Укр. Культура доби революцій та Першої світової війни

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО МИСТЕЦТВО ПОЧАТКУ XX ст.

Шлях, який пройшло укр. образотворче мистецтво за минулі сто років, був надзвичайно цікавим, але водночас важким і тернистим.

На ньо­му сталося стільки змін і несподіва­нок, як ніколи раніше. Великою мі­рою особливості укр. обра­зотворчого мистецтва XX ст. зумовле­ні іст. обставинами і соц. потрясіннями, що відбувалися в нашій державі.

Упродовж перших трьох десятиліть образотворче мистецтво України розви­валося під знаком кардинальних зру­шень у худ. свідомості, поглядах на завдання та цілі мистецтва. Це був час революційних змін не лише в істо­рії суспільства, а й у культурі. Класич­ні традиції співіснували з пошуками но­вої худ. мови, нових стилів і нап­рямів, засобів худ. вираження.

СТИЛЬ МОДЕРН

На початку століття в Україні, як і в усій Європі, запанував новий худ. стиль - модерн (від фр. новіт­ній, сучасний), останній з великих худ. стилів європ. мис­тецтва. На думку провідників цього стилю, мистецтво передовсім має бути красивим.

Джерело краси вони знаходили в природі. Вільні, невимушені, асиметричні обриси природних форм, насамперед рослинних, відтворювали архітектори, скульптори, живописці, графіки, дизайнери. Вони також вва­жали, що людина і все, що її оточує, -частинки єдиного цілого, що перебува­ють у єдиному космічному колооберті життя, і намагалися передати це у своїх творах.

Головним виразовим засобом у мистецтві модерну була лі­нія — плавна, співуча, звивиста, що "часто підпорядковувала собі всю композиційну будову твору.

Особливого поширення стиль мо­дерн набув в архітектурі. Вулиці бага­тьох укр. міст зберігають за­будову початку минулого століття з характерними ознаками модерну - ви­користанням у декоративному оздобленні будинків вишуканих орнамен­тів з рослинними мотивами, зобра­жень фантастичних тварин, людей, масок, часто - вільним, асиметричним розташуванням елементів.

Одним із найцікавіших, найоригінальніших витворів стилю модерн, справжньою окрасою столиці України є так званий будинок з химерами архітектора Владислава Городецького. Від цієї споруди важко відвести очі. Вона має чітку й раціональну кон­струкцію і прикрашена великою кіль­кістю скульптур - зображеннями ре­альних і фантастичних істот (тварин, птахів, молюсків, риб, русалок, химер), їх автор - київський скульптор іт. походження Еліо Саля.

На поч. XX ст. художники й ар­хітектори працювали над створенням суто укр. нац. сти­лю, що дістав назву укр. мо­дерну.

Найяскравішим прикладом та­ких пошуків є архітектура будинку Полтавського губернського земства, зведеного за проектом арх. Василя Кричевського. У цій кам'яній двоповерховій спо­руді використано елементи укр. нар. архітектури й декора­тивно-ужиткового мистецтва. Увінчують її високі дахи з полив’яної чере­пиці. Фасади прикрашено вишуканим багатоколірним декором. В оздоблен­ні будинку брали участь відомі ху­дожники Опанас Сластіон, Сергій Ва­сильківський, Микола Самокиш, учні Миргородської художньо-промисло­вої школи та опішнянські гончарі.

Живопис і графіка стилю модерн представлені творчістю таких яскра­вих митців, як Михайло Жук, Олекса Новаківський, Абрам Маневич, Геор­гій Нарбут та ін.

Уяву глядача вража­ють живописні полотна А. Маневича «Весна на Куренівці» та «Осінь». У них надзвичайно тонко відтворено стан зображених пір року: весна -тендітна й свіжа, осінь - немов по­лум'я, збурене вітром. Щоб створити відповідний настрій, художник твор­чо трансформував зображення реаль­них дерев, будинків.

Фантазією й багатством оригінальних знахідок позначена творчість видатного укр. графіка Георгія Нарбута (1886-1920). Цьому митцеві притаманні своєрідний стиль і худ. манера оформлення книги. Ретельно вивчивши графіку літер укр. стародруків XVI-XVIII ст., Г. Нарбут розробив новий укр. шрифт, створив багато ілюстрацій до книжок з історії та мистецтва України. Всі во­ни вирізняються глибоким знанням мистецьких традицій і композиційною довершеністю.

АВАНГАРД

Перші десятиріччя XX ст. увійшли в історію св. мистецтва появою принципово нового худ. яви­ща, що дістало назву авангарду (авангардизму). Якнайактивнішу участь у його творенні брали й укр. ху­дожники.

Авангардом прийнято вважати перші течії модер­нізму, які виникли упродовж трьох перших десятиріч.

Йому властиві роз­рив із традиційним досвідом творчос­ті, постійний пошук нових худ. форм як самоцінного явища.

Він заче­пив усі види худ. творчості, але найяскравіше виявився саме в обра­зотворчому мистецтві, давши життя та­ким напрямам, як експресіонізм, ку­бізм, футуризм, сюрреалізм, концеп­туалізм та ін.

Відмітною ознакою модернізму ста­ло виникнення та поширення нового творчого методу - абстракціонізму (від лат. віддалений).

Його ще назива­ють «безпредметним», або «нефігуративним», мистецтвом. Основна ознака абстракціонізму - принципова відмова від зображення реальних предметів і явищ. Твір абстрактного мистецтва створюється за допомогою формальних худ. елементів (кольорової пля­ми, лінії, геометричної або вільної фор­ми, фактури, об'єму тощо). Принцип композиційної побудови може бути як імпульсивно-стихійним, так і раціо­нально впорядкованим.

Отже, абстракціонізм - це не нап­рям і не стиль у мистецтві, а саме творчий метод. Він протилежний фігуративному методу, основою якого є відтворення конкретних життєвих форм. У деяких напрямах образо­творчого мистецтва (наприклад, в екс­пресіонізмі) можуть використовувати­ся обидва методи: як абстрактний, так і фігуративний. Між ними, як між двома протилежними полюсами, про­лягає безмежний простір, в якому від­бувалися творчі пошуки суч. об­разотворчого мистецтва.

Як же сприймати абстрактне мис­тецтво? Для цього слід відкинути сте­реотипи, зрозуміти, що мистецький твір не обов'язково має містити кон­кретну інформацію. Абстрактні твори стимулюють фантазію, викликають певний настрій, емоції, асоціації. Їх потрібно сприймати як музику - по­чуттям. Адже музика - це також абс­трактне мистецтво. Якщо музика тво­риться за допомогою впорядкування першоелементів - звуків, то в живопису цими першоелементами є кольо­ри, форми, лінії.

Одним із перших абстракціоністів був всесвітньовідомий художник Ка­зимир Малевич (1878-1935). Його творчість однаковою мірою належить як укр., так і рос. мистецтву. К. Малевич - основопо­ложник принципово нового мистецько­го напряму - супрематизму (лат, найвищий). Для цього напряму ха­рактерне поєднання найпростіших гео­метричних фігур різних кольорів і розмірів, що складають урівноважені асиметричні композиції, сповнені внутрішнього руху. Метою його були пошуки певних формальних першо­основ світобудови. Найвідоміший твір К. Малевича - знаменитий «Чорний квадрат», однак символом цього напряму і програмним твором митця вва­жають картину «Білий квадрат», в якій поєдналися універсальні, на по­гляд художника, колір і форма.

У своїй творчості К. Малевич не об­межувався абстракціонізмом. Його пензлю належать цікаві фігуративні картини («Червона кіннота», «Селян­ський спас», «Автопортрет» та ін.). У них художник також шукав виразні, ефектні поєднання форми й кольору.

Один із провідних мистецьких на­прямів сучасного образотворчого мис­тецтва минулого століття, що захопив і Україну, - експресіонізм. Художни-ки-експресіоністи намагалися втілити в явищах зовнішнього світу внутрішні душевні поривання. Їхнім творам при­таманні пристрасність, напруженість, загострена емоційність. Джерелом натхнення для багатьох представників цього напряму було мистецтво велико­го гол. живописця Вінсента ван Гога.

Яскраве емоційне враження справ­ляють твори укр. експресіо­ністів Василя Седляра (ілюстрації до «Кобзаря»), Олександра Довгаля («Розподіл пайка»), Мойсея Фрадкіна («Похорон»), Марії Котляревської («Оплакування»), Леопольда Левицького («В'язниця»). Великою енергетичною силою просякнуті абстрактні експресіоністичні твори видатних укр. авангардистів Віктора Пальмова («Спогад про Японію»), Василя Єрмилова («Знамення»).

Експресіонізм залишався одним із провідних худ. напрямів упро­довж усього століття. Розвивається він і в наші дні.

Чи не найпоширенішою модерніст­ською течією в образотворчому мис­тецтві першої чверті XX ст. кубізм (від фр. куб).

На перший пог­ляд, це мистецтво абстрактне та гео­метричне. Проте насправді воно по-новому відображує реальні об'єкти, які нібито «розплющені» на площині полотна так, що різні грані того само­го предмета можна спостерігати під різним кутом зору.

Основоположниками кубізму в жи­вопису були фр. художники Пабло Пікассо та Жорж Брак, у скульптурі – укр. Олександр Архипенко (1887-1964). Творчість цього митця має всесв. значення. Він створив понад тисячу скульптур, чимало з яких виходять за стилістич­ні межі кубізму. Широковідомі твори видатного скульптора - «Мати й дитина», «Карусель IT еро», «Білий торс». «Мадонна», портрети Т. Шев­ченка, І. Франка та ін. О. Архипенко запровадив у мистецтві скульптури ба­гато новацій, які досі використовують скульптори всього світу. Він винайшов рухому скульптуру, що складалася з різноманітних елементів, став вико­ристовувати колір, розширив пластич­ні можливості скульптури введенням наскрізних отворів та увігнутих по­верхонь. Творам майстра притаманні бездоганне відчуття форми, вираз­ність силуетів, вишуканість і гармо­нія. О. Архипенко - одна з найвагомі­ших постатей у мистецтві укр. діаспори.

Кубізмом у 10-20-х роках XX ст. захоплювалося багато укр. митців: Олександра Екстер («Місто»), Олександр Богомазов («Портрет дру­жини»), Володимир Бурлюк («Пор­трет батька»), Лазар Лисицький («Ком­позиція»), Казимир Малевич («Авіа­тор»), Іван Кавалерідзе (пам'ятники Артему в Артемівську і Слов'яногорську) та ін.

Близьким до кубізму був футу­ризм (від лат. майбутнє) - один із провідних напрямів авангарду, запо­чаткований іт. поетом Філіппо Марінетті. Послідовники цього напряму вбачали своє завдання у звільненні від тягаря минулого й ус­лавленні сучасності.

Футуризм швидко набув популяр­ності в Росії та Україні, як у літера­турі, так і в образотворчому мистец­тві (пригадаймо футуристичний період творчості Володимира Маяковського, укр. поета-футуриста Михайля Семенка та ін.). Футуристи бу­ли у захваті від техніки, нових засо­бів пересування та зв'язку й прагну­ли передати ілюзію руху та швидкос­ті. Для досягнення ефекту динаміч­ності вони використовували кутасті форми та різкі контури, поєднували зображення одного предмета в різних положеннях. Футуристи вважали, що під впливом світла й руху тіла втра­чають свою матеріальність. Тому во­ни намагалися створити ілюзію одномоментності дій, які насправді відбу­ваються послідовно.

В Україні цей напрям знайшов роз­виток у творчості Олександри Екстер («Київ, Фундуклеївська уночі», «Рух кольорів»), Олександра Богомазова («Київ, Львівська вулиця», «По­тяг»), Вадима Меллера («Компози­ція»), Давида Бурлюка («Час») та ін.

У поглядах на завдання мистецтва й творчі методи кубісти й футуристи мали багато спільного. Тому вони швидко об'єдналися, утворивши єди­ний напрям - кубофутуризм.

"В образотворчому мистецтві та ар­хітектурі України 10-х поч. 30-х рр. XX ст. вагоме місце посідав конструктивізм (від лат. побудова). Його прихильники - під гаслом «конструювання навколишнього сере­довища»-намагалися досягти під­кресленої простоти, зверталися до імі­тації форм і методів сучасного техно­логічного процесу. Конструктивіст­ська скульптура створювалася безпо­середньо з продуктів промислового виробництва. У живопису аналогічно­го ефекту досягали використанням абстрактних форм і несподіваних фак­тур. Значного поширення конструктивізм набув у декоративно-ужитковому, театрально-декораційному мистецтві, книжковій графіці та дизайні.

Яскравим представником укр. конструктивізму був Василь Єрмилов (1894-1967) - талановитий майстер композиції.

Його сміливі но­ваторські твори «Арлекін», «Портрет художника О. Почтенного», «Гітара», «Композиція з літерами» приваблю­ють довершеною гармонійністю побу­дови.

Загалом напрямів було набагато більше, оскільки авангардизм - це надзвичайно об'ємне та різноманітне явище.

У чому полягало його значення? Чи немає перебільшення в тому, що авангардизм вважають великим?

При­хильники цього напряму довели, що мистецтво може і має право бути різ­ним, що творчий пошук не знає обме­жень.

І хоч укр. авангард на початку 30-х рр. було заборонено, він залишив яскравий слід у вітч. мистецтві.

Його ідеї та знахідки використовують суч. укр. художники, які працюють в умовах повної свободи творчості.

ШКОЛА УКР. МОНУМЕНТАЛІСТІВ М. БОЙЧУКА

Одним із наймасштабніших, найва­гоміших явищ у барвистому калейдо­скопі укр. образотворчого мис­тецтва початку століття була творчість видатного укр. художника Михайла Бойчука (1882-1939) та його послідовників. Це явище дістало назву «бойчукізм», хоча сам М. Бойчук і його учні називали себе «шко­лою укр. монументалістів».

Творчі зусилля школи укр. монументалістів були спрямовані на пошуки суч. стилю вітч. мистецтва, який би ґрунтувався на національних традиціях і водночас пере­бував на рівні новітніх досягнень св. культури.

М. Бойчук звернувся до віз. витоків укр. культури, до традицій середньовічних фресок, іконопису, нар. творчості. Май­стра приваблювали лаконічність вира­ження, підпорядкованість худ. засобів ідеї, продуманість побудови, гармонійність барв, відсутність зай­вих деталей, виразність силуетів, спі­вучість ліній. Саме лінії М. Бойчук відводив найважливішу роль з-поміж інших засобів худ. мови.

Бойчуківці виконали три великі монументальні розписи Луцьких ка­зарм у Києві, санаторію поблизу Оде­си та Червонозаводського театру в Харкові. Однак у 30-ті рр., коли творчість бойчуківців оголосили ідей­но ворожою рад. владі, усіх їх було знищено.

Така сама доля спітка­ла й більшість станкових творів пред­ставників цієї школи. Уявлення про них можна дістати з невеликої кількості фотографій та картин, які чудом уціліли.

Одна з таких картин - «Біля яблу­ні» - написана Тимофієм Бойчуком (1896-1922), меншим братом М. Бойчука. В її худ. вирішенні витримано всі принципи мистецтва бой­чуківців. Сюжет твору (збирання яблук) має другорядне значення. Головна ідея – єдність Усесвіту, гармонія між людиною та природою. У центрі композиції зображено яблуню, що є втіленням правічного символу - «дерева життя», основи Всесвіту. Обабіч неї - постаті жінок, які зривають яб­лука. Жінки заглиблені у себе, їхні рухи плавні та сповільнені. За ними розгортається краєвид з низьким обрі­єм, що створює враження безмежнос­ті простору. Дійство відбувається немов в іншому вимірі, підносячи уяву глядача над буденністю.

В умовах тоталітарного режиму бойчуківці були приречені. Сталін­ська держ. політика обернулася трагедією для укр. культури. Провідні бойчуківці - сам Михайло Бойчук, його брат Тимофій, дружина Софія Налепинська-Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка - 1937 р. були розстріляні.

Однак ідеї майстра продовжували жити у творчості його учнів, яким по­щастило вціліти, та учнів його учнів.

Це Оксана Павленко, Олексій Крав­ченко, Ярослава Музика, Микола Федюк, Олександр Довгаль, Григорій Синиця;

у діаспорі - Святослав Гординський та ін.

Нині молоді митці, прагнучи відродження укр. мистецтва, дедалі більше цікавляться бойчукізмом.

РЕАЛІСТИЧНА ТРАДИЦІЯ У РОЗВИТКУ

Поряд із новітніми течіями розви­валося традиційне реалістичне мис­тецтво і традиційні жанри: історич­ний, побутовий, портрет, пейзаж, на­тюрморт. Багато художників-реалістів захоплювалося й авангардними пошуками. Така взаємодія розширю­вала та збагачувала діапазон їхньої творчості, стимулювала до пошуків більшої виразності худ. вті­лення задуму.

На початку століття розквітає твор­чість видатного укр. живо­писця Олександра Мурашка (1875-1919). Сильний вплив на художника справило європ., передусім фр., мистецтво з його свободою творчості й духом експериментатор­ства. У своїх творах митець прагнув якнайбільшої колористичної вираз­ності, розширення можливостей вико­ристання кольору як основного зобра­жального засобу. У молоді роки О. Мурашко певний час жив у Парижі, де досяг визнання, и став відомим європ. художником. У цей пе­ріод він створив такі полотна, як «На вулицях Парижа», «Паризьке кафе», «Дівчина в червоному капелюсі».

Після повернення на батьківщину художника захопила стихія кольору в нар. житті, його багатобарв­ність, оптимістична піднесеність. Це знайшло відображення у творах «Ка­русель», «Неділя». Розв'язанню суто живописних завдань, пошукові ефект­ного колориту присвячено картини майстра «Продавщиця квітів», «Ве­чірні рефлекси», «У човні». Посилена увага до кольору аж ніяк не применшувала, а, навпаки, поси­лювала психологічну глибину образів на полотнах митця. Яскраве свідчення цього - картина «Селянська родина». На ній зображено сім'ю: стареньких, виснажених життям,натруджених батька й матір і молоду дочку, сором'язливу, з тривогою в очах.

Саме в портретному жанрі блискуче виявився талант О. Мурашка як коло­риста і як психолога. До шедеврів цього жанру належать уже згадувана «Дівчина в червоному капелюсі», пор­трети М. Мурашка, Б. Кустодієва, ав­топортрет і багато інших творів.

О. Мурашко був одним із заснов­ників Укр. академії мистецтв.

Життя художника обірвалося тра­гічно, на злеті життєвих і творчих сил. Під час більшовицького терору 1919 р. видатного укр. живописця було вбито в Києві.

Вагомим внеском в укр. мис­тецтво стала творчість Івана Іжакевича (1864-1962). Він працював у галузі станкового, монументально-декора­тивного і театрально-декораційного мистецтва, однак найбільшого визнан­ня здобув як графік, ілюстратор книг і журналів. Художник добре знав іс­торію, життя й побут народу. Саме ці теми були провідними в його творчос­ті. Він створив серію малюнків з істо­рії, життя та побуту укр. на­роду, у 1907 р. написав цікаву картину «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Дибідь», працював над ілюстраціями до творів Т. Шевченка, І. Франка, ін­ших письменників. Творчість худож­ника охоплювала широке коло тем.

Життю селян присвячено картини «Укр. косар», «На Дніпрі», «Біля кузні». Іст. минуле укр. народу, славне запорізьке козацтво знайшли відображення у графічних творах «У засаді», «Запорожці готуються в похід» та ін.

У 1900-х роках розпочався творчий шлях талановитого живописця Фотія Красицького (1873-1944), який пра­цював переважно у побутовому та іст. жанрах. Одне з найвідоміших його полотен — «Гість із Запоріжжя». У ньому переплелися обидва улюбле­ні жанри художника: побутовий та іс­торичний. На картині зображено сце­ну з життя укр. народу часів козаччини. Проте це не якась визнач­на іст. подія, не баталія, а фрагмент з мирного буденного життя: старий дідусь, у минулому також за­порожець, бабуся й онук приймають на пасіці запорозького козака, який розповідає їм цікаві історії.

На зламі століть на худ. арену вийшов видатний укр. живо­писець Федір Кричевський (1879-1947). Найвідоміші картини, написа­ні ним у ранній період творчості, -«Наречена» та «Три віки» (або «Три покоління»). Картина «Наречена» -велика багатофігурна композиція, на якій відтворено сцену вбирання моло­дої до весілля. «Три віки» - картина маленьких розмірів. На ній зображе­но обличчя трьох жінок різного віку: юної дівчини, зрілої жінки й старень­кої бабусі. Хоч обидва полотна різні за розміром, вони монументальні за своєю внутрішньою сутністю. На обох картинах відтворено цілісні, сильні, красиві натури. Відповідним є й характер живопису - вільний, силь­ний, декоративний, позбавлений зай­вих деталей.

Ф. Кричевський і сам був такою людиною: красивою фізично і духов­но, сильною, цілісною. У своїх образах він втілював кращі риси українського нац. характеру. Він ніколи не писав людей слабких, сен­тиментальних, дріб'язкових. Його ге­рої - представники нової доби: жит­тєрадісні, сильні, діяльні, масштабні й багатогранні.

Розквіт творчості Ф. Кричевського припадає на 20-ті роки. У цей період він створив свій найвизначніший твір - триптих «Життя», присвячений філо­софському осмисленню життя в різ­них його виявах, як світлих і радіс­них, так і сумних. Ліва частина трип­тиха називається «Кохання». Це те, що дає всьому початок, породжує життя. Права частина - «Повернен­ня». На ній зображено стареньких батьків, що зустрічають солдата, який повернувся додому без ноги, але з Геор­гіївським хрестом на грудях. Це - сумний, драматичний бік життя. Най­більша, центр. частина триптиха називається «Сім'я». Вона є як ком­позиційним, так і змістовим центром усього триптиха. У ній оспівано сім'ю як головну цінність людського життя, що об'єднує людей і в радості, і в го­рі, дає сили жити. Живопис цього тво­ру, побудова композиції, велика роль лінії наближають його до монумен­тального мистецтва, до фрески. І хоча Ф. Кричевський формально не нале­жав до кола бойчуківців, у триптиху «Життя» принципи їхньої творчості знайшли яскраве втілення. Серед ін­ших визначних творів митця цього пе­ріоду - портрет Т. Шевченка та «Авто­портрет у білому кожусі».

На початок століття припадає роз­квіт творчості видатного західноукр. художника Івана Труша (1869-1941). Найзначніше місце в його доробку посідає пейзажний жанр. Найвідоміші пейзажі - «Луки і поля», «Самотня сосна», «Сосни», «Старі пні», «Захід сонця в лісі». Але понад усе майстра приваблювала природа Карпат, життя та звичаї їх мешканців. Цій тематиці присвячено полотна «Гагілки», «Гуцулка з дити­ною», «Трембіта», «Пралі», «Йордан па Гуцульщині», «Сільський госпо­дар». Іван Труш уславився також як портретист. Він створив серію бли­скучих портретів діячів укр. культури: І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки.

Вагомий внесок в укр. обра­зотворче мистецтво західноукр. художниці - живописця і графіка - Олени Кульчицької (1877-1967), митця високої професійної культури. Головною темою її творчості була при­рода в різні пори року, а також життя західноукр. селянства. Серед кращих живописних полотен худож­ниці - «Діти на леваді», «Жнива», «Діти зі свічками».

О. Кульчицька створила серії акварелей «Нар. ар­хітектура зах. областей Украї­ни», «Нар. одяг зах. обла­стей України», гравюри «Бідні діти», «Довбуш», ілюструвала твори М. Ко­цюбинського та І. Франка.

Основоположником укр. батального жанру вважають видатного живописця Миколу Самокиша (I860— 1944). Він писав картини на теми виз­в. війни укр. народу XVII ст., гром. війни. Широ­ковідомі його твори «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Бій під Жовтими Водами», «У розвідці», «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким», «Бій Богуна з Чернець­ким» та ін. М. Самокиш - майстер ве­ликої багатофігурної картини. Він майстерно зображував людей і коней у найрізноманітніших ракурсах, створю­ючи відчуття динамічного руху.

Неповторна індивідуальність прита­манна творам Анатолія Петрицького (1895-1964) - живописця, графіка і художника театру. Він віддав належне авангардним пошукам у мистецтві. Се­ред живописних творів митця 20-х рр. найзначнішим є полотно «Інвалі­ди», в якому з вражаючою гостротою й неликою внутрішньою експресією відображено трагічні наслідки війни у долях людей. Ця картина має антиво­єнне та глибоко гуманістичне звучання. А. Петрицький - майстер пейзажного та портретного жанрів. У 20-х - на по­ч. 30-х років він створив галерею портретів діячів укр. культури: і композитора П. Козицького, письменників М. Семенка, Я. Савченка, П. Усенка, Остапа Вишні, П. Тичини та ін. (загалом близько 150). Портрети А. Петрицького вирізняються унікаль­ною гостротою образного бачення та сміливістю формального вирішення. Згодом багатьох з його героїв було реп­ресовано, а їхні портрети спалено. Ли­ше частина з них збереглася в муз. фондах та приватних колекціях, від деяких залишилися тільки фотогра­фії. Тому ці твори мають для нас особ­ливу цінність.

А. Петрицький належить до тих художників, які здійснили переворот у театрально-декораційному мистецтві. Він створював рухомі-об'ємні декора­ції, використовував як худ. еле­мент освітлювальні ефекти. Його де­корації та костюми вирізняються яскравою декоративністю та глибоким розумінням символічності, умовності театр. мови.

Поряд з А. Петрицьким помітну роль у розвитку укр. театраль­но-декораційного мистецтва відіграли В. Меллер, О. Екстер та О. Хвостенко-Хвостов.

У першому десятилітті XX ст. роз­почав творчий шлях один із найціка­віших укр. скульпторів Іван Кавалерідзе (1887-1978) - людина великого обдаровання і надзвичайно широкого творчого діапазону. І. Кава­лерідзе був не лише скульптором, а й кінорежисером і драматургом. Він ус­пішно працював у жанрі портрета та монументальної скульптури. Першим значним твором скульптора став' пам'ятник княгині Ользі у Києві, зруйнований у 1923 р. (нещодавно його було відновлено). Для ран. пе­ріоду творчості майстра характерна класична манера виконання та пошу­ки чіткої, лаконічної і виразної худ. форми. Надзвичайно плідни­ми у творчій біографії митця були 20-ті роки. У цей період він створив пам'ятники Т. Шевченку в Полтаві та Сумах, Г. Сковороді у Лохвиці, Арте­му в містах Артемівську та Слов'яногорську. Скульптор сміливо експери­ментував, був активним учасником укр. мистецького авангарду, захоплювався таким модерністським напрямом, як кубізм.

Шейко

УКР. КУЛЬТУРА ДОБИ РЕВОЛЮЦІЙ ТА ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Історія укр. культури XX ст. - це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносв. культ. процесу, а, з іншого, - у воєнних та сусп.-політ. колізіях ламав фун­даментальні засади нац.-нар. буття, нищив витвори культури й самих її носіїв - як творців матер. добробуту, так і представників дух. сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо.

XXст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби нац. відродження 10-20-х рр. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.

Історія укр. культури XX ст. — це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, іст. пам'яті, мистецьких надбань минулих часівта до витворення нових культ. цінностей, які б несли в собі неповторний нац. образ світу.

Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, із яких виходив розвиток культури України в подальші часи. Саметоді виявилися прин­ципово нові важелі культ. процесу, які набувають дедалі більшого значення в суч. умовах.

Розвиток промисловості, нові наук. відкриття спричинювали прискорення техн. прогресу, впливали на повсякденне життя укр. народу. Суттєвою особливістю сусп. побуту став заг. потяг народу до знань, освіти, мистецт­ва; підвищується нац. свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією та культурою. У цей час виникають нові недільні школи й курси, нар. бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, нар. університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися поліпшити організацію шкільної справи.

Формувалася мережа професійно-технічних закладів та курсів. Вища освіта залишалася під всебічним контролем та наглядом рос. й австро-уг. урядів, викладання укр. мовою практично не велося. Незадовільний стан освіти і потяг народу до культури активізували діяльність гром. організацій та закладів поза­шкільної освіти. Великим впливом користувалися Харк. та Київ. товариства грамотності. Вони відкривали недільні школи, нар. бібліотеки-читальні, проводили читання, наук.-популярні лекції, концерти й театралізовані вистави, займалися ви­давничою справою.

У Зах. Україні поширювалася діяльність «просвіт». На східноукр. зем­лях «просвіти» виникли під час революції 1905-1907 pp. у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі (всього 9 «просвіт» із 30 філіями). Тут діяльність «просвіт» булатісно пов'язана з рев., нац.-визв. боротьбою, що зумовило активну участьу цих організаціях опозиційних до царату діячів культури. Так, черніг. «просвіту» очолював М. Коцюбинський. Головна відмінність між східно-галицькими та наддніпрянськими «просвітами» полягала втому, що перші були централізованими, а другі працювали автономно. Крім того, західноукр. «просвіти» намагалися стояти осторонь політики, тоді як в Рос. імперії в них ви­являлася тенденція до політизації.

Своїм гол. завданням «просвіти» вважали друкування книжок для народу, чи­тання лекцій, здійснення театр. постановок, боротьбу за викладання укр. мовою в школах, відкриття бібліотек тощо. Більшість східноукр. «просвіт» після столипінського циркуляра 1910 р. було закрито.

На поч. XX ст. у Зах. Україні виник ще один напрям нац.-культ. роботи — січовий рух. «Січовики» відроджували традиції запорізької військової справи, пропагували укр. нац. символіку (малинові козацькі корогви, жовто-синій прапор) і козацьку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. В 1908 р. засновник січового руху К. Трильовський організував Крайовий Січо­вий Комітет, реорганізований у 1912 р. в Укр. Січовий Союз. Так культурно-освітня діяльність набувала певного політ. забарвлення.

Досить розбіжною залишалась ситуація з укр. книгодрукарством і періо­д. виданнями на Сході й Заході України.

В Галичині виходила знач на кількість газет та часописів укр. мовою — журнали «Літературно-науковий вісник» (1898-1914 pp.), «МолодаУкраїна» (1900-1903 pp.), «Артистичний вісник» (1905 p.), га­зети «Діло», «Воля» та ін. Деякі видання навіть одержували держ. грошові субсидії. Львів кін. XIX – поч. XX ст. був найпотужнішим у світі центром укр. книговидавництва.

На Сході України, де друкування укр. мовою залишалося під забороною до 1905 р., лише під час революції виникло багато україномовних видань: «Хлібороб», «Рада», «Нова громада». З наступом реакції переважна більшість цих видань припинила існування. Але в Києві почалося видання «Літературно-наук. вісника» під редакцією М. Грушевського. Нац.-культ. проблематику розкривав на своїх шпальтах журнал «Укр. хата». В Москві в 1912-1917 pp. існував часопис «Украинская жизнь», редагований С. Петлюрою та О. Саліковським. Нелегально роз­повсюджувалися видання різних заборонених політ. партій.

Помітний внесок у розвиток науки, популяризацію позитивних знань робили наук. товариства. При Харк. університеті діяло 8 таких товариств. Пропагандою техн. знань займалися філії Рос. техн. товариства в Києві, Одесі, Хар­кові та інших містах.

У 1910р. засноване київ. товариство охорони пам'яток старо­вини та мистецтва, яке проводило археологічні розкопки, вивчало арх. документи тощо.

У 1907 р. у Києві існувало Укр. наук. товариство, що опікувалося розробкою та популяризацією укр. мовою різних галузей науки.

На поч. XX ст. церква в Україні продовжувала відігравати вел. роль у побуті та культ. житті, в поширенні освіти, підтримці фундаментальних засад сусп. устрою. Церковне життя Сх. України було повністю підпорядковане Рос. («Руській») православній церкві —держ. церкві імперії. Але заклики до нац. оновлення, демократизації реліг. життя, повернення до іст.традицій укр. церкви постійно лунали зі сторінок ліберальних видань.

У Галичині уніатське духовенство продовжувало відігравати важливу роль у культ. та нац. житті народу, обстоюючи культ. вартість укр. мови, нар. звичаїв, необхідність поширення освіти. Непересічне значення для За­х. України мала діяльність митрополита Андрія Шептицького, який активно підтри­мував ідею державності й намагався її здійснити.

Мистецьке життя України розвивалося бурхливо, закладаючи підвалини нового на­ц.-культ. відродження.

Період 1905-1914 pp. був часом піднесення укр. мистецтва, добою заг. зростання худ. майстерності, плідного за­вершення творчої діяльності таких корифеїв нац. культури, як І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський, М. Лисенко.

Зростала нова генерація митців: визнач­них письменників В. Стефаника, В. Винниченка,Л. Мартовича,О. Олеся та ін., худож­ників М. Самокиша, О. Мурашка, Г. Нарбута, композиторів К. Стеценка, С Людкевича.

Постійні творчі зв'язки єднали в культ. відношенні політично та економічно розірвані Схід і Захід України.

Нові мистецькі течії, тяжіння до формального пошуку, характерні загалом для початку XX ст., виявлялися на Україні в специфічних формах, пов'язаних з поглибленим вивченням та застосуванням фольклорних традицій. Ста­новлення мистецьких угруповань, які конкурували між собою, було передумовою вільного творчого розвитку, плюралізму стилів і течій, без якого немає плідного худ. життя.

Освіта

Центральна Рада проводила свою політику на ниві культури.

Система шкільної ос­віти, яка дісталася у спадок від Російської імперії, в 1917 р. була досить складною. Нижчі початкові навч. заклади охоплювали парафіяльні школи, сільські двокласні шко­ли. Далі освіта продовжувалася у вищих початкових та сер. навч. закладах: реальних школах (6 класів), дух. семінаріях, кадетських корпусах, комерційних, єпархіальних школах, жін. гімназіях, дівочих інститутах, сер. чоловічих шко­лах, вчительських семінаріях, церковно-учительських школах. Ці та інші просвітні ус­танови були підпорядковані різним відомствам, а музичні, театральні, мистецтвознавчі навч. заклади — секретарству внутрішніх справ.

У перші післярев. дні Тимч. уряд у первинному пориві демократизації схвалив діяльність у напрямі українізації школи.

Центр дозволив у повітах і волостях, де мешкає переважно укр. населення, відкривати укр. школи із забезпечен­ням прав меншин.

Рос. мова мала викладатися з другого року навчання як обов'язковий предмет.

У вищій школі Петроград пропонував створити кафедри укр. мови, укр. історії, укр. літератури та укр. права, а в учительсь­ких семінаріях та інститутах ввести предмети укр. мови, літератури, історії і гео­графії. За рішенням міс. думи в Києві розпочалося навчання укр. мовою в школі ім. М. Грушевського, а для подальшої українізації київ. шкіл міс. шк. комісія утворила спец. підкомісію, до якої ввійшли М. Грушевський та І. Стешенко. Активізувало роботу створене ще до революції 'Товариство шк. освіти, яке розпочало підготовку Всеукр. педаг. з'їзду. 18 березня в Києві відкрилась перша укр. гімназія. Її директором став відомий педагог П. Холодний.

Велику роль в українізації школ и і освіти взагалі відіграли І Всеукр. педаг. з'їзд (квітень 1917 р.) та 11 Всеукр. вчительський з'їзд (серпень 1917 р.). Організацію їх проведення взяли на себе Товариство шк. освіти на чолі з П. Холод­ним, а потім Ген. секретарство освіти на чолі з І. Стешенком. Згідно з рішенням першого з'їзду при У ЦР почала працювати шк. рада, а при Комітеті У ЦР — шк. комісія. У губерніях та повітах передбачалось організовувати українознавчі бібліотеки, відкрити курси для підготовки лекторів та літні вчительські курси, а також повітові курси з українознавства для нар. вчителів майже в усіх повітових містах, підгото­вити підручники для нар. школи, видрукувати укр. термінологію з арифме­тики, географії та граматики. Повна свобода вчителю надавалась у справі вибору підруч­ників або методу навчання. Українізація поч. шкіл розпочиналасьз вересня 1917 р. Учні першого року мали вивчати всі предмети за підручниками, пристосованими до діалекту тієї чи іншої місцевості, а другого — за підручниками, написаними літ. укр. мовою. Рос. мова як один із предметів вводилась з третього року навчання. Але навряд чи можна вважати дем. рішення І з'їзду про звільнення зі шкіл осіб, які не були прихильниками українізації.

Щодо гімназій і сер. шкіл, то в них могли спільно навчатися хлопці та дівчата, переважно за гроші держ. казни.

Тут українізація поширювалась лише на гімназії, які працювали в регіонах, населених «цілком укр. людністю», але повне їх переведення на укр. мову навчання було передбачене через два роки. Вивчення укр. мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх сер. школах і гімна­зіях. Не забороняли відкривати в них за вимогою батьків-неукраїнців класи з рос. мовою навчання, а в рос. гімназіях, де українці складали меншість,— класи з укр. мовою викладання. На шк. раду при УЦР покладався обов'язок по­вернути в Україну з Росії укр. вчителів, забезпечивши їм відповідні посади.

Дуже важливими рішеннями повноважних представників учительства були вимоги перевезення в Україну нац. документів з ін. архівів і зосередження їх у єдиному архіві, а також про зібрання у Нац. музеї предметів укр. ста­ровини, які були вивезені за кордон.

Гасла створення єдиної нац.-дем. школи переважали і на серпневому вчительському з'їзді. Одностайно були підтри­мані пропозиції про право всіх громадян на безкоштовну освіту із забезпеченням учнів підручниками, одягом та харчуванням, про обов'язковість і світський характер освіти. Єдина школа утворювалась як семирічна нар. загальноосвітня школа, методологіч­но побудована на спостереженнях та уявленнях з навколишнього життя. По закінченні семирічної школи юнаки та дівчата могли продовжити навчанняу гімназії або технічній школі. Передбачали відкрити з осені 1917 р. Укр. нар. університету Києві з фундаментальною бібліотекою та іншим належним оснащенням для підготовки нових наук. сил у справі українізації освіти. З цією метою закладали організації «Про­світи» у селах, засновували вчительські спілки в повітах, готували кадри лекторів та інструкторів з освітніх справ, для чого в Києві мала бути організована наук.-педаг. академія. Влітку в повітах організовували півторамісячні педаг. курси.

З появою Ген. секретарства нар. освіти вдосконалювалося управління школою. При багатьох школах створювали укр. дитячі нар. садки. Вчительсь­ка громадськість протистояла русифікаторській активності деяких земств і урядових інституцій, відкривала книгарні, читальні, організовувала інтернати для дітей селян, гуртки самоосвіти, клуби, каси товариської допомоги. Подекуди земства і міські управи засновували стипендії для талановитих дітей бідних батьків.

Після жовтневих подій у Росії ген. секретар освіти І. Стешенко звернувся до всіх педагогів-українців, що мешкали поза Україною, з проханням повернутися на батьківщинудля роботи в українізованих гімназіях та школах. Багато таких вчителів повернулося в Україну. Секретарство також почало створювати вечірні курси для неписьменних дорослих. Участьу цій справі брали місц. органи самоврядування, просвітні установи, меценати, які організовували навч. процес.

Всеукр. вчительська спілка почала видавати загальнопедаг. журнал «Вільна укр. школа». На його шпальтах мали висвітлюватися найновіші течії в європ. педагогіці, діяльність секретарства освіти з організації нової школи, її стосунки з учителями, учнями, батьками, питання дошк. виховання, проблеми нижчої, сер. та вищої шкіл, програми і розклади предметів, методики викладання в гімназіях та рос. школах, організація позашк. освіти тощо. Цінним було й те, що більшість просвітницького керівництва УЦР розуміла, що громадянами вільної Укр. республіки не можна керувати згори, категоричними веліннями; так само й нова школа повинна керуватися самою громадою, в інтересах якої вона виховує май­бутніх громадян». Шк. самоуправління будувалося на найдемократичніших заса­дах і повинно було відповідати обсягу компетенції громадської освітньої самоуправи.

У грудні в Києві було проведено нараду з питань організації шк. справи. В центрі уваги були проблеми організації управління нар. освітою на місцях, форми і умови участі центр. влади в ній, націоналізація школи, проведення в життя прин­ципів її єдності і автономії. На нараді жваво обговорювали питання компетенції земств, стосунків між земством і містом щодо школи, роль у цій справі учительських органі­зацій, відділів нар. освіти, шк. рад, інститутів інструкторів, порядок надання учительських посад, підготовка працівників нар. освіти для земської та міс. служби. Багато цікавих пропозицій було висловлено щодо посилення впливу на освіту з боку музеїв, видавництв, інформ. бюро. Найважливіше місце при обговоренні посідали питання мови викладання, ролі нац. організацій та нац. мен­шин у керівництві школами, компетенції педаг. колегій.

Секретарство освіти зосереджувало у себе всі відомості щодо кожної укр. гімназії, зокрема, на чиї кошти існує, чи має повні права, в якому приміщенні розташо­вується, скільки відкрито класів і скільки в них дітей, хто і з яким освітнім рівнем працює, який розклад предметів, які з них не забезпечені вчителями. В той тривожний час такі «дрібниці» конче потрібні були Ген. секретарству для вироблення пра­вильної освітньої політики.

Дем. характер мала українізація вищої школи. Зазвичай, у вищих на­вч. закладах вводилася мішана мова викладання.

Вчительство звернулося до УЦР з проханням заохочувати професорів до читання курсів укр. мовою. У вищих школах дозволялось відкривати кафедри історії України, укр. літератури, мови та укр. права. Передбачалося також заснування кафедри історії укр. етнографії та історії укр. науки.

За рішенням Ген. секретаріату 5 жовтня 1917 р. був відкритий Київський укр. нар. університет з історико-філологічним, фізико-математичним і правовим факультетами. До нього приймали осіб обох статей, будь-якої національності, які представляли атестати або свідоцтва зрілості. На урочистому відкритті університету І. Огієнко виголосив славнозвісну промову «Укр. культура».

У добу діяльності УЦР відбулося також відкриття Київ. географ. інсти­туту, Київ. юр. інституту, Херсонського пед. інституту та дея­ких інших вищих навч. закладів. У жовтні 1917р. було вирішено створити Кам'янець-Подільський укр. нар. університет. Але подальші події склалися так, що університет було відкрито лише за часів гетьманату.

5 грудня рішенням УЦР у Києві було засновано Укр. Академію мистецтв, яка давала вищу худ. освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравю­ри, худ. промислів, а також мала сприяти заснуванню і підтриманню худ. шкіл в Україні.

Вищий мистецький курс могли освоювати чоловіки і жінки, незалежно від нац-сті, віри і віку. Особи, що закінчили сер. мистецькі школи, зарахову­валися у дійсні студенти без іспитів. У цю категорію могли потрапити і випускники вищих спец. шкіл за фахом «будівництво», але після складання іспитів з малю­вання і з історії та теорії мистецтва. Незаможним студентам призначалися стипендії. Навчання проводилось в майстернях професорів за їх власними методами.

Управління Академією здійснювала рада на чолі з ректором, до складу якої входили професори, академіки і по одному представникові від кожних 50 студентів. Останнім було надано право утворювати власні товариства. Ректора обирали на три роки, профе­сорів— на п'ять. Перший професорський склад підлягав затвердженню Ген. секретаріату, а в подальшому ці питання мали вирішуватися цілком автономно. Профе­сори не мали права викладання в ін. школах. Рада могла обирати почесних академіків зі свого складу. Бібліотека і галерея Академії одержували книжки, картини, креслення, малюнки без мита, а укр. друкарі зобов'язані були забезпечувати їх виданими примірниками з фаху навчання студентів. Першим ректором Академії став видатний укр. живописець Ф. Кричевський, який на той час викладав у Київ. худ. училищі. Серед професорів Академії були такі відомі митці, як М. Бойчук, М.Жук, В. Кричевський,О. Мурашко, Г. Нарбут, Л. Крамаренко та ін. Багато з числа перших студентів (Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко) стали в подальшому відомими майстрами.

Розвивалися українізаційні процеси такожу галузі науки.

Вже в березні 1917р. М. Грушевський на засіданні Укр. наук. товариства (УНТ) поставив питання про створення Академії наук України. 29 березня було створено комісію з розробки її статуту, а саме наук. товариство ставало неформальною, ареальною Академією наук республіки.

УНТ як дітище голови Центральної Ради вважало своїм гол. завданням украї­нізацію науки. Тут за доби УНТ виникли іст., філологічна, природничо-технічна, мед., статистико-ек. і етнограф. комісії. В УНТ активно співпрацювали Д. Багалій, М. Біленківський, М. Возняк, О. Єфименко, В. Іконніков, М. Команін, О.Левицький, С.Маслов, В. Перетцта інші видатні укр. науковці.

Наприкінці квітня 1917р. міністерство внутр. справ звернулося до всіх губ., повітових, нар. і міс. управ України з повідомленням про заснування Укр. нац. бібліотеки та Укр. архіву із закликом надіслати для них по 5 примірників всіх книг, брошур, відозв, оголошень, плакатів тощо. Ініціатором ство­рення цих закладів було Мін. освіти, зокрема його бібліотечно-архівний відділ.

За час існування УЦР в Україні були видані твори П. Гулака-Артемовського, при­казки Є. Гребінки, праці Б. Грінченка, Г. Коваленка, А. Кащенка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, переклади укр. мовою творів М. Гоголя, І. Тургенева тощо.

У складі міністерства освіти було створено театр. відділ, муз. відділ, відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва, архівно-бібліот. відділ. Останній дуже ретельно збирав брошури, газети, плакати, афіші, інші друк. матеріали та докумен­ти. Театр. відділ у сер. січня в Києві відкрив режисерські курси для нар. театрів. Повний курс було розраховано надва семестри. За ініціативою відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва уряд УНР відразу після видання 3 Універсалу закликав всіх губ. і повітових комісарів вжити рішучих заходів до припинення вандаліз­му. Волосним управам та сіл. комітетам було доручено взяти під свою опіку всі пам'ятки старовини і мистецтва, які проголошувалися віднині власністю укр. народу. Місцева влада повинна була переслати або перевезти такі пам'ятки з маєтків, де вони підлягали загрозі винищення, до вел. міст, що мало б забезпечити їх охорону. Міністерство надавало посильну допомогу Житом., Кам'янець-Поділ., Єлізаветградському, Катеринославському, Одес., Полт. та іншим краєзнавчим та іст. музеям.

Свіжий подих у театр. життя за доби Централь­ної ради вносили як досвідчені колективи (театр «Соловцов», театр М. Садовського, театр «Студіо», Одеська, Київ., Харк. опери, Харк. міський, Маріу­польський драм. та ін. театри), так, скажімо, і Молодий театр у Києві. Він виник за ініціативи актора театру М. Садовського Леся Курбаса. Цей колектив разом з театром М. Садовського в квітні 1917 р. з метою підвищення худ. рівня укр. театру створив товариство «Нац. театр», до якого увійшли П. Саксаганський, М. Садовський, М. Старицька, Л. Курбас, І.Мар'яненко, С.Васильченко, О.Олесь, В.Кричевський, М. Жук та інші видатні укр. актори, режисери, письменники, драматурги, художники і композитори.

Влітку 1917 р. члени названого товариства створили Нац. зразковий театр, який працював у Троїцькому нар. домі і ставив укр. та св. класику за участю І. Мар'яненка, Д.Антоновича, Г. Борисоглібської, Ф. Левицького, тобто цілої плеяди блискучих майстрів укр. сцени.

На заході України продовжували свої культ. починання укр. січові стрільці та Союз визволення України.

Навесні 1917р. група укр. полонених була відряд­жена в зону нім. окупації для ведення культурно-нац. роботи. Протягом літа й осені 1918 р. січові стрільці організували близько ста нар. шкіл, видали кілька підручників, заснували тижневик «Рідне слово».

Після Жовтневої революції та розгону Всерос. Установчих зборів у Петро­граді й втрати можливості утворення коаліційного центр. уряду Центральна Рада видає 4 Універсал 9 (22) січня 1918 p., яким проголошує повну держ. незалежність У Н Р.

Одночасно відозва Нар. Секретаріату закликала робітників і селян до бо­ротьби проти Центральної Ради та білогвардійців.

В Україні почалася гром. війна. Ця ситуація зумовила падіння Центральної Ради, а у квітні кол. царський генерал П. Скоропадський був проголошений гетьманом України.

Реставруючи старий соц.-ек. лад, гетьм. уряд, водночас, на­магався засвідчити свою відданість «укр. справі», широко залучаючи зовн. форми часів старої гетьманщини — назви установ, нац. символіку, коз. елементи у військ. строях та ін. Все це надавало гетьманщині в 1918 р. своєрідного забарвлення. Гетьм. уряд проводив у життя досить значну кількість починань на ниві культури, але дещо з того було започатковано іншими сусп. силами в інших політ. умовах. Так, Г. Нарбут продовжував розробку укр. держ. емблематики, розпочату в добу Центральної Ради, але при цьому глибоко зневажив новий уряд: він називав гетьм. «лжеклейноди» «гидкою блевотою». Навіть посада ректо­ра Академії мистецтв не завадила йому стати автором глузливого сатиричного образу старосвітського укр. хуторянина Луки Гарбузова і карикатури «Пес Мочащий», спрямованих проти гетьмана і Петлюри.

У жовтні 1918 р. Київ. укр. нар. університет був перетворений на Київ. держ. укр. університет.

27 жовтня відбулося відкриття пам'ят­ника Т. Шевченку в повітовому місті Ромни на Полтавщині (скульпторі. Кавалерідзе).

У листопаді 1918 р. було офіційно оголошено утворення Укр. академії наук. Пре­зидентом-головою УАН обрано визначного вченого В. Вернадського, секретарем став видатний наук.ць і діяч культури А. Кримський.

Державно-правове регулювання розвитку культури того періоду здійснювало міністерство нар. освіти, яке з 21 червня 1918 р. стало називатися міністерством нар. освіти та мистецтва, і гол. управління мистецтва та нац. культури при ньому.

До його складу входили відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва, театральний і музичний відділи.

Однією з найважливіших ділянок відділу охорони па­м'яток старовини і мистецтва було керівництво муз. справою. За доби Укр. держави тут діяли всі 36 музеїв, які виникли до лютневої революції. Коріння багатьох з них сягає у XIX ст. Це —Житом. краєзнавчий, Катеринославський іст., Полт. краєзн., Кам'янець-Поділ. іст., Єлисаветградський краєзн., Микол. природничо-краєзнавчий та ін. музеї.

Відділ тісно співпрацював з товариствами охорони пам'яток старовини і мистецтва. Серед них — Київ. товариство, де важливу роль відіграв відомий укр. колекціонер-меценат і археолог Б. Ханенко, і Одес. товариство історії і старожитностей, засноване в 1839 p., яке було першим в Україні наук. товариством. Воно вивчало археологічні та іст. пам'ятки Півн. Причорномор'я, здійснювало розкопки Пантикапею, Тіри, Херсонеса, Ольвії і видало 33 томи «Записок» (останні з них — у 1918-1919 pp.).

За часів гетьманату це товариство тісно співпрацювало з Одес. бібліографічним товариством. У підпорядкуванні відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва перебували Одес. міс. музей красних мистецтв, Миколаївський, Катеринославський та інші худ. музеї. Працювали за часів гетьманату і унікальні за своїм призначенням музеї. Зокрема - Анатомічний театр у Києві, що з 1853 р. демонстрував досягнення укр. мед. науки, атакож Музей товарознавства при Київ­. комерційному інституті.

За доби Укр. держави були відкриті Черк. краєзн. музей з відділами природи, історії та образотворчого мистецтва і Му­зей церковно-іст. й археологічної громади, де було зібрано 30 тис. експонатів: пам'яток скульптури, живопису, графіки, стародруку, грамоти, рукописи.

Театр. відділ надавав посильну держ. підтримку театр. установам, трупам, окремим акторам, що працювали у вел. містах України, особливо в Києві. Зокрема, йдеться про засновану ще до виникнення Укр.держави Київ. рос. оперу (Міський театр),до трупи якої входили такі відомі співаки, як Ю. Кипаренко-Доманський, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Микита, Л. Собінов, І. Стешенко, соліст балету М. Мордкін, балетмейстер І. Чистяков, диригенти А. Маргулян, А. Штейнберг, художник А. Петрицький.

За доби Укр.держави кияни і гості столиці мог­ли подивитися балети «Копелія», «Жизель», «Горбоконик», «Марна пересторога», послухати опери «Садко», «Золотий півник», «Борис Годунов» та ін.

На сцені театру «Соловцов», який працював вже майже 20 років, ставилися п'єси Л. Толстого,О. Толстого, А. Чехова, У. Шекспіра, в яких були зайняті видатні актори і режисери — М. Глебов, К. Марджанішвілі та ін.

У Троїцькому нар. домі тривала плідна діяльність першого стац. театру під керівництвом М. Садовського, в репертуарі якого залишилися п'єси Т. Шевченка,І. Карпенка-Карого, П. Мирного, І. Франка, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки та ін. Вже у травні уряд Укр.держави надав матер. підтримку товариству «Молодий театр у Києві», де під безпосереднім кер. Л. Курбаса об'єдналися С. Бондарчук, П. Самійленко, В. Василько, В. Чистяков, Г. Юра та багатоіншої талано­витої молоді. В їх репертуарі була світова («Цар Едип», «Горе брехунові», «Тартюф») і вітч. класика («У пущі», «Шевченківська вистава», «Етюди», «Лікар Керженцев»). Навіть у тяжких умовах окупації театр зумів створити ще й драм. студію, де навча­лася плеяда майбутніх відомих акторів і режисерів. Більше того, саме за доби гетьманату театр отримав, нарешті, власне приміщення на Прорізній і 14 листопада розпочав там своюдіяльність трагедією Софокла «Цар Едип». Колектив, очолюваний Л. Курбасом, являв собою приклад молодого ентузіазму, творчої дисципліни, впровадження передо­вої технології акторського мистецтва, пошуку нових засобів сценічних форм.

Наприкінці 1917 р. при товаристві виник Нац. зразковий театр (режисер 1. Мар'яненко, завідуючий літ. частиною М. Вороний, завідуючий муз. частиною В. Верховинець). Театр і за часів Центральної Ради, і за доби гетьманату пра­цював у Троїцькому нар. дом і, мав власний хор та власний оркестр. У репертуарі Зразкового театру були як твори укр. драматургів М. Старицького, В. Самійленка, С. Черкасенка, так і світова класика. Саме на 1918 р. припадає розквіт діяльності Театру «Студіо», Театру мініатюр, Театру «Конюшня». Театр. життя за доби геть­манату не обмежувалося столицею. Продовжувати діяльність Одес. рос. опера, Маріупольський рос. драм. театр, Харк. міс. театр, Полт. укр. драм. товариство тощо.

Та незліченні проблеми театр. життя дедалі ускладнювалися. Це і акторське безробіття, і повна залежність репертуару від каси, і послаблення, або і втрата зв'язку з глядачем. Навіть прославлені театри заповнювали сцену вульгарними антихуд. творами типу «Голодний Дон Жуан», «Навколо любові», низькопробними фарсами, оперетками, буфонадами, непристойними мініатюрами типу «Доброчесна Сусанна», «Любовні еківоки», не кажучи вже про вел. кількість кафешантанів з порнографіч­ним репертуаром, розрахованим на обивателя.

Уряд П. Скоропадського намагався вирішувати деякі з цих проблем створенням си­стеми держ. театр. закладів.

Так, було прийнято закон про утворення Дер­ж. драм. театру, якому надавалися пільги отримувати без сплати мита з-за кордону літературу, матеріали, приладдя і знаряддя, мати власну печатку з держ. гербом, мати підтримку з коштів Держ. скарбниці. Посади директора, зав. госп. частиною, режисерів, акторів і рахівника були віднесені до урядових посад. Колектив театру очолювали Б. Крживецький (директор) та О. Загаров (гол. режисер). У складі акторів були І.Мар'яненко, Ф. Левицький, І.Замичковський та ін. Театр прославився постановками «Лісової пісні» Лесі Українки, п'єс Гауптмана, Ібсена, Мольєра, Гольдоні.

Ужовтні на основі Нац. зразкового театру уряд утворив Держ. нар. театр під керівництвом П.Саксаганського. У репертуарі Держ. нар. театру переважала укр. класика: «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Сава Чалий», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Працював колективу Троїцькому нар. домі. Відкриття його діяльності відбулося 1 вересня п'єсою «Наталка Полтавка» з М. Заньковецькою (Терпелиха) і П. Саксаганським (Виборний).

На базі трупи І.Сагатовського виник Херс. укр. драм. театр, де, окрім самого І. Сагатовського, працювали В. Барецька, К. Лучицька, О. Петрусен-ко, Ю. Шумський. У репертуарі театру були драм. й оперні вистави за творами укр. авторів. У приміщенні Нар. аудиторії в Києві викладач Муз.-дра­м. школи М. Лисенка Л. Лук'янова (згодом режисер Моск. камерного театру) організувала Молодіжний драм. театр. Цей новий колектив здійснив постановки «Марії Тюдор», «Дванадцятої ночі» та ін. За ініціативою театр. відділу в серпні уряд прийняв рішення про створення в Києві Держ. драм. школи для підготовки працівників нар. театрів, а в листопаді — про організацію режи­серсько-інструкторських курсів. На зміну журналові «Театральні вісті», шість номерів якого під редакцією Л. Курбаса вийшли в квітні-жовтні 1917 р., з березня по листопад 1918 р. було видано 18 номерів тижневика «Театральная жизнь».

Значна увага з боку Укр. держави приділялась організації Нар. будинків, що існували в укр. губерніях з поч. XX ст. і мали при собі бібліотеки, чи­тальні, книжкові магазини, курси, гуртки.

Особлива роль належить Лук'янівському нар. домові в Києві, де виступали «Молодий театр», студенти Муз.-драм. школи ім. М. Л исенка, «Гурток укр. артистів» під керівництвом М. Старицького, вперше виходили на сцену нові театр. колективи.

Справжнім центром нац. театр. життя став Троїцький нар.дім. Ще за доби Централь­ної Ради тут відбулося зібрання укр. театр. громадськості, яка вирішила створити Укр. театр. громаду та скликати Всеукр. з'їзд акторів, про­ходили дискусії Товариства «Нац. театр», працював Нац. зразковий театр. Під час існування Укр. держави в Троїцькому нар. домі йшла більшість вистав найславетнішого тоді колективу —Держ. нар. театру на чолі з П. Саксаганським, працювала вел. бібліотека, влаштовувались лекції, муз. вечори, концерти, освітні заходи.

У віданні театр. відділу перебував і укр. кінематограф. Але тут дер­ж. засади, на відміну від театр. життя, майже не впроваджувалися.

3 1910 р. на Сирці функціонувала приватна кіностудія «Світотінь» та «Худ. екран», а також кіностудія «Експрес», яка спеціалізувалася на виробництві хронікально-докум. фільмів. Проте укр. кінематографу 1918 р. значними досягненнями похва­литися не міг, а у заснованих ще доЛютневої революції стац. кінотеатрах Києва («Експрес», «Новий світ», «Корсо») та ін. міст демонструвалися старі фільми, далекі від ідеалів українізації культури.

Найвидатнішим результатом спільної роботи театр. і муз. відділів мін. нар. освіти і мистецтва стала реорганізація Муз.-драм. школи М. Лисенка, випускники якої складали творчу основу колективів названих нових те­атрів, у Музично-драм. інститут ім. М. Лисенка. Саме за доби гетьманату в інсти­туті навчалися І. Козловський та багато майбутніх відомих діячів укр. мистец­тва.

До активу спільної роботи муз. і театр. відділів можна віднести ство­рення Першої нар. опери та Першої дитячої опери, де працювали: реж. В. Манзій, диригенти А. Маргулян і В. Пірадов, співаки М.Донець, М. Рейзен, М. Романовський, П. Цесевич. А композитора Я. Степового і співаків М. Донця та М. Микишу можна вважати співзасновниками Першої опери.

Зусиллями муз. відділу було створено Перший укр. нац. хор у Києві під керівництвом О. Кошиця. Маючи на увазі багатство укр. нац. пісні, її різноманітний характер, підвище­ний інтерес людей дохоровогоспіву, вчервні муз. відділ приступив до організації Другого нац. хору. В Києві за доби гетьманату виникла Держ. капела бан­дуристів Г. Хоткевича, який став автором кількох підручників гри на бандурі. Ці колек­тиви популяризували укр. нар.думи та іст. пісні, побутові, ліричні та жартівливі мелодії.

За два тижні до від'їзду з України уряд прийняв постанову про заснування в Києві Держ. симф. оркестру ім. М. Лисенка. Далеким попередником цього ко­лективу був симф. оркестр Рос. опери, заснований ще у 1867 р. Навесні 1918 р. він вийшов зі складу опери і став іменуватися «Союзом оркестрантів» під керів­ництвом Р. Глієра. Очолив Держ. оркестр, створений Радою міністрів, А. Горєлов. Не послаблювали свою плідну діяльність Київ., Одес. і Харк. консерваторії.

Зберігали набуті традиції київ. муз. школи М.Тутковського та Г.Любомирського, муз.-драм. курси А. Тальковського з власною кіностудією на Хреща­тику, Харк., Микол., Одес., Херс., Полт. та Житом. муз. школи.

Укр. академію мистецтв очолив в Укр. державі відомий художник-графік, співавтор Держ. герба і Держ. печатки гетьманату, кліше укр. грошових знаків, Г. Нарбут. Як і раніше, Академія готувала спеціалістів з живопису, різьбярства, будівництва, гравюри і худ. промислів. Плідно працювали худ. училища і студії Києва, Харкова, Одеси і Чернігова. Включалися у творчість молоді митці Л.Лозовський, Г. Нерода, І. Падалка, А. Петрицький, А. Страхов,які працювали пліч-о-пліч з досвідченими фахівцями Ф.Кричевським, М.Бурачеком, М. Жуком, О. Мурашком, Л. Крамаренком, М. Самокишем, І. Селезньовим, І. Трушем тощо.

Одним з провідних центрів худ. мистецтва була в Укр. державі Оде­са. Тут продовжувало активну діяльність створене у 1900 р. Товариство південнорос. художників, худ. училище, худ. музей, Одеське товариство заохочування червоних мистецтв, рисувальна школа при ньому. Мабуть, не випадково саме в Одесі на базі названої рисувальної школи за часів гетьманату виникло Одеське вище худ. училище. Ще один новий худ. заклад відкрився в Києві. Йдеться про худ. студію О. Екстер, яку відвідували такі митці, як П. Ковжун, Г. Козінцев, А. Петриць­кий, С. Юткевич та ін.

Листопадова революція в Німеччині, виведення нім. військ поклали край геть­манщині та її культ. домаганням. Скоропадський зрікся влади, в Київ вступили війська Директорії. Поразка австро-уг. військ, розпад імперії спричинили утво­рення на західноукр. землях незалежної Західноукр. республіки (ЗУНР), яка в січні 1919 р. об'єдналася з УНР. Нетривале об'єднання зах. і сх. земель в єдиній «соборній» державі стало важливим чинником піднесення нац. свідомості, яскравим виявом потягу українців до політ. та культ. єдності.

Подальші події гром. війни — перехід тер. України з рук у руки, втру­чання до укр. справ денікінців, які проводили криваву шовіністичну політику, посилення антинар. напряму в діяльності Директорії— не сприяли збереженню культ. здобутків перших етапів нац.-визв. революції, поглиблюва­ли кризовий стан закладів культури, культурно-просвітніх товариств та держ. ус­танов культ. сфери.

Під час денікінщини було здійснено цілу низку антиукр. акцій: закривали укр. школи, припинили діяльність кілька укр. мистецьких закладів, пе­реслідували Держ. академію мистецтв. В установах заборонялося вивішувати порт­рети Т. Шевченка, в Києві було повалено погруддя поета.

Рад. влада, відновлена в Україні в кін. 1919-на поч. 1920 pp., почала при­діляти увагу культ. роботі.

У новому уряді цією ділянкою опікувався Нар. комісаріат освіти, очолюваний В.Затонським. При місцевих ревкомах і радах організовувалися відділи нар. освіти. Школи, ВНЗ, бібліотеки, театри та інші культ. і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів.

Радянський уряд підтримав початкові кроки Укр. академії наук, надав їй приміщення та виділив необхідні кошти.

Восени 1919 р. у трьох відділах УАН — іст.-філологічному, фізико-матем. та соц.-ек.— працювали 26 наук.-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліо­тека.

У роки революції та гром. війни продовжували існувати та розвиватися фольклорні традиції, які живили професійну творчість. Вони проявлялися в маршових піснях різних ворогуючих політ. таборів, а також у сатиричних частівках, при­слів'ях та приказках, в яких народ висловлював своє ставлення до неймовірної чехарди урядів та можновладців. Ця жвава, гостра фольклорна течія, для якої не було забороне­них тем і недоторканих святинь, мала небагато спільного з напівпрофесійними фальси­фікатами та самодіяльними стилізаціями, що передруковувалися пізніше із збірки в збірку під видом нар. творчості.

Дата добавления: 2015-10-26