Коротке викладення основних тем курсу

М Е Т О Д И Ч Н І Р Е К О М Е Н Д А Ц І Ї

з курсу «Філософія»

Для студентів заочної форми навчання

Усіх спеціальностей ЗНТУ

Методичні рекомендації з курсу “Філософія” (для студентів заочної форми навчання усіх спеціальностей ЗНТУ) / Укладачі: Бондаренко О.В., Бондаревич І.М., Головко Л.В., Повзло О.М. – Запоріжжя: ЗНТУ, 2010. – 106 с.

Укладачі:

д.філос.н., професор, зав. каф. Бондаренко Ольга Валеріївна

к.філос.н., доцент Бондаревич Ірина Миколаївна

к.філос.н., доцент Головко Любов Василівна

к.філос.н., доцент Повзло Олександр Миколайович

Рецензент: к.філос.н., доцент, завідувач кафедри філософії ЗДІА Калюжний Віктор Степанович

Відповідальний за випуск:

к.філос.н., доцент каф. філософії ЗНТУ Арсентьєва Галина Олександрівна

Затверджено на засіданні кафедри філософії ЗНТУ,

протокол № _ 4_, від “_ 02 _” _ лютого _2010 р.

З М І С Т

Передмова 4

Рекомендації до вивчення навчального курсу «Філософія» 5

1. Що таке філософія та навіщо вона 5

2. Історичні типи систем людського знання про світ:

міфологія, релігія, наука, філософія 6

3. Структура філософського знання: онтологія, гносеологія,

логіка, аксіологія, соціальна філософія тощо 6

4. Коло філософських проблем 8

5. Філософія Давнього Сходу. 9

6. Філософія Давньої Греції (Античності) 12

7. Філософія Середніх віків 16

8. Філософія епохи Відродження 18

9. Філософія Нового часу 21

10. Політична філософія Нового часу 24

11. Німецька класична філософія 25

12. Філософія марксизму. Діалектико-матеріалістична

концепція суспільства 27

13. Наука як феномен Нового часу 30

14. Вітчизняна філософія 32

15. Філософія Новітнього часу 36

Орієнтовний перелік літератури за тематикою курсу «Філософія» 41

Завдання на контрольні роботи з курсу «Філософія» для студентів заочної форми навчання:

Комплекс завдань № 1 (проф. Бондаренко О.В.) 51

Комплекс завдань № 2 (доц. Бондаревич І.М.) 57

Комплекс завдань № 3 (доц. Головко Л.В.) 64

Комплекс завдань № 4 (доц. Повзло О.М.) 68

Комплекс завдань № 5 (доц. Повзло О.М..) 82

Комплекс завдань № 6 (доц. Терлецький В.М.) 89

Перелік запитань до підсумкового контролю 95

Перелік основної та додаткової рекомендованої літератури 99

П Е Р Е Д М О В А

Сутність філософії полягає у роздумах над загальними, такими що мають граничні (найбільші) рівні узагальненнями, проблемами в системі «світ – людина». Філософія виступає, з одного боку, як система знання про світ у цілому та сутність ставлення людини до цього світу, з іншого боку, як загальний метод пізнавальної діяльності.

Вивчення у вищому навчальному закладі курсу “Філософія” передбачає ознайомлення студентів із основними ідеями, теоріями та проблемами сучасної світової філософії, із розмаїттям підходів, методологій, теоретичних побудов при їх вирішенні, а також розуміння студентами історичної логіки виникнення, розвитку та трансформації цих підходів, теорій, ідей, проблем. Все це має забезпечити у студентів глибоке засвоєння специфіки філософського осягнення дійсності, сприяти формуванню у них високої світоглядно-методологічної культури мислення, в тому числі в пізнанні сучасних соціальних явищ.

За структурою контрольна робота студента заочної форми навчання з курсу “Філософія” повинна мати вигляд: ВСТУП – ОСНОВНА ЧАСТИНА – ВИСНОВКИ – СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. У вступній частині – має бути викладено уведення до основних проблем, що становлять зміст контрольної роботи, їх місце у системі філософського знання, актуальність для розуміння сучасного світу та людини. Основна частина – це розкриття змісту запропонованих завданням питань у відповідності до плану (має бути не менше як 2-3 пункти плану). Висновки – є заключною частиною контрольної роботи, де формулюються основні теоретичні та практичні результати проведеного в роботі аналізу. Список використаної літератури – має складатися не менше як із 5-7 джерел, посилання на які слід робити у тексті контрольної роботи.

Рекомендації до вивчення навчального курсу «філософія»

Коротке викладення основних тем курсу

1. Що таке філософія та навіщо вона. Роль філософії у сучасному світі.

«Філософія… Є багато більш корисних наук, але немає більш потрібної» – казав давньогрецький філософ Аристотель. Філософія, з одного боку, постає цілісною системою знання, із власними принципами, категоріями, законами, теоріями; з іншого боку, вона виступає своєрідним випробуванням людського інтелекту щодо його можливостей.

Є різноманітні "визначення" філософії: «у думках схоплена епоха» (Гегель); «маятник навколо невловимої точки рівноваги між об'єктивним та суб'єктивним, між світом та місцем людини у ньому» (Ляйбніц); «сукупністю знань та високого розуму, який застосовує їх» (Дюма-син); «це культура душі» (Цицерон); «це жива душа культури» (К.Маркс); «вміння жити у невідомому» (Шестов); «різні форми раціональності» (Камю); «наука, яка допомагає позбутися від незнання, яка одна існує заради самої себе» (Аристотель); «знання про незнання, вчене незнання» (Кант); «ностальгія, потуга усюди бути вдома» (Новаліс); «загальне знання, що охоплює усю людину, базуючись на методі вільного мислення» (Шлегель); «інтелектуальне споглядання світу» (Шеллінг); «мати наук» (Фейєрбах); «вчення про мислення та його закони» (Енгельс); «мудрість–знання» (Марітен); «реалізує потребу людини у неможливому, помножує можливі світи, постійно розширюючи простір можливого» (Гуссерль); «мислення про вічне та неминуще» (Платон) тощо. Таким широким є діапазон оцінок статусу філософії у людській культурі: від спроможності проникнення у першопричини світу до індивідуального самовираження.

Як система знань про світ філософія виникла у 6 ст. до н.е. у Давній Греції. Термін «філософія» запровадив Платон: як «любов до мудрості». Згідно з німецьким філософом І.Кантом, відповідь на запитання «Що таке філософія?» це відповідь на чотири запитання: що людина може знати?, що вона повинна робити?, на що вона може сподіватися?, що таке людина? Усі вони – про “людину”.

2. Історичні типи систем людського знання про світ: міфологія, релігія, наука, філософія.

Філософія не є єдиною системою людського знання про світ. Протягом історії людства послідовно змінювали одна одну міфологія, релігія та наука – як системи людського знання про світ.

Міфологія – /від грец. mifos – переказ, легенда та logos – слово, поняття, вчення/ – це форма та спосіб розуміння світу на ранніх стадіях розвитку людства, тип свідомості та мислення первісної людини, коли ще немає розрізнення поняття і реальності, ідеї речі і самої речі. Общинно-родова формація існувала як система родинних відносин. Світ розумівся як універсальна родова община. І коли в мисленні первісна людина відтворювала цю ситуацію, то отримувала “міфологічну” картину світу: родові відносини живих істот прямо переносяться на світ, і виникає розуміння усього неживого як живого, тобто світ як система стосунків міфологічних персонажів. Така форма розуміння, коли ще немає протиставлення ідеї ("духу", "демона") та матерії (тобто неживої речі, яку він робить живою), ідеї речі та самої речі, і є міфологією.

Релігія – /від лат. religio – благочестя, набожність, святиня/ – це форма та спосіб розуміння реальності, коли осмислення світу здійснюється шляхом його подвоєння на «земний» і «небесний», причому як основний, що дає істину світобудові виступає «небесний» світ. Це – середньовічна картина світу, коли внутрішню цільність світові, принципову можливість розуміння світу забезпечувала релігія.

Наука – це система людського знання про світ, форма та спосіб осмислювання реальності, коли розуміння світу здійснюється шляхом отримання та теоретичної систематизації об'єктивнихзнань про дійсність.

3. Структура філософського знання: онтологія, гносеологія, логіка, аксіологія, соціальна філософія тощо.

Структура філософського знання визначається тими сферами реальності, спираючись на які людина (і філософія) може з’ясовувати орієнтири життєдіяльності, позначити їх та досліджувати. Відповідно до цих сфер формуються основні філософські дисципліни або основні розділи філософії:

Сфери реальності	Структура філософського знання
природа, світ, космос	Онтологія; натурфілософія; космологія
суспільство та суспільна історія	Соціологія; соціальна філософія; філософія історії; культурологія; етнофілософія
сама людина	Філософська антропологія; антропософія; структурна антропологія; соціобіологія
сфера духовних або інтелектуальних процесів (сфера свідомості)	логіка; гносеологія; етика; естетика; філософія релігії; філософія права; історія філософії; ноологія

Ось тлумачення деяких з них: онтологія – філософське вчення про буття (перш за все, буття як таке), а не лише про окремі види чи прояви буття: чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям і т.ін.; натурфілософія – зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа у цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи; соціологія – досліджує суспільство й людину як суспільну істоту; філософія історії – ставить граничні питання щодо історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесу розвитку, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії тощо; культурологія – виходить із тези про те, специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому необхідним є вивчення культури; філософська антропологія – вивчає людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках (сутність людини, спосіб її буття тощо); структурна антропологія – вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних й інших можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; логіка – досліджує форми, закони та норми правильного мислення; гносеологія – це теорія пізнання; вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання; етика – вчення про норми та засади людських взаємин; естетика – досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого; філософія релігії – опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійної багатоманітності та ін.; історія філософії – збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення. До системи філософських дисциплін іноді додають також ноологію – як вчення про природу та сутність людської розумності; тобто вона постає філософськім вченням про свідомість.

4. Коло основних філософських проблем.

Існує певний “класичний” перелік основних філософських проблем. Такий перелік є умовним. Він віддзеркалює саму специфіку філософського знання, форму його руху. Суть філософського знання ховається за безмежною невичерпністю філософських категорій.

Проблема «людина – світ» як предмет філософії.

Філософія постає формою свідомого розв’язання людиною найважливішого для неї запитання “хто вона?”, вирішення людиною найперших питань людського світоорієнтування, самоусвідомлення та самоствердження. Філософія збирає і концентрує історичний досвід таких вирішень і стає інтелектуальним ядром людської духовності.

Людина є “вічною” філософською проблемою. Основне життєве завдання людини – жити, закріпити себе у бутті. Але життєвий світ людини – це не щось заздалегідь відоме та незмінюване, це теж “філософська проблема”. Поєднати їх (людину і світ) одне з одним може тільки філософія. Для цього вона має спеціальний категоріальний апарат, специфічні принципи та закони тощо, – усе те, що має назву філософський рівень осмислення світу та людини.

Проблема буття.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів й досліджень. Проблема буття – це проблема сутності усього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Буття як поняття було уведено до філософії давньогрецьким філософом Парменідом – коли він сформулював фразу: «Буття є, а небуття немає».

Буття – це філософська категорія для позначення реальності як такої, що існує сама по собі, поза та незалежно від свідомості емпірично конкретної окремої людини. Буття постає як абстракція гранично високого рівня. Буття – це найширше філософське поняття. Поняття буття фіксує певні характеристики світу, а також певні ознаки його, за якими людина могла б відрізняти буття від небуття. Поняття буття є і чинником сенсоутворення у людській свідомості.

Із змінюванням елементарної одиниці мислення змінюється і характер елементарної одиниці буття. Перша філософська концепція буття, висунута епохою Античності, зводила буття до матеріального, такого що неможливо зруйнувати та досконалого космосу. З того часу у філософію увійшла проблема матеріального та ідеального.

Проблема матеріального та ідеального.

“Матеріальне” – у перекладі з латини “речовинне”; тобто те, що є незалежним джерелом та причиною ідеальних процесів у світі, явищ людської свідомості.

У рамках цієї філософської проблеми було сформульоване т.зв. основне питання філософії (О.П.Ф.) – «Що є первинним: матерія або свідомість? Чи доступний для пізнання світ?» І, як наслідок, філософи умовно розподілились на три основні філософські напрямки: матеріалісти, ідеалісти, агностики. Матеріалізм – вирішує О.П.Ф. на користь первинності матерії, природи, фізичного, об'єктивного і розглядає свідомість, дух, мислення, психічне, суб'єктивне як похідне від матеріального, як його властивість. Ідеалізм – за первинне визнає свідомість, дух, ідею, мислення, психічне, суб'єктивне. Агностицизм – згідно з ним, не може бути остаточно вирішеним питання про первинність матеріального або ідеального (і матерія і дух визнаються першоджерелами світу в однаковій мірі).

Проблема пізнаваності світу.

У своєму класичному розумінні питання "Чи доступний для пізнання світ?" означає наступне: чи співпадають об'єктивна структура світу та об'єктивна структура людського розуму? Якщо "так", то накладення мислення на оточуючий світ принципово дає істину; якщо "ні", то отримання істини принципово неможливе. Людське мислення здатне (завдяки своїй внутрішній суті) адекватно відображати для себе світ.

5. Філософія Давнього Сходу.

Філософія Давньої Індії. Найдавніша давньоіндійська література – т.зв. ведійська література. Її філософська частина – розділ упанішади, коментарі до Вед. Загальним принципом пояснення явищ й процесів навколишнього світу названий універсальний космічний порядок (ріта), що панує над богами та людьми, керує плином людського життя, народженням та смертю, щастям та нещастям. Якщо цей процес є гармонійним й досконалим, спрацьовує принцип дао. Як першооснова буття постає універсальний принцип – безособове сущє (брахман), що ототожнюється також з духовною сутністю кожного індивіда (атман). Брахман є абстрактним принципом, призначеним для збагнення вічної, багатоликої сутності світу. Невіддільною частиною цього вчення є концепція кругообігу життя (сансара), у якому людське життя розуміється як форма нескінченного ланцюга перероджень. Особистість не існує, утім як не існує і людина, обмежена простором і часом. Атман, коли залишає тіло, спалене на багатті, під впливом карми змушений постійно повертатися у цей кругообіг, знаходити наступні втілення, “йти шляхом батьків” (пітрьяна).

Буддизм – філософська школа й напрямок Давньої Індії. Все у світі є наслідком нескінченного руху дхарм, духовних нематеріальних часток. Розпад визначеної комбінації дхарм приводить до смерті. Однак дхарми не зникають, а поєднуються у нові комплекси, у результаті чого відбуваються переродження. Форма нового переродження визначається кармою, або законом, відповідно до якого усі вчинки людини мають наслідки для її “майбутнього життя” після смерті. Одне з головних положень буддизму – догмат про страждання. Він сформульований у 4-х «великих істинах»: 1) життя є страждання; 2) причини страждань людини – задоволення, земні прагнення; 3) шлях спасіння від страждань – необхідно знищити у собі бажання земних прагнень; 4) рекомендує дотримання основних умов для спасіння від страждань, досягнення таких чеснот, як правильна віра в Будду, правильне міркування тощо. Важливим моментом буддизму є вчення про нірвану. Нірвана розглядається як над-буття, стан вічного спокою, нескінченного блаженства. Стан нірвани доступний тій людині, яка виключається із процесу перероджень.

Філософія Давнього Китаю. "Книга Перемін" (І Цзин, УП-УШ ст. до н.е.) містить перші уявлення про світ та про людину у китайській філософії, у ній закладені основи китайської філософії. Текст починається із викладу ворожби на черепахових панцирах, кістках тваринах та рослинах, і в той же час містить у собі міфи про елементи інь та ян, які отримують тут понятійно-раціональну форму. Читача знайомлять із поняттям дао – шляхом речей та світу у русі. У ній виділяються “три даності”, кожна з яких рухається своїм шляхом, але завжди разом: Небо, Земля, Людина.

Ш ст. до н. е. – це розквіт філософії, суперництво “ста шкіл”, посеред яких виділяються шість напрямків: 1) школа інь та ян; 2) школа конфуціанців; 3) школа моїстів (по імені засновника Мо-Ді); 4) школа імен, або софісти; 5) школа юристів (легістів); 6) школа шляху та сили – даоська школа.

Конфуціанство. Є теорією організації суспільства на етичних правилах, соціальних нормах керування тощо. У соціальній етиці Конфуція (Конфуцій вважається першим китайським філософом) особистість є «не для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину у зв’язку з її соціальною функцією, а виховання – це підведення до належного виконання цієї функції.

Мен-цзи, продовжувач Конфуція, виробив концепцію людської природи, про моральне благо й відношення до цього блага. Благо – порядок (лі) при проходженні шляхом (дао). Людська природа наділена благом, благо у кожній людині може реалізуватися чотирма чеснотами: 1) гуманність – жень; 2) борг – і; 3) ввічливість – лі; 4) знання – чжи. Сюнь-цзи Небо він розумів як те, що з’єднує світ у єдине ціле. Звідси випливає, що людина є частиною природи. Він висуває тезу про дурну природу людини, а гарні властивості – це результат виховання.

Даосизм – напрямок розвитку філософської думки Китаю. У центрі уваги – космос та людина. Метою мислення є «злиття» людини зі світом. Ідеологом даосизму був Лао-цзи (книга "Дао де цзин"). Світ та життя людей рухаються природним шляхом – дао. Дао – основа та закон усього сущого, воно не підвладно почуттям людини. Дао є “глибинною основою” усіх речей. Дао нескінченно й вічно, невидимо, знаходиться посеред хаосу речей. Дао не залежить від часу виникнення та загибелі Всесвіту, але є фундаментальним й універсальним принципом єдності світу. Світ перебуває у постійному русі й змінюванні., завдяки взаємодії принципів інь та ян. Осягнення світу супроводжується тишею, у якій розуміюча людина опановує світ.

Школа імен – напрямок, який орієнтувався на вирішення проблеми мовного вираження дійсності. Хуэй Ши – головний представник тих, хто звертав увагу на значну неадекватність чисто зовнішніх характеристик речей їх найменуванням, яке відбиває характер речі, зокрема при порівнянні її з іншими речами. Гунсунь Луі досліджував питання правильності найменування речей. Ден Сі-цзи сформулював мету школи імен: Істина, що відкривається дослідженням імен, є вищої правдивості; Імена, відкриті істиною, є загальними іменами. Коли ці два способи взаємно поєднуються й доповнюються, людина знаходить речі і їх імена.

Моїзм (назва по імені її засновника Мо Ді) – головна увага у ній приділяється проблемам соціальної етики. Фізична праця була джерелом їжі її послушників. Вчення моїстів – пряма протилежність вченню Конфуція. Весь зміст полягає в ідеях любові й процвітання, взаємної користі. Обов’язковою для усіх повинна бути міра взаємної людяності, небесна воля повинна впливати на усіх.

Легізм або школа законників формується як вчення, що зосередило головну увагу на питаннях соціально-політичних змін в епоху «воюючих держав». Його представники займалися проблемами соціальної теорії та проблемами, пов’язаними із державним управлінням. Патріархом легістів вважається Шень Бухай (його "Книга пана із Шан"): «Хто розумний – той створює закони, хто дурний – законами обмежений. Хто здатний – змінює порядок, хто нездатний – той порядком пов’язаний».

6. Філософія Давньої Греції.

Філософія досократиків: натурфілософія ранньої античної філософії.

Мілетська школа (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен) є першою філософською школою, яка свідомо поставила питання про першооснову усього існуючого, про сутність світу.

Вирішувались такі питання по-різному, але їх погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у певному матеріальному принципі. Фалес – вважав, що усе існуюче виникло із деякої вологої першоречовини, води. Анаксимандр – вважав, що простір з самого початку був заповнений речовиною. Ця речовина не є жодною з визначених речовин, вона є невизначеною, включає у себе усі види речовин, які потім виділилися, а потім розмістились у світовому просторі у залежності від ваги та кількості. Не маючи кордонів, “невизначена” речовина називається “апейрон”. Анаксимен – розробив нові уявлення про світ; для того, щоб відповісти на питання про першоречовину, необхідно пояснити той процес, за допомогою якого із першоречовини виникають невідомі речі природи. Першоречовиною Анаксимен оголошує повітря; якраз повітрю притаманні процеси розрядження, згущення, за допомогою яких з нього виникають усі речовини.

Іншою видатною філософською школою Античності є піфагорійська (Піфагор із Самоса). Значна увага приділялась математиці, інтерес до чисел та взаємовідносин між ними. Числа були підняті до рівня реальної сутності усіх речей: першопочатком усього піфагорійці оголосили числа. Головними числами є перші чотири числа арифметичного ряду – одиницю, двійку, трійку, четвірку; у геометричній інтерпретації їм відповідають: точка, пряма, квадрат, куб.

Зародження діалектики: Геракліт.

Вихідним пунктом свого вчення Геракліт зробив уявлення про мінливий характер усього існуючого. Він вважав, що все існуюче створено із першоречовини, якою він назвав вогонь. У розумінні Геракліта вогонь є і подібним праматерії представників мілетської школи, і першоосновою світу (архе), і основним елементом (стойхерон).

Світ виникає із вогню і знов згорає у конкретні періоди згідно долі. Вибір вогню як першоречовини у Геракліта не випадковий, він обумовлений поглядом Геракліта на характер життя природи. Світ залишається в основі вогнем, не дивлячись на його перетворювання. З іншого боку, це поняття, за Гераклітом, постає у якості конкретного методологічного принципу. Вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, постійних змін. За Гераклітом, світ або природа знаходиться у постійному процесі змін, а з усіх природних речовин найбільш здібним до змін, найбільш рухливим є вогонь.

Геракліта, з його принципами «усе тече», «в ту саму ріку не можна увійти двічі», вважають одним із засновників стихійної діалектики. Постійні зміни Геракліт пояснює різними засобами: «одне і теж є молодим і старим, живим і мертвим, бо це, змінившись, стає іншим, а інше, змінившись, стає цим».

Геракліт один із перших звертає увагу й на характер людського пізнання. Пізнання намагається осягти сутність, тобто логос (закон). Логос є вічним, як і нестворений ніким світ. Людська свідомість – душа – підкорена логосу.

Виникнення філософії людини: софісти, Сократ.

Мислителі 5 ст. до н.е. не тільки володіли мистецтвом судового й політичного красномовства, навчали політичним знанням, праву, але і пов’язували їх із загальними питаннями філософії й світогляду. Їх стали називати софістами (Протагор, Горгій, Гиппій, Продик). Протагор формулював знаменитий принцип: «Людина є мірою усіх речей: існуючих – у тому, що вони існують, і не існуючих – у тому, що вони не існують».

Учнем софістів був Сократ. З Сократа починається класичний період у розвитку античної філософії. У центрі уваги філософів класичного періоду, на відміну від ранньої грецької філософії, стала людина, свідомість, проблеми моралі, права, війни і миру, доброчинності, політики взагалі, які стосувались більшості афінських громадян.

Філософія у розумінні Сократа не повинна займатися вивченням природи, вона має бути вченням про те, як треба жити. Істинне знання людина може мати тільки про душу. Головна задача пізнання – самопізнання: «пізнай самого себе». У своїй етиці Сократ ототожнює чесноти із знанням. Поведінка людини визначається її уявленням про благо; немає людини, яка, знаючи, що є добро, зробила би зло. Таким чином, Сократ зводив усякі дурні дії до простого незнання або помилки, а мудрість – до досконалого знання.

Сократ розповсюджував свої погляди у розмовах та дискусіях. З них сформувався філософський метод Сократа. Його метою було досягнення істини шляхом знаходження протиріч у твердженнях слухачів. У цьому і полягає сутність так званої сократівської “іронії”. З “іронією” (сумнівом) тісно пов’язана “маєвтика”, тобто Сократ допомагав своїм слухачам досягти нове пізнання як основу істинної моралі, доброчесності, поведінки людини.

Платон.

Філософське вчення Платона (учня Сократа) обіймає велике коло питань про буття, про світ та його походження, про душу і пізнання, про суспільство, мистецтво, виховання.

За Платоном, світ чуттєвих речей не є світом істинно існуючим: чуттєві речі постійно виникають та гинуть, змінюються та рухаються. Справжня сутність чуттєвих речей – безтілесні, духовні, неподільні, вічні форми – названі “ідеями”, видами (“ейдосами”). По відношенню до чуттєвих речей “ідеї” (“види”) є одночасно і їх причинами, і зразками, за якими були створені ці речі, і цілі, до яких прагнуть істоти чуттєвого світу, і поняття – про загальну основу речей. Однак, за Платоном, одного лише існування “ідей” недостатньо для появи речей чуттєвого світу. Оскільки ці речі мінливі, то вони повинні бути обумовлені не тільки буттям, але і “небуттям”. Це “небуття” Платон ототожнює з “матерією”, яка є областю руху, що не припиняється, виникнення та змін. Матерія об’єднується з “видами” (“ідеями”) і перетворює кожну ідею на чуттєві речі. “Ідеї” існують самостійно поза світом.

В теорії пізнання Платона істинне пізнання – це пізнання ідей розумом. Ядром теорії пізнання Платона є теорія пригадування душі людини того знання, яке вона придбала у світі “ідей”. Сприймання матеріальних об’єктів нагадує душі позабуті нею знання, “ідеї”.

Демокрит.

Демокрит постає опонентом Платона, автором вчення про атоми (засновником атомізму був Левкіпп). Основне положення атомістичної системи Демокрита – теза про існування порожнечі та атомів, які утворюють своїми нескінченно різноманітними комбінаціями усі речі. Атоми не можна бачити, їх можна тільки мислити. Філософ розпізнає світ атомів як істинний і пізнавальний та світ чуттєвих речей, які складаються з атомів. Атоми за Демокритом, нескінченні за формою, кількістю, розмірами, вони відрізняються за формою, порядком та положенням. З цього формується уявлення про нестворюваність та неспотворенність матерії. Атомам властивостей рух; вони рухаються у порожнечі; рух не має початку, тобто він вічний, рух є засобом існування атомів (матерії) і він є головним джерелом розвитку. Атомістичний світогляд Демокрита поширюється на вчення про життя і душу: душа складається з вогненних атомів і є їх тимчасовим поєднанням, тому мислитель відхиляє ідею безсмертя душі.

Вчення про пізнання Демокрита: почуття є необхідним джерелом пізнання але недостатнім; існують предмети та якості, які недосяжні почуттям; такі якості речей осягаються тільки розумом. Так, людина не бачить, не чує, не відчуває порожнечі та атомів, з яких складаються речі. Але вона впевнена в їх достовірному існуванні за допомогою розуму.

Аристотель.

Серед учнів Платона був Аристотель. Він переробив і завершив розвиток усієї попередньої античної філософії. До кола інтересів Аристотеля входять питання: 1) метафізика – вчення про суще; 2) фізика – філософія природи та природничі знання; 3) логіка («Органон») – праці, присвячені логіці та методології, формальна логіка, створена Аристотелем, до ХУІ ст. н.е. служила головним засобом доведення; 4) політика – вчення про проблематику суспільствознавства.

Метафізика Аристотеля – вчення про категорії. Склалось як результат критики вчення про ідеї Платона. Ідея речі знаходиться не поза, а у середині речі, це її “сутність” (поняття). Саме сутність предмета (чи явища) виражається в його понятті. Усі інші категорії (їх 9 – якості, кількості, відношення, місця, часу, дії, страждання, стану, володіння) співвідносяться з буттям через категорію сутності. Сутність відповідає на запитання: «що є річ?», решта 9 категорій відповідають на запитання: «якими є властивості речі?». Сутність почуттями не сприймається, лише розумом.

Матеріальні речі, за Аристотелем, є поєднанням матерії та форми. Форма активна. Форма нематеріальна, але вона не є потойбічною сутністю, яка приходить у матерію. Піднімаючись по драбині “форм”, людина, стверджує Аристотель, підходить до найвищої “форми”, яку уже не можна розглядати як “матерію” або “можливість” більш віщої форми. Така гранична “форма” є першопричиною або богом поза світом.

Аристотель – перший античний філософ, який систематизував трактати з питань логіки. Логіку Аристотель розуміє – як науку про докази, а також про форми мислення, необхідні для пізнання. Зв’язки думок, за Аристотелем, відображають об’єктивно існуючі зв’язки.

У своїх дослідженнях суспільно-політичного життя Аристотель розумів людину як «політичну істоту». Життя у державі є сутністю людини. Державу розуміє як розвинену сім’ю, тому форму організації сім’ї переносить на державу. Аристотель рабовласництво вважав природним станом суспільства. Мислитель заперечує ідеальну державу Платона. Суспільство вільних людей, за Аристотелем, повинно складатись з трьох класів громадян: а) багатих; б) дуже бідних; в) середній прошарок – опора для держави. Серед форм державної влади Аристотель розрізняє три хороші та три погані форми управління державою: монархія, аристократія, політес – тиранія, олігархія, демократія.

7. Філософія Середніх віків: 1 модель ортодоксії (Блаженний Августин) – схоластика – 2 модель ортодоксії (Фома Аквінський).

У витоків середньовічної (СВ) християнської філософії стоїть Блаженний Августин (Аврелій Августин), 4-5 ст. н.е., є найвидатнішим мислителем першого етапу СВ філософії, коли молоде християнське віровчення зіштовхувалось та перетиналося з філософськими системами періоду розпаду Античності.

Філософія Августина – теоцентрична: 1) «Бог первинний»: вищість душі над тілом, почуттів над розумом; світ не має самостійного існування; 2) Бог – найвища сутність; Бог – причина існування та будь-яких змін усякого сущого; 3) пізнання Бога і божественної любові – єдина сповнена смислу цінність людського духу (це вносить світло у людський дух); 4) спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через поєднання з Ним людина може досягти щастя; 5) основний принцип Августина – «вірю, щоб зрозуміти» («credo, ut intelligam»). Бог є сукупність усіх можливих досконалостей; він є вічним та завершеним Буттям; він творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, а можливості невичерпні; Бог від світу не залежить, а світ перебуває у повній залежності від Бога; Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

Августинівська традиція є першим варіантом ортодоксальної філософії. У 13 ст. Фома Аквінський створює нову, другу, модель ортодоксії. Але спочатку у філософії СВ з’являється феномен схоластики (початок її припадає на 9 ст., розвиток продовжується до кінця 15 ст.). Мова йшла про те, щоб істину, яка дана в Одкровенні, викласти та довести засобами розуму, тобто філософії: 1) справжня релігія є і справжньою філософією, та навпаки (теза усієї схоластики); 2) між Одкровенням і розумом немає протиріччя; 3) визнання спроможності людського розуму раціональними шляхами підтверджувати божественне Одкровення; 4) формула «віра шукає розум», прагнення обґрунтувати віру раціональними засобами.

Схоластичне філософське мислення зосередилось, зокрема, на т.зв. суперечці про універсалії (суперечка реалізму та номіналізму): існують чи ні – реально – універсалії («універсалії» – загальні поняття)? Реалізм – справжню реальність мають тільки загальні поняття (або універсалії), а не одиничні предмети, що існують у емпіричному світі. Номіналізм – загальні поняття є тільки "імена", що даються одиничним предметам людським розумом. Загальне є "ім’ям", і нічим більше, універсалії не мають самостійного існування. У 1121 р. номіналізм був засуджений.

СВ католицький філософ Фома (Томас) Аквінський– систематизатор ортодоксальної схоластики, створювач 2-ої моделі ортодоксії, засновник томізму. Завданням філософії вважав пошук раціональних шляхів доведення істинності усього того, що проголошує віра.

Основні положення томізму: 1) християнська віра стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму; 2) істини віри надрозумні, але не противорозумні; 3) кінцева мета людини – пізнання Бога; шлях до цієї мети сповнений випробувань – розум веде людину до морального порядку, який виражає божественний закон; він раціонально охороняє чистоту віри від помилок; 4) положення «Бог є» є самоочевидним; як для віри, так і для розуму; воно не потребує логічних доказів; доказів своєї правоти потребує людина, що йде до Бога; 5) теорія чеснот: до традиційно грецьких чеснот – мудрість, мужність, помірність, справедливість – додав християнські: віра, надія, любов.

8. Філософія епохи Відродження.

Ренесанс, або епоха Відродження (еВ), – перехідний період від Середніх віків до Нового часу. Сама назва цієї епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, відбувається переосмислення християнської традиції.

Основні філософські проблеми Відродження:

Антропоцентризм. Теоцентризм СВ замінюється в еВ антропоцентризмом. Тепер не Бог, а людина, її місце у світі, її свобода, її сутність поставлені у центр філософських досліджень. І хоча мислителі еВ не заперечують існування Бога, але вони підносять людину до рівня Бога. Людина не “тварь”, а творець; людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основою творчої людської природи, закладеної Богом. Розмаїтий світ людського почуття, його тілесність усвідомлюється як вища онтологічна реальність.

Аксіологічні проблеми. Пріоритетом в ієрархії духовних цінностей стає людська індивідуальність, а однією з характерних рис еВ гуманізм. Якщо в епоху Античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї, у Середні віки характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і, як наслідок цього, потреба у божій благодаті для свого спасіння, то людина еВ відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в Античності, ні у Середньовіччі. Її сила, влада над усім і над собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи (Античність), ні Бога (Середні віки), людина стає творцем себе.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграли італійські гуманісти. Відомо понад 30 італійських гуманістів (Данте Алігьєрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Лоренцо Валла й ін.). Найбільш вагомий внесок у спадщину філософської думки еВ зробив Ф.Петрарка – який полемізує з філософами-схоластами, виправдовує “земні” устремління людини; стверджує цінність людської культури, людського знання, здібного змінити світ на краще. Дж.Боккаччо – зробив земний світ царством спілкування людини, її волі й розуму, показав, що сфера спілкування безмежна. У "Декамероні" звучить мрія про досконалу, гармонійну людину, що знаходить щастя у спілкуванні із собі подібними, базуючись на рівності, свободі, моральній й інтелектуальній гідності.

Перегляд середньовічного ставлення до природи та уявлення про Всесвіт. Філософія природи формувалася як натурфілософія, тобто філософія, яка береться пояснити природу, виходячи із неї самої, спираючись на поняття, розроблені природознавством. З найбільшою повнотою це відображено у творчості М.Кузанського, Т.Парацельса, Дж.Бруно. Природа трактується пантеїстично (“пантеїзм” - від грец. “всебожжя”) – це філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, або, навпаки, природи у Богові. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) та безкінечності (світу) стала основою пантеїзму. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Християнський Бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.

В еВ кардинально змінюється уявлення про Всесвіт. На зміну геоцентричній системі світу приходить геліоцентрична (М.Копернік). Проте за 100 років до нього аналогічні ідеї висунув видатний мислитель М.Кузанський (у трактаті "Про вчене незнання"): про взаємозв’язок природних явищ, про збіг протилежностей, про безкінечність Всесвіту і про людину як мікрокосм. Кузанський вважав “єдине” таким, що охоплює усе, звідси парадоксальний, але логічний висновок: “єдине” – тотожне безкінечному; одиниця, єдине (мінімум) і безкінечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безкінечність можна мислити як єдине, а єдине – як безкінечність. Бог-творець виявляється тотожнім своєму творінню – світові.

Дж.Бруно думки М.Кузанського про збіжність протилежностей поєднав їх з геліоцентричним вченням М.Коперніка, стверджував, що космос і божество безкінечні і єдині, природа – це “Бог у речах”, здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Матерія – не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Дж.Бруно, європейська філософія під матерією починає мислити субстанцію, якій притаманні рух і активність.

Гносеологічні проблеми (проблеми теорії пізнання). В еВ передусім змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету, формам пізнання; логіка формалістичної доведеності витискується самоочевидністю інтуїції і т. ін. Гносеологія філософії еВ була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання. Сенсуалізм і раціоналізм у філософії еВ не були чітко диференційовані, допускався і компроміс пізнання через віру, а деякі (наприклад, М.Монтень, П.Шаррон) привносили у теорію пізнання елементи скептицизму, але він був спрямований, насамперед, проти “абсолютних істин”, що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про т. зв. “двоїсту істину” (М.Кузанський, П.Помпонацці), бо обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Філософи еВ в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання: 1) можливість пізнання світу таким, як він є; 2) дія зовнішнього світу, як джерела пізнання, на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію; 3) заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; 4) визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Вчення про державу і перші соціальні утопії. Переглядаються погляди СВ на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

До цього напрямку досліджень можна віднести творчість Т.Мора ("Утопія") та Т.Кампанелли ("Місто Сонця"), в яких висвітлені перші ідеї утопічного соціалізму: 1) переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу; 2) основними принципами майбутнього суспільства має бути: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; усі дорослі беруть участь у політичному управлінні суспільством; усі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін.

У вченні про суспільство мислителі еВ дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Н.Макіавеллі ("Державець"). Він розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності, отримав назву “макіавеллізм”, ґрунтується на таких постулатах: а) необхідно відокремлювати політику від моралі, тобто політик не має бути чесним; б) влада тримається на законах, силі, хитрості і обдурюванні; в) державний діяч не повинен бути вірним договору і своїм зобов’язанням; г) мета виправдовує засоби; д) політик повинен мати імідж; ж) краще жорстокість, ніж милосердя; з) вільною є та країна, багатство якої постійно зростає.

Таким чином, філософія еВ відкривала шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.

9. Філософія Нового часу.

Історичними передумовами філософії Нового часу (НЧ) є: 1) утвердження буржуазного способу виробництва у Західній Європі (буржуазні революції 1566-1609 рр., Нідерланди; 1640-1688 рр., Англія); 2) наукова революція 17-18 ст., становлення експериментального природознавства; 3) послаблення впливу церкви.

Найсуттєвіші особливості філософії НЧ: а) орієнтація на природознавство; б) ідеалістичний емпіризм (Дж.Берклі, Д.Юм) – вважає досвід сукупністю відчуттів, або уявлень, і заперечує, що в основі досвіду лежить об’єктивна реальність; в) соціально-політична проблематика потреб зрілого буржуазного суспільства.

Матеріалізм емпіриків – вже не стихійний матеріалізм древніх; він спирався на дані природничих наук, перш за все, математику і механіку; це механістичний матеріалізм. Першим представником механістичного матеріалізму був Ф.Бекон ("Новий органон"). Ф.Бекон вчив, що закони є джерелом і причиною руху матерії; мета людського знання – оволодіння методологією наукового пізнання.

Ф.Бекон говорить про “ідоли”, які створюють у свідомості людини удавані уявлення, перешкоджають проникнути у глибину речей. Є 4 види таких ідолів: “ідоли роду”, “ідоли печери”, “ідоли площі”, “ідоли театру”.

Емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм) – напрямок у теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знань і проголошує, що розум лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Ф.Бекон – є засновником індуктивного емпіризму. Він аналізує три шляхи пізнання: “шлях павука” (абстрактний раціоналізм), “шлях мурахи” (однобічний емпіризм, нагромадження голих фактів) та “шлях бджоли” (перетворення емпіричних фактів за допомогою раціональних методів у наукову істину).

Теорія пізнання Т.Гоббса складається з таких частин: 1) вирішення питання про джерело пізнання; 2) вчення про природу і пізнавальні можливості чуттєвого образу; 3) вчення про походження і роль мови у мисленні; 4) проблема істини і методу. Три операції – визначення, умовивід (силогізм) і доведення – складають особливу форму буття мислення у науці і є елементами аналітичного та синтетичного методів пізнання, на підставі яких встановлюються необхідні зв’язки між образами. З аналітичного методу починається науковий доказ будь-якої частини дійсності, а синтетичним воно завершується, даючи математично точну теорію, яка тільки і може перетворити знання у силу.

Дж.Локк розробив сенсуалістичну теорію пізнання, згідно якої джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є “чистою дошкою” (tabula rasa), на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”. Дж.Локк виділяє три рівня пізнання: сенситивне, демонстративне і інтуїтивне. Сенситивне знання саме недосконале (бо показує лише існування і вигляд окремих зовнішніх предметів), інтуїтивне знання саме досконале. Воно є результатом здатності розуму бачити відношення між ідеями (тотожності, схожості, різниці тощо). Важливим у теорії пізнання Дж.Локк вважав поняття істини. Вона буває двох видів: номінальна і реальна. Номінальна істина – це зв’язок слів. Реальна істина – це зв’язок ідей, що відповідають зв’язку речей. Пізнання має цінність, якщо призводить до реальної істини.

Дж.Берклі стверджував: а) реальність – це наші відчуття; б) речі існують постільки, оскільки вони сприймаються, відчуваються; в) весь світ – це комплекс відчуттів, які вкладає в нас Бог; г) світ – це моя свідомість, а моя свідомість – це світ; д) матерії як такої не існує; ж) дух – духовна субстанція – є реальною дійсністю. Це крайній сенсуалістичний підхід, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання. Світ існує тому, що людина його сприймає.

Д.Юм заперечує можливість істинного існування зовнішнього світу, природи, вважає, що ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ чи ні, неможливо. Д.Юм піддав критиці основне кредо емпіризму: «у змісті знання немає нічого, чого б раніше не було у чуттєвому досвіді». Пізнати світ практично неможливо.

Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Ляйбніц) – це напрямок у теорії пізнання, який наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.

Засновником цього напрямку був Р.Декарт. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядкуватися раціонально-математичному мисленню. Суть свого методу Декарт сформулював у 4-х правилах: 1) вихідним пунктом наукового пізнання є визнання принципів або начал; істинними є ті, що не викликають жодного сумніву і не потребують доведення, їх істинність для розуму самоочевидна; 2) піддавати усе сумніву; це правило вимагає аналітичного вивчення явищ; кожну складну проблему слід ділити на простіші й робити це доти, доки не прийдемо до очевидності і ясності речей; 3) дотримуватися певного порядку, логіки мислення; сходження у пізнанні має відбуватися від простого до складного; це є процес опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію; 4) досягнення повноти знання, детального огляду усіх ланок. Відшукати істину можна, тільки правильно застосовуючи розум, тобто володіючи правильним методом.

Б.Спіноза визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини – удосконалювати цю природжену здатність. Важливу роль тут відіграє науковий метод.

Г.В.Ляйбніц у своїй теорії пізнання прагнув поєднати досягнення раціоналізму та емпіризму. Особливо чітко це проявляється в обґрунтуванні ним необхідності поважати факти, довіряти відчуттям, направляти пізнавальні зусилля на зрозуміння самих речей, давати усьому природне пояснення.

10. Політична філософія Нового часу.

При змінюванні картини світу СВ картиною світу НЧ відбувався перехід від теологічного світогляду на юридичний. Становлення політичної філософії НЧ обумовлено тим, що політична ідеологія нового класу буржуазії спростовує божественне походження влади, проголошує нові принципи побудови суспільства.

Ш.Монтеск’є – французький філософ-просвітник. Історія людства є незалежним від Бога закономірним процесом. Його закони – необхідні відносини, існуючі правила поведінки. Як засновник географічного напрямку у соціології, вважав клімат вирішальною причиною розбіжностей форм державної влади та законодавства.

Ж.-Ж.Руссо – французький філософ-просвітник. Стверджує, що основою нерівності є приватна власність, причому майнова нерівність породила політичну, що закріплено виникненням держави. Руссо обґрунтовує право народу на повстання.

Правова свідомість НЧ пройшла низку взаємо пов’язаних та взаємо обумовлених послідовних етапів.

І етап – кінець 16 ст.: розуміння того, що набожність та благочестя є безсилими у реальному світі (Н.Макіавеллі). Політику визначають ні Бог чи мораль, а реальна суспільна практика. Відтепер реальні інтереси, індивідуальна користь, прагнення до збагачення детермінують політичну діяльність. Правитель повинен керуватися мораллю сили цього світу. Правитель не повинен бути зв’язаний жодними апріорними схемами. Але породжується ситуація громадянської міжусобиці, коли сила розбивається о хитрість, а остання – о ще більшу хитрість й т.д. Ситуація громадянської міжусобиці початку епохи НЧ справила значний вплив на державно-правові теорії цієї епохи.

П етап – 17 ст.: розуміння того, що тільки «держава» здатна припинити стан громадянської міжусобиці та встановити «громадянський порядок» (Т.Гоббс). «Природний стан» (що характеризується «війною усіх проти усіх», має бути замінений «громадянським станом» (status naturalis на status civilis). Держава є реалізацією необхідності й принципу обміну свободи на порядок. У залежності від того, кому люди передають свої права, виділяються три форми правління: монархія, республіка, аристократія.

По мірі того, як людська свідомість забувала про страхи громадянської війни, наступає Ш етап – 18 ст.: розуміння того, що передумовою соціального розвитку повинне стати підтримування державою певної сукупності елементарних прав «людини і громадянина»: права на життя, права на свободу (переконань), права на власність (Дж.Локк). Дотримання державою 3-х основних прав «людини і громадянина» наприкінці 18 ст. перетворюються на центральну вимогу американських та французьких політико-юридичних "Декларацій прав людини".

Дж.Локк є класиком правових уявлень суспільства НЧ. Він був і першим в історії філософом, який брав участь у складанні державної Конституції для американського штату Північна Кароліна, яка у 1669 р. була схвалена і вступила в силу.

Теорія розподілу влади – політично-правова доктрина, згідно з якої влада представляє собою сукупність різноманітних функцій – законодавчої, виконавчої, судової, які виконуються незалежними одна від одної державними органами. Ідея “розподілу влади” була сформульована як самостійне вчення у сер. 18 ст. Ш.Монтеск’є. Вчення про “розподіл влади”, яке пов’язано з теорією “природного права”, історично зіграло прогресивну роль в боротьбі буржуазії з абсолютизмом королівської влади. Зі ствердженням капіталізму цей принцип був прийнятий як один з основних принципів буржуазного конституціоналізму.

Політична філософія НЧ заклала основи державно-правового управління, що знайшло відображення у конституціях та правових законах теперішніх цивілізацій. Головні установки теорії суспільного договору та розподілу влади використовуються у сучасних концепціях правової демократичної держави.

11. Німецька класична філософія.

Німецька класична філософія (НКФ) є необхідною ланкою у безперервному розвитку філософської думки людства.

1780-1830 рр. Західної Європи – епоха революційного переходу від феодалізму до капіталізму. Капіталізм потребує інших світоглядних засад, іншого засобу (методу) буття людини. Оскільки капіталізм неможливий без опори на науку (та техніку), то метод такої філософської критики повинен бути науковим, тобто теоретичним ("розумним"), бути системно-теоретичним обґрунтуванням засад людського буття. Становлення класичної німецької філософії у кінцевому підсумку сформулювало засади нового методу нової філософської системи світогляду – діалектичний метод. Абсолютизація розуму (свідомості, “ідеального”) у якості "первинної" засади буття призвело до “ідеалістичних” форм розвитку класичної німецької філософії: “об’єктивно-ідеалістичної” у Ф.Шеллінга, Г.Гегеля та “суб’єктивно-ідеалістичної” – у Й.Фіхте, А.Шопенгауера.

Головне завдання філософії цієї історичної доби: побудувати самодостатню всеохоплюючу філософську систему знання (світогляду), яка дала б розуміння буття від "початку" до "кінця", де кінець замикається на початок; знайти адекватний метод побудови цієї теоретичної системи знання. Більше того, "кінець” НКФ є "початком" нової форми філософської думки людства – марксизму.

“Критична” філософія І.Канта.

Внесок І.Канта – питання розвитку предмету та методу філософії, що пізніше набули статусу "класичних". “Критика” можливостей теоретичного розуму як передумова створення теорії пізнання: межі розуму і доповнення (за його межами) вірою; форми теоретичного розуму – категоріальні форми та їх обмеженість; витоки межі та зв’язок чуттєвого і раціонального розуму (апріоризм та частковий агностицизм). У світоглядному аспекті: піднесення індивідуальної свободи до рівня головної засади самовизначення сенсу буття особистості (етика).

Діалектична філософія Г.Гегеля.

Г.Гегель виконав головне завдання філософії свого часу – створив цілісну, завершену всеохоплюючу систему філософського знання, що претендувала на універсальний засіб відповіді на будь-які світоглядні чи методологічні питання. Але головним його здобутком стала робота у сфері методології пізнання – створення діалектичногометоду як цілісної системи, що має статус теорії: принципи, категорії та закони. Основним предметом Гегеля була історія пізнання, аналізуючи яку, він відкрив його загальні засади: зв’язок, розвиток та протиріччя (у якості рушійної сили), – загальні закони розвитку: закони єдності кількісних та якісних змін, закон єдності та боротьби протилежностей, закон заперечення та необхідні елементи “засад” (принципів) і “законів” – категоріальні форми теоретичного розуму.

Створюючи свою систему філософії, Г.Гегель абсолютизує розум як основну засаду цієї системи. Таким чином його система набуває об’єктивно-ідеалістичної форми, метод – діалектика – то діалектика виключно розуму – суб’єктивна діалектика – ідеалістична форма діалектики. Один з важливих висновків Гегеля: «Усе дійсне є розумним; усе розумне – дійсним».

Протиріччя ідеалізму та матеріалізму, "системи" та "методу" філософії Гегеля призвели до суттєвих змін філософії у подальшому.

Матеріалізм Л.Фейєрбаха та кінець НКФ.

Головна критика Л.Фейєрбаха була спрямована проти релігії. А ідеалістичну філософію, особливо об’єктивно-ідеалістичну, він вважав теоретичною формою релігії. Своє “матеріалістичне” завдання Фейєрбах вбачав у необхідності звести засади релігійної свідомості “з неба” на землю. Не відмінити релігію взагалі, бо без неї люди захлинуться від індивідуального свавілля, а виробити засади “земної” релігії, “Бог” якої не на небі, а на землі – це сама Людина – головний предмет і "земної" релігії, і філософії. Відкидаючи філософію Гегеля як ідеалістичну цілком, Фейєрбах відкинув і діалектичний метод Гегеля. Як результат, “метафізичність”, “антропологізм”, “споглядальність”, “абстрактність” Фейєрбаха, втрачена “суспільна”, “діяльна” й “конкретно-історична” "природа" людини. Це стало внутрішнім етапом “кінця” ідеалізму та посягань філософії на всеохоплюючу систему філософського знання (“абсолютну” істину) доби НКФ і “початком” нових предметних та методологічних горизонтів філософії.

12. Філософія марксизму. Діалектико-матеріалістична концепція суспільства.

Марксизм (засновники К.Маркс, Ф.Енгельс) – наукова система філософських, економічних та соціально-політичних поглядів; про пізнання і перетворення реальності, про закони розвитку суспільства, природи і мислення. Марксизм як вираження корінних інтересів робітничого класу виник у 40-х рр. 19 ст. Найважливішими теоретичними джерелами марксизму стали німецька класична філософія, англійська політична економія, утопічний соціалізм.

Марксизм складається з трьох органічно взаємозалежних частин: філософії, політичної економії, наукового комунізму. Найважливіша особливість марксизму складається у визначенні умов, шляхів і засобів перетворення світу, що стало можливим завдяки застосуванню матеріалістичної діалектики до аналізу історії, економіки, політики і тактики робітничого класу.

Історія людського суспільства – природно-історичний процес. Закони історії об'єктивні. К.Марксом відкриті: закон визначальної ролі способу виробництва матеріальних благ; закон відповідності виробничих відносин характерові і рівню розвитку виробничих сил; закон обумовленості надбудови базисом; закон відносної самостійності суспільної свідомості; закон зростання ролі народу в історії й ін. Головним економічним відкриттям К.Маркса є аналіз виникнення й функціонування капіталізму на основі додаткової вартості у геніальній праці "Капітал".

Матеріалістичне розуміння історії.

Воно зводиться до того, що реальна основа суспільства закладена у матеріальному виробництві, у матеріальних суспільних відносинах, що складаються між людьми незалежно від їх волі й свідомості. Центральне місце у суспільному виробництві посідає власність на засоби виробництва і відповідні їй відносини розподілу, обміну й споживання матеріальних цінностей. На матеріальній основі виникають державно-правові інститути, соціально-класові відносини, різні форми свідомості, ідеалістичні, суспільні відносини, духовне життя суспільства. Суспільне буття визначає суспільна свідомість. До матеріальних умов життя суспільства відносяться: природне середовище, народонаселення, матеріальне виробництво, з них матеріальне виробництво домінує над іншими.

Закони розвитку та функціонування суспільно-економічних формацій.

На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні основні суспільно-економічні формації (СЕФ), що є етапами історичного прогресу: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Послідовна зміна СЕФ пояснюється протиріччям між новими продуктивними силами та застарілими виробничими відносинами, що поступово перетворюються з форм розвитку на пута. При цьому діє загальна закономірність, відкрита К.Марксом: нові виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у надрах старого суспільства дозріють матеріальні умови для їх існування. Послідовна зміна СЕФ творить магістральну лінію розвитку людства.

Продуктивні сили є провідним елементом способу виробництва, основою розвитку суспільства; вони розвиваються стрибкоподібне й поступально по висхідній лінії від кам'яних знарядь праці до комп'ютерів і космічних систем. Засоби праці й особливо знаряддя праці є мірою розвитку робочої сили і чинять на неї вплив. Суспільні продуктивні сили праці виникли в результаті історичного розвитку процесів об'єднання і поділу праці.

Виробничі відносини є соціальною формою продуктивних сил, що зв'язані один з одним за законом відповідності виробничих відносин характерові і рівню розвитку продуктивних сил. Відповідно до цього закону, відкритому К.Марксом, виробничі відносини є формою їх функціонування. У свою чергу, виробничі відносини впливають на функціонування продуктивних сил, прискорюючи, гальмуючи їх розвиток або відповідаючи їм (оптимальний варіант розвитку). Виробничі відносини складають основу базису як економічної структури суспільства. Закон обумовленості політичної надбудови суспільства базисом визначає особливості взаємодії економіки й політики.

Базис породжує політичну надбудову; вона виростає на конкретному базисі і визначається ним: 1) коли новий базис викликає до життя нову надбудову, вона допомагає базисові розвитися, оформитися; 2) надбудова має відносну самостійність і відіграє активну роль; 3) надбудова не з'являється як автоматичний рефлекс базису, унаслідок чого можуть виникнути протиріччя між ними; надбудова формується швидше базису; 4) надбудова може випереджати розвиток базису; діяти в тім же напрямку, що і базис (оптимальний варіант); діяти проти, ставити перешкоди економічному розвиткові і заподіювати шкоду суспільству і тоді вона зазнає краху; 5) прогресивні елементи надбудови (духовна культура) можуть жити в багатьох поколіннях; реакційні елементи гинуть швидше або існують у формі пережитків.

Суспільна свідомість й її форми, і насамперед політика, мораль, мистецтво, філософія, релігія, наука відбивають буття не дзеркально, не автоматично; оцінюють і розкривають зміст буття і перетворюють його через практичну діяльність.

Сучасна інтерпретація марксизму.

Марксизм – достатньо цінне інтелектуальне надбання сучасної культури. Найсильніша сторона марксизму – критична переробка їм багатовікової історії людської думки, відкриття діалектико-матеріалістичного світогляду. Однак, на початку ХХ ст. у Росії, Китаї ідеї марксизму були догматизовані, підпорядковані цілям й інтересам політичного волюнтаризму, а головна гуманістична тема удосконалювання людини закрита. У той же час переважав класовий підхід, абсолютизувались вчення про соціальні революції і диктатуру пролетаріату.

12. Наука як феномен Нового часу.

Рішення проблеми пізнання у філософії.

Взаємодіючи із навколишнім світом, перетворюючи його, людина постійно включала результати освоєння дійсності у безпосередній процес життя. У цьому процесі здійснюється оцінка, перевіряється значимість для людини результатів її діяльності, накопичується досвід, здійснюється добір і систематизація знань, що здобуваються про світ і про саму людину.

Гносеологія (знання, пізнання) є одним з розділів сучасної філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, його форми і методи. Процес пізнання вивчається з погляду можливостей досягнення істини. Існують його різні підходи, моделі: у Демокрита – образи (ейдоси), у філософів Нового часу – сенсорні сигнали, у Г.Ляйбниця і Р.Декарта природжені поняття людини, у Г.Гегеля самопізнання абсолютної ідеї, у Е.Маха і Р.Авенаріуса реалізація простого і економічного зв'язку відчуттів.

Пізнання неминуче стикається з такими питаннями: чи є пізнаваним світ? Як це відбувається? Чи існують межі пізнання? Позиції мислителів у цілому можна визначити у такий спосіб: оптимісти абсолютно упевнені в можливості пізнання світу; скептики виражають сумнів; агностики заперечують можливість пізнання світу.

Проблема об'єкта та суб'єкта у теорії пізнання. Роль практики у процесі пізнання.

Під суб'єктом пізнання часто розуміють безособового інтелектуального суб’єкта. Об’єкт пізнання – св

Дата добавления: 2015-10-24