Оноре Домье Автопортрет 1855 г. Оноре Домье (фото Надара)

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 р. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 р., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор’єна Дом’є (1808-1879).

Він – сатирик, який вміло користується мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура на засідання міністрів і депутатів парламенту Липневої монархії, “Законодавче черево” – збіговисько немічних старців, байдужих до всього, крім свого честолюбства, самовдоволених і чванькуватих. Трагедія і гротеск, патетика і проза стикаються в творах художника, коли йому треба показати, наприклад, що палата депутатів – це лише ярмарок (“ Опустіть завісу, фарс зіграний ”) або як король розправляється з учасниками повстання (“Цього можна відпустити на свободу, він нам більше не загрожує”).

Оноре Дом ’є. «Опустіть завісу, фарс зіграний». Літографія. 1834.

Оноре Дом ’є. Захисник. Акварель, перо. 1840-і. Вашингтон, галерея Коркоран.

Оноре Домье. Все ж дуже приємно бачити свій портрет на виставці! 1857.
Літографія з серії "Салон 1857 року".

Honore Daumier This Year Venuses Again
Літографія з серії "Салон 1857 року"

Але Дом’є буває і трагічним (“ Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року ”, де передана сцена після розправи урядових солдатів з жителями будинку в одному з робітничих кварталів під час революційних заворушень).

У серії “Карикатюрана” головний об’єкт глузування – міщанство, вульгарність буржуазії, буржуазний лад.

Сучасні художникові типи і характери відображені у серіях “Паризькі враження”, “Паризькі типи”, “Подружні норови”. Дом’є виконує ілюстрації до “Фізіології рантьє” О.Бальзака.

О.Дом ’ є. Цікаві. 1839. Літографія.

У Дом’є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає паль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції – улюблений прийом художника, котрий дає змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами (“Вагон ІІІ класу”, “Повстання”).

Оноре́ Дом’є (1808 — 1879) — французький художник-графік, живописець і скульптор, найбільший майстер політичної карикатури XIX століття.

Робота в журналах «Карикатура» и «Шаріварі».
О.Дом’є. Гаргантюа. 1831

Дом’є. Не торкайтесь! Свобода друку. 1834

Дом’є. Законодавче черево. 1834

Оноре Дом’є. Вулиця Транснонен. 15 квітня 1834.

Дом’є. Останнє засідання колишніх міністрів. 1848

Дом’є. Ратапуаль і Республіка.

Дом’є. Бідна Франція!

Дом’є. Древня історія. Нарцис.

Перехід до побутової сатири в період реакції.
Дом’є. Купальники.

Дом’є. Літературна дискусія у другому ярусі

Дом’є. Оркестр під час представлення трагедії. 1852

Оноре Дом’є. «Цей пан Курбе робить людей такими вульгарними, на світі не буває таких потвор!» Le Charivari, 8 липня 1855

Дом’є. Робер Макер – біржовий ділець

Дом’є. Любителі мистецтва

Дом’є. Рисунок

Оноре Дом’є. Вагон третього класу

Дом’є. Емігранти

Оноре Дом’є. Прачка

Оноре Дом ’є. Дон-Кіхот. Б. 1868 г. Мюнхен, Нова пінакотека

Оноре Дом ’ є. Художник.

Оноре Дом ’ є. Два скульптори

Монументальність і цілісність образів Дом’є, сміливі композиційні знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.

Характерною особливістю культурного процесу у ХІХ ст. став поділ праці у художній сфері, що неминуче призводило до втрати стилістичної цілісності. Класицизм – останній стиль, притаманний і архітектурі, і живопису, й пластиці. Дуже швидко по всій Європі почався розпад цієї єдності. В архітектурі з середини століття запанувала еклектика.

Словник:

Еклектика (від грец. -- еклектик) – 1) В науці -- механічне поєднання в одному вченні різнорідних, суперечливих, органічно несумісних положень, які безпринципно запозичуються з протилежних концепцій; використання й підтасовування з певною тенденційною метою вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо. 2) В мистецтві – формальне, механічне поєднання різних стилів.

У живопису і скульптурі поряд з класицизмом, який чим далі, то більше набував рис академічної схеми, у 20-х роках народився сильний романтичний напрям, а з 40-х років розвинувся реалізм. В останні третини століття позиції академізму зміцніли знову, і він став офіційним мистецтвом. Але в колі передової інтелігенції мистецтво “школи” (академізм) натрапило на опозицію. Виникнення імпресіонізму – природна реакція на академізм.

Ще у 60-70-х роках ХІХ ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу (з І виставки у 1874 р. до останньої, 8-ї, у 1886 р.) до художньої течії, яка дістала назву “імпресіонізм”.

Барбізонська школа, група французьких живописців-пейзажистів (Т. Руссо, Ж. Дюпре, Н.В. Діаз, Ш.Ф. Добіньї, К.Тройон), що працювали в 1830–1860-і рр. в селищі Барбізон поблизу лісу Фонтенбло. Прагнули утвердити естетичну цінність національного ландшафту і буденних пейзажних мотивів, передати різноманіття стану природи, вібрацію світла і повітря. Працюючи над етюдом, а іноді й над картиною з натури, майстри Барбізонської школи розробляли методику тонального живопису, багатої вальорами, світловими і кольоровими нюансами, приділяли увагу точній фіксації безпосередніх вражень. До Барбізонської школи були близькі К. Коро і Ж.Ф. Мілле, її традиції мали вплив на розвиток пейзажного живопису як у Франції, так і в інших країнах Європи (творчість Я.Б. Йонгкінда в Нідерландах, М. Мункачі в Угорщині та ін.).

Руссо (Rousseau) Теодор (1812-1867), французький живописець і графік. Навчався у Ш.Ремона і Г.Летьєра, але як художник склався, в основному, самостійно. Руссо відчув вплив К.Лоррена, Я. ван Рейсдала, Дж.Констебла. Майстер барбізонської школи, Руссо в своїх пейзажах, створених у Барбізоні (де він жив з 1830-х років) і під час поїздок по Франції, відкривав непоказну красу сільських куточків, відтворював справжній характер національного ландшафту (“Ринок в Нормандії”, б. 1832, Ермітаж, Санкт-Петербург; “Болото в Ландах”, “Дуби” - обидва 1852, Лувр, Париж). Надаючи композиції врівноваженості і монументальності, використовуючи стриману тональну гамму, Руссо тонко втілив матеріальність предметного і природного світу, передавав різні стани природи і світлоповітряного середовища. Руссо відомий також як рисувальник й офортист.

Дюпре (Dupre) Жюль (1811–1889), французький живописець. Навчався у батька, кераміста Ф.Дюпре, в юності займався розписами по фарфору. Дюпре мав вплив Дж.Констебла і Т.Руссо. Працював у Парижі і Л'Іль-Адані. Для творчості Дюпре, одного з провідних пейзажистів барбізонської школи, характерні емоційне, романтичне трактування драматичних явищ природи, тяжіння до звучності і насиченості кольорового тону, світлотіньових контрастів (“Великий дуб”, 1844–1845, Лувр, Париж; “Дуби біля дороги”, 1850-і роки, “Морський відплив у Нормандії”, б. 1870, – обидва в Музеї ім. О.С.Пушкіна, Москва), включення в пейзаж жанрових мотивів (“Пейзаж с коровами”, 1850-і роки, Музей ім. О.С.Пушкіна,, Москва).

Труайoн, Тройон (Troyon) Констан (1810-1865), французький живописець. Спочатку Тройон займався розписом севрського фарфору. Зближення з майстрами барбізонської школи Т.Руссо, Ж.Дюпре), а також поїздка в 1841 до Бельгії і Голландії, де Тройон познайомився з творами П.Поттера і А.Кейла, сприяли його зверненню до пейзажного живопису. В своїх класицистично врівноважених по композиції, матеріально-щільних по живопису видах сільських куточків Франції Тройон часто вміщував на перший план зображення домашніх тварин (“Корова в полі”, 1852, “Повернення стада” - обидва в Ермітажі, Санкт-Петербург; “Воли, що йдуть на оранку”, 1855, “Повернення на ферму”, “Корови біля водопою” - всі в Луврі, Париж).

Добіньї (Daubigny) Шарль Франсуа (1817–1878), французький живописець і графік. Навчався у П.Делароша і свого батька Е.Ф.Добіньї. Відвідував Італію (1835–1836), з 1866 – Голландію, Велику Британію, Іспанію. В 1840-х роках Добіньї працював як ілюстратор, потім звернувся (спочатку в офортах) до пейзажу, долучився до барбізонської школи. В простих за мотивами, проникнутими інтимним ліричним почуттям картинах Добіньї зображував природу головним чином в ранкові або вечірні години, прагнучи передати свіжість і трепетну пере мінливість її станів (“Запруда в Оптево”, 1855, Музей витончених мистецтв і кераміки, Руан; “Село на березі Уази”, 1868, Музей ім. О.С.Пушкіна, Москва). Живопису Добіньї притаманні прозорість і легкість письма, свіжий світлий колорит, багатий найтоншими вальорами.

Діаз, Діас де ла Пенья (Diaz de la Pena) Нарсис Віржиль (1808–1876), французький живописець. В юності займався розписом по фарфору; живопису навчався самостійно, мав вплив Е .Делакруа. Долучившись з середини 1840-х років до барбізонської школи, Діаз створював невеличкі за форматом пейзажі, що відрізнялись енергійною манерою письма, романтичними ефектами кольору і освітлення (“Цигане”, 1848; “Пейзаж”, 1863 – обидва в Ермітажі, Санкт-Петербург). Мотиви для своїх картин художник часто знаходив в лісі Фонтенбло поблизу Парижа (“Наближення грози”, 1871; “Осінь в Фонтенбло”, 1872, – обидва в Музеї ім.. О.С.Пушкіна, Москва).

Мілле (Millet) Жан Франсуа (1814-1875), французький живописець і графік. В 1837-1838 навчався в Парижі у П.Делароша; працював у Парижі, Шербурі, Барбізоні. В 1840-х роках Мілле писав тонкі за настроєм портрети, міфологічні композиції, галантні сцени в дусі Ф. Буше, до кінця десятиліття зблизився з художниками барбізонської школи і звернувся до зображення повсякденного селянського життя, наділяючи образи селян -трударів, зображених зазвичай на фоні пейзажу, достоїнством і внутрішньою величчю (“Збиральниці колосків”, 1857, “Анжелюс”, 1859, “Людина з мотикою”, 1863, - всі в Луврі, Париж). Високі моральні критерії, симпатія і співчуття, простота і поезія правди визначають сутність творчості Мілле. Його творам притаманні урочиста лаконічність монументальної композиції, багатий вальорами землистий колорит. Як графік Мілле працював головним чином в техніці офорта (“Землекопи”, “Сіяч”).

Коро (Corot) Каміль (1796-1875), французький живописець. Навчався в академічних художників А.Мішаллона і В.Бертена. Відвідав Італію (1825-1828, 1834, 1843) і Велику Британію (1862), неодноразово бував у Голландії, Бельгії, Швейцарії; працював головним чином у Парижі та його околицях, в Нормандії і Бретані. Один з засновників національної школи пейзажу XIX ст., Коро в 1820-1840-і роки створював ліричні і безпосередні, насичені прозорим повітрям і сонячним світлом образи природи. В строгій композиційній побудові, чіткості і скульптурності форм, щільності фарбового шару цих пейзажів відбилось вивчення художником класицистичних ландшафтів Н.Пуссена і К.Лоррена (“Вид Колізею”, 1826, Лувр, Париж; “Гомер і пастухи”, 1845, музей в Сен-Ло). Інтерес Коро до буденних пейзажних мотивів, робота безпосередньо на натурі зближує його творчість цього періоду з майстрами барбізонської школи. З 1850-х років в картинах Коро, особливо написаних в майстерні по пам’яті (“Спогад про Мортефонтен”, 1864, Лувр, Париж), на перший план виходять одухотвореність і поетична споглядальність, живопис стає більш вишуканим, трепетним, легким, багатим вальорами, форми ніби розчиняються в сріблясто-перлинному серпанку. Прагнучи зафіксувати миттєві, перемінливі стани природи, зберегти свіжість першого враження, Коро багато в чому випередив пошуки живописців і мпресіонізму (“Віз сіна”, Музей ім.. О.С.Пушкіна, Москва). Коро писав також жанрові портрети, в яких модель органічно включена в оточуючу обстановку (“Жінка з перлиною”, 1868-1870, Лувр, Париж), великі пейзажні композиції з сюжетно-міфологічними мотивами (“Купання Діани”, 1873-1874, Музей ім.. О.С.Пушкіна, Москва), ню. Коро відомий також як крупний рисувальник, літограф, офортист.

Курбе (Courbet) Жан Дезіре Гюстав (1819-1877), французький живописець. Навчався в приватних ательє в Парижі, але як художник сформувався, в основному, самостійно; мав вплив творчості Д.Веласкеса, Рембрандта, Ф.Халса. Курбе відвідав Англію (1846), Голландію (1847), неодноразово бував у Німеччині й Австрії, працював головним чином в Парижі, Орнані, Ла-Тур-де-Пельс. Пройшовши недовгий етап близькості до романтизму (“Закохані в селі”, 1844, Музей витончених мистецтв, Ліон), Курбе полемічно протиставив йому (як і академічному класицизму) мистецтво нового типу - “позитивне, таке, Що утверджує життєво-матеріальну значущість світу і відмовляє художню цінність того, що неможливо втілити у відчутно-предметних образах. Прагнення розкрити значущість, утаємничену поезію повсякденного життя французької провінції привело Курбе до створення монументальних полотен, просякнутих пафосом реалізму XIX ст., що зароджується. (“Післяобідній відпочинок в Орнані”, 1849, Музей витончених мистецтв, Лілль; “Похорон в Орнані”, 1849-1850, Лувр, Париж). Наслідуючи демократичні ідеали епохи, він надавав критичну загостреність соціальній тематиці (“Повернення кюре з приходської конференції”, картина не збереглась, е скіз 1862 - в Публічному художньому зібранні, Базель), створював героїзовані, узагальнено-характерні образи людей праці (“Дробильники каменю”, 1849, картина не збереглась). Принцип суспільного значення мистецтва, висунутий сучасною йому французькою художньою критикою, Курбе втілив і у своїх полотнах (“Зустріч” або “Здраствуйте, пане Курбе!”, 1854, Музей Фабра, Монпельє; “Ательє”, 1855, Лувр, Париж), де в алегоричній формі зобразив себе в оточенні друзів і персонажів своїх картин, і в теоретичних виступах (декларація “Реалізм”, 1855).

Обравши головним засобом своєї живописної мови не локальний колір, а тон та його градації, Курбе поступово відходив від стриманої і суворої палітри творів 1840 - початку 50-х років, висвітлюючи і загачуючи її під впливом роботи на пленері, досягаючи світлової насиченості кольору і виявляючи фактуру мазка. Правдива предметність, відчутність натури характерні для пейзажів Курбе (“Хижка в горах”, б. 1874, Музей ім. О.С.Пушкіна, Москва) та його натюрмортів (“Фрукти”, 1871, Галерея Танхаузер, Нью-Йорк). У створених в 1860-70-і роки деяких алегоричних композиціях, сценах полювання (“Гонка оленя”, 1867. Метрополітен-музей), ню (“Жінка з папугою”, 1866, Метрополітен-музей) з‘явились риси салонності і дещо зманіженого еротизму. Активний учасник Паризької комуни 1871, звинувачений у зняті Вандомської колони в Парижі, Курбе в 1873 був вимушений емігрувати до Швейцарії.

Дата добавления: 2015-10-26