Італійсько-німецька агресія в Північній Африці. Встановлення фашистського панування на Балканах.

Італія готува­ла агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссі­нія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скарга­ми на порушення Італією договору про ненапад.

У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що ви­нуватців «інциденту» на кордоні вона не виявила. Ефіо­пія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про ней­тралітет. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.

Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної ар­мії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові. Результат війни по суті визначався позицією великих держав.

Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор ук­лав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу.США позбавили Ефіопію можливості купувати амери­канську зброю, але поставляли її Італії через посередни­ків. Поставки нафти в італійські володіння в Африці з 1934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.

Тільки Радянський Союз підніс го­лос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР за­кликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони викону­валися. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.

Політика західних держав дала Італії змогу розгроми­ти Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аодис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припи­няв активну партизанську війну проти Італії.

Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейн­ську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.

65. «Битва за Англію»

Би́тва за Британію (англ. Battle of Britain, нім. Schlacht um England) — битва за домінування у повітряному просторі Великої Британії, між Люфтваффе Німеччини та між Королівськими Повітряними Силами (КПС) Великобританії. Назва пішла від промови Вінстона Черчиля 18 червня 1940-го року: «Битва за Францію закінчилася. Я очікую, що битва за Британію ось-ось почнеться.».^[1]

Відразу ж після битви і очікуваної перемоги Люфтваффе, Гітлер планував розпочати операцію «Морський Лев», в ході якої німецький десант висадився б на територію Великої Британії. Цим німецьке командування хотіло поставити на коліна Британію, змусивши її підписати мирний договір, однак у битві за Британію Люфтваффе зазнав поразки. Деякі історики вважають, що Гітлер програв битву через те, що відтягнув ескадрильї Люфтваффе на схід, для підготовки вторгнення у СРСР. Інші, такі як Дерек Робінсон, не погоджуються з тим, що у Битві за Британію у Німеччини був шанс перемогти; сили КПС Великобританії значно переважали Люфтваффе^{[ Джерело? ]}, тому битва для Німеччини була програна ще до її початку.

Британські історики датують конфлікт від 10 липня до 31 жовтня 1940, бо саме в цей період відбувалися найжорстокіші битви в небі та бомбардування британської інфраструктури. Німецькі історики датують подію від середини серпня 1940 аж до 31 травня 1941, аргументуючи це тим, що саме в кінці травня основні сили Люфтваффе були переправлені на схід, для здійснення Операції Барбаросса.

Передісторія

Після евакуації британських військ з Дюнкерку (Операція «Динамо»), і перемогою над французами 22 червня 1940 року, Гітлер вірив, що Великобританія переможена, і Німеччина є хазяїном у Європі. Однак у Великобританії залишались люди, що негативно ставились до підписання миру із Німеччиною. Серед них був лорд Галіфакс, та щойно обраний прем'єр-міністр Вінстон Черчилль. Ораторські навички Черчилля переконали народ Великобританії відмовитись від ідеї підписання мирного договору із Третім Рейхом, і готуватися до тривалої війни.

16 липня, плануючи закінчити війну на заході, Гітлер наказав підготувати план вторгнення до Великобританії. Гітлер сподівався налякати цивільних людей у Британії, щоб вивести її з війни. Перед цим, 16 липня, грос-адмірал Редер доповів Гітлерові, що вторгнення у Великобританію можливе тільки за умови повного контролю повітряного простору між Німеччиною і Великобританією та з сильним флотом. Німецький флот сильно постраждав під час захоплення Норвегії, в той час як Британський флот мав багато нових кораблів, готових до бою. Представлялося практично неможливим, що німецькі війська зможуть висадитись на березі Великобританії без значних втрат. Єдиною альтернативою для протидії британському флоту були бомбардувальники Люфтваффе, однак для цього був потрібен контроль над повітряним простором Великобританії.

66. Кінець «дивної війни» на заході. Розгром Франції та військово-політичні наслідки. (див. 62)

Дата добавления: 2015-12-07