на призначення мистецтва. їхній диспут характеризує естетичні принципи Гете, але ще не має прямого зв'язку зі змістом «Фауста». Його сюжетна зав'язка відбувається в третій сцені — «Пролог на Небі», де між Господом і дияволом на ймення Мефістофель виникає суперечка стосовно цінностей, які визначають людське єство, сенс людського життя, зміст духовних прагнень людини. Якщо Господь бачить у людині «божественне створіння», яке прагне шляхом приборкання тваринних інстинктів свого єства пізнати світ, його вищі, духовні цінності, то Мефістофель, навпаки, ставиться до людини зневажливо і вважає рушійною силою її вчинків та діянь низькі тваринні інстинкти, які виявляють себе в нехтуванні духовними та моральними цінностями на догоду плотським утіхам і насолодам. Мефістофель пропонує Богові парі: він доведе нікчемність людської природи і, як винагороду, отримає душу звабленої гріховними діяннями людини. Об'єктом цього морального експерименту обрано лікаря і вченого Фауста, в моральній твердості якого та інтелектуальній спроможності протистояти потенційним звабам диявола Господь цілком упевнений. Парі між Господом і Мефістофелем стає сюжетною зав'язкою твору і мотивує подальший розвиток подій, що має підтвердити або спростувати думку диявола про нікчемність людської природи.

1-ша частина. Чотири початкові сцени першої частини розкривають трагедію Фауста — вченого, який присвятив служінню науці все своє життя, наполегливо і невтомно шукав істину, але зрештою дійшов висновку про обмеженість людського розуму і у відчаї готовий навіть був вдатися до самогубства, від якого в останню мить його врятував пасхальний спів і звуки дзвонів. Він знову прагне дії, і в цей момент перед ним з'являється Мефістофель, який пропонує йому задоволення будь-яких його бажань доти, аж поки Фауст не попросить зупинити мить, яка видасться вченому настільки прекрасною, що він волітиме, аби вона тривала вічно. Тоді душа Фауста стане власністю диявола. Переконаний, що процес пізнання безкінечний і що мить, яка могла б припинити його розвиток, ніколи не настане, Фауст пристає на умову Мефістофеля. Наступна сцена — «Авербахів склеп у Лейпцигу» — стає першим випробовуванням Фауста, якого Мефістофель намагається звабити пиятикою та розвагами у веселому товаристві. Але Фаустові це нецікаво; тоді Мефістофель переходить до другого випробовування, яке полягає в тому, щоб спокусити вченого принадами жіночих чар, захопившись якими він відмовиться від подальшого пошуку істини. Наступні двадцять сцен присвячено історії кохання Фауста і Маргарита, що має трагічні наслідки. Гине матір Маргарита, скуштувавши замість снодійного отрути, домішаної Мефістофелем, гине і її брат (його під час сварки убив Фауст), божеволіє Маргарита, яка позбавила життя власну дитину і потрапила до в'язниці. В ніч перед її стратою Фауст, скориставшись послугами Мефістофеля, пропонує їй втечу, але вона відмовляється. Свідомо обираючи кару за скоєні злочини, Маргарита рятує свою душу і водночас позбавляє Фауста необхідності робити нелегкий вибір: зупинити мить, зв'язавши свою долю з коханою, чи бути й надалі вільним у своїх пошуках істини. Таким чином, знехтувавши часткою свого морального єства, Фауст усе ж перемагає Мефістофеля і в цьому випробовуванні.

2-га частина. Усі п'ять дій цієї частини твору представляють собою низку нових випробовувань Мефістофелем Фауста на його шляху пошуку істини. Спочатку Фауст потрапляє до імператорського двору, де його випробовують владою, почестями, високим становищем у суспільстві. З диявольською підступністю Мефістофель випробовує далі Фауста ілюзією можливості досягнення бажаного ним ідеалу і кінцевої істини пізнання. Мефістофель переносить Фауста в античність, де він бере шлюб з Геленою Прекрасною, яка уособлює не лише ідеал недосяжної краси, а й взірець справедливого суспільного устрою, заснованого на поєднанні античних ідеалів свободи та духовності і християнської моралі. Але можливість такого синтезу виявляється ілюзорною, що символізують смерть Евфоріона, сина Фауста й Гелени, і розрив їхніх шлюбних стосунків.

Ілюзорність сподівань на те, що істину можна знайти в минулому, приводить Фауста до думки про утвердження своїх ідеалів практичною працею, спрямованою на активну перебудову реальної дійсності. На відвойованих у моря землях, які Фауст отримав у дарунок від імператора, він хоче створити суспільство вільних і щасливих людей. Фаусту сповнилося сто років, він втратив зір, але сповнений гордості, що зрештою досягнув бажаного, зрозумівши кінцеву істину буття: служити людству, не в теорії, а на практиці втілювати в життя вищі моральні та духовні запити людини. Під стукіт лопат, що, як він уявляє, символізує побудову нового суспільства, старий Фауст промовляє:

Постій, хвилино, гарна ти! (Тут і далі переклад М. Лукаша)

Зупинивши мить, Фауст падає замертво, не встигши зрозуміти, що його утопічні мрії про нове суспільство виявились черговою оманою диявола. Гірка іронія сцени в тому, що він приймає за будівельників підручних Мефістофеля, які копають Фаусту могилу, а всі його відвойовані в моря землі знищила повінь. І все ж душа Фауста Мефістофелеві не дісталася. За нього перед Богоматір'ю вступилася душа Маргарити, і Фауст уникнув пекельних мук.

Дата добавления: 2015-12-08