Читайте также:
|
Держава - це основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури. Це явище виникає на певному етапі розвитку людства, вона має суверенитет і здійснює владу на повній території.
Поняття держави неоднозначне:
система органів і формально-правових принципів, що визначають її функціонування.
Особливості держави:
виняткове право на вироблення, прийняття і видання законів і норм, обов'язкових для всього населення.
Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави:
1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи, що держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.
2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — "загальне благо". Існує "природний закон", закладений Богом у серця людей. Цей "божественний закон" вищий від "природного". Тому церква — вище держави. Її закони не повинні порушувати правителі.
Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу церкви на усі сфери життя та державу.
3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного об'єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.
4. Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII століттях, в монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж. -Ж. Руссо. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур.
Сутність означеної теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися їх волі, закону.
5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.
6. Класова теорія. Її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний, об'єктивний процес. Держава започатковується на пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів.
Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату ("державної машини") тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх.
У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.
Сучасні концепції держави дуже різноманітні, що зумовлюється:
• складністю соціальної структури сучасного суспільства;
• історичними особливостями розвитку тих чи інших країн;
• різноманітністю методологічних підходів до певної проблеми;
• існуванням країн різного ступеня розвитку та ін.
Здебільшого в державі вбачають механізм забезпечення цілісності суспільства, вирішення загальних справ, соціального компромісу та загальної злагоди.
1. Представники теорії держави загального благоденства (перша половина XX ст. — Дж. Кейнс) вважають, що суспільство й держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-освітня діяльність, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, захист працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.
2. Теорія еліт (20—30-ті роки XX ст. — Г. Моска.В. Парето) ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. Тому політика — сфера боротьби двох протилежних груп: панівної меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення країни). Ця еліта утворюється шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.
Демократію за цією теорією визначають як утопію, марево. Некомпетентне населення, виборюючи демократію, прокладає шлях до тоталітаризму (соціалізму, фашизму). Прихильники цієї теорії пов'язували свободу людства не з демократією, а з управлінням державою компетентною правлячою елітою. Але кожна еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, витрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з'являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Тому зміна еліт, як правило, здійснюється шляхом насильства (переворотів, революцій). Ці явища, на думку авторів згаданої теорії, є природними і корисними.
Однією з течій теорії еліт є технократична доктрина, за якою вчені, технічні спеціалісти зосереджують у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідні функції, але й політичну владу. Отже, виникає нова суспільно-політична система — технократія.
3. Фашистські ідеї державності — це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Однією з головних складових фашистської теорії є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас), одна з яких проголошується істинним представником людського роду. Тому завдання держави забезпечення процвітання панівної раси шляхом завоювання інших держав для розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси". При цьому державні органи повинні керуватися партійними ідеологічними настановами, діями вождя, що є істиною в останній інстанції. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм — проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля і боягузтва.
4. Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.
5. Етатична концепція держави. Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності максимального втручання держави в життя суспільства і кожної конкретної особи. Життя сучасного суспільства постійно ускладнюється, виникають і розвиваються нові взаємозв'язки як між його складовими, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність існування своєрідного "соціального диригента", який би впорядковував, тобто регламентував і контролював суспільні відносини. Таку роль і має взяти на себе держава з огляду на лише їй одній притаманні властивості (наявність спеціального апарату управління і примусу, здатність надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер тощо). При цьому утверджується потреба практично необмеженого втручання держави майже в усі сфери суспільного життя.
6. Анархістська концепція держави. Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави в повсякденне життя суспільства та особи, а з іншого — максимально підвищується роль населення в управлінні суспільними справами.
Згідно з анархістськими поглядами, у зовнішніх відносинах на державу має покладатися лише забезпечення оборони країни та підтримання необхідних, насамперед економічних, зв'язків з іншими державами. Усередині країни функції держави повинні зводитися лише до прийняття невеликої кількості найважливіших законів, положення яких мають виняткове значення для існування і розвитку всієї країни, а також до забезпечення їх неухильної реалізації. Усі інші внутрішні питання мають вирішуватися населенням усієї країни або окремих частин її території безпосередньо (шляхом референдумів, зборів) чи органами місцевого самоврядування, що обираються населенням відповідних територій. Положення цієї концепції сприяють широкому розвитку місцевого самоврядування.
Сутність держави - це головне в державі як соціальному явищі: те кому належить державна влада в суспільстві й, отже, чиї волю й інтереси ця влада виражає.
У світлі характеристики головного в утримуванні діяльності держав минулого й сучасності, сутність держави як соціального інституту проявляється в стійкій загальній спрямованості його діяльності, пов'язаної із забезпеченням їм як загальсоціальних, так і узкогрупповых (у тому числі класових) інтересів.
Сутність держави проявляється в його функціях, у тій службовій ролі держави в суспільстві, якісна визначеність якої характеризується стійким здійсненням, забезпеченням їм переважно узкогрупповых (у тому числі класових) або загальсоціальних інтересів. Історія показує, що держава у своїй діяльності завжди в певній мері сполучить (координує, консолідує) ці інтереси для збереження цілісності єдності суспільства (без найманих робітників немає капіталістів, без селян - феодалів, без рабів - рабовласників, без общинників і їхньої праці - чиновницького апарата східної держави).Але міра сполучення цих інтересів державою історично неоднозначна. Іншими словами, сутність держави двуедина (служіння узкоклассовым, груповим і загальсоціальним інтересам) і історично мінлива в плані співвідношення її сторін. Так, у рабовласницькому, феодальному суспільстві переважає класова сторона сутності держави (інтереси панівного класу- вище всього). Це ж характерно й для раннебуржуазного держави, раннекапиталистического суспільства. Але зі зміною цього суспільства міняється і його держава в напрямку посилення загальсоціальної сторони його сутності. Це можна простежити, прийнявши, наприклад, за вихідну точку момент зародження протистояння таких суспільних чинностей як буржуазія й пролетаріат у період формування так званого "дикого" капіталізму (середина XIX в.). Із цим періодом зв'язане правильне розуміння сутності держави як знаряддя класової боротьби, машини для придушення класових супротивників, підтримки панування одного класу над іншим. Однак події, що пішли потім такі, всесвітньо-історичного значення як Жовтнева революція 1917 р. у Росії, Великий криза й Велика депресія кінця 20-х рр., нанесли спочатку політичний, а потім економічний удар по капіталізму й порушили питання про його подальшу долю. Держава, що править економічна й політична еліти змушені були по-новому підійти до рішення проблеми стабілізації суспільства й конституційного ладу. Це виразилося, насамперед, у посиленні соціальної захищеності особистості, у соціальній орієнтованості держави. Гуманістичному відновленню капіталізму сприяв і розгром фашизму як прояву найбільш реакційних і агресивних чинностей монополістичного капіталу. Після цього в розвинених західних демократіях держава поступово ставала коштами зняття, подолання суспільних протиріч не шляхом насильства й придушення, а через досягнення суспільного компромісу, консенсусу, хоча сам по собі механізм держави по підтримці громадського порядку мало в чому перетерпів зміни. У діяльності ж держави все більшою мірою стали оптимально сполучатися класові й загальсоціальні цілі й функції.
Сутність сучасної соціальної, демократичної, правової держави полягає в тому, що воно є знаряддям досягнення в соціально неоднорідному суспільстві соціального компромісу й згоди.
Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.
Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.
Тип держави характеризується:
• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;
• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;
• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;
• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;
• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.
Є два підходи до типології держав:
Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.
Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація»[5], її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.
Основною класифікацією держав є їх розподіл та об’єднання за типами.
Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.
Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі, феодальні, сучасні.
Рабовласницький – це перший в історії тип держави, який не мав загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства.
Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб. Членами держави визнавалась меншість населення – у першу чергу, рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).
У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в основному, на сільськогосподарському виробництві, характерне вже визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями, інвентарем). Феодальна держава об’єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує в цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації – монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх взаємовідносин.
Феодальне право – жорстоке, відверто класове, неузгоджене та розпорошене. Значний вплив мають релігійно-правові норми.
Буржуазна держава та буржуазне право виникли в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин. Для них характерні такі риси:
– феодальне проголошення і закріплення рівноправ’я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави у суспільне життя;
– цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;
– зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях;
– множинність форм правління (конституційна монархія, демократична республіка), зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин.
Соціалістичному типу держави і права притаманні нігілістичне ставлення до права, спроби його ототожнення з політичною доцільністю, проголошення принципу фактичної рівності (зрівнялівка), управління суспільством за допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави і права, необхідності їх скасування при комунізмі як вищої стадії розвитку соціалістичного суспільства.
Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності.
Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної.
Суттєвою рисою сучасної держави є відображення, забезпечення і захист природних прав людини
Тема 25. Функції держави.
Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.
Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.
Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятим є поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Внутрішні функції:
Зовнішні функції:
Держава повинна виконувати свої функції у притаманних їй формах, застосовувати у своїй діяльності різні методи. У правовій літературі під формами здійснення функцій держави розуміють, по-перше, специфічні види державної діяльності; по-друге, однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави, за допомогою якої реалізуються її функції.
Розрізняються правові та неправові форми реалізації функцій держави.
Правові форми здійснення функцій держави — це однорідна за своїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідками діяльність державних органів, пов’язана з виданням юридичних актів (нормативних та індивідуальних). У правових формах відображаються зв’язок держави і права, обов’язок держави діяти при виконанні своїх функцій на основі права й у рамках закону. Крім того, вони показують, як державні органи і посадові особи працюють, які юридичні дії вони здійснюють.
Виділяють три правові форми здійснення функцій держави — правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.
Правотворча діяльність — це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація функцій держави практично неможлива. Наприклад, як здійснювати соціальну функцію без законодавства про соціальне забезпечення?
Правовиконавча діяльність — це діяльність державних органів з виконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видання актів застосування права. Вона являє собою зв’язану з повсякденним розв’язанням питань управління справами суспільства владну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.
Правоохоронна діяльність — це форма здійснення функцій держави за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпечення виконання юридичних обов’язків, з притягнення осіб, що скоїли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони правопорядку, попередження правопорушень.
Неправові (організаційні) форми охоплюють великий обсяг організаційно-підготовчої роботи у процесі здійснення функцій держави.
Така діяльність є і необхідною, і правомірною, але вона не пов’язана з юридично значущими діями, що тягнуть за собою правові наслідки. Це, наприклад, підготовча робота зі збору, оформлення і вивчення різної інформації при вирішенні юридичної справи, ознайомлення з листами і заявами громадян тощо.
Виділяють наступні неправові (організаційні) форми діяльності державних органів по здійсненню функцій держави: 1) організаційно-регламентуючу; 2) організаційно-господарську; 3) організаційно-ідеологічну.
Організаційно-регламентуюча діяльність являє собою поточну організаційну роботу з вирішення повсякденних завдань, техніко-організаційного забезпечення функціонування різних ланок державного механізму.
Організаційно-господарська діяльність — це оперативно-технічна, поточна господарська робота з матеріального забезпечення виконання різних державних функцій (економічне обґрунтування, контрольно-ревізійна діяльність, бухгалтерія, статистика, організація постачання, збуту тощо).
Організаційно-ідеологічна діяльність — це повсякденна оперативно-роз’яснювальна, виховна робота (роз’яснення законів та інших нормативних актів, формування суспільної думки; робота засобів масової інформації тощо).
Методи здійснення функцій держави досить різноманітні. Так, виконуючи охоронну функцію, держава використовує методи переконання і примусу, для реалізації економічної функції необхідний цілий набір економічних методів — прогнозування, планування та ін.
Сукупність цілей, завдань і функцій держави, що нею практично реалізуються, засобів і методів, які при цьому використовуються, віддзеркалюють сутність держави, їх формування, правове закріплення здійснюється політичною системою та виражається державною політикою.
Зазвичай під політикою (від грецького politika — державні або громадські справи) розуміють соціальну діяльність у політичній сфері суспільства, спрямовану головним чином, на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади1. В інституціональному аспекті політика становить інституйовану групу інтересів певних політичних суб'єктів. До останніх належать партії, класи, нації, професійні групи, індивідуумів, інші соціальні угруповання.
У системно-структурному аспекті політика є структурою політичних суб'єктів суспільства, а в системно-функціональному аспекті — інституалізацією та реалізацією політичних ідеалів, цілей, завдань, програм тощо
Державна політика є оптимальним синтезом об'єктивних тенденцій суспільного розвитку і переважної більшості суб'єктивних тверджень людей про свої інтереси в ньому.
Можна зробити висновок, що поняття «державна політика» є ширшим за поняття «функції держави», адже реалізується через них.
Тема 26. Форма держави.
Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Тому її структуру становлять три взаємопов'язаних елементи: форма державного правління, форма державно-територіального устрою та форма державно-правового (політичного) режиму.
Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні.
За формою правління розрізняють:
• монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;
• республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк.
Форма державно-територіального устрою — це спосіб поділу території держави на складові та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. За формою устрою розрізняють:
• унітарну державу, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють суверенними правами;
• федеративну, тобто складну союзну державу, частинами якої е державні утворення, що мають суверенні права;
• конфедеративну, тобто тимчасовий союз суверенних держав, які об'єднуються для досягнення певної мети та спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності;
• співдружність — особливу форму об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники, при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.
Форма державно-правового (політичного) режиму — це способи та методи здійснення державної влади. Виділяють:
• демократичний режим, тобто такий стан державного (політичного) життя, за якого дотримується демократична конституція, реалізується принцип "поділу влади", державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою, гарантується здійснення прав і свобод громадян;
• антидемократичний режим, який характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади та порушенням прав і свобод громадян та їх об'єднань.
Форма державного правління показує:
• як створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;
• як будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;
• як будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;
• якою мірою організація вищих органів держави дає змогу забезпечити права і свободи громадян.
Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.
Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.
Протягом історії суспільного розвитку виникали різні види монархій: східна деспотія, що ґрунтувалася на азіатському способі виробництва; антична (рабовласницька) монархія, феодальна (ранньофеодальна — характеризується високим ступенем децентралізації); станово-представницька — характеризується наявністю станово-представницького органу (кортеси, генеральні штати, парламент).
Традиційно розрізняють абсолютні (необмежені) та конституційні (обмежені) монархії.
Абсолютна (необмежена) — характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією і сам здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який сам і формує; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в руках монарха;
Конституційна (обмежена) — влада монарха обмежена тією чи іншою мірою повноваженнями певних державних органів. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (вона практично не існує) і парламентська монархії.
Парламентська монархія — форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій — це монархії парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія).
Дуалістична монархія — форма правління, де монарх — глава держави особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем'єр-міністра, якого він призначає.
Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.
В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична.
Сучасні республіки існують у таких різновидах: парламентська, президентська та змішана (напівпрезидентська).
Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.
До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.
Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.
Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.
Форма державно-територіального устрою показує;
• з яких частин складається внутрішня структура держави;
• яке становище цих частин і які взаємозв'язки їх органів;
• як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
• в якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.
За формою державно-територіального устрою, тобто способом розподілу території на частини та порядком співвідношення влади між ними і державою в цілому, вирізняють держави прості (унітарні) та складні.
Унітарна держава — це проста єдина держава, складовими якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція та ін.).
Унітарна держава характеризується такими основними ознаками:
• до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одиниці (область, район та ін.) не можуть мати якої-не-будь політичної самостійності;
• єдина конституція та єдина система законодавства;
• єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;
• єдине громадянство та єдина державна символіка;
• єдина судова система;
• у міжнародні відносини вступає лише держава. Деякі унітарні держави мають автономні утворення
(Грузія, Іспанія, Італія, Україна та ін.). Такі держави називають децентралізованими унітарними державами з елементами федералізму. У них місцеві органи обираються населенням автономії та мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. Автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності, вони володіють певною самостійністю Й у сфері законодавства (у порядку делегованих повноважень з боку центрального законодавчого органу).
Складними державами вважають федерацію, конфедерацію, імперію та співдружність.
Федерація — це складна союзна держава, складовими якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (США, Росія, Канада та ін.).
Основні ознаки федерації:
• єдина територія складається з територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
• наявність конституції і системи законодавства в цілому та в кожного з її суб'єктів;
• наявність федерального двопалатного парламенту й парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН);
• можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);
• наявність загальнофедерал ьної податкової та грошової системи;
• суб'єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах можуть виступати як федерація в цілому, так і кожний її суб'єкт.
Класифікуються федерації за різними ознаками:
1) за способом утворення:
— договірні;
— конституційні (Індія);
— договірно-конституційні (США, ФРН, Росія та ін.);
2) за способом взаємовідносин федерації та її суб'єктів:
— на основі союзу (США);
— на основі автономії (Бельгія, Індія та ін.);
3) за способом розподілення та здійснення владних повноважень:
— централізовані (Індія, Мексика);
— відносно централізовані (США, ФРН);
4) за принципом поєднання національного й територіального підходів:
— територіальний підхід (США);
— національний підхід (у чистому вигляді не існує);
— поєднання цих підходів (Росія).
Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певної мети та які спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності і незалежності (через такий етап пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981—1989 pp.).
Цей союз характеризується такими ознаками:
• відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;
• відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
• відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
• відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів;
• наявність загального конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав;
• рішення загальних конфедеративних органів приймається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов'язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфікації);
• наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.
Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються на федерацію.
Імперії — це такі складні й великі держави, які об'єднують інші держави, народи внаслідок завоювань, колонізації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії, як Римська, Австро-Угорська, Російська, Османська тощо.
Основною ознакою імперій є те, що вони тримаються на державному примусі з боку метрополії.
Співдружність є особливою формою державного устрою, яку визначають як організовано оформлене об'єднання держав, що виступають асоційованими учасниками при збереженні ними повного суверенітету та незалежності (СНД, Британська Співдружність Націй, Європейська Співдружність у Західній Європі).
Можна визначити такі її ознаки:
• в основу її створення покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди та інші юридичні акти;
• цілі об'єднання держав можуть бути різними: економічні, культурні та ін.;
• члени співдружності володіють повним суверенітетом та незалежністю, оскільки це не держава і не державне утворення;
• вона здійснює свою діяльність через загальні координаційні органи (рада глав держав або глав урядів, міжпарламентська асамблея та ін.), рішення яких мають рекомендаційний характер;
• відносини між державами у співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права;
• держави мають право виходу зі співдружності. Таке об'єднання держав має перехідний характер: або
розвиток йде у напрямку створення конфедерації чи навіть федерації, або, навпаки, може привести до дезінтеграції.
Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, е:
• ступінь розвиненості політичної демократії;
• реальний політико-правовий статус особи.
З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.
Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.
Він характеризується такими рисами:
• дотримується демократична конституція;
• реалізується принцип "поділу влад";
• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;
• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;
• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;
• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;
• забезпечується вільне існування всіх форм власності.
Такий режим характерний для правової держави.
Розрізняють такі види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.
Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.
Для нього характерні такі ознаки:
• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";
• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;
• відсутня або стає формальною виборність;
• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;
• застосовуються політичні репресії;
• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;
• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.
Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.
Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.
Він характеризується:
• повним пануванням держави над особистістю та суспільством;
• одержавленням усіх легальних об'єднань та організацій;
• необмеженими законом повноваженнями органів влади;
• забороною демократичних організацій;
• фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;
• загальним контролем над діяльністю громадян та їх об'єднань;
• політичною цензурою;
• відсутністю гласності;
• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;
• репресіями стосовно опозиції;
• мілітаризацією суспільного життя;
• прагненням до зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.
Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:
• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;
• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;
• використанням насильства та позасудових методів примусу;
• опорою на поліцейський та військовий апарат;
• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.
Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний.
Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 109 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| And Why They Matter | | | The ABC of Happiness |