Образотворче мистецтво та скульптура в 1917—1920 pp.

Укр. культ. сили подбали про подальший розвиток образотворчого мистец­тва. Підтримуючи їхню ініціативу, восени 1917 р. Ген. секретаріат освіти профінансував створення у Києві Укр. нац. картин­ної галереї. До її фондів були зібрані полотна укр. та західноєвроп. майстрів живопису від епохи Відродження до поч. XX ст. Гале­реї передали частину своїх робіт та колекції полотен худ. В. Кричевський, М. Козик, М. Жук, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Самокиш, Г. Дяченко. Подарували виставці власні колекції живопису Г. Павлуцький, В. Винниченко, В. Щавінський, Д. Антонович, М. Грушевський та інші культ. й політ. діячі України.

Виставки, галереї відкрилися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові. Уні­кальний музей образотв. мистецтва було засновано в Харкові.

У ньо­му зібрали багато цінних полотен майстрів європ., азіатських і навіть африк. шкіл живопису. Організовувалися пересувні й постійно діючі виставки полотен укр. та заруб. художників, на­самперед тих, які представляли новітні школи св. живопису др. пол. XIX — поч. XX ст.: імпресіоністів, фофістів, кубістів, футуристів, експресіоністів, абстракціоністів. Їхні роботи виставлялися у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі та ін. містах.

Формуванню нац. образотв. мистецтва сприяло створення Укр. Академії мистецтв. Першим її ректором було при­значено Г. Нарбута. Навколо Академії об'єдналися майже всі відомі худож­ники, скульптори, архітектори України та різні худ.-мистецькі школи, які існували в республіці. У ній працювали О. Мурашко, М. Бойчук, М. Бурачек, В. Кричевський, А. Маневич, М. Жук, І. Трупі, О. Архипенко, B. Заузе, В. Різниченко та інші митці. Ними було написано багато полотен, які відображали визв. боротьбу укр. народу, гром. війну, життя і побут населення тощо. Зокрема, Г. Нарбут здійснив художнє оформлення "укр. абетки", журналів "Мистецтво", "Сонце труда", альманаху "Зорі", написав портрет "Родина художників", намалював чи­мало різних карикатур. В. Кричевський, який працював у різних жанрах, підготував багато декорацій на різні теми до укр. вистав, створив худ.-етнографічні павільйони для таких кінофільмів, як "Назар Стодоля", "Тарас Трясило", "Сорочинський ярмарок", ілюстрації до численних книжок. М. Бурачек написав полотно "Дахи Софіївського собору", ство­рив низку чудових декорацій на укр. вистави театрам Києва, офор­мив зали Укр. нац. картинної галереї та інші худ. ви­ставки. М. Жук ілюстрував навчальну і худ. літературу, а також нама­лював портрети Л. Курбаса, В. Чумака, Т. Шевченка, Г. Нарбута, М. Зерова, М. Вороного, В. Блакитного.

Особливо плідно в ці роки працювала група художників монументаль­ного живопису, які створили школу бойчукістів. До її складу входили М. Бойчук, В. Седляр, І. Падалка, К. Гвоздик, С Колос, М. Рокицький, О. Пав­ленко, О. Музін, Т. Бойчук. Їхніми зусиллями були розписані Луцькі казар­ми в Києві, оперні театри Харкова і Києва, санаторій в Одесі. Багато поло­тен, написаних цією групою, прикрашали різні виставки, картинні гале­реї, музеї образотв. мистецтва. Серед них "Коні на пасовищі", "Білі яблуні", "Автопортрет", ілюстрації до збірки "Барвінок", різні плакати Т. Бойчука, малюнки І. Падалко до "Кобзаря" Т. Шевченка та ін.

Скульптори республіки створили проекти побудови пам'ятників, фігурних композицій, барельєфів Я. Мудрому, Б. Хмельницькому, С. Нали­вайку, І. Котляревському, Л.Українці,монументу "Свободи" на честь про­голошення незалежностіУкраїни тощо. Були відкриті пам'ятники Т. Шев­ченку в Києві (Ф. Балавенський) і в Ромнах (І. Кавалерідзе). О. Архипенко, представник школи кубізму, створив скульптури "Солдат", "Постать", різні варіанти погрудь Т. Шевченка, І. Франка. М. Паращук змоделював скульп­турні образи В. Стефаника, М. Лисенка, І. Франка, С. Людкевича, компози­цію фігур "Поневолені", "Юнак у кайданах", "Дівчина з народу", "Нар. танцюристки". Установлювалися меморіальні пам'ятні знаки видатним особам та іст. подіям у містах республіки.

Однак у плані збереження скульптурних пам'ятників, зведених на честь царів та їхніх слуг, уряди України припустилися ряду помилок, видаючи накази про демонтування. Наслідком цих наказів стало руйнування мону­ментів, створених видатними скульпторами минулих епох, багато з яких мали високу культ.-худ. цінність.

У роки визв. змагань відбувалося формування нац. му­з. і пам'ятникоохоронної справи. Уряди України, гром. й культ. організації провели вел. роботу в цьому напрямку. Їхніми зусиллями в Києві було засновано Нац. іст. музей, в якому зібрали іст.-культ. пам'ятки з первісного суспільства до XX ст. Іст., етнографічні, археологічні, арх. та інші музеї створювалися у містах і се­лах республіки.

Загалом упродовж 1917-1920 pp. в Україні відкрилося 250 музеїв республікансько-повітового значення та сотні невеликих, які дія­ли при школах, вузах, "Просвітах", наук. товариствах, різних організа­ціях. У цій мережі музеїв зберігалася велика кількість іст.-культ. пам'яток укр. народу та народів, які мешкали на тер. України.

Поруч з музеями, під держ. охорону були поставлені пам'ятки історії та культури: будівлі, церкви, скіфські кургани, городища. Створювалися природоохоронні заповідники, такі як "Асканія-Нова" на Херсонщині, "Пуща Водиця" під Києвом та ін.

Уряди України вели переговори з Раднаркомом РСФРР про повернення з музеїв та сховищ Росії культ. пам'яток, які були вивезені з України за період від моменту ліквідації коз.-гетьм. держави до Першої св. війни. Але гром. війна не дала можливості повернути в Україну ці культ. цінності. До обговорення цього питання в черговий раз повернулися у 1991 p., після проголошення незалежності України.

Важливою умовою культ. будівництва стало надання Центр. Радою укр. мові статусу держ. (березень 1918 р.) та про­ведення урядами українізації адм. апарату й сусп.-політ. життя. Незважаючи на те, що цьому курсу різні шовіністич­но налаштовані елементи чинили періодично навіть різкий опір, проте, долаючи його, уряди та культ. організації поступово втілювали курс у життя. Наслідком цієї роботи стало переведення у сіл. місцевості діло­водства на укр. мову до завершення 1920 р. на 70—80%, а в містах, залежно від регіону, до 20-35 %. На україномовне спілкування переходи­ли школи, ВНЗ, Академія наук, наук. товариства, профспілки, суди та інші організації й держ. структури.

Історично так склалося, що на тер. України на 1917 р. проживало багато націй і народностей. Серед них 4 млн. росіян, 3 млн. євреїв, 250 тис. поляків, 500 тис. німців, декілька десятків тисяч греків, сербів, болгар, чехів, румунів та ін. народностей як Рос. імперії, так і заруб. країн. Піклуючись про розвиток укр. культури, уряди не випускали з поля зору питання культ. будівництва серед нац. меншин. Ос­нову цієї великої і багатогранної роботи заклала Центр. Рада прий­няттям закону "Про нац.-персональну автономію" (січень 1918р.). Цей закон, за визначенням секретаря єврейських справ уряду УНР М. Зільберфарба, став набагато прогресивнішим від законів Вел. фр. революції, тому що ті захищали лише права людини, а названий за­кон, вперше в історії св. цивілізації, надав право малим націям і народностям на вільний нац.-культ. розвиток у межах цілісної держави.

У процесі реалізації курсу щодо розвитку культури нац. мен­шин для них за рахунок держ. фондів і коштів різних організацій впродовж 1917-1920 pp. відкрилося 900 шкіл (не враховуючи російсь­ких) з рідною та сотні зі змішаною мовою навчання, десятки проф. училищ, декілька ВНЗ, спеціалізацій в університетах, засновувалася період. преса на рідній мові, друкувалася навч. та худ. літера­тура, створювалися бібліотеки, клуби, музеї "Просвіти", дитсадки тощо. Все це дало можливість у більшості районів згуртованого мешкання нац. меншин охопити, наприклад, рідномовним навчанням дітей на 75— 90 %, а культ.-масовою і просвітницькою роботою — майже все до­росле населення. У такий спосіб нац. меншини України практич­но на законодавчій основі отримали право на свій вільний нац.-культ. розвиток.

Отже, протягом 1917-1920 pp. держ. органи влади, гром., культ. організації здійснили радикальні перетворення на шляху створення нац. системи освіти, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, формування укр. видавничої справи, театр. й образотв. мистецтва, налагодження охорони пам'яток культури. За ці роки було розбудовано розгалу­жену мережа бібліотек, клубів, будинків культури, "Просвіт", з'яви­лися кінотеатри. На держ. законодавчий рівень винесено пи­тання створення належних умов для розвитку культури нац. меншин. Основи, закладені в культ. будівництві в 1917— 1920 pp., дали можливість у наступні роки підняти укр. культуру на якісно новий рівень, який увійшов в історію під назвою укр. Ренесанс. До цього слід також додати, що зміни у сфері культ. будівництва протягом періоду Укр. революції були складовою подібних загальноєвроп. культуротворчих процесів, характерних насамперед для новоутворених нац. держав, які з'явилися по закінченню Першої св. війни вна­слідок нац.-визв. боротьби та розпаду імперій.

Кордон

Лекція 18. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В1917 -ПЕРШІЙ ПОЛ. 40-х РОКІВ

Розвиток укр. культури XX ст. можна характеризувати як період її нац.-держ. відродження, започаткований дем. перетвореннями з 1917 p., укр. революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за нез. укр. дер­жаву, соц.-ек. зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення дух. життя суспільства, його інтен­сифікації, відкритості, дали могутній поштовх нац.-культ. відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних за­борон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв'язані із зміною політ. режимів, які встановлювалися в Україні, культ. життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових гром. куль­т.-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри укр. інтелігенції. В період Укр. Нар. Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базува­лася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття укр. шкіл. Протягом 1917-1918 навч. року в Україні відкрилося 30 укр. гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вив­чення укр. мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх сер. школах і гімназіях.

Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з рос. мовою навчання, а в рос. гімназіях, де українці становили меншість, - класи з укр. мовою викладання.

З укр. дем. революцією зв'язане велике відро­дження просвіт на Наддніпрянщині. Вже влітку 1917 р. центр. та сх. частина України вкрилася густою мережею читалень. Крім того, «Просвіти» мали свої театр. трупи, хорові колективи, орке­стри, видавництва, бібліотеки, нар. будинки. 20 вересня 1917 р. у Києві відбувся Перший Всеукр. з'їзд просвіт. Це сприяло активізації діяльності просвіт. Їх число почало невпинно зростати. Засновниками товариств «Просвіта» були відомі укр. митці та письменники: у Катеринославі - Є.Вороний (голова товариства), А.Кащенко, у Вінниці - Д.Маркевич, в м. Олешках на Херсонщині -М.Куліш, в Лебедині на Харківщині - П.Зайцев, у Києві - Б.Грінченко, В.Винниченко, Л.Старицька-Черняхівська, в Одесі - С.Шелухін, І.Липа, А.Ніковський. «Просвіти» без перебільшення можна вважа­ти ядром нац.-культ. відродження в провінції.

За рішенням Ген. секретаріату Центр. Ради, яка почала піклуватися розвитком укр. культури на держ. засадах, 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київ. укр. нар. університет у складі іст.-філологічного, фізико-матем. і правничого факультетів. Тоді ж було вирішено створити укр. нар. університет в Кам'янці-Подільському. Але подальший розвиток подій призвів до того, що університет було відкрито лише при гетьмані П.Скоропадському.

В історію діяльності Укр. Центр. Ради увійшло і да­тування нею Укр. Академії мистецтв (згодом Худ. інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р. у приміщені Педаг. музею, де засідала Центр. Рада. Ака­демія давала вищу худ. освіту спеціалістам малярства, різьбяр­ства, будівництва, гравюри, худ. промислів, а також мала спри­яти розвитку худ. шкіл в Україні. Першим ректором Академії став видатний укр. живописець Ф.Кричевський, а за доби Укр. держави гетьмана П.Скоропадського її очолив відомий укр. художник-графік, митець з європ. славою, співав­тор Держ. герба і Держ. печатки гетьманату, кліше пер­ших укр. грошових знаків нового часу Георгій (Юрій) Іва­нович Нарбут (1886-1920). Нарбутівська ілюстрація до «Енеїди» І.Котляревського (1919) стала найвищим досягненням укр. графіки тих років. Г.Нарбут відродив укр. графіку, створив в Україні оригінальну школу графічного мистецтва, яке мало виразно нац. характер.

Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М.Бой-чук, В.Кричевський, О.Мурашко, запрошений з Галичини О.Новаківський. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т.Бойчук. І.Падалка, В.Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: маляр­ство, різьба, будівництво, гравюра та ін.

Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус держ.. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Укр. Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книж­ки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.

Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого те­атру в Києві, який виник ще у травні І916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.

Л.Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степа­на Курбаса, людина з європ. освітою - вчився на філософсь­кому факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Русь­ка бесіда» у Львові. М.Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л.Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Муз.-драм. школи ім. М.Лисенка були в опозиції до старої театр. школи і шукали нових шляхів.

Иа відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію укр. побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення укр. та європ. драматургії. Вони бажали творити нові форми теат­р. мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність мо­л. укр. покоління, відійти від побутового «ук­раїнофільського» театру і створити укр. європ. театр, Л.Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну за­лежність від рос. стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною укр. дорогою», його кредо - «вчитися і шукати самотужки». Л.Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».

Підвищенням худ. рівня укр. театр. мис­тецтва займалось товариство «Нац. театр», створене у квітні 1917 р. колективом Молодого театру разом з театром М.Садовського та Муз.-драм. школою М.Лисенка. 14 вересня 1917 р. при товаристві виник Нац. зразковий театр, який працював у Троїцькому нар. домі і мав власний хор та власний оркестр.

Подальшого розвитку укр. освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. «Правительство буде рішуче про­водити в життя ідею всестороннього розвитку укр. культури, забезпечення прав укр. мови, закріплення всіх форм укр. державності», - заявив у 1918 р. новосформований гетьманський уряд. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особи­стості, як Микола Василенко (1866-1935), В.Науменко, В.Вернадський, І.Огієнко, П.Холодний, Б.Кістяківський (1868-1920), А.Кримський, Д.Граве, М.Туган-Барановський, Л.Курбас, С.Єфремов, П.Саксаганський.

Йшов процес українізації нар. освіти, створення укр. нац. школи, який започаткувала Центр. Рада. Восени 1918 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані. Перша укр. гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. її директором став відомий укр. педагог П.Холодний. Для не­заможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій -імені Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та ін. письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове навчання укр. мові та літературі, а також історії й географії України по всіх сер. школах. Цими питаннями енергійно займався міністр освіти та мистецтв в гетьм. уряді М.П.Василенко.

За часів владування П.Скоропадського була створена мережа нац. вищої школи. При міністерстві нар. освіти під ке­рівництвом академіка В.Вернадського виникла комісія у справі ви­щих шкіл та наук. інституцій. Законом від 17 серпня 1918 р. Київський укр. нар. університет перетворювався на Київський держ. укр. університет, який діяв паралель­но з російськомовним університетом святого Володимира. Мовою ви­кладання визнавалась укр.. До числа студентів було зарахова­но 3 тисячі чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, а також зем. ділянку площею 26 гек­тарів.

Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам'янець-Под. держ. укр. університет, куди записалося по­над одну тисячу чоловік. Його ректором став видатний культ.-освітній, держ. і реліг. діяч, виходець з Житомирщини (народився в селищі Брусилів) І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої укр. науки, перший нац. вуз, гордість України, сим­вол її нац. відродження.

В запрошенні на відкриття нового університету за підписом рек­тора І.Огієнка читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвроп. держави, не буде звичайним університетом сх. типу: при Кам'янець-Подільському Держ. Укр. університеті за­кладається вперше на сході слов'янський богословський університет, і, крім того, на іст.-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові нац. кафедри: одна - польської, друга - єврейської літе­ратури й історії. Вірний кращим традиціям європ. універ­ситетів, новий Кам'янець-Подільський Держ. Укр. Уні­верситет матиме на цілі невпинну наук. працю на користь рідної укр. культури».

Серед перших професорів університету було немало тих, кого вдалося загітувати І.Огієнкові з Києва та інших міст України: Л.Білецький, Д.Дорошенко, В.Біднов, Є.Тимченко, письменник і поет В.Самійленко.

Університет залишився у спогадах сучасників І.Огієнка як «най­світліше культ. діло 1917-1920 років», як факт утвердження укр. державності. Твердиня укр. науки, дітище І.Огіє­нка, Кам'янець-Подільський держ. укр. університет проіснував до 1921 р. Рад. влада реорганізувала його в Інсти­тут нар. освіти.

Услід за відкриттям Київ. і Кам'янець-Поділ. держ. укр. університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкрит­тя університету в Полтаві. У Київ., Харк. і Одес. російськомовних університетах відкривався комплекс українознав­чих кафедр - укр. мови й літератури, історії та права. У при­ватному рос. університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 p., також мали відкритися дві кафедри з викладанням укр. мовою. На одну з них було запрошено професора Д. І.Яворницького.

На час гетьманату припадає створення Укр. Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Укр. наук. товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупини­ли підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром осві­ти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є нац. потребою.

Він зазначав, що «утворення Укр. Академії наук має і велике нац. значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до укр. руху та відрод­ження, не мають віри в життєві сили укр. народу, не вважа­ють можливим розвиток укр. освіти, мови й науки». Склика­на ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний на­щадок запор. козаків, мислитель величезної величини, визна­ний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Рос. академії наук В.І.Вернадський (1863-1945), який у травні 1918 р. переїхав до Киє­ва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інте­ресів, постановка кардинальних проблем, наук. передбачення. Праці В.Вернадського - одна з важливих основ розв'язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал - вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Ака­демії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу іст.-філологічних наук - Д.І.Баталій (1857-1932), А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-матем. наук - В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський (1875-1936), по відділу соціаль­них наук - М.І.Туган-Барановський (1865-1919), В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наяв­ним складом академіків. Починаючи з 1925 p., обиралися члени-ко-респонденти Академії.

27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Укр. Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем (1918-1928) - видатного вченого-сходознавця зі св. іменем А.Кримського (15.01.1871-25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наук. праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої нац. Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями наук. досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

Лютнева революція, разом з багатьма гром. свобода­ми, принесла і фактичне скасування всіх обмежень укр. дру­кованого слова. Починаючи з березня 1917 p., спостерігалося значне пожвавлення літ. життя. За підрахунками дослідників, протягом бєрезня-листопада 1917 р. було видано 30 літ.-худ. творів загальним тиражем 360500 прим. У цей час ви­никло близько 50 приватних і кооперативних видавництв. Головну роль у книгодрукуванні відігравало створене у травні 1918 р. Держ. видавництво. Головним його завданням вважалося «розповсю­дження серед народу добрих укр. книжок, а також інших продукцій друку».

Після багатьох років заборон укр. книжка одержала держ. підтримку. Так, в 1918 р. Держ. видавництво на свої видат­ки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у 1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок держ. мовою, то у 1918 р. - 1084. Причому окремі видання сягали величезних ти­ражів. Наприклад, працю І.Огієнка «Укр. культура» опублі­ковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем - у 100 тис. прим., а другим, спеціально для укр. армії, - 1 млн. прим. Значна підтримка з боку Каб. міністрів Укр. держави надавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло кни­годрукування в рад. час - в роки НЕПу. Укр. книга у 20-ті роки була представлена на міжнар. виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Нац. (академічної) бібліотеки України. У ній збира­лися всі пам'ятки дух. життя укр. народу - як руко­писні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також нац. архів України, нац. галерея мистецтв, укр. історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Нар. театр. На його основі 1922 р. було створено укр. драм. театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксагансь­кий брав найактивнішу участь.

В період нац.-визв. змагань виникали муз., хо­рові колективи. В 1919 р. була створена Укр. республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормей­стер О.А.Кошиць (1875-1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з капелою за кордон і вважався «батьком» укр. співу в Аме­риці. Цим колективом укр. хоровий спів було доведено до вершин муз. майстерності.

Основи проф. хорового виконавства створила держ. заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Держ. укр. мандрівна капела (скорочено - «Дум­ка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів нар. пісень, в її репертуарі також є твори укр. та світової класики.

В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський рад. хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878-1965), бать­ко солістки хору, пізніше відомої співачки, нар. артистки СРСР з 1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики М.В.Хомичевського (Б.Тена) хор виступав у багатьох містах і селах Поліського краю. М.В.Хомичевському належало вступне слово перед концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піа­ністом і акомпаніатором хору виступав B.C. Косенко, який як ком­позитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.

В 1918 р. за часів гетьманату скульптор Ї.П.Кавалерідзе (1887-1978) у м. Ромнах (тепер - Сумська область) спорудив перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку.

Греченко

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реаль­ні можливості для відродження укр. мови і школи. Політика Тимч. уряду в галузі нар. освіти була демократичнішою, ніж цар. уряду і тому вже в березні 1917 р. були зроблені розпоря­дження про навчання укр. мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох держ. укр. гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів укр. громадянства і учи­тельства у справі освіти стала Центр. Рада — представницький політ. орган укр. народу, утворений 7 березня 1917 р. Цент­р. Рада одразу ж проголосила гол. завданням освітньої полі­тики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй укр. гром. організації: товариство шк. осві­ти, учительські організації, товариство "Просвіта". Перші укр. школи відкривалися виключно на громадські й нар. кошти. Після проголошення Центр. Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Ген. секретаріат (міністерство) нар. освіти, який узгоджував роботу гром. організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження укр. мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечу­валося підтримкою нац. свідомої частини населення і учительс­тва. Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навч. закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культ. політ. щодо України після 250-річного рос. панування, руси­фікації і асиміляції укр. населення.

Питання відродження укр. школи було найголовнішою проблемою двох Всеукр. учительських з'їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукр. учительського з'їзду, українізація сер. школи повинна була прово­дитись шляхом заснування нових укр. гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також укр. мова мали бути обов'язковими в усіх сер. школах. Для забез­печення прав нац. меншин було визнано за необхідне відкри­вати паралельні класи.

У вищих навч. закладах, крім 4 кафедр українознавства, які були дозволені Тимч. урядом, перший Всеукр. учительський з'їзд вважав за потрібне з нового навч. року відкрити ще дві кафедри: історії укр. мистецтва та історії укр. етнографії.

Першу укр. гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти Товариства шк. освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала у приміщенні іншої гімназії, у вечір­ню зміну. Таке становище було характерним і для ін. укр. гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність держ. допомоги. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 укр. гімназій: на Київщині - 13, на Полтавщині - 14, на Поділлі - 4, на Чернігівщині - 2, на Харківщині - 1. Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

Значну увагу Ген. секретаріат нар. освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навч. закладів могла здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через від­криття паралельних курсів укр. мовою; заснування нових укр. вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Укр. нар. університету в Києві. Було відкрито три факуль­тети: іст.-філологічний, фізико-матем., юр., а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 p., коли закінчи­лося прийняття студентів і курсистів, їх заг. кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах - 570, на факультетах - 800, а саме: на іст.-філологічному - 420, фізико-матем. - 140, юр. - 240. Склад студентів був дуже різноманітний: сту­денти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випус­кники сер. і вищих шкіл, нар. учителі. Як і перші укр. гімназії, Нар. університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. Св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педаг. академії в Києві. Діяль­ність академії розпочалася з відкриття однорічних педаг. кур­сів для підготовки учителів укр. сер. шкіл, які б викла­дали предмети українознавства, передусім, укр. мову та літе­ратуру. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випуск­ники педаг. інститутів, вільними - студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учитель­ських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. було відкрито Академію мистецтва -першу вищу худ. школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення нац. мис­тецтва до св. рівня, виховання покоління митців, які змо­жуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники сер. худ. шкіл, всі останні - вільними слу­хачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 р., кошти у сумі 98,2 тис. крб.

Важливою подією в культ. житті України того часу стало відкриття другого Укр. Нар. університету 21 квітня 1918 р. в Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій "Просвіті", запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: іст.-філологічний і ек.-правничий. Деякі кошти на утримання дала "Просвіта", крім того, було зроблено приватні по­жертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 p.), попри складні політ. умови, початок гром. війни, Цент­р. Рада і Ген. секретаріат нар. освіти, при активній підтримці укр. гром. організацій і нац. свідомої частини укр. народу, заклали фундаментальні засади відро­дження нац. сер. та вищої освіти. Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політ. нестабільність, відсут­ність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікова­них українців, дефіцит укр. підручників і вчителів. Проте підва­лини, закладені за доби Центр. Ради, забезпечили наступним укр. урядам можливість продовжити процес розвитку системи укр. нац. освіти.

Справу Центр. Ради у галузі розвитку укр. освіти, на­уки і культури продовжив уряд Укр. Держави гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід від­значити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центр. Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на укр. мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати укр. мовою в учительських семінаріях.

Значно складнішою була ситуація в сер. школах, особливо у вел. містах. Тут значний прошарок населення складали росія­ни, євреї, інші нац. меншини, зрусифіковані українці. Вони становили більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьм. міністерство освіти, за прикладом міністерств Центр. Ради, вважало за краще засновувати нові укр. гімназії, ніж україні­зувати російські. За Центр. Ради у Києві було три укр. приватні гімназії. У 1918 р. їх прийнято на держ. кошти. Протя­гом літа того ж року відкрито 54 укр. гімназії не тільки в міс­тах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьм. доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з рос. мо­вою навчання, введено як обов'язкові предмети укр. мову, історію й географію України та історію укр. літератури.

6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито у Києві перший Держ. укр. університет, а 22 жовтня - другий Укр. універ­ситет у Кам'янці-Подільському.

В цей же період засновано: Держ. укр. архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, Нац. галерею мистецтва, Укр. іст. музей та Укр. нац. бібліоте­ку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Укр. нац. бібліотека могла конкурувати з кра­щими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьм. уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Укр. академії наук, потреба в якій була на­гальною. Академія мала три відділи: іст.-філологічний, фізико-матем. та соц.-економічний. Президію та перших академі­ків (по три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати ака­деміки. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився, тому призначено було видатного вченого зі світовим ім'ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського.

До досягнень у галузі культури за гетьм. доби треба ще до­дати заснування Укр. театру драми та опери, Укр. Держ. капели, Держ. симф. оркестру тощо.

На рівні поч. школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими корис­тувалися в школах України ще й через 10 років, засновано кілька вел. видав­ництв, які випускали укр. видання в нечуваному до того числі примірників (див. на мал. обкладинку "Військово-наук. вісника армії й фльоти").

13 листопада 1918 р. на укр. землях колишньої Австро-Уг. імпе­рії було проголошено Західноукр. Нар. Республіку.

У зазначених кордонах вона займала територію близько 70 тис. км, 71% населення складали українці, 14% - поляки, 13% - євреї.

Тут було затверджено державність укр. мови, обов'язковість її вживання у держ. установах та організаціях. Водночас нац. меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з держ. та гром. структурами їх рідною мовою.

Активно здійснювалась перебудова системи нар. освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались держ., а вчителі - держ. службовцями. За рішенням освіт­ніх органів дозволялось засновувати приватні школи; укр. мова стала основною в усіх держ. школах; за нац. меншинами - поляками та євреями визнавалось "право на школу в рідній мові". Спец. законом націоналізовано укр. при­ватні гімназії і учительські жін. семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спец. і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню укр. мови, математики, історії, географії України та ін. слов'янських земель. За ба­жанням учнів викладались також польська, нім. та інші мови. Педагоги держ. шкіл зобов'язані були скласти проф. при­сягу на вірність Укр. Нар.й Республіці.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки гром. війни одним з найоперативніших і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дис­кусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю худ. прийомів. Творці плаката зробили вел. поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, нац. її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається нама­гання глибше відбити особливості нар. характеру, знайти ха­рактерний типаж, підкреслити нац. в одязі, засобах худ. виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою і Т.Бойчуком. Поряд з поширеними формами агітаційно-закличного плаката з'являється плакат пропагандистський, розповідний, який вміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об'єднаних однією заг. темою. Такі плакати розвивали традиції нар. лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з відповідними політ. текстами і закликами. Серед них висо­кими худ. якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова "Іван Франко" з творчим використанням нар. орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати "УкРОСТА". Поєднання образного змісту з нар. піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації (див. на мал. один з типових плакатів доби боротьби з Врангелем, випущений з укр. текстом, що теж було вже своєрідною пропагандою толерантності в нац. питанні).

Бичко

Західноукр. Нар. Республіка, яка виникла на руїнах Австро-Уг. монархії, стала першим держ. утворенням укр. народу. Була спроба запрова­дити свою власну держ. символіку — жовто-блакит­ний прапор та тризуб, форми держ. самоврядування. Значна увага приділялася розвитку культури (організову­валися читальні «Просвіти», аматорські театр. гуртки, курси укр. мови та українознавства, розпоча­лося видання місячника «Шляхи» у Львові). Розквітає му­з. творчість, яка значною мірою знайшла свій вияв у циклі так званих стрілецьких пісень — «Ой, у лузі червона калина» С. Чарнецького, котра, фактично, стала гімном УСС, «Журавлі», «Видиш, брате мій» (слова Б. Лепкого, музика Л. Лепкого), «Ой, та й зажурилась» (на слова Р. Купчинського) та ін.

40 тис. юнаків віддали своє життя за створення держав­ності України, і не можна їх звинувачувати в тому, що во­ни не підтримали політику рад. влади, яка в 1920 р. віддала Польщі землі від річки Збруч аж до Горині та Прип'яті. Згодом Рада послів у Парижі в 1923 р. узаконила колоніальний статус Галичини.

Іншим шляхом пішов пошук становлення державності на території Сх. України. Масовий призов до армії під час першої св. війни, активне включення в ідейні по­шуки соціал-дем. думки певною мірою сприяли переміщенню центру визв. пошуків до маркс. ідей. Рев. Укр. Партія, що виникла в 1900 p., уже в 1905 р. перейменовується в Укр. Со­ціал-дем. Роб. Партію, яка вилучає зі своєї програми вимогу повної держ. самостійності і включає пункт про нац. автономію у складі Рос. дер­жави.

«Аж ось вибухнула революція. Отже, можна собі уяви­ти,— писав В. Винниченко,— що почуло недодушене, за­топтане, понижене українство, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськи­ми, не запльованими очима глянути в очі таким же людям... І зразу одпали всі інші способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до Росії сили. Укр. сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Україн­ство тепер орієнтувалось на Всерос. Революцію, на перемогу справедливості, на здобуті права всякого понево­леного. За 250 рр. перебування в спілці з Росією укра­їнство вперше в ці дні почувало себе в Росії дома, впер­ше інтереси цієї колишньої в'язниці стали близькими, своїми»

Подольска 2

Коротка доба нац. відродження в Україні розпочинається після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії. Центр. Рада як представницький орган укр. народу однією з перших своїх постанов проголошує готовною регламентацією культ. життя і освітньої політики перш за все відродження рідної мови в навч. закладах.

У літературі з'являється нова укр. поезія, розвиваються такі модерністські тенденції, як символізм, футуризм, група "Неокласиків". Найвидатнішими представниками тогочасної укр. поезії були В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Рильський.

У 1918 р. в Києві створюється три театри: Держ. (з березня 1919 р. Перший Укр. театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), Держ. нар. (з 1922 р. - Укр. драматичний театр ім. М. Заньковецької) та "Молодий театр". Розвиток драм. театру в 20-ті роки був пов'язаний з діяльністю засновника модерного театру "Березіль" режисера і драматурга Леся Курбаса. В основі його творчості було піднесення укр. театру до сучасного проф. рівня та відродження нац. характеру.

Лозовий

Дата добавления: 2015-10-26