Вплив творчості Василя Стефаникана оновлення літературної критики

Своєрідний вплив на розвиток української літературної критики справила і творчість Василя Стефаника (1871–1936). Така постановка питання може викликати запитання: які літературно-критичні статті залишив новеліст; як довести такий вплив у тому разі, якщо він виявлявся? Для відповіді висловимо кілька попередніх міркувань понятійно-термінологічного характеру. По-перше, творчість письменника, як само собою зрозуміло, — це сукупність його художніх, публіцистичних та інших творів, а також листів. Тому трактуємо духовну спадщину В. Стефаника як єдиний складний текст (метатекст). По-друге, маємо на увазі, враховуємо широке і вузьке розуміння літературної критики — як літературного критицизму і практичної діяльності. З цього погляду В. Стефаник, не будучи власне критиком, не залишивши жодного тексту, який би належав до одного з традиційних у його часи жанрів літературної критики, насправді діяльно — безпосередньо чи опосередковано — таки прислужився розвиткові української літературної критики. Теоретично модель (парадигму) впливу творчості В. Стефаника на українську літературну критику можна представити — подати, сконструювати — за відомою аналогією об’єкта і суб’єкта в пізнавально-епістемологічній ситуації, за аналогією до взаємодії двох об’єктів будь-якої структури, яка (взаємодія) спричиняє рух і, зрештою, розвиток. Схематично кажучи, якщо суб’єкт пізнання шукає, виокремлює потрібний йому об’єкт, діє на нього, то останній своїми властивостями щось суґерує суб’єктові, диктує йому свою «волю», власні правила гри. Неадекватність освоєння суб’єктом об’єкта зумовлюється, як відомо, бодай чотирма чинниками: нерозвинутістю, несправністю суб’єкта; незвичністю, складністю об’єкта; несприятливою ситуацією взаємодії-пізнання; штивністю, несправністю знарядь і засобів освоєння.

Евристичність даної моделі увиразнюється конкретними фактами з історії літературної критики, про що вже йшлося. Вельми цікаво і повчально простежувати як динаміку і механізми впливу Стефаникана читацькі опінії та судження критиків, починаючи від публікації поодиноких творів, збірок новел до останнього прижиттєвого найповнішого видання його текстів з відома і за участю автора, так і динаміку інтерпретацій посмертних видань творів, збірок, видрук різнотипного «вибраного». Останні — з коментарями чи без них — дуже часто кон’юнктурно пристосовувалися до суспільно-політичної ситуації, або принаймні до художніх смаків видавців чи до норм, канонів панівних, домінуючих літературно-мистецьких напрямів.

Статті В. Щурата, Софії Русової, Ю. Кмітадали поштовх до роздумів І. Франказ приводу багатьох критико-естетичних проблем, зокрема щодо надуживання без потреби поняттям аналізу в художній творчості. На його думку, письменники нового покоління дають «синтезу», яка відбиває високу культуру витонченої душі. З цього пункту повинна виходити нова, недогматична критика. Нове в літературі Франко пов’язував не з тематикою, а зі способом зображення світу. На чолі групи новаторів, як відомо, він ставив Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинськогоі «абсолютного пана форми» Василя Стефаника.

Літературні дебютанти своїми творами допомагали метрові конкретизувати власні погляди, робити висновки, уточнювати завдання критики, збагачувати її аналітичний і логіко-понятійний інструментарій. Оскільки сам Франкодокладніше не розглядав текстів ні О. Кобилянської, ні М. Коцюбинського, ні В. Стефаника, як це він зробив з поезією Лесі Українки, а обходився здебільшого підсумковими влучними оцінками, то його концепцію відтінили інші літератори. Стосовно Стефаника надто промовистими є думки, якими листовно обмінялися новеліст-початківець і О. Маковей. Вихований в дусі позитивізму, сформований на засадах реалізму і народництва, володіючи раціоналістичним типом мислення, О. Маковей побачив у творах (власне, образках) Стефаника «знамениту обсервацію», «фотографії» і брак «оброблення, угрупування сцен і моментів», «артистичного заокруглення». Маковей квестіонував «завелику скупість на слова, яка спричиняла те, що «багато має читач дорозумітися»74. Поки Стефаник обурювався такими порадами і вимагав повернення своїх рукописів, вони з санкції Франка були опубліковані в ЛНВ.

Приблизно тоді ж Маковеймав подібну колізію з Ольгою Кобилянськоюз приводу власного твору «Залісся». Листовний відгук письменниці на рукопис повісті був делікатний і мотивований (січень 1897). Опублікована рецензія в газеті «Буковина» (червень 1898) повторювала основні думки листа і навіч продемонструвала різку відмінність поглядів двох приятелів на поетику прози і, відповідно, на критерії її поцінування. Виходячи з того, що, мовляв, «грубий реалізм вже вмер в найновішій літературі», «задивляючись» на Маковея як «на європейського літерата», Ольга Кобилянська радила йому, як послабити голу тенденційність. Навіть найближчі інтимно-довірливі стосунки цих митців не завадили відвертості і принциповості рецензентки в публічному варіянті критики. Кобилянська резюмувала: «... Книжка поважна, інформаційна щодо справ селянських, совісно вірна щодо змалювання селян, їх характеру і думання, їх праці.., але се книжка сухого, неприманливого характеру»75.

Новаторство В. Стефаника, на відміну від Маковея, відразу зрозуміли й належно поцінували ті митці, що йшли в руслі новітніх мистецьких пошуків. Вони акцентували якраз те, що проблематизував Маковей. Ось деякі міркування І. Труша: «... Типи мужиків лиш легко зазначені, але психологічно глибоко поняті... Фабули у творах Стефаника нема, для того не буде він тішитися популярністю у широких кругах читачів, зате для вище розвитих одиниць новели Стефаника становитимуть джерело правдивої духової розкоші»76. А Леся Українкавважала, що Стефаника зробили знаменитістю «яскравість таланту» і «доступність тем». «Він, — на її погляд, — володіє тяжким секретом передавати настрої в розмовах і в обстановці, а при цьому, змальовуючи своїх персонажів у найнепривабливішому вигляді, збуджує симпатії до них у читачів, зовсім не вдаючись в характеристику від автора»77. Все це мовилося відразу після виходу «Синьої книжечки» з передмовою С. Смаль-Стоцького. Оцінюючи роль цієї збірки в оновленні української літератури, Леся Українка в 1900 році зробила, здавалось би, парадоксальний висновок: «Стефаник — не народник». Мабуть, не варто пов’язувати цю тезу з полемікою Лесі Українки і Франкащодо розуміння змісту й обсягу поняття народ. Важливіше наголосити на тому, що має прямий стосунок до нового тлумачення естетичної природи народності літератури. Авторка підкреслювала, що «народ» Стефаника «не є носієм будь-яких «підвалин» і чеснот, невідомих «гнилій інтеліґенції», але саме відсутність цих підвалин і чеснот, розкрита вмілою люблячою рукою, робить на читачів, які мислять і почувають, сильніше, глибше і плодотворніше враження, ніж усі, пройняті, звичайно, найкращими намірами, панегірики ідеалізованому народові в народницькій літературі»78. Звернімо увагу на полемічність Лесиної думки, на наявність в її фразі «чужих слів» (бере в лапки слова народ, підвалини, гнила інтеліґенція), на те, що неідеалізований народ змальований «вмілою і люблячою рукою», що така манера письма робить глибоке враження на тих читачів, які «мислять і почувають».

Зауважмо і те, що в усіх згаданих відгуках і рецензіях є бодай принагідні зіставлення творів Стефаниказ іншими творами (самого Стефаника, українських і зарубіжних авторів) — зіставлення, протиставлення, порівняння як засоби прояснення своїх вражень, оцінок і як засоби передачі, суґестування вражень-оцінок читачам, які, може, цих творів ще й не читали. І Франко, і Маковей, і Труш, і Леся Українка, крім зіставлень внутрішньолітературних, враховують відношення творів Стефаника до позатекстової реальності соціяльно-психологічного характеру (селянське життя, типи, проблеми тощо), часто говорять про зміст творів начебто про об’єктивну дійсність, зрідка вживають спеціальну термінологію (фабула, сюжет, композиція, новела, шкіц, образок, тип, характер, натуралізм, романтизм, порівняння, метафора тощо).

Дещо інший спосіб характеристики художнього світу Стефаникаі передачі своїх вражень та оцінок слухачам і читачам застосував Б. Лепкийу літературному нарисі «Василь Стефаник». Виголошена у квітні 1903 року доповідь на засіданні Слов’янського клубу в Кракові справила на слухачів надзвичайне враження. Доопрацьована, вона появилася друком як нарис у львівській газеті «Руслан» (1903, ч. 112–118). Нарис тоді ж вийшов окремою брошурою. На нього відразу відгукнувся С. Яричевськийв чернівецькій «Буковині»: «Поет зрозумів поета, сказав про нього щире слово. Артист відчув інтенції артиста — і так вийшла сама щира правда. Літературний нарис читається дуже цікаво, написаний він інтересно, подаючи враження творів Василя Стефаника дуже вірно»79. Такі властивості нарису Б. Лепкого зумовлені тим, що в ньому щедро репрезентовані слово і стиль Стефаника у вигляді стилізованого під новеліста образного вступу і великої кількості цитат чи не з усіх новел «Синьої книжечки», які органічно продовжують виклад критика, підводячи його до наступного вислову. Словом, немовби рухають своєрідний сюжет літературного нарису. Вибудовуючи такий колаж з новел і цитат Стефаника, Лепкий супроводить свою конструкцію також історико-літературними алюзіями та ремінісценціями, при тім назви творів майже не згадуються, вони або подаються у виносках із зазначенням сторінки за «Синьою книжечкою», або подекуди з’являються в тексті. У такий спосіб конструюється зв’язний завершений літературно-критичний текст з характерними літературознавчими вкрапленнями, в яких узагальнено спостереження і над акцією новел, і над темпо-ритмом оповіді, і над способом зображення постатей, і над тропами й синтаксисом. Проводить автор стислі або розгорнуті зіставлення з Марком Вовчком, Ю. Федьковичем, Г. Успенським, М. Горким.

Літературний нарис Б. Лепкого«Василь Стефаник» актуалізував ще на початку нашого століття питання про різновиди літературної критики, про її залежність від стильової своєрідності оцінюваних творі в. Історик літературної критики стикається, кажучи сучасною термінологією, з явищем інтертекстуальності критичних текстів, з особливостями літературно-критичного дискурсу.

Художній світ В. Стефаникаформувався в літературно-мистецькому контексті зламу століть, невіддільний від нього, як і від вдачі письменника, від покутського середовища. Листування Стефаника це дуже виразно підтверджує. Перелік у листах прізвищ різнонаціональних митців, назв прочитаних творів, мистецьких стилів і напрямів, почутих критичних опіній — то вказівки на виміри і напрямні того контексту. Численні посвяти виконують подібну функцію. Серед них — І. Франко, Б. Лепкий, Морачевські, В. Будзиновський, Л. Бачинський, В. Дорошенко, Марко Черемшина, Лесь Мартович, М. Хвильовий, безіменні «арештанти-мужики» і «політичні в’язні». Цими посвятами чи не ставив письменник додаткових питань перед критикою розчленованої України і майбутніми тлумачами своїх творів? Чи можна вичерпно осмислити проблеми творчого методу Стефаника, співвідношення мистецтва і політики, міри читацької співтворчості, способів вираження художньої семантики без врахування подібної авторської волі? Як можна обговорювати подібні питання без знання тексту під назвою «Серце» з посвятою «моїм друзям»? Там знаходимо згустки літературно-критичної свідомості Стефаника на зразок: «Степан С. -Стоцький плакав над «Синьою книжечкою»; «Вацлав Морачевський— моя дорога у світ»; «Станіслав Пшибишевський, сам великий, і його великі товариші навчили мене шанувати мистецтво»; «Богдан Лепкий — найбільше перечулений поет минулого і я все хотів би його за те цілувати та боюся банальності і тоді кусаю»80. Звичайно, тексти говорять самі за себе своєю структурою і є основною матерією літературознавця. Однак критик поточного літературного процесу, історик літератури, теоретик-інтерпретатор, культуролог мають з ними свої клопоти і завдання. Наразі йдеться про першого, про власне літературну критику...

У підсумку відзначимо таке. Основні прикмети художнього світу В. Стефаника — сконденсованість образного мислення, його психологізм і драматизм, трагедійність світовідчуття, максимальна наближеність свідомості автора і героїв, рівноправність багатоголосся персонажів і нараторів, орієнтація на такого ж чутливого читача, яким був сам письменник, — породили відповідну поетику текстів, яка активізувала інтерпретаційну здатність критиків, немов би зажадала від них проникнення в підтекст без авторських прозових підказувань-вказівок. Еліптичність Стефаникового мовлення, метонімічність його творів, позірне домінування різного виду монологів у композиції його текстів є тільки поверхнею письменникового дискурсу, цілковито зануреного в суспільно-комунікативну ситуацію. Її творить мереживо відношень-реляцій кожного твору до позатекстуальної реальності і внутрішньотекстуальних відношень усіх рівнів.

До «тяжкого секрету» (Леся Українка) текстів «абсолютного пана форми» (І. Франко) ведуть різні шляхи. Принаймні три з них окреслилися ще на початку творчого шляху В. Стефаника та його стосунків з критиками. Перший започаткований і далі прокладений статтями І. Франка, Лесі Українки, Д. Лукіяновича, А. Риндюга... Другий — працями Б. Лепкого, Марка Черемшини, М. Рудницького... Третій — писаннями О. Маковея, Л. Турбацького, Д. Рудика, В. Коряка, М. Козоріса... Ці шляхи виділяються пунктирно як тенденції, домінанти ще за життя В. Стефаника. Вони ж водночас є і способами впливу творчості Стефаника на українську літературну критику.

Перший спосіб ґрунтується на переважній увазі до структури творів, особливостей поетики, через які осягається образно-смисловий світ митця. Він набуває різних модифікацій. Крайніми домінантами є пообразний аналіз в руслі традицій «реальної критики» (Леся Українка. Писателі-русини на Буковині) або поетикальні студії (А. Риндюг. Техніка новел В. Стефаника). Другий веде до есеїстичної критики, яка проте не перетворюється в суб’єктивістське смакування власних вражень, бо інтертекстуальні параметри і компаратистичні операції утримують її в межих літературознавства. Третій шлях веде дуже часто в нікуди, бо спирається на уявлення, норми і канони, які не відповідають авторському кодові (О. Маковей) або взагалі суперечать специфіці літератури як мистецтва слова (В. Коряк. Між двома класами. 1924; М. Козоріс. Соціяльні мотиви в творчості В. Стефаника. 1930).

Якщо перших два способи критичної рецепції творчості В. Стефаникасприяли збагаченню і розвитку методологічного, жанрового і стильового розмаїття української критики, то третій під впливом вульгарного соціологізму остаточно знекровлював літературну критику навіть при розгляді такої витонченої і стійкої матерії, як новели Стефаника. Щоправда, він опосередковано також має певне значення для функціонування літературної критики. Виразно продемонструвавши безплідність догматично-соціологізаторських вправ над творчістю письменника, що не іґнорувала купюрами у текстах і замовчуванням багатьох творів, фактів із життя письменників, він застерігає від подібних помилок і заохочує до реінтерпретації сфальшованих творів новатора, вдосконалення аналітико-методологічного арсеналу сучасного українського літературознавства.

Дата добавления: 2015-12-07