Читайте также:
|
Інтенсивний шлях відображає економію робочого часу, котра досягається шляхом зниження трудомісткості продукції
Екстенсивний шлях росту продуктивності праці — це потенційні можливості найбільш повного використання робочого часу протягом визначеного періоду часу (година, зміна, доба і т.п.), оцінюються за допомогою коефіцієнта використання фонду робочого часу, тобто відносини фактично відпрацьованого часу одним робітником за визначений період часу, вираженого в людино-голинах до номінального фонду часу, а більш точно до ефективного фонду:
Резерв часу — це різниця між номінальним чи ефективним і фактичним часом роботи:
Реальність резервів забезпечується на основі реалізації результатів аналізу використання робочого часу, що проводиться в двох напрямках:
• визначення втрат робочого часу;
Непродуктивне використання робочого часу.
БІЛЕТ № 18
1. Знос основних засобів. Види зносу та їх показники
У ході виробничого процесу будівлі, машини й інші засоби праці поступово втрачають частину своїх корисних властивостей, інакше кажучи відбувається їхній знос.
Розрізняють два види зносу основних фондів - фізичний і моральний.
Фізичний знос - це поступова втрата основними засобами споживної вартості в процесі експлуатації, тобто суто матеріальний знос їх окремих елементів. Фізичний знос залежить від багатьох факторів, зокрема: особливостей технологічного процесу; якості обслуговування основних засобів; кваліфікації робітників та їхнього ставлення до основних засобів у процесі використання, інтенсивності та умов їх використання. Розрізняють повний і частковий знос основних засобів.
Повний знос передбачає повну заміну зношених основних засобів шляхом нового капітального будівництва або придбання нових основних засобів.
Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремонту основних засобів.
Моральний знос - це знос основних засобів внаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування. Поява досконаліших видів устаткування з підвищеною продуктивністю робить економічно доцільною заміну діючих основних фондів іще до їх фізичного зносу.
Несвоєчасна заміна морально застарілих основних виробничих фондів призводить до того, що собівартість підвищується, а якість знижується порівняно з продукцією, виготовленою на досконаліших машинах та устаткуванні.
Моральний знос зменшує вартість основних виробничих фондів через скорочення суспільно необхідних витрат на їх відтворення. Сума нарахованого зносу характеризує стан основних виробничих фондів. Вирахуванням з первісної вартості основних виробничих фондів суми зносу визначають залишкову вартість основних виробничих фондів.
Необхідною умовою відновлення засобів праці у натуральному вигляді є їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію.
2. Загальна характеристика інноваційних процесів
Інноваційний процес — це не тільки складний, але і взаємопов'язаний процес створення інновацій з використанням сукупності системи знань, наукової і маркетингової діяльності; сукупності засобів праці, що полегшують людську працю і роблять її продуктивнішою (техніка, прилади, устаткування, організація виробництва).
Інноваційний процес — це комплекс різних послідовних видів діяльності на основі поділу і кооперації праці — від одержання нового теоретичного знання до використання створеного на його основі товару споживачем.
Сутність кооперації в науці, як і в матеріальному виробництві, полягає в одночасності зусиль, без яких необхідний результат не може бути досягнутим.
Ефект кооперації дослідників в інноваційній сфері полягає в тому, що зі збільшенням кількості вчених
по-перше, з'являється можливість зібрати й опрацювати значний обсяг наукової інформації;
по-друге, з'являється велика кількість різноманітних точок зору на вирішення науково-технічних проблем і зростає ймовірність прийняття правильного рішення;
по-третє, легше розподіляти обов'язки відповідно до особистих здібностей і можливостей науковців.
Проте зростання кількості членів колективу ускладнює процес організації взаємодії і управління, знижує відповідальність індивіда за результати роботи.
Подальший розвиток кооперації супроводжується розподілом наукової праці, коли- вчені спеціалізуються на вивченні певної категорії об'єктів: фізичних, хімічних, економічних, історичних тощо (предметний розподіл праці).
Існує розподіл наукової праці за стадіями інноваційного циклу, що показано на рис. 3.3. Інноваційний процес поділяється на окремі етапи, види діяльності та стадії, як-от: фундаментальні та прикладні дослідження, проектно-конструкторські розробки, освоєння нововведення у виробництві й експлуатації. Це призводить до дискретності інноваційного циклу, коли окремі результати не знаходять довгий час свого застосування на наступних стадіях.
Слід зазначити, що на відміну від виробничого процесу інноваційний процес характеризується:
• високим ризиком і невизначеністю шляхів досягнення цілей;
• неможливістю детального планування та орієнтації на прогнозні оцінки;
• необхідністю переборювати опір як у сфері економічних відносин, так і інтересів учасників інноваційного процесу;
• залежністю від соціально-економічного середовища, у якому він функціонує і розвивається.
Потреба в інноваційному процесі формується під впливом такої суперечності, як співвідношення між реальною і бажаною ситуацією в розвитку суспільства. Започатковує інноваційний процес настанова на зміну ситуації або її вдосконалення.
Розрізняють три види інноваційного процесу [47, 49]:
• простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);
• простий міжорганізаційний (товарна форма);
• розширений.
Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення і використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється з появою нових виробників нововведення, порушуючи монополію виробника — піонера, що сприяє через конкуренцію удосконаленню властивостей нововведення.
Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:
1) створення інновації та її поширення;
2) дифузія нововведення.
Поширення інновації — це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб'єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати. Справа в тому, що суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному середовищі, виявляють неоднозначне ставлення до пошуку та впровадження нововведень.
Дифузія інновацій — це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації — це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків. Слід зважувати на те, що процес дифузії інновацій може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень в будь-якому з їхніх відділень, розміщених в інших країнах.
Вирізняють такі форми трансферту інновацій на світовому ринку [78]:
* передавання, продаж або надання за ліцензією всіх форм
промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);
• торгівля високотехнологічною продукцією;
є передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання обладнання, машин, напівфабрикатів і матеріалів, одержаних за рахунок оренди, закупки, лізингу або будь-яким іншим шляхом;
• промислове і технічне співробітництво в тій частині, що стосується технічного утримання обладнання й устаткування, напівфабрикатів і матеріалів;
• надання консалтингових послуг і інжиніринг;
• передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.
Процес передавання технологій тісно пов'язаний з теорією життєвого циклу інновації. На етапі «дослідження і розробка» передавання технології (новації) не відбувається, бо ще не відомі сфери її використання і витрати на розробку. На етапі «впровадження» з'являється новий товар, виробництво якого є монопольним. Конкуренція відсутня. Дифузія інновації здійснюється у формі експорта товарів. На етапі «зростання» інновація поширюється в інших країнах, проте ще повністю не освоєна. З настанням періоду «зрілості» виникає поширення і обмін інноваціями між різними країнами. Поступово нова технологія удосконалюється і стандартизується, іде активне її передавання в країни, що розвиваються. Вона одержує загальне поширення, цінність її знижується, в розвинених країнах припиняється виробництво, експорт товару змінюється імпортом. Виникає нова хвиля передавання технології з країн, що розвиваються, в слаборозвинуті країни.
БІЛЕТ № 19
1. Осовні фактори зниження собівартості
Обсяг виробництва при незмінній вартості матеріальних і трудових ресурсів збільшується тільки в результаті зниження собівартості.
Розробка плану організаційно-технічних заходів щодо використання внутрівиробничих резервів ґрунтується на результатах аналізу їхніх джерел і факторів, що впливають на техніко-економічні показники. До найбільш важливих джерел резервів варто віднести зниження матеріальних витрат і підвищення продуктивності праці.
З усього різноманіття факторів, що впливають на техніко-економічні показники, до укрупнених груп можна віднести:
? підвищення технічного рівня виробництва;
? поліпшення організації виробництва;
? зміна обсягу і структури номенклатури продукції, що випускається;
? підвищення частки кооперованих постачань і т.д.
Зниження матеріалоємності, чи матеріальних витрат — одне з найважливіших джерел розвитку економіки.
Продуктивність праці, тобто його результативність і ефективність, виміряється трудомісткістю (часом, витраченим на виробництво одиниці продукції) і виробленням (кількістю продукції, зробленої за визначений проміжок часу). У результаті зниження трудомісткості економія досягається за рахунок зменшення витрат на оплату праці з обліком додаткової заробітної плати і відрахувань на соціальне страхування в розрахунку на одиницю продукції, скоректованих на новий обсяг виробництва:
Фактори, що впливають на техніко-економічні показники, можна об'єднати в наступні укрупнені групи.
1. Підвищення технічного рівня — процес удосконалення технічної бази, ріст рівня якої досягається в результаті:
• удосконалювання засобів праці (упровадження прогресивної техніки, підвищення частки удосконаленого устаткування), предметів праці (застосування прогресивних видів сировини, матеріалів, енергоносіїв);
• раціонального використання сировини, матеріалів;
• механізації й автоматизації виробничих процесів.
Використання більш продуктивного устаткування дозволяє заощаджувати заробітну плату (жива праця) при збільшенні амортизаційних відрахувань (минулого праці). «Підвищення продуктивності праці полягає саме в тім, що частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, але збільшується так, що загальна сума праці, що полягає в товарі, зменшується, і, отже, кількість живої праці зменшується більше, ніж збільшується кількість минулої праці».
2. Удосконалювання організації виробництва і праці. Ця група.факторів впливає на зниження собівартості в результаті спеціалізації виробництва, удосконалювання організації праці й управління виробництвом, поліпшення матеріально-технічного постачання і побуту, ефективного використання часу робочих, скорочення зайвих витрат.
Ріст обсягу виробництва дозволяє скоротити умовно-постійні витрати.
Собівартість знижується за рахунок скорочення поточних витрат виробництва на одиницю продукції до і після проведення організаційно-технічних заходів.
2. Амортизація основних фондів
Під терміном "амортизація" основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею.
Амортизації підлягають витрати на:
? придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення;
? самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів;
? проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;
Об'єктом амортизації є основні засоби (крім землі). Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, який встановлюється підприємством при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), і призупиняється на період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації.
Під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що використовуються у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.
Основні фонди підлягають розподілу за такими групами:
група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування);
група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;
група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2.
Термін корисного використання (експлуатації) – це очікуваний період часу, протягом якого ОФ використовуватимуться підприємством або з їх використанням буде вироблено очікуваний обсяг продукції. Тобто термін експлуатації може визначатися як кількістю років, так i кількістю одиниць продукції. Термін корисної експлуатації встановлюється підприємством самостійно з урахуванням таких чинників:
? очікуване використання об’єкта з урахуванням його потужності або продуктивності;
? передбачуваний фізичний i моральний знос;
? правові обмеження щодо термінів використання.
Усі ці критерії досить суб’єктивні, отже, оспорити встановлені підприємством терміни експлуатації неможливо. При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід ураховувати:
? очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;
? фізичний та моральний знос, що передбачається;
? правові або інші обмеження щодо строків використання об'єкта та інші фактори.
Строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядається в разі зміни очікуваних економічних вигод від його використання.
Амортизація об'єкта основних засобів нараховується, виходячи з нового строку корисного використання, починаючи з місяця, наступного за місяцем зміни строку корисного використання.
Стандартом визначено п’ять бухгалтерських методів нарахування амортизації і один – податковий:
? прямолінійний;
? зменшення залишкової вартості;
? прискореного зменшення залишкової вартості;
? кумулятивний;
? виробничий;
? податковий.
Відмінність застосованих методів амортизації полягає в різному рівні нарахованих амортизаційний відрахувань, а також у способі їх розподілення. В залежності від виду основних засобів, умов експлуатації, моральної зношуваності – підприємства по своєму бажанню застосовують найбільш ефективний і доцільний метод амортизації.
БІЛЕТ № 20
1. Нематеріальні активи. Поняття та охорона прав власності
Нематеріальні ресурси — це немонетарні ресурси, які не мають матеріальної форми та контролюються підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, адміністративних потреб чи надання в оренду іншим юридичним або фізичним особам.
Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, здатна приносити економічну користь протягом відносно тривалого періоду, для якої характерні відсутність матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від її використання.
Види нематеріальних ресурсів схематично показано нарис. 13.1.
Розглянемо нематеріальні ресурси підприємства.
1. Об'єкти промислової власності. Промислова власність є поняттям, яке застосовується для визначення виключного права на використання певних нематеріальних ресурсів. Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності, до об'єктів цієї власності належать:
— патенти на винаходи;
— корисні моделі;
— промислові зразки;
товарні знаки;
— знаки обслуговування;
— фірмові найменування;
— вказівки на походження або найменування місця походження.
Рис. 13.1. Види нематеріальних ресурсів підприємства
Серед об'єктів промислової власності найважливіше місце посідають винаходи,
Винахід — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Винаходу надається правова охорона, якщо він є новим, має винахідницький рівень та промислове застосування. Винахід є новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Винахід має винахідницький рівень, якщо він для спеціаліста явно не є наслідком рівня техніки. Рівень техніки визначається за всіма джерелами інформації, що є загальнодоступними в Україні та закордонних державах до дати пріоритету винаходу. Винахід визнається промислово використовуваним, якщо він може бути використаним у промисловості, сільському господарстві, сфері охорони здоров'я та інших галузях народного господарства. Об'єктами винаходу можуть бути пристрої, спосіб, речовина, штам мікроорганізмів, культура клітин рослин та тварин, а також застосування відомого раніш пристрою, способу, речовини, штаму за новим призначенням.
Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. До промислових зразків відносяться форма, малюнок, колір або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу. Патент видається на промисловий зразок, що є новим, оригінальним і має промислове застосування. Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність його істотних ознак невідома в Україні чи за кордоном до дати пріоритету промислового зразка. Промисловий зразок визнається оригінальним, якщо форма, малюнок, колір або їх поєднання, що заявлені, для спеціаліста в цій галузі не є явними під час їх візуального сприйняття та оцінки. Істотні ознаки визначають відмінності зовнішнього вигляду промислового зразка в естетичних та економічних особливостях його форми, малюнку, кольору або їх поєднання. Промисловий зразок визнається таким, що має промислове застосування, якщо він може бути відтворений промисловим чином у відповідному виробі для введення в обіг.
Корисна модель — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Предметом технічного вирішення в корисних моделях є лише конструкція виробу, його форма.
Товарний знак та знак обслуговування — це позначення для відмінності товарів та послуг, які виробляють або надають одні фізичні чи юридичні особи, від однорідних товарів та послуг, що виробляють або надають інші фізичні та юридичні особи. Товарними знаками можуть бути зареєстровані словесні, образні, об'ємні та інші позначення та їх комбінації.
2. Об'єкти інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність — юридичне поняття, яке охоплює авторське право та інші права на продукти інтелектуальної діяльності. До об'єктів інтелектуальної власності, зокрема, належать наукові праці, твори літератури та мистецтва, програмні продукти тощо.
Програмне забезпечення ЕОМ— це сукупність однієї або більше програм або мікропрограм у будь-якому істотному вигляді. Програмне забезпечення поділяють на загальне та спеціальне.
База даних — сукупність даних, матеріалів або витворів у формі, що читається машиною.
База знань — сукупність систематизованих відомостей, що відносяться до певної галузі знань та можуть бути прочитані ЕОМ.
3. Інші нематеріальні ресурси. Під ноу-хау розуміють:
— різного роду технічні знання та досвід, що не мають правової охорони за кордоном, включаючи методи, засоби та навички, що необхідні для проведення проектування, розрахунків, будівництва та виготовлення будь-яких об'єктів та виробів науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських, пусконалагоджувальних та інших робіт;
— розробки та використання технологічних процесів;
— склади та рецептури матеріалів, речовин, сплавів;
— методи та способи лікування, пошуку та видобутку корисних копалин;
— знання та досвід адміністративного, економічного та іншого порядку, такі, що не є загальновідомими та можуть бути практично застосовані у виробничій та господарській діяльності.
Раціоналізаторською визнається пропозиція, що є новою та корисною для підприємства, якому її продано, та передбачає створення і зміну конструкції виробів, технології виробництва та техніки, що застосовується, або складу матеріалу. Раціоналізаторська пропозиція є новою для підприємства, якому її продано, якщо, згідно з існуючими на даному підприємстві джерелами інформації, ця або тотожна поданій пропозиція не була відома для достатнього її практичного використання. Раціоналізаторська пропозиція є корисною для підприємства, якому її продано, якщо її використання дає можливість підвищити економічну ефективність або отримати інший позитивний ефект цим підприємством. Не визнаються раціоналізаторськими пропозиції, що знижують надійність та інші показники якості продукції або погіршують умови праці, а також спричинюють або збільшують рівень забруднення навколишнього природного середовища.
Позначення, елементом якого є найменування місця походження, може бути зареєстроване як товарний знак у випадку подання заявником документа, що підтверджує його право на використання найменування місця походження, до реєструючої організації. Під найменуванням місця походження розуміють географічну назву країни або місцевості (області), що використовується для позначення товару, який походить з цієї країни або місцевості (області), якщо властивості або особливості цього товару винятково або істотно визначаються характерними для цієї країни або місцевості (області) природними умовами та/або людськими факторами. Наприклад, "Біломорські візерунки", "Палех". Найменування місця походження реєструються як товарні знаки.
Гудвіл — це нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів (робіт, послуг), нових технологій тощо. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується у визначенні валових витрат платника податку.
Питання про захист права власності досить тісно пов'язане з питанням про її охорону. Однак для їх ототожнення підстави відсутні. Перш за все слід підкреслити необхідність розрізняти поняття охорони і захисту права власності. Більшою мірою категорія охорони права власності може розглядатися як міжгалузева. І це природно.
Відносини власності становлять основу нормального функціонування суспільства, тому охорона цих відносин — одне з найважливіших і загальних завдань усієї правової системи України. Таким чином, охорона права власності з абезпечується нормами не однієї цивільно-правової галузі, а й інших галузей права (державного (конституційного), адміністративного, трудового, природноресурсового, сімейного права тощо).
Охорона права власності — це створення через нормотвор-чий процес і практичну діяльність відповідних державних органів умов, що сприяють функціонуванню та розвитку відносин власності у суспільстві і попереджують вчинення правопорушень у цій сфері. Тому про охорону права власності може йтися лише до порушення прав власника.
Інша ситуація складається тоді, коли право власності порушується і виникає проблема про застосування засобів правового впливу на відносини, що виникають внаслідок правопорушення.
Цивільно-правовий захист права власності — це застосування судовими органами у разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника.
Порушення права власності, незалежно від того, хто в конкретному випадку є суб'єктом такого права (фізична чи юридична особа, територіальна громада чи держава), завдає шкоди не тільки самому власнику, а й третім особам, як
і перебувають з ним у правових відносинах. Саме тому згідно зі ст. 48 Закону «Про власність» громадянам, організаціям та іншим власникам юридичне забезпечуються рівні умови захисту права власності.
2. Ефективність використання капітальних інвестицій
Капітальні вкладення являють собою інвестиції, спрямовані на будівництво і придбання нових основних фондів, розширення, реконструкцію, технічне переозброєння діючих основних фондів. Вони виступають як матеріалізована форма технічного прогресу, важливий чинник інтенсифікації, збільшення обсягів та підвищення ефективності діяльності господарюючих суб'єктів споживчої кооперації. Вплив капітальних вкладень на ефективність господарювання виявляється в підвищенні продуктивності праці, збільшенні прибутку підприємств.
Ефективність капітальних вкладень характеризує економічний або соціальний результат, що досягається їх реалізацією в практику функціонування господарюючих суб'єктів, а також доцільність їх здійснення. У сучасних умовах у вітчизняній практиці економічна ефективність капітальних вкладень визначається співставленням ефекту (результату) і величини капітальних витрат, що обумовили цей ефект. Показником, що відбиває економічний ефект капітальних вкладень на підприємствах, є приріст прибутку, що визначається як різниця величини прибутку за кінцеві роки попереднього і розрахункового періодів.
Для розрахунку економічної ефективності капітальних вкладень застосовують два взаємопов'язані показники: коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості) капітальних вкладень та період (строк) окупності капітальних вкладень.
Коефіцієнт економічної ефективності капітальних вкладень характеризується відношенням приросту прибутку до величини капітальних вкладень і визначається за формулою:
де Е - коефіцієнт економічної ефективності;
П1 - прибуток кінцевого року розрахункового періоду;
По - прибуток кінцевого року попереднього періоду;
К - обсяг капітальних вкладень.
Розрахунок коефіцієнта економічної ефективності капітальних витрат для об'єктів, що споруджуються, здійснюється за формулою:
де П - загальна сума прибутку за рік.
Другий показник - строк (період) окупності капітальних вкладень визначається як відношення обсягів капітальних вкладень до економічного ефекту і є зворотним попередньому показнику економічної ефективності капітальних вкладень:
де Т - строк (період) окупності капітальних вкладень.
Цей показник дозволяє визначити період, протягом якого капітальні витрати будуть відшкодовані за рахунок економічного ефекту.
Викладена методика визначення ефективності капітальних витрат дозволяє розрахувати загальну економічну ефективність здійснюваних реальних інвестицій шляхом обчислення очікуваного коефіцієнта прибутковості інвестування. Проте її застосування не дає можливості отримати достатньо об'єктивну оцінку доцільності реальних інвестицій в умовах формування ринкових відносин. Це зумовлюється тим, що вона:
1) обмежує грошові потоки лише прибутком, хоча зарубіжний досвід оцінки ефективності капітальних вкладень свідчить про те, що в реальній практиці інвестиції повертаються у вигляді грошового потоку (cash-flow), який складається із суми чистого прибутку й амортизаційних відрахувань;
2) не враховує чинник часу, тому що показники (прибуток, обсяги капітальних вкладень), які використовуються для визначення економічної ефективності капітальних вкладень, не приводяться до теперішньої вартості;
3) дозволяє отримати лише однобічну оцінку ефективності капітальних вкладень, тому що обидва вищерозглянуті показники ґрунтуються на використанні однакових вихідних даних (суми прибутку й обсягу капітальних вкладень);
4) не враховує існуючі в ринковій економіці господарський ризик та інфляцію.
Високий рівень ефективності виробничих інвестицій значною мірою пояснюється прогресивністю елементно-технологічної та відтворювальної їхньої структури. Що вища за величиною частка витрат на створення чи оновлення активної частини основних фондів підприємств, то більшою є віддача капітальних вкладень. Це зумовлює необхідність ретельного економічного обґрунтування частки капітальних витрат на придбання виробничо-технологічного устаткування для кожного проекту (варіанту) інвестування діючого або споруджуваного підприємства. Особливо активними та цілеспрямованими мають бути дії для оптимізації відтворюваної структури капітальних вкладень. Практичне здійснення таких дій зв'язане з вирішенням двох головних завдань:
1) збільшення відносного обсягу інвестицій у відшкодування (просте відтворення) вартості машин та устаткування від усієї суми накопиченого амортизаційного (реноваційного) фонду;
2) встановлення раціональних пропорцій чистих капітальних вкладень у різні форми розширеного відтворення основних фондів і формування необхідних виробничих потужностей підприємств.
Чи не найбільші можливості підвищення ефективності використання вкладень зумовлюються організацією сучасної проектно-кошторисної справи із забезпеченням завдяки цьому високої економічної ефективності проектних рішень.
Великим і досі маловикористовуваним резервом підвищення ефективності капітальних вкладень є значне скорочення тривалості всіх стадій інвестиційного циклу - від проектування до освоєння введених в дію виробничих об'єктів та об'єктів соціальної інфраструктури. Як свідчить аналіз фактичного стану справ на підприємствах багатьох галузей народного господарства України, тривалість реконструкції (розширення) діючих і спорудження нових виробничих об'єктів перевищує існуючі нормативи в середньому в два рази, а проектування та освоєння - приблизно в півтора рази.
Здійснювані з метою збільшення віддачі з кожної грошової одиниці капітальних вкладень технічні, технологічні та організаційні заходи не можуть забезпечити досягнення очікуваних результатів, якщо вони не будуть супроводжуватись дійовими економічними методами управління інвестиційними процесами в цілому. Варто наголосити, що ці методи не застосовуються ізольовано (самостійно), а мають бути складовою частиною впроваджуваного загального механізму ринкових відносин між усіма суб'єктами господарювання.
БІЛЕТ № 21
1. Джерела фінансових ресурсів
- сукупність джерел формування додаткової потреби в капіталі на майбутній період для забезпечення розвитку підприємства. Ці джерела поділяються на зовнішні та внутрішні, власні та позикові.
Зовнішні джерела формування власних фінансових ресурсів: залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу; безоплатно надана фінансова допомога; безоплатно отримані матеріальні чи нематеріальні активи тощо.
Зовнішні джерела залучення позикових коштів: банківський кредит; податковий фінансовий кредит; випуск облігацій підприємства; товарний кредит тощо.
Внутрішні джерела формування власних фінансових ресурсів: прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства; амортизаційні відрахування від належних підприємству основних фондів і нематеріальних активів тощо.
Внутрішні джерела залучення позикових коштів: приріст заборгованості з оплати праці; приріст заборгованості в розрахунках з бюджетом та позабюджетними фондами; приріст заборгованості в розрахунках за страхування; приріст іншої внутрішньої кредиторської заборгованості підприємства.
Класифікацію джерел фінансування ілюструє рисунок на с. 217.
2. Ефективність відтворення і використання основних фондів
Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та ліпшого використання діючих основних фондів підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтримуванню належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого—дають змогу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.
Показники ефективності. Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два блоки: перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий— показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів. Необхідність виокремлення в самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.
Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття – відношенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних показників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методологічно більш правильним.
Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих і спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й передачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на баланс іншого.
Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).
Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками
узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потребують лише деякі, а саме:
• коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;
• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);
• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.
З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв'язку з цим коефіцієнт змінності методологічно правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної тривалості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).
БІЛЕТ № 22
1. Поняття, склад і структура інвестицій
Характеристика інвестицій
Як показують розрахунки за тривалий період часу, у середньому приблизно одну третину обсягу фінансових коштів підприємств різних галузей економіки України становлять інвестиції (одноразові капітальні витрати).
Інвестиції— це довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одержання прибутку).
Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у ту чи ту комерційну справу, називається інвестором, й сам процес вкладення капіталу — інвестуванням (довгостроковим фінансуванням). У будь-якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, тобто як підприємства, так і окремі власники капіталу.
Для сутнісно-змістової характеристики інвестицій істотне теоретичне і практичне значення має визначення різновидів інвестицій за окремими ознаками, тобто за їхнім функціонально-елементним складом.
Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), виокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні — на прямі й портфельні.
Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. За такого інвестування має ісце переміщення титулів власності, котрі дають право на одержання нетрудового доходу. У літературі з питань політичної економії капітал у вигляді цінних паперів називається ще фондовим, або фіктивним, оскільки він не є реальним багатством і не має реальної вартості (на відміну від капіталу, вкладеного в різні сфери та галузі суспільного виробництва).
Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» (матеріальних) благ, а як наслідок — одержання набагато більшого прибутку. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими; проте в практиці господарювання за ними закріпилась інша назва — капітальні вкладення.
Зовнішні прямі інвестиції — це вкладення капіталу за кордоном, що за величиною становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту, закордонні інвестиції, менші за 10% вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називаються портфельними. Періодичний аналіз співвідношення прямих і портфельних інвестицій має практичне значення для виявлення загальних масштабів і частки залучення іноземного капіталу у сферу розвитку й підвищення ефективності виробництва та інших напрямків діяльності суб'єктів господарювання.
Ефективність довгострокового фінансування модернізації існуючих і будівництва нових виробничих і невиробничих об'єктів багато в чому залежить від пропорцій між державними та приватними інвестиціями. Природно, що з активізацією розвитку роздержавлення і приватизації власності, акціонування державних підприємств усе більшою ставатиме частка приватного капіталу в загальному обсязі інвестицій. Це сприятиме підвищенню рівня ефективності як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій.
Різновиди і структура капітальних вкладень. За загальновживаним визначенням капітальні вкладення — це періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних
фондів і об'єктів соціальної інфраструктури підприємства.
З огляду на функціональну цілеспрямованість розрізняють валові й чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури, а чисті — витрати лише на розширене відтворення. Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортизаційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна підприємства.
За чинними на підприємствах системами планування та обліку до складу капітальних вкладень включають:
вартість будівельно-монтажних робіт;
вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю;
інші капітальні роботи й витрати. До останніх належать: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ і термальну воду; проектні роботи; науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість нетитульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об'єктів тощо.
Співвідношення між переліченими видами капітальних витрат характеризує елементно-технологічну структуру капітальних вкладень. Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.
В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об'єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення довгострокових витрат на просте й розширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове будівництво) відтворення основних фондів. Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень протягом останніх років полягає в значному збільшенні частки витрат на технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств у більшості галузей виробничої
сфери.
За результатами спеціальних досліджень та оцінкою фахівців, оптимальним (або близьким до нього) можна вважати співвідношення витрат на просте й розширене відтворення основних фондів, яке дорівнює відповідно 35 і 65% від загального обсягу валових капітальних вкладень. Саме в такій пропорції нині змінюється відтворювальна структура валових капітальних вкладень у підприємства різних сфер і галузей економіки України. Співвідношення окремих часток загальної суми чистих капітальних вкладень становить орієнтовно: технічне переозброєння і реконструкція діючих промислових підприємств — 50—60; розширення підприємств — 15—20; нове будівництво — 20—35%.
Переважне спрямування капітальних вкладень на технічне переозброєння, реконструкцію та розширення існуючих підприємств триватиме і в найближчій перспективі розвитку народного господарства України.
2. Показники ефективного використання оборотних фондів
Оборотні кошти підприємств країни становлять значну частину їхніх матеріально-грошових активів. Тому раціональне та економне використання оборотних коштів суб'єктів господарювання має неабияке економічне значення. Для оцінки ефективності використання оборотних коштів виробничих підприємств застосовують певні показники, а для підвищення ефективності — відповідні конкретні заходи.
Ефективність використання оборотних коштів характеризується швидкістю їхнього обертання, оборотністю. Прискорення оборотності цих коштів зумовлює збільшення обсягу продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства та вивільнення частини коштів і завдяки цьому створення додаткових резервів для розширення виробництва.
Чим менше оборотні кошти затримуються на окремих стадіях, тим швидше завершується їх кругообіг. Таким чином, показники, що характеризують швидкість оборотності оборотних коштів, і є показниками ефективності їх використання.
Ефективне використання оборотних коштів характеризується такими показниками:
Коефіцієнт оборотності (Circulating coefficient), який розраховується шляхом ділення вартості реалізованої продукції за діючими оптовими цінами за певний період на середній залишок оборотних коштів за той самий період.
Коефіцієнт оборотності показує, скільки оборотів здійснили оборотні кошти за певний період, і розраховується за формулою
, (6.16)
де КОБ — коефіцієнт оборотності, оборотів; Р - вартість реалізованої продукції, грн.; ОК - середній залишок оборотних коштів, грн.
Середній залишок оборотних коштів розраховують за формулою середньої хронологічної:
, (6.17)
де х1…n-1 - величина оборотних коштів на початок кожного місяця (кварталу) розрахункового періоду, грн.; хn - величина оборотних коштів на початок першого місяця (кварталу) наступного періоду, грн.; n - загальна кількість місяців (кварталів).
Періодом, за який визначають обсяг реалізованої продукції та середні залишки оборотних коштів може бути місяць (30 днів), квартал (90 днів), рік (360 днів).
Показником, оберненим коефіцієнту оборотності, є коефіцієнт завантаження оборотних коштів (Load of circulating assets factor), який показує, скільки оборотних коштів припадає на одну грошову одиницю (гривню) реалізованої продукції за певний період. Величина цього показника обчислюється за формулою
, (6.18)
Тривалість одного обороту (швидкість обороту) оборотних коштів визначається за формулою
, (6.19)
або
, (6.20)
де ТОБ - тривалість одного обороту, днів, Д — дні періоду.
Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може бути використаний показник віддачі (рентабельності) оборотних коштів (Index of return (to profitability) of circulating assets), котрий являє собою відношення прибутку від реалізації продукції до середніх залишків оборотних коштів:
, (6.21)
де RОК — рентабельність оборотних коштів, %; ПР — прибуток від реалізації продукції, грн.
Показники оборотності оборотних коштів можуть розраховуватись по всіх оборотних коштах, що беруть участь в обороті, та за окремими їх елементами.
Зміну оборотності оборотних коштів виявляють через порівняння фактичних показників з плановими або показниками за попередній період. Порівнюючи показники оборотності оборотних коштів, виявляють прискорення її чи сповільнення.
БІЛЕТ № 23
1. Ефективність використання оборотних коштів
Ефективність використання оборотних коштів характеризується швидкістю їхнього обертання, оборотністю.
Коефіцієнт оборотності оборотних коштів показує кількість оборотів за рік і визначається відношенням реалізованої за рік продукції (РП) до середньорічного залишку нормованих оборотних коштів (С зал)
К об = РП / С зал, оборотів
Коефіцієнт завантаження оборотних коштів - величина, обернена коефіцієнту оборотності
К зав = С зал / РП.
Цей коефіцієнт показує, скільки оборотних коштів підприємства припадає на одну гривню реалізованої продукції.
Тривалість обороту оборотних коштів показує тривалість одного обороту оборотних коштів в днях і визначається як
Т об = Т / К об,
де Т – період (360,90,30 днів)
Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може застосовуватися показник їхньої рентабельності, обчислюваний як відношення прибутку підприємства до суми його оборотних коштів.
Серед заходів для підвищення ефективності використання оборотних коштів чинне місце належить
1. оптимізації запасів ресурсів і незавершеного виробництва;
2. скороченню тривалості виробничого циклу;
3. поліпшенню організації матеріально-технічного забезпечення;
3. прискоренню реалізації товарної продукції.
2. Нематеріальні ресурси підприємства
Крім матеріальних ресурсів підприємства, до яких належать основні виробничі фонди та оборотні засоби, ефективність його діяльності залежить від наявності та ступеня використання нематеріальних ресурсів.
До нематеріальних ресурсів належать ті, що не мають під собою матеріальної основи, але здатні приносити прибутки або користь підприємству (фірмі) досить тривалий час. Основною особливістю таких ресурсів є відсутність можливості визначити загальний конкретний розмір користі, що вони приносять.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 161 | Нарушение авторских прав