Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Українська образотворчість під чужим небом

Читайте также:
  1. Б) скласти хронологічну таблицю «Українська революція».
  2. Б. ВЗАИМООТНОШЕНИЯ МЕЖДУ НЕБОМ И ОРГАНАМИ
  3. Всеукраїнська мережа ЛІГА:ЗАКОН www.ligazakon.ua
  4. За чужим забором трава кажется зеленее
  5. ЛЕЖУ ПІД НЕБОМ
  6. НАД ЧУЖИМИ ЗЕМЛЯМИ ПО ВОЛЕ СЛУЧАЯ
  7. Пашук А. Українська церква і незалежність України: Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – 364 с.

Шляхами віків

 

Національно-культурна політика П. Скоропадського.

Реак­ційна соціальна політика, що настроїла проти Скоропадського основну частину суспільства, диктувалася як його класовим по­ходженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської військової адміністрації, котра дивилася на Україну тільки як на джерело продовольчого постачання. Однак у сфері національно-культурної політики гетьман мав свободу дій.

Скоропадський робив спроби, і далеко не завжди безуспішні, українізувати державний апарат, який майже повністю складав­ся з колишніх царських чиновників — «українофобів». В усіх установах і військових частинах були створені курси україно­знавства.

При всілякому сприянні гетьмана міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко розпочав українізацію загальноос­вітньої школи. Зустрічаючи опір у педагогів і батьківських ко­мітетів, він пішов обхідним шляхом: замість того щоб українізу­вати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Во­сени 1918 р. існувало вже близько півтори сотні українських гімназій, в тому числі сільських. Було прийнято закон про обов'язкове навчання українській мові та літературі, а також Історії та географії України в усіх середніх школах.

Поряд з існуючими університетами засновувалися нові — українські (перші — у Києві і Кам'янці-Подільському. У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права.

У листопаді 1918 р. відкрилася Українська Академія наук. Наказом Скоропадського були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутківський; по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський.

Гетьман не жалкував коштів на культурні заклади. У серпні 1918 р. була організована Національна бібліотека! в котрій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, Національна галерея мистецтв, історичний музей, Український національний театр під керівництвом О. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса тощо.

Кульчицький

 

Розвиток національної культури. Національно-культурна політика гетьманського уряду.

Культура і комуністична ідеологія. Народна освіта. Реорганізація вищої школи. Діяльність УАН.

Література і мистецтво.

1918 p., листопад. - Заснування Української академії наук.

1920 p., травень. - Створення у Києві Лесем Курбасом Київського драматичного театру.

1920 p., 21 вересня. - Прийняття РНК УСРР постанови про обов'язкове вивчення української мови в школах з неукраїнською мовою викладання.

1920 р. - Створення Державної української капели «Думка».

Національно-культурна політика гетьманського уряду

Революції, національно-визвольні зма­гання, громадянська війна, збройне втру­чання військ інших держав - все це вкрай несприятливо позначалося на всій мате­ріальній структурі суспільства. У вирі війни

гинули нагромаджувані віками культурні цінності. Проте культурний процес у ці тра­гічні роки не уповільнився, а прискорився. В умовах революційної ситуації потяг на­родних мас до культурних надбань людства

істотно зріс. Революція знищила само­державний лад - основне гальмо на шляху розвитку національної культури.

Культурна діяльність Центральної Ради: Директорії УНР майже не вийшла за межі декларацій. Набагато сприятливіші умови склалися в Українській Державі П. Скоро­падського. Кайзерівська окупаційна адмі­ністрація не заважала створювати умови для національно-культурного відродження України.

Істотну увагу гетьманський уряд при­діляв українізації загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтв М. Василенко пішов шляхом, уже наміченим Центральною Ра­дою: замість українізації російських гімна­зій засновував поряд з ними українські. Во­сени 1918 р. в Україні налічувалося близько півтори сотні українських гімназій, у тому числі сільських. Уряд ініціював закон про обов'язкове вивчення української мови та

літератури, а також історії та географії України в середніх школах.

Цим шляхом уряд просувався й у вищій освіті. Утворений у 1917 р. Київський на­родний університет був реорганізований у державний. Він діяв паралельно з універ­ситетом св. Володимира. Український уні­верситет відкрився й у Кам'янці-Подільському. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкрилися українознавчі кафедри української мови, літератури, історії, права.

М. Василенко відновив роботу щодо створення Української академії наук, запо­чатковану навесні 1917 р. Центральною Ра­дою. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків. Були засновані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом П. Саксаганського).

 


Король

 

Проте за час перебування уряду Скоропадського при владі відбулися й докорінні позитивні зміни, особливо на культурно-просвітницькій ниві. Тут Скоропадський мен­ше залежав від окупаційної влади і зробив дуже багато для національно-культурного і духовного відродження Украї­ни. Національна політика гетьмана була спрямована на відродження старовинних традицій, української мови.

У царині освіти ситуація була складною. Міністерство народної освіти (М. Василенко, П. Стебницький, В. Науменко) стикалося у своїй роботі з опозицією. У початкових школах з'явилась можливість навчати дітей українською мовою. Складніше було з українізацією середніх шкіл, ос­кільки в містах більшість жителів були росіянами або на­лежали до національних меншин та зрусифікованих укра­їнців. Тому, щоб уникнути конфліктів, міністерство не українізувало російські гімназії, а засновувало нові укра­їнські. Восени 1918 р. в Україні налічувалося вже приб­лизно 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Щоправда, у гімназіях із російською мовою навчання обов'язковими стали українська мова, історія, географія України та історія української літератури. Для незамож­них учнів новоутворених українських гімназій затверджу­валося 350 іменних стипендій — імені Т. Шевченка, Г. Ско­вороди, І. Франка та інших письменників і діячів культу­ри. Восени 1918 р. було відкрито два Державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському.

У березні 1917 року з ініціативи М. Грушевського Укра­їнське наукове товариство почало розробляти статут Укра­їнської Академії наук, але реалізації цього плану завадили воєнні дії. Структуру Академії формувала спеціальна ко­місія. А вже в листопаді 1918 року наказом гетьмана було призначено перших 11 академіків: історико-філологічний відділ — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; фізико-математичний — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко; відділ соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. На посаду президента Академії гетьман запросив М. Грушевського; після його відмови було призна­чено В. Вернадського, а секретарем — А. Кримського.

Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) — істо­рик, філолог, сходознавець, письменник, перекладач. Ака­демік УАН (з 1918). Народився у Володимир-Волинському в сім'ї вчителя. У 1889 р. закінчив колегію ім. П. Галагана в Києві, в 1892 р. — Лазаревський інститут східних мов, у 1896 р. — Московський університет. З 1918 р. викладав у закладах Києва. Кримський — один із фундаторів УАН і до 1928 р. — її секретар. Досліджував історію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно періоду се­редньовіччя. Йому належить багато перекладів з арабської, перської, тюркських мов, зокрема історичних джерел, у то­му числі подорожніх нотаток Павла Алеппського. Автор ба­гатьох досліджень української мови, фольклору, літерату­ри. На початку німецько-радянської війни був вивезений органами НКВС до Казахстану, де помер у Кустанайській в'язниці. Науковий доробок Кримського становить майже 1000 наукових праць, більша частина яких видана п'яти­томним зібранням творів у 1972—1973 pp.

Було засновано Український державний архів, Націо­нальну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку (було зібрано понад 1 млн. книг), Український національний театр під керів­ництвом П. Саксаганського та «Молодий театр» під керів­ництвом Леся Курбаса, Українську державну капелу під орудою О. Кошиця та Державний симфонічний оркестр під керівництвом О. Горілого. Істотні зрушення відбулися і у видавничій справі, зокрема, було налагоджено видання під­ручників, на що уряд асигнував значні кошти.

Непростою на той час була релігійна ситуація. Біль­шість духовенства та мирян, виходячи з історичних тради­цій, намагалася зберегти підпорядкованість Української православної церкви Московській, слов'янську мову в бо­гослужінні. Інша частина бажала націоналізації церкви (автономії). У січні 1918 року в Києві зібрався Церковний собор, але повстання більшовиків і злочинні дії муравйовських військ перервали його роботу. Тоді ж було підступно вбито голову Української православної церкви митрополи­та Володимира за нез'ясованих до кінця обставин. Гетьман Скоропадський на відновленому соборі в листопаді 1918 року заявив, що українська церква мусить бути автоке­фальною. Оскільки прибічників автокефальної церкви було значно менше, цей крок гетьманського уряду наблизив його падіння.

Отже, діяльність гетьманського уряду, попри всі його прорахунки й хиби, мала багато вагомих здобутків, які сприяли утвердженню української національної ідеї та становленню української державності.


Гупан

КУЛЬТУРА ТА ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ У 1917-1920 pp.

30.1. Характеристика історичних умов стану культури та духовного життя.

30.2. Діяльність культурно-просвітницьких організацій та боротьба з неписьменністю.

30.3. Становище освіти.

30.4. Тенденції в літературі та мистецтві.

 

Визвольні змагання 1917-1920 pp. відкрили нову сторінку в культурному розвитку України. Розпад Російської імперії, боротьба за створення суверенної України, соціальні конфлік­ти та пов'язані з ними сподівання викликали духовне підне­сення в суспільстві. Разом з тим запекла класова й національ­но-визвольна боротьба політизувала свідомість, розколювала суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей. Кожний політичний режим, що стверджувався в Ук­раїні, намагався впроваджувати власну лінію в галузі культу­ри. В суспільстві домінували нетерпимість, жорстокість, зне­вага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала престиж, інтелігенція — джерела існування. Тисячі інтелекту­алів, діячів культури емігрували за кордон. Інтелігенція по­повнювалась за рахунок інших соціальних прошарків. За та­ких умов культурний процес в Україні набував своєрідні, властиві тільки цьому періоду форми.

 

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої рево­люції почали розповсюджуватися національні, культурно-прос­вітницькі організації — «Просвіти», які активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. У квітні та ве­ресні 1917 р. в Києві відбулися просвітницькі з'їзди. На почат­ку осені 1917 р. в Україні діяло 952 «Просвіти». Більшовики прагнули поставити «Просвіти» під свій контроль, перетвори­ти їх в знаряддя комуністичного виховання. У червні 1921 р. чисельність осередків «Просвіт» становила 4 тис. Проте перебу­дувати діяльність «Просвіт» більшовикам не вдалося і вони по­чали їх знищувати. Протягом громадянської війни більшовики створили свою систему культурно-просвітницьких закладів, яких наприкінці 1.920 р. нараховувалось близько 15 тис. Це були клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні тощо.

Всю цю роботу координував наркомат радянської пропаганди, який очолював Артем (Ф. Сергеев), а потім О. Колонтай. У 1920 р. була створена республіканська комісія боротьби з не письменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. У 1920 р. в Україні діяло 7 тис. шкіл та гуртків, де навчалося понад 200 тис. людей віком від 8 до 50 років. Підсумки роботи з ліквідації неписьменності були підведені у 1920 р. з ураху­ванням демографічного перепису населення. Якщо до революції серед мешканців України грамотних нараховувалося 27,9%, то наприкінці 1920 р. — 51,9%.

 

1917-1920-ті pp. позначилися демонтажем старої системи народної освіти і пошуками нових форм, які б відповідали ха­рактеру та завданням політичних режимів, що стверджували­ся в Україні. За короткий строк Центральна Рада розгорнула будівництво національної школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми для шкіл, розроблені плани українізації навчальних закладів.

Радянська влада намагалася створити принципово нову школу, відмовляючись не тільки від дореволюційного досвіду, але й від досягнень Центральної Ради. Історію, літературу та інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на ос­нові марксистських ідей. В школі скасовувалося викладання Закону Божого.

За доби Гетьманату продовжувалася українізація шкільни­цтва. Вийшло друком українською мовою понад 1,5 млн. під­ручників. Наприкінці правління гетьмана П. Скоропадського в Україні функціонувало 150 українських гімназій. За часів Ди­ректорії українізація школи проводилась ще інтенсивніше, але у зв'язку з швидкими змінами політичної ситуації закріпити ці досягнення не вдалося.

У 1919 р. українізація відійшла на другий план, оскільки радянська влада підпорядкувала реформування школи завдан­ням комуністичного виховання. У липні 1920 р. РНК УСРР затвердив «Положення про єдину трудову школу УСРР», відповідно до якого в республіці вводилось обов'язкове без­коштовне навчання для дітей віком від 7 до 16 років. Згідно з офіційними даними, наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалось 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Чисельність учнів зросла в республіці від 1,7 млн. у 1917 р. до 2,25 млн. у 1920 р.

Центральна Рада розробила план заснування вищих на­вчальних закладів (ВНЗ) з українською мовою викладання.

6 жовтня 1918 p. урочисто відкрився перший державний укра­їнський університет у Києві, 22 жовтня — у Кам'янці-Подільському. Ці університети відкрились за часів гетьмануван­ня П. Скоропадського. В умовах радянської влади відбулися -«революційні» зрушення в системі вищої освіти. Від автономії ВНЗ нічого не залишилося. Університети — як осередки вільнодумства — були ліквідовані, а на їх основі створювались галузеві навчальні заклади — інститути народної освіти. Для підготовки селянської та робітничої молоді до навчання у ВНЗ в 1920 р. були відкриті робітничі факультети. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 13 робітфаків, 38 ВНЗ, де навчалося понад 57 тис. студентів та слухачів, що в декілька разів пере­вищувало дореволюційну кількість студентів. Складнощі рево­люційних негараздів негативно позначилися й на науці. Проте навіть за таких умов учені України досягли певних здобутків, продуктивно працювали хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладій, філолог, історик А. Кримський, історик Д. Багалій. 24 листопада 1918 р. в останні дні гетьманщини відкрилася Ук­раїнська Академія наук (УАН), її головою став В. Вернадський, який керував академією і за часів радянської влади.

 

Література 1917—1920-х pp. віддзеркалювала надзвичайно складну і суперечливу панораму життя та боротьби, небувало­го піднесення людського духу, морального зубожіння, небаче­ну трагедію братовбивчої війни. Помітною течією в поезії цьо­го періоду був романтизм, який представляли В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан, П. Тичина та ін.

У 1917-1920 pp. помітні зміни відбулися в театральному мистецтві. Під час Гетьманату був заснований театр драми та опери. За часів радянської вла­ди у театральній сфері сталися серйозні зрушення, зокрема бу­ла розгорнута націоналізація, перейменувалися і закривалися «аполітичні» та «ідейно-ворожі» осередки мистецького життя. Театр драми і опери був реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка. У січні 1920 р. у Вінниці було засновано новий Драматичний театр ім. І. Франка, який у 1926 р. переїхав до Києва (керівник Г. Юра). Ще у 1918 р. за часів Гетьманату було засновано Дер­жавний симфонічний оркестр, з 1919 р. він був відомий як Республіканський симфонічний оркестр ім. М. Лисенка. Сим­фонічні оркестри працювали в Харкові, Катеринославі, Одесі. У 1918 р. в Києві було створено Перший український націо­нальний хор під керівництвом О. Кошиця. Він виявився настільки популярним, що того ж року було створено Другий національний хор. У 1919 р. вони об'єдналися в Державну мандрівну капелу («Думка»). Цей колектив здобув визнання не тільки в Україні, а й поза її межами, зокрема на гастролях у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії. Вагомим здобутком в історії українського мистецтва стало утворення 5 грудня 1917 р. Української Академії мистецтв. її членами бу­ли М. Бойчук, Г. Нарбут, Г. Нерода, І. Падалка та ін.

Таким чином, культурні процеси 1917-1920 pp., що відбу­валися на зламі історичних епох, втілювали у собі яскраві, не­повторні, суперечливі ознаки часу і створювали фундамент для подальшого розвитку української культури.

Гайдуков

Культура України в 1917-1920 pp.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, роз­гортанням українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за збереження української держав­ності. Багато з того, що було зроблено Цен­тральною Радою, Українською Державою ге­тьмана П. Скоропадського, Директорією УHP у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали бібліотеки, різноманітні гурт­ки й курси, видавали українські книги та жур­нали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення «Просвіти». На цей час було від­крито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували на приватні або гро­мадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150. Велика увага приділялася ви­данню українських підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн. навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштов­хувалася на спротив росіян та зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Цен­тральною Радою було створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкриті народні уні­верситети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мис­тецтв у Києві. Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр, вживалися заходи для засну­вання українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено на Дер­жавний український університет, а Педагогічну акаде­мію — на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для сере­дніх шкіл. Ще один Державний український університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У листопаді 1918 р. на базі ки­ївської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці — Г. Нарбут, Ф. Кричевсъкий, М. Бойчук, Ф. Бу­рачек, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затвер­джений проект закону про Українську Академію наук, її першим президентом став ІЗ. Вернадський, а секре­тарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів, Національ­на галерея мистецтв, Український історичний музей, На­ціональна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого покоління — письменники Панас Мир­ний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпто­рів, композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 pp. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшо­виками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись горезвісним прин­ципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки минулого. На­томість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національно самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики дають­ся взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних і драматичних часів.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

Хто був першим президентом Української Академії наук?

Які культурні заклади відкрилися в Україні в період гетьманства Скоропадського?

Де в Україні були відкриті нові університети?


Полонська-Василенко

XXXIX. НА КУЛЬТУРНОМУ ФРОНТІ

Величавий державно-творчий зрив, що його пережила Україна в 1917 —1920 роках, був несподіванкою тільки для тих, що не мали змо­ги слідкувати за повільним., деколи утаєним, але послідовним процесом еманципації української національно-політичної думки, що позбавлена змоги вияву в державницькій політиці, суспільному життю та економіці, найшла собі вияв у літературі, науці й мистецькій культурі. Ми бачили, що українське національне відродження XIX в. сталося наче справою й питанням літератур и, яка з своїх романтично-народолюбських пеленок дуже скоро вилилася в стихійну маніфестацію збірної волі нації на вільне життя й державність.

Котляревський здобув для української народньої мови горожанські права в слові й друці. Шевченко надхнув українське слово вульканічною силою віри в невідхильну перемогу Нації, Франко й Л є с я У к р а ї н и а поглибили й поширили самопочуття повноьартости українця, як громадянина світа. Перше аніж у політично-громад­ському життю, збулася містерія Відродження Нації в літературі, й у то­му її історична вага к заслуга. З посіву української літератури XIX в. зродилася Велика Армія Зєдиненої Української Держави, з усею її ро­мантикою, запоріжськими «оселедцями», кошовими радами й само-жертвенним полумям. Українська література насталила українські сер­ця до бою тоді, коли українська наука зброїла розум нації досвідом ми­нулого, а українська музика та образотворчість дали українській нації вступ у коло культурних народів світу. їм теж належиться тут окрема згадка.

Наука

В допомогу літературі наспіла в свою чергу наука, що не тільки в своїх первопочинах але й у час свого найінтензивнішого розвитку не ви­ходила поза межі українознавства. Раз тому, що тими шляхами вела українських учених спрага самопізнання пробудженої нації, а по друге тому, що для поширення української науки поза межі національної й громадської корисности дуже довго не було конечних наукових установ. Тому то ціла низка українських учених, яких нау­кові інтереси виходили поза межі українознавства, була примушена

користати з чужинецьких — Московських, польських, німецьких та ін­ших наукових установ і публікацій і в той спосіб обогачувати культуру чужинців. Такі українські фільософи, як П. Лодій, В. Довгович, П. Юркевич, В. Лесевич, математик М. Остроградський, фізик-рентгенольог їв. Пулюй, хемик І. Горбачевський, зоольог О. Ковалевський, антропольог Ф. Вовк, історик літератури М. Сторожеико, мовознавці Д. Овсяників-Куликівський, М. Дашкевич, Ф. Мищенко, соціольоги М. Зібер та М. Ковалевський, педагог К. Ушинський та багато поменчих, здебільша пропадали для української науки, в користь чужої. Та впоряд з працею українських учених на чужому грунті спроби працювати для добра рідного краю і народу стаються чим далі частіші, свідоміші й більш послідовні та систематичні. Вже в 30-их pp. XIX ст. задумав україн­ський етнограф та історик Михайло Максимович зорганізува­ти дослідників українського минулого в спеціяльне товариство, але цю думку вдалося зреалізувати щойно в 1843 році, коли в Києві повстала державна й російська по формі, але українська по суті й матеріялі свого зацікавлення «Археографічна Комісія». Вона то, розвинувши свою ді­яльність головно в 70-80-их pp. за секретарювання в ній історика В олодимира Антоновича опублікувала велику скількість джерел і документів до історії Правобічної України. Чимало матеріялів до істо­рії України опублікував Осип Бодянськийв «Чтеніях» москов­ського «Общества исторіи и древностей». Виїмково заслужився для по­кладення наукових 'основ української історії відомий кирило-методіївець Микола Костомаров, а поруч нього Панько Кулі ш. Як фільольог заслужився О. П о т є б н я, як історик права О. К и с т я-к і в с ь к и й.

8 1873 p. повстало в Києві українське наукове товариство, що під офіційною покришкою «Південньо-Західнього відділу російського гео­графічного товариства», розвинуло надзвичайно оживлену дослідчу й видавничу діяльність з ділянки української історії, мови, письменства, етнографії, суспільних наук і мистецтва. Працювали в цьому товаристві такі наукові сили, як крім названих вже В. Антоновича, М. Зібера, Ф. Вовка, ще й П. Житецький, К. Михальчук, М. Драгоманів, П. Чубинський, О. Русів, М. Лисенко та інші. Російський уряд узнав, що праця «Відділу» хоч і ведена під офіційною фірмою та російською мовою, скріплює національне самопізнання серед українців і тому закрив то­вариство вже в три роки по його відкриттю. Та припинити розбурханої стихії українознавства йому вже не вдалося. Українські наукові сили гуртуються довкола заснованого в 1876 р. «Історично-фільольогічного Товариства» в Харкові (О. Потебня, М. Сумців, Д. Багалій, Д. Мілєр) біля київського «Історичного Товариства Нестора Літописця» й нареш­ті коло журналу «Кіевская Старина», що від 1882 до 1905 р. стався не-перебраною скарбницею українознавства. Не спочивали українські до­слідники та вчені по провінціональних центрах та установах (Чернигів, Полтава, Катеринослав, Одеса, Катеринодар, Житомир) використо­вуючи офіційні установи й імпрези для поглиблення й поширення знан­ня про Україну. Українська етнографія (Б. Грінченко) археольогія (В. Антонович, Д. Багалій, Д. Яворницький, Ф. Вовк, В. Данилевич, В. Хвойко), для якої створено навіть окремий журнал («Археологическая Лътопись Южной Россіи», 1899—1904) пробивала собі шляхи й намічувала завдання, обходючи цензурні приписи й заборони, що їх раз ураз ставив московський уряд.

Свобідніше, хоча з меншими засобами й скромнішими силами роз­вивалася українська наука в Галичині, Правда й тут, не з примусу як на Великій Україні, а з непорозуміння, довший час українські вчені (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, Я. Головацький, С. Шараневич) працюють у дусі «единства» української культури з московською, але де далі ця шкідлива фікція розвівається, а разом з чистою українською мовою проникає в галицьку науку здорова думка культурно-національної самостійносте українського народу. Піонірами тієї думки на галицькому науковому полі були такі вчені, як автор монументальної історії україн­ської літератури Омелян Огоновський, історик «Скиту Манявського» Юліян Целевич та інші.

Особливої сили і розмаху набрало наукове життя Галичини з хви­лею, коли засноване в 1873 р. заходами галичан і матеріальними засо­бами придніпрянських діячів «Товариство ім. Шевченка» у Львові,.пе­ремінилося в 1893 р. на «Наукове Товариство ім. Шевченка», а його провід спочив на цілі десятиліття (1897—1914) в енергійних руках знаменитого історика й незрівняного організатора наукової праці М ихайла Грушевського. Від тоді львівське товариство стається огнищем всеукраїнської науки, а вчені тої міри, що універзаліст-українознавець Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, бра­ти Олександер та Філярет Колесса, природники Іван Верхратський та Іван Раковський, разом з учнями Грушевського з його університетської катедри (С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І, Крипякевич) підіймають його своїми працями до рівня неофіціальної академії наук.

Досягнення першої російської революції 1905 р. принесли деяку полегчу для української науки на Великій Україні, де за почином не­втомного М. Грушевського повстає київське «Наукове Товариство», а праці українських учених починають появлятися в виданнях росій­ської Академії Наук, та вже не «контрабандою», як дотепер, але отверто, українською мовою. Українознавство підіймається тепер пропаган­ди ваги українського питання, як великої культурно-історичної й полі­тичної проблеми, серед чужинців. Монументальне двотомове видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем» (1914—1916) має під тим оглядом свою історичну заслугу.

Війна перебила нормальний розвиток огнищ української науки, але вже перші дні березневої революції 1917 р. принесли їй визволення з досьогочасних пут. Вже в 1918 р. повстають в Києві та Камянці По­дільському перші українські університети, в досьогочасних російських розбудовуються катедри українознавства, а як централя науково-дослідчої праці організується в Києві — Всеукраїнська Академія На­ук, в якій злилися всі досьогочасні наукові установи й архивно-бібліо­течні, музейні та лябораторійні збірки столиці.

Упадок відродженої Української Державносте відбився в першу чергу на українській науці й на культурній праці взагалі, але не при­пинив її цілковито. Українська наука, придавлена чужинецькою владою на рідній землі найшла собі тимчасовий захист на чужині — в Чехословаччині (Вільний Український Університет і Педагогічний Ін­ститут у Празі, Хліборобська Академія в Подєбрадах) в Німеччині (Науковий Інститут у Берліні) й нарешті в Польщі (Науковий Інсти­тут у Варшаві),

Українська образотворчість під чужим небом

Багато світових подорожників, істориків та фільософів порівнувало Україну з Грецією, дуже читко підкреслюючи висшість її культури над культурою її сусідів-переможців. Подібно як Греція, покорена всевладним Римом під мілітарно-політичним оглядом, накинула рим­лянам свою фільософію, письменство й мистецтво, так теж було з Україною всякий раз, коли вона падала під фізичною перевагою сусі­дів. Знаємо, що не тільки культура старого Києва була зразком для Суздальщини, не тільки твори староукраїнського письменства й мис­тецтва награблені суздальськими князями лягли в основу культури московської півночі, але при її первопочинах основні заслуги покла­ли українські письменники-літописці, будівничі, малярі, що їх волею-неволею перетягувано на північ. Знаємо, що образотворча культура Польщі Ягайлонів уся була просякнута не тільки українськими впли­вами, але й творами українських рук. Найкращі зразки польського се­редньовічного іконопису, монументальні памятники стінопису (Люб­лин, Сандомир, Краків т. і.) були творами українських рук і українсь­кого духа. Культура Московщини XVII ст. зацвіла наново щойно завдяки українським силам, що по переяславському трактаті, потягли з України на північ. Українською в своїй основі була «європеїзація» Московщини за Петра І., українською була теж московська образо­творчість на грані XVIII і XIX ст. Бо джерела української культури не висохли разом з тим, як занепала українська державність. Вони би­ли далі, тільки творчі потоки й ріки, що витікали з тих джерел не зро­шували вже українських нив, але чужі, московські.

Українська архітектура, досягнувши в девятибанній церкві апогею своєї конструктивности, а в «козацькому бароку» найвищої гармонії конструкції й форми, на грані XVIII і XIX в. наче зупинила­ся в свому органічному розвиткові. Не стало для цього не тільки матеріяльних засобів, що перейшли в руки наїздників, але й умов для нормальної праці й творчости на рідньому, національному грунті. Царський указ з 1800 р. яким заборонено будувати церкви в укра­їнському стилю, найкраще характеризує ці умови. Подібні укази видав царський уряд проти української різьби й малярства, з яких московсь­ка синодальна цензура вигонювала ніби «єресь» проти православя, а на ділі останки самобутньости українського, образотворчого сприй­мання. Цензурована й переіначуваиа образотворчість України, не найшла іншого виходу, як еміграцію, в тім випадку на московський грунт, деб за нею не слідкували так підзорливо й насторожено. Оче­видно, на цьому втратила Україна а зискала ворожа Москва, для якої українськими силами створено величавий пантеон сучасного мистецт­ва; але коли правда це, що дух не гине, без огляду на те, в яку форму одягається його вираз то, й цю поневільну еміграцію українських образотворців XVIII—XIX ст. на московську північ, слід підкреслити як одну з перемог української культури над культурою ворога й наїздника. Бо, як не як, а самі москалі признають уже сьогодня, що без України й її творчих сил, стихійний розвиток московської куль­тури XIX в. був би неможливий. На порозі історії модерної ро­сійської різьби стануло двох українських велитнів — Іван Мар­тос (1752—1835) та Михайло Козловський (1753—1802).

Мартос, учень італійського різьбаря Канови й малярів Рафаеля Менгса та Помпея Баттоні, вніс у російську різьбу західньоєвропейсь­кий клясицизм різьбарської форми, просякнутий суто українською елегійністю почування. Мармор цього погробовця української дер­жавносте «плакав», як говорили сучасники, а намогильники, якими заселив Мартос цвинтарі Донського манастиря в Москві й Олександро-Невської Лаври в Петербурзі, створили в російському різьбарстві цілу школу наслідувачів і епігонів. Незрівняний в скульптурі нагробників, у яких дав Мартос власний стиль, пробував він своїх сил і в статуар­ній різьбі репрезентативних памятників (Катерини II в Катериносла­ві, Рішеліє в Одесі, Олександра І. в Таганрозі, Потьомкіна в Херсоні), але з куди менчим успіхом. До історії мистецтва перейшов Мартос як той, що «зєднав українську мрійливість із строгістю й досконалістю клясичних форм і створив свій, осібний, мартосівський світ, що відріжнює його від усіх західніх сучасників» (І. Грабар).

Михайло Козловський, якого клясицизм виростає з підложжя француського рококо, присвятив майже всю свою творчість різьбарській окрасі Петербурга й заслужив на нагробну епітафію, мов­ляв «тут спочиває суперник Фідія, російський Буонаротті». І Мартос і Козловський зявилися на ґрунті московської півночі, як продовжу­вачі західньоевропейських культурних традицій, що їм стільки уваги присвячував Київ з його Могилянською Академією.

Родоначальниками російського малярства XIX ст. були теж україн­ці. Почав їхню низку Дмитро Ні с-Левицький (1735—1822) син українського маляря й ритівника Григорія. Про нього говорить історик російського мистецтва Грабар: «Його твори належать до кра­щих досягнень європейського портретного мистецтва. XVIII ст. Впо-ряд з його творчістю, не тільки малярство Райнольдса, але й музи­кальна творчість Генсбору (найбільших мистців тогочасної Англії) здається надто штучна. Такі твори, як портрет Борщевої, ритмом лінії, вигадливістю й викінченням усеї композиції, стрійної й незвичай­но архитектурної й по правдивости малярства, можна порівнювати не з тогочасними портретами, але з архитворами ренесансу».

Українцем з походження й культури був Антін Лосенко (1737—1773) основоположник історичного російського малярства, що м. і. реалізмом картини «В робітні маляря», переріс не тільки всю решту своєї малярської творчости, але мало не на ціле століття випе­редив розвиток російського малярства взагалі.

Третім з черги патріярхів сучасного російського малярства був полтавець Володимир Лукич Боровиковський (1757—

1825) першорядний портретист та релігійний маляр в європейському розумінню того слова..

Українці не тільки започатковують, але й постійно підтримують своєю творчістю розвиток російського малярства цілого XIX ст. Уро­женцем України, сином грека й українки, був творець російського по­бутового малярства Олексій Венеціянов (1779—1847); зна­менитий історичний маляр Олександер Литовченко (1835— 1890), трансформатор літератури й філософії на полотно Микола Г є (1835—1394), найталановитший поміж малярями-проповідниками Ілля Р і п и н (1844) а там — Микола Ярошенко, Кость Трутовський, Микола Самокиш, Микола Пімоненко, Олекса Ківшенко, Гаври­ло Кіндратенко, Володимир Галимський, Микола Бодаревський, Мі­рошниченко, Горонович і непроглядна низка поменчих величин, все це були українці з походження, що по волі чи поневолі послужили, одні як піоніри другі, як погній сучасної образотворчосте Московщини.


Дата добавления: 2015-10-26; просмотров: 99 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
С конца октября 1917 г. по февраль 1918 г. Советская власть утвердилась на большей части территории бывшей Российской империи.| Подобные работы

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.021 сек.)