Тема 10. Філософія національного радикалізму на Україні

Умови формування української національної ідеї у кінці ХIХ – поч.ХХ ст. М.Міхновський про розвиток української нації та його перспективи. Концепція “інтегрального націоналізму” Д.Донцова.

Наприкінці ХIХст. та на початку ХХст. мала місце активізація політичних дій. Здебільшого, це була реакція на економічну, соціальну та національну політику МиколиII. Міста Київ, Харків, Катеринослав стають центрами соціал-демократичного руху. Розгортався студентський рух. Деякі представники ліберальних кіл виступали за підтримку розвитку української культури, за рівноправність націй. У 1900р. виникає Революційна українська партія, основні завдання якої були викладені у промові Миколи Міхновського “Самостійна Україна”. Державна самостійність вважалася головною умовою існування нації. Метою РУП стало повернення прав, визначених Переяславською конституцією 1654р. та розширення її впливу на українців в Росії. Але потім РУП розкололася. Деякі її члени обрали шлях створення українських соціал-демократичних сил, деякі бажали, щоб РУП стала автономною організацією РСДРП. Радикальні націоналісти на чолі з М.Міхновським у 1902р. створили Українську народну партію. У 1904р. виникає ліберальна партія, радикальне крило якої брало за мету здобуття певних національних прав для українців в межах федеративної Російської республіки, а також проведення значних соціальних перетворень.

У 1905р. політична активність різко росте: перша російська революція, велика страйкова хвиля восени, повстання в армії (наприклад, на панцирнику “Потьомкін”, де, до речі, більшість матросів були українцями).

Реакцією влади на високу політичну активність в імперії став виданий 17 жовтня Маніфест про дарування громадських свобод, де говорилося про скликання ближчим часом Державної Думи із законодавчими функціями. Почала з’являтися українська преса, клуби; почали вирішуватися питання про впровадження української мови у шкільну освіту, судочинство, церковну службу. Була підготована декларація про автономію України, але Першу Державну Думу було достроково розпущено Миколою II, бо прийняття такої декларації означало б початок розпаду імперії. У часи Другої Державної Думи теж були проекти про автономію, але й ця дума теж була розпущена. Наступні Думи вже не мали в своєму складі українських громад. Період конституційної боротьби за незалежність у Східній Україні закінчився.

Галицька громада підтримала активізацію визвольного руху у Східній Україні. У 1906р. в Австрії було впроваджено загальне виборче право, внаслідок чого до державного парламенту увійшли українські депутати. Русофільський рух зазнав поразки. Велася активна культурницька робота.

Перша світова війна призупинила ці процеси, хоча на Західній Україні Загальна Українська Рада закликала всіх українців боротися зі самодержавною Росією. Було створено формування Січових Стрільців, значна частина яких увійшла до австрійської армії. На Сході теж були такі, хто вважав поразку Росії в війні за краще для українського народу, бо тоді з’явилася б можливість домогтися демократичних процесів в Росії та здобуття через те самостійності.

Немає сенсу докладно зупинятися у цій лекції на подіях бурхливого політичного життя в Росії та Галичині, починаючи з повалення монархії в Росії. Це можна зробити самостійно, аналізуючи історичну літературу. Перш за все, слід пригадати обставини, за яких виникла Центральна Рада, її дії, її Універсали. Звернемо увагу на те, що перші три Універсали так чи інакше проголошували ідею федералізму та право національно-державної автономії, певні положення стосовно самоврядування українського краю. Третій Універсал проголосив Україну Українською Народною Республікою. 17 грудня 1917р. Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому Росії, у якому фактично ставилися вимоги ліквідації навіть обмеженого суверенітету України. Тоді Четвертий Універсал від 22 січня 1918р. проголосив Україну самостійною, незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.

Неупереджено аналізуючи всі ці та подальші події, треба зважити на те, що більшість активістів українських партій, більшість провідників Центральної Ради не мали серйозного політичного досвіду, не були готові до виконання обов’язків державних службовців. Тут дався взнаки перший, культурницький, етап розвитку національної ідеї. Більшість членів Центральної Ради були фахівцями в галузі історії, етнографії, літератури тощо. Центральна Рада не приділяла необхідної уваги вирішенню економічних питань. Були й інші (зокрема, політичні, організаційні) недоліки та помилки.

Треба зважити ще й на те, що міста Наддніпрянщини, ба більше Причорномор’я та Донбасу, були “російськомовними”, тому ідеали національно-визвольної боротьби не знаходили там серйозної підтримки. На це був потрібен час, політична поміркованість, великий політичний досвід та конкретні позитивні результати роботи Центральної Ради, не тільки в політичному, а й економічному напрямку.

Ситуація стала ще більш складною, коли в квітні 1918р. стався державний переворот, і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, режим якого спирався на військову силу Німеччини. Самостійно пригадайте, яку політику проводив цей уряд, які наслідки (до речі, неоднозначні) вона мала.

Після антигетьманського повстання УНР була відновлена, але на Східній Україні процес державотворення невдовзі закінчився з перемогою більшовиків.

9 листопада 1918р. було проголошено утворення Західно-Української Народної Республіки. Але поразка Української Галицької Армії, таємна угода від 21 квітня 1920р. С.Петлюри з польським урядом, за якою Галичина лишалася у складі Польщі, та інші події в решті-решт призвели до поразки національно-визвольних змагань і в Західній Україні.

Як бачимо, українська національна ідея пройшла складний шлях розвитку від етапу переважно культурницької діяльності до етапу політичної боротьби з відстоюванням національно-політичних вимог за допомогою слова або зі зброєю в руках. Це був початковий період українського націоналізму, який цілком справедливо пов’язують з ім’ям відомого українського політичного діяча кінця ХIХ – початку ХХст. Миколи Міхновського. М.Міхновський є засновником модерного українського націоналістичного руху; він є першим, хто визначив засади українського націоналізму як ідеології.

М.Міхновський поставив націю та національний інтерес на перше місце серед загальних соціально-політичних цінностей та інтересів. Він рішуче відстоював думку про те, що кожна нація має право на політичну незалежність, тобто має право мати власну самостійну державу. Утворення незалежної української держави М.Міхновський вважав за необхідне, бо інакше українська нація як така є неможливою. Національний інтерес може бути повністю забезпечений тільки у власній самостійній державі. Тому треба організувати український народ для боротьби за самостійність. Культурницький етап вже закінчився, прийшов час рішучої, безкомпромісної політичної боротьби, радикальних (навіть через силу та зброю) дій. Самостійно зверніться до аналізу М.Міхновським Переяславської угоди 1654 року. Він вважав, що українці саме з цього року перестали бути суб'єктом історичного процесу, саме з цього часу політичний та культурний розвиток нації почав згасати.

М.Міхновський поєднував боротьбу за національне визволення з боротьбою за встановлення соціально справедливого демократичного ладу, де не буде експлуатації людини людиною, суспільством, державою. Він закликав поневолені нації єднатися в боротьбі за свої національно-політичні та економічні інтереси проти панівних поневолюючих націй, при цьому відкидаючи гасло “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Об’єднання пролетаріату панівної та поневоленої нації є неможливим. Цікаво, що М.Міхновський відстоював ідею суспільної власності на землю з усіма її багатствами.

Аналізуючи роль інтелігенції в історії розвитку української нації, М.Міхновський підкреслював, що вона неодноразово була ганебною (наприклад, полонізація інтелігенції у ХVI - ХVIIст. та русифікація у ХVIII – ХIХст.). На українську інтелігенцію покладається дуже велика відповідальність щодо процесу розвитку української національної ідеї, процесу побудови української незалежної держави.

М.Міхновський писав, що великою нацією українці стануть лишень тоді, коли в кожному з нас дорешти загине полтавський, галицький і т.д. провінціонал, а зросте Всеукраїнець, який подумки та діями буде обнімати всю Україну в цілому (“Самостійна Україна”).

Другий етап українського націоналізму (після першої світової війни) закономірно пов’язується з постаттю ідеолога створення Організації українських націоналістів (ОУН) Дмитра Донцова. На відміну від поглядів М.Міхновського, погляди Д.Донцова формувалися вже на тлі поразки національно-визвольних змагань у 20-ті роки, а у подальшому – в обстановці формування тоталітарних режимів. Українську державність було втрачено, треба було з’ясувати, чому так сталося та як цю державність повернути.

Д.Донцову належить спроба теоретичного обґрунтування програми так званого “інтегрального націоналізму” – крайньої радикальної форми націоналізму, яку Д.Донцов у творі “Націоналізм” називає “чинним націоналізмом”. Такий націоналізм спирається на думку, що нація є єдиним реальним суб’єктом історії та культури. Вона вища за сукупність індивідів та є єдиним організмом, клітинами якого є люди, підпорядковані національному духові. Особистість має підпорядковувати свій власний інтерес інтересу нації. Нація як організм має власні ознаки: єдність походження, генофонду, крові, спільна територія, державність (або її ідея), культура, традиції, почуття. Головна ж ознака – це воля до життя, до влади та експансії. Воля подається Д.Донцовим як основа людського буття. Зміцнення цієї волі є однією з найважливіших рис даної концепції націоналізму. Інші головні риси: жага боротьби, наявність національної міфології, беззастережна віра в національні міфи, неприйнятність буденної, міщанської моралі, фанатизм та безкомпромісність у боротьбі за втілення національної ідеї в життя. Головним чинником цього втілення є не народ (він – пасивний чинник), а активна, завзята меншість. Д.Донцов вважав, що нація є структурованою, в ній можна виділити касту ліпших людей, або провідну верству, а також верству підвладну, “мужицьку”. Зверніть увагу на цікаву статтю “Трагічний оптимізм Дмитра Донцова” [див.: Слово і час. – 1993. - №3], автором якої є Сергій Квіт. С.Квіт цілком слушно зауважує, що аналізуючи твори Д.Донцова треба з’ясовувати, в який саме час та з якою метою він писав ті твори. Зміщення центру уваги від особи до касти пояснюється в концепції Д.Донцова, насамперед, “трагічним розвитком подій в Україні, болем поразок, подекуди навіть – деморалізацією українства” [Там само. – С.40]. Спустошила і загинула козацька держава, писав Д.Донцов у своєму творі “Дух нашої давнини”, коли нагорі, серед правлячої верстви, опинилися люди з душею шевченківських “свинопасів” [Там само. – С.32]. Демократична українська інтелігенція, яка була при владі у 20-ті роки, проявила байдужість до своєї віри, інтернаціоналізм, космополітизм, патріотизм, згідливість, потурання злу, любов до людини з усіма її слабкостями, “плебейський ексгібіціонізм” (себто виставляла напоказ свої “біди”), безвідповідальність, м’якість, толерантність до усіх [див.: Дух нашої давнини. – С.38 та інші сторінки]. Тобто, за думкою Д.Донцова, інтелігенція була зорієнтована не на правлячу касту, потребу в існуванні якої заперечувала, а на людей юрби, “сірої буденної праці”, на використання м’яких засобів боротьби (за допомогою “розумного слова”) замість жорстоких і кривавих форм. Тільки нова каста виведе країну з руїн. Але таку касту ще треба створити. Це будуть люди, що матимуть такі риси, такі чесноти як героїзм, жертовність, непотурання злу, відданість справі, віра в своє високе післанництво, “відвага стояти і впасти при своїм ідеалі” [Там само. – С.17]. Це будуть шляхетні люди, тобто такі, яким будуть притаманні почуття гордості, відплата за зневагу, чесність, непокірливість супроти чужих і супроти долі, мудрість (віра в Бога, признання вищості загального над партикулярним, любов до вітчизни, слави, пошана предків), відвага, завзяття, героїчний войовничий дух, амбіції. Ця правляча верства покликана до беззастережного служіння своїй нації, збереження її державності, її духовності, її територіальної цілісності. Треба відродити києворуські традиції, а також традиції литовсько-руського лицарства та козацтва. Як позитивні приклади Д.Донцов наводить особистості Т.Шевченка, Г.Сковороди, І.Франка, Л.Українки. М.Грушевського, В.Винниченка. П.Тичину він записав в “попихачі большевизму”, а народницьку інтелігенцію взагалі називає “смердофілами” [Там само. – С.42-43, 92]. Правляча каста повинна буть в усьому взірцем для нації; занепад касти веде до занепаду нації. До цієї касти, або еліти, входять найцінніші для нації люди: політичні діячі, вищі військові, науковці, митці. Д.Донцов вважав допустимими одиничні переходи здібніших з касти нижчої до вищої, для пояснення чого використовував вчення Г.Сковороди про сродну працю. Однак – це поодинокі випадки, а взагалі, хто з “рабською натурою” пхався на становище мужів з “панівною натурою”, той мусив кінчити ганьбою й упадком [Там само. – С.102]. Вивчитися прикмет панівної касти, засвоїти її дух – це “касті смердів” не вдасться ніколи, бо природи змінити не можна. Д.Донцов зауважує, що в цьому немає ніякого презирства або бажання принизити “хліборобів чи мужиків”. Він вважав, що духовна культура не має самостійної цінності, а є тільки засобом націотворення. Піддаючи критиці тих, хто, на його думку, призвів УНР до загибелі (тобто “філософів національної зради”), Д.Донцов називає їх також “провансальцями”, маючи на увазі, що вони не ставили собі за мету створення національної держави, виховання сильної нації. Замість культу держави в них був культ соціальних інтересів народних мас, що призвело до загибелі держави [Там само. – С.301]. Якщо народна маса не перетворюється на націю, то вона перевертається на засіб для існування інших націй. Слово “провансальці” Д.Донцов вибрав не випадково, воно походить від провінції Прованс у Південній Франції, де існував відповідний культурний рух, переважно етнографічного спрямування. Врешті-решт провансальська культура зникла. Так от, наші “провансальці”, на думку Д.Донцова, просто не бажали бачити реального життя з його складнощами, шукали гармонії, а не боротьби, не виділяли окремо “українське питання”, а розглядали його у контексті майбутніх соціально-політичних перетворень в Росії (пригадаємо, як послідовно громадівці та керівництво Центральної Ради відстоювало лінію на федералізм. Не випадково символом “провансальства” на Україні для Д.Донцова став М.Драгоманов). Д.Донцов вважав, що традиційний просвітницький підхід до національної ідеї треба відкинути. Необхідно рішуче виборювати власну незалежну державу, бо вона є інструментом захисту нації, формою її буття. Але оскільки державу створює нація, останню треба спочатку відповідним чином виховати.

Д.Донцов вважав, що нації нерівні від природи, тому жити залишаються тільки нації здорові, сильні морально і фізично, ті, що можуть перемогти у боротьбі за існування. Ця боротьба є об’єктивним законом історії. Засоби боротьби можуть бути різними: національна ідея виправдовує навіть насильство. Д.Донцов поділяє нації на більш і менш вартісні, на сильні й діяльні та нижчі, переможені. Він відкинув ідею вселюдського братерства (вона можлива хіба що як політичний хід, щоб ввести супротивника в оману). Сильні нації повинні організовувати інші народи для виконання завдань всесвітнього значення, що стосуються розвитку світової культури і цивілізації. Але знову слід підкреслити, що нація для Д.Донцова – це самодостатня цінність. Для нації визнати, що існує щось вище за неї, означає початок шляху до власного знищення. Тобто нація повинна орієнтуватися на свої власні інтереси. Те, що може вважатися добрим з загальнолюдської точки зору, може бути поганим для окремої нації. Для української нації ідеалом був би державницький сепаратизм, повний розрив із Росією.

Так поступово створює Д.Донцов власну міфологію нації. Національна ідея, вважав він, повинна сприйматись як абсолютний догмат, тому вона має бути такою, що захоплює людину, будить її почуття. Для Д.Донцова був характерним скоріше художньо-поетичний стиль мислення, ніж науковий. Він був недостатньо коректним у посиланнях на факти чи твердження у своїх промовах або працях, їх (посилання) майже неможливо було перевірити. Це не було випадковим, а цілком логічно випливало з його відношення до науки, до раціонального взагалі. Зазначимо, що на формування світогляду Д.Донцова певний (а деякі дослідники вважають, що великий) вплив мала ірраціональна течія західної філософії, зокрема “філософія життя”. Він стверджував, що раціоналізм позбавляє людей волі, почуттів (в тому числі національного почуття), здатності до дії. Розум породжує науковий фаталізм, проявляється у надмірному покладанні на науку, на закони розуму. Сам Д.Донцов теж більше спирався на почуття, ніж на розум, не дуже переймаючись проблемою теоретичного обґрунтування власних думок. Це призвело до існування в його концепції націоналізму певних протиріч. Так, ми знаходимо суперечливе поєднання розуміння нації як біологічного організму, що веде боротьбу за існування, із розумінням нації як політичної, соціальної, духовної спільноти, провідна верства якої формується, перш за все, через утворення й сприйняття нової ідеології. Також впадає в око те, що піддаючи критиці російський імперський тоталітаризм, Д.Донцов сам стверджує тоталітарний спосіб буття нації як шлях її створення та змужніння. Слабкі, нижчі нації у Д.Донцова повагою не користуються, національна еліта є, на його думку, єдиним виразником національної волі, а твердження, що нація є вищою за особистість, безпосередньо веде до висновку щодо недемократичного, негуманного заперечення прав людини. Людина, виходить, є тільки засіб розвитку національної ідеї, створення нації. Все це важко поєднати з тезою про віру в Бога, бо вона передбачає прийняття норм моралі Нового Заповіту. Заглиблюватися в поняття нації, вважає Д.Донцов, не треба, бо нація – це така реальність, що не потребує раціональних доказів, вони тут є неспроможними.

На завершення доцільно було б порівняти погляди Д.Донцова та М.Міхновського. Обидва вони наполягали на пріоритеті нації, на необхідності боротьби за незалежну українську державу. Але погляди М.Міхновського були більш поміркованими, демократичними. А як вважаєте Ви? Обміркуйте власне відношення до позицій обох речників різних форм націоналізму.

Рекомендована та використана література

1. Історія філософії України: Підручник /М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, І.В.Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994. – 416с.

2. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій; Навч. посібн. – К.: Вища шк.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 543с.

3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наук. думка, 1996. – 287с.

4. Розвиток філософської думки в Україні: Курс лекцій /Підготував Ю.М.Вільчинський. – К.: ВІПОЛ, 1994. – 272с.

5. Історія філософії України: Хрестоматія; Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закладів. – К.: Либідь, 1993. – 559с.

6. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібн. /За ред. М.Ф.Тарасенка. – К.: Либідь, 1997. – 328с.

7. Донцов Д. Дух нашої давнини. – 2-е вид. – Дрогобич: Відродження, 1991. – 342с.

8. Вільчинський Ю. Політична філософія Миколи Міхновського //Слово і час. – 1995. - №1. – С.6-10.

9. Квіт С. Трагічний оптимізм Дмитра Донцова //Слово і час. – 1993. - №3. – С.32-45.

Дата добавления: 2015-07-08