Читайте также:
|
Поступове повільне проникнення і засвоєння християнського вірування /до 988р. / очевидно супроводиться влиттям місцевого музичного елементу в форми чину. Разом з цим слід врахувати постійні контакти з південними сусідами і особливо відвідини /з різноманітними цілями/ їхніх земель.Церква, як вершинна точка всього духовного життя, на той час була осереддям спрямування всіх найкращих /і не найкращих/ сил, намірів, поривань і т. ін. Шлях Церкви – шлях випробувань і становлення. Постійні пошуки в усіх можливих спрямуваннях слабкої людської думки, що хоче по-своєму потрактувати Господнє Євангеліє, виливались у найрізноманітніші течії, прозвані в церковній науці єресями. Це шукання СВОГО було підкріплене неабиякими талантами в музично-поетичному ракурсі і в такій іпостасі було шкідливим, бо привертало прихильників через естетичні цінності музично-поетичного мистецтва.45 Така ситуація не давала можливості отцям церкви "розслабитися". Поряд з постійним відточуванням постулатів церковної науки у поле зору попадає і музична частина обряду. Якщо на початкових етапах культивувався спів цілої общини,46 то з часом, з розвитком обрядової частини – збільшенням і збагаченням її музичного наповнення, цілком закономірно постає у 367 році вимога про право співу у церкві тільки спеціально підготовлених співаків47. У Правилах Апостольських багато разів пишеться про співаків, як про нищу ступінь кліру.48 Треба вказати на Правило 10 Четвертого Собору Карфагенського: "Вір і приймай серцем те, що співаєш устами, – і, що приймаєш вірою, оправдуй ділами". Такого високого рівня вимога свідчить про відповідний рівень досягнень Церкви, як релігійної і суспільної інституції. Її досконалість – в насущній потребі дотримання даного найвищого канону в кожен будь-який момент історичного шляху розвитку церковного співу, включаючи сьогодення.
Ситуація, що склалась нині і потребує зусиль для розуміння і вирішення не нова. Давно пройдений шлях становлення обряду, коли Церква не мала ні напрацьованого матеріалу у формах подачі обряду, ні матеріальних ресурсів, ні музично-професійно готових кадрів і тому змушена була існувати у тих і не інших параметрах.
Сектантство, що розцвіло буйним цвітом у наш час і єресі тих далеких часів – плоди одного дерева, ім’я якого – ЕГО. Та на відміну від рішучих дій Отців церкви в площині наповнення, влиття свіжих творчих і здорових сил в уже готові історично відлиті форми обряду – залучення до участі в Літургійних відправах найкращих музично-професійних сил /виконання Ухвали Лаодикейського Собору 367р. з дотриманням 10 Правила 4-го Карфагенського Собору/, нині бачимо, як всі ці історичні досягнення даються на відкуп інертності, безініціативності під маркою участі парафіян у Літургії. Не дивно, що замість сподіваного розвою і влиття молодого покоління Церква зіштовхується зі значними труднощами в площині опанування душами і серцями мирян – у наведенні “мостів”. Адже Отці церкви в минулому розуміли, що молодий розум підкоряється серцю, а музика – це шлях до серця. /Тепер це розуміють інші/. Не примітивне озвучення Святої Літургії, а найвища від усього віруючого серця Слава Творцеві повинна б стати притягальною силою для спраглих краси і досконалості /як атрибуту Божественного/ нинішніх християн. Теза про "участь всієї церковної громади” в Св. Літургії в Галичині з’явилась ще в часі потреби утвердження українського національного духу як такого і являлася одним з підсвідомих методів подолання почуття меншовартості /кін.ХІХ – поч.ХХ ст. / 49Ця "низова ініціатива" відслужила свою історичну місію і на часі нагальна потреба перетворення нашої церкви з місця, де справляють різні ритуальні /в кращому випадку духовні/ потреби у Храм, де відчувається, а отже витає Святий Дух. Адже проказування чи з дозволу сказати "відспівування" тексту Літургії зовсім не дає гарантії духовного просвіщення, абсолютно не сприяє виконанню заклику священика: "Вгору піднесім серця!", не допомагає почутися "херувимами" і т. д. Висока духовність і краса завжди поєднані, і ДОЄДНАННЯ В ДУСІ до озвученої в гранично найвищій з можливих якості Літургії є водночас УПОКОРЕННЯМ власного ЕГО і Шляхом піднесення духу через задіяння вищого духовного потенціалу. Тільки таким чином, на нашу думку, з’явиться можливість реально наблизити надбання Христової Церкви до українців, що прийшли у цей світ на межі ІІ і ІІІ-го тисячоліття від Р.Х.
Ґрунт.
Від поч. ІХ ст., коли починає створюватись держава Русь і до XII ст., а якщо точніше 1240 року /зруйнування монгольською ордою Києва/ – це час розвитку, становлення, розквіту, занепаду і знищення Київської Руської держави.
Про стан і рівень музичного мистецтва даного періоду ми можемо судити як по давніх обрядових мелодіях, так і з письмових пам’яток.
Стосовно перших. На поч. ХІХст. романтична епоха, котра прийшла на зміну бароковій / утвердження значимості особистості/50 потребувала віднайдення та "уструктуреного осмислення", відчуття /в музичному сенсі/ цієї особистості в контексті історично назрілого формування нації.
Дана потреба зініціювала звернення до праджерел, що найбільше репрезентувалися в народній поезії і музиці. Відтак – повсюдне зацікавлення з наступним кроком – записуванням народної творчості.
"Музика є живим виразником ВИКЛЮЧНО СВОЄЇ ЕПОХИ "51, то ж в розгляді джерел треба неодмінно брати до уваги дану тезу. В ракурсі самого пісенного матеріалу музичний первень, /а нас цікавить найдавніший пласт – обрядові мелодії/ зазнав не значних змін. Які є підстави так вважати? Основна причина: музичний матеріал цілком залежний від слова, отже: змін міг зазнати виключно в параметрах змін лінгвістичних. Враховуючи, що "ритмічна форма є завжди консервативнішим елементом навіть від змісту пісні"52, підходимо до питання РИТМУ в народній музиці, а відтак – в музиці взагалі. Облегчує справу консервативність, що походить від самого українського життєвого, пов’язаного з сільсько-господарським виробництвом укладу "під сільською стріхою". 53
Питання народної ритміки опрацьовані Срезневським, Потебнею, Сокальським, Фаміциним, О.Колессою. Вислід про те, що "в основі української... народної ритміки лежить принцип синтаксично-музикальної стопи, причому синтаксична цілість буває заразом музикальною цілістю або єдністю чи то стопою”54 І.Франко, В.Перетц застосовують до пояснення поетичної форми як “Слова о полку Ігоревім", так і "Слова о Лазаревім воскресенії", причому Перетц датує час його написання ХІІ – ХІІІ ст.55.
Близькість поетичної форми "Слова о полку Ігоревім" до дружинно-лицарської поезії, а відтак до козацьких дум досліджують Максимович, Антонович, Драгоманов, Ягич, Буслаєв, Житецький і Тиховський. Але якщо ми порівняємо тексти “Слова о полку Ігоревім” і тексти старослов’янських церковних служб, то прийдемо до висновку про їхню поетичну форму. Ф.Колесса наголошує, що "Слово о полку Ігоревім " та інші аналогічні пам’ятки – твори книжної словесності".56 По часі написання найперше стоять тексти Церковних Служб.* Дружинна поезія, "плекана головно вищою верствою”57, що потім мала своє продовження в козацьких думах, вийшла своєю формою музично підсиленої по-строфічно завершеної думки з надр Кирило-Мефодіївських Священних текстів.
ХІХ, а тим більше ХХ ст. – час втрати зацікавленості української еліти в царині сакрального. Всі зусилля спрямовані в русло народної творчості. Російські ж вчені Разумовський, Арнольд, Вознесенськкй, Успенський, Металлов, Бєляев, Стасов, Кастальський, Преображенський, Клімов зайняті в основному розробкою питань "... письменной музыкальной культуры, развивающейся на национальной /читай російській – Л. Л. / почве”58. В такій ситуації українська сакральна музика, а власне її витоки, джерела, шляхи розвитку і т. ін. лишились поза межами дослідницьких інтересів. Нині це величезне поле чекає своїх дослідників-господарів-робітників.
Повертаючись до витоків власне народної пісенної творчості, відзначимо її речитативну не рифмовану природу. У 1932 році Ф. Колесса на запрошення проф.К.Мошинського провів етнографічне дослідження на Поліссі. Серед його результатів подибуємо: "Поліські весільні мелодії відзначаються у значній частині речитативним відтінком і нелегко укладаються в музичні такти”59.
Вчений-етнограф Г.О.Булашев слушно зауважує, що в результаті монгольського нашестя "усе населення Південної Русі, що залишилося живим, утекло на Захід... Звідси воно заселило помалу всю Наддніпрянщину. Спочатку було заселено найбезпечніші північні межі – від Прип’яті й Стирі до Києва60.
В іншій розвідці нашого знаменитого фольклориста Ф. Колесси, котра стосується Підкарпатської Русі, читаємо, що весільні і обжинкові – "речитативного складу з вільною римікою"61.
Як збереглися в народі ці найстарші музичні пам’ятки? Адже музика є "живим виразником виключно своєї епохи"? Очевидно сама ідея чи зміст таких "вічних дійств" як весілля чи обжинки не діставали якихось кардинальних змін у своїй основі.62
В.Беляєв у своїх дослідженнях доходить висновку, що руська народна творчість є основою, на якій виник знаменний розспів, як мелодичний стиль.
А ось стаття Альфреда Свана “The Znamenny Chaht of the Russian Churen” в журналі “The Musical Guarterly” / Vol.ХХVІ – квітнь, липень, жовтень/. Вчений рахує, що "знаменитий спів створений середньовічними руськими співаками – півчими, регентами, керівниками хорів... "63 Він віднаходить "сходство с русской народной песней в последовательности интервалов и фрагментов мелодии, НО НЕ В РИТМЕ ” 64 /виділено мною – Л.Л./. В.Бєляев розбиває вщент ці докази, кажучи, що "такие примеры сходства... могут быть отысканы в значительном количестве… в народных песнях других народов”65.
Починаючи від основоположника російської медієвістики В.Ундольського / ”Замечания для истории церковного пения в России"/, далі його послідовники і наступники: І. Сахаров, Д.Разумовський, Н.Потуло, Іоанн де-Кастро в своїх дослідженнях сходяться у висновку про запозичення знаменного розспіву у греків разом з Візантійським обрядом. 66
В.Металлов, С.Смоленський, А.Преображенський ратують за признання в знаменному розспіві народного першоджерела.
Всі вищезгадані дослідники в праці В.Бєляева “Древнерусская музыкальная письменность” дістали детальне освітлення під строго критичним кутом зору власної теорії, що, підсумовуючи пройдені етапи в попередніх дослідженнях, наріжним каменем завдань науковця-медієвіста ставить порівняльний аналіз, дослідження письмових пам’яток знаменного розспіву, прочитання кондакарної нотації, вивчення грецьких і болгарських пам’яток і видів нотації, як більш ранніх.У своїх практичних дослідженнях вчений використовує для порівняння матеріали, переведені з невм/чи знамен/, причому найранішими нотними прикладами являються відривки з кінця ХV ст. Викликає повагу обізнаність вченого і обсяг матеріалу. Опора лише на російський музичний матеріал надає праці якогось чисто кабінетного штучного відтінку. Враження відірваності від джерела посилюється саме підходом суто науковим до музичного матеріалу. Вартує навести його висновки: 67 крім основного висновку, що і знаменний розспів, і знаменна нотація, перебуваючи від XI ст. в постійному розвитку, створені росіянами і відповідно являються російським "изобретением" ми не можемо більше нічого довідатись.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 91 | Нарушение авторских прав