Совершенно секретно приказ № 0078/42 17 страница

В офіційних державних публікаціях поверсальської Польщі (1918–1939 рр.), у тому числі у затверджених сеймом законодавчих актах, на означення поняття “український” вживався термін “рускі”, а в дужках “русіньскі”, щоб не сплутати з російським. Слідом за Брікнером авторитетний проф. Ніч виступив на сторінках впливового мовознавчого журналу “Język polski” з закликом не вживати в польській мові термінів “Україна”, “українець”. Саме життя, як відповів йому ліберальний польський діяч Леон Василевський, змело цю смішну в своїй недалекоглядності, і, додаймо, просто нерозумну теорію маститого польського мовознавця.¹⁰ До полеміки навколо наших етнознавчих термінів втрутилася тоді видатна польська письменниця Марія Домбровська. У статті “Вересень у Заліщиках” вона, зокрема, писала: “Принялося останнім часом, що руське населення, обняте польськими кордонами, само себе зве українцями й вважає образою своїх національних почувань, коли про нього говориться: — русини. Тому поляки з чуткішою совістю, а головно ті, що тямлять, наскільки болючим і небезпечним є ображування національних почувань, уживають слів “українці” й “український”, хоч би й не погоджувалися на все, що підкладає шовіністична демагогія під ті слова. Інші, більш грубошкірі або неприхильні для національних меншин, уживають тільки слова “русини”. І це підсилює розпалені національні антагонізми. Коли цілий народ прийняв цю назву як власне ім’я і як вираз своїх змагань до державної назалежности й суверенности, то виникло це головно з конечности підкреслення своєї відрубности від Росії, що руський, по-польськи русинський народ, разом з його назвою, культурою й історією силувалася втягнути в свій заборчий організм. Назв “Україна” й “український” царська Росія ніколи-ніколи не хотіла признати. А для Польщі ця назва повинна бути в найвищій степені симпатична”.¹¹ На таку доброзичливу позицію видатної письменниці ймовірно вплинула новела “Сини” її сучасника — видатного українського письменника Василя Стефаника, де є такий промовистий епізод:

“— Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “ Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну ”. — “ За яку Україну? ” А він підоймив шаблев груду землі та й каже: “ Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмився, та й бувайте здорові ”. Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. “ Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цю нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік ”.

Однак українофобськи налаштовані правлячі кола поверсальської Польщі, звичайно, не звертали уваги на поодинокі письменницькі голоси. Після приєднання до Польщі в 1919 р. Галичини польські шовіністи стали її офіційно називати Східна Малопольска (Wschodnia Małopolska), в поточній мові “Східні креси” (Kresy Wschodnie). Це образливе для галицьких українців поняття шовіністи скопіювали від німців. Прусський уряд після третього розділу Польщі назвав Варшавську область “Новою Південною Пруссією” (Neu Süd Preussen). “Варто зауважити, що суперечки про назви різних фрагментів українських земель завжди носили виразний політичний підтекст. Наскільки без великого спротиву прийнято термін “Galicja Wschodnia”, нав’язуючи (щоправда, в штучний спосіб) до давнього галицького князівства, не згадуючи вже про “Західну Україну”, то термін “Małopolska Wschodnia”, поширюваний владою Річпосполитої Польської в міжвоєнний період, ніколи не був апробований українськими мешканцями. Оцю “Małą Polską” трактовали вони на рівні з колишньою “Małą Rosją”.¹²

Кураторія Львівського Шкільного Округу, до якого входила практично вся Галичина, видала в березні 1923 року циркуляр, котрим заборонила уживати слово “український”, а наказала всюди “на печатках, свідоцтвах і інших документах та у шкільній науці уживати виключно слово руський (ruski) замість принятого слова український (ukraiński)”.¹³ Етнонімічна війна в Галичині запалала знову. Галицькі українці стали всіма засобами боротися проти польської заборони. Посипалися відкриті протести на “непрактикований в культурному світі розпорядок, щоби живому народови відобрати його назву, а накидати другу, якої він не хоче! Відноситься це до назви “український”, яку шкільна влада заказує уживати в українських школах!”.¹⁴ Цей же автор відзначив, що польська влада “з українських шкільних книжок викинула всі місця, де мова про Україну та саму назву “український”.¹⁵ Від Наукового Товариства імені Шевченка К. Студинський і В. Гнатюк підписали протест (правдивим автором був Богдан Барвінський), де говориться: “Нема на світі такої влади, котра могла б живому народові заборонити уживання його національного імені, а накинути таке, якого він не хоче, або не може уживати”.¹⁶

Громадськість західноукраїнських земель, які перебували під польською кормигою, відразу зрозуміла великодержавницькі наміри Варшави. “Теперішні власть імущі в Польщі йдуть пробоєм, не церемоняться, не декларують гарних фраз, а без обиняків заявляють, що вони хочуть звести нас на нашій прадідній землі до ролі безгласної меншости. І змагаючи до цеї ціли, стараються відібрати нам навіть наше національне ім’я. Як колись Росія перехрестила Україну на “Малоросію”, так вони Східну Галичину перехрещують на “Малопольску”, а в останніх місяцях урядове заводять в школах термін “русіньскі” замість “український”. Зразу йдуть в напрям викорінення навіть почування єдности з рештою українських земель”.¹⁷ У шовіністичній польській пресі тоді залюбки писалось, що українській безличності немає меж. “Сам український народець, — писали польські газети, — є спокійний, поштивий. Треба тільки звільнити його від проводирів. Назва українці походить від украдений, бо вони нас, поляків, добре обікрали. Справжньої української інтелігенції немає, є тільки парубки в краватках, деякі у вишиваних сорочках, а за пазухою повно вошей. Української мови властиво також немає, є тільки польський говір, як діялекти кашубський, гуральський. Таким є руський діялект. Це говір парубків і дівок від стайні, гною та болота. Вирази “свіньо українска, пшеклєнти українєц” були повсякденні”.¹⁸

Вигаданий польськими політиками термін “Малопольська Всходня” стосовно Галичини не мав жодних історичних підстав. Коли йшлося про асиміляторські методи щодо українців, то польські правлячі кола користувалися російським досвідом. “Польська преса, наука й державно-політичні органи не тільки назву “Малоросія” переробили на “Малопольска”, але й широко послуговувались іншими такими “науковими” надбаннями включно до валуєвської аргументації”.¹⁹

Подібне робилося і під румунською окупацією. До Першої світової війни на Буковині, що перебувала тоді в межах Австрії, було 216 народних шкіл з українською мовою навчання, 117 мішаних, 4 гімназії, 1 реальна гімназія, 2 учительські семінарії, 4 фахові школи, 4 кафедри в Чернівецькім університеті. Окупувавши в 1918 р. Буковину, румунська влада вела хижацьку політику тотальної асиміляції українців. Усі українські школи та інші навчальні заклади було закрито. Українська мова була заборонена, заборонено співати українських пісень, урядовцями змінювались прізвища на румунські, не вільно було мати синьо-жовті відзнаки, а жандарми били за ношення сорочок із українськими вишивками. “Назву “українці” вживається тільки тоді, коли ходить про українську іреденту [визвольний рух], а так зрештою в ужитті є назва “рутени”.²⁰ Та ж сама політика “систематичної насильної румунізації” проводилась в Бесарабії.²¹ У 30-х роках заборонено вживати українську назву міста Чернівці. Треба було писати: “Чернауць”. Тоді ж по цілій Буковині “богослуження в церквах й урядування в церковних урядах мусіло відбуватися тільки по румунськи”.²² Згідно із засадами православ’я, дозволяються національні церкви (грецька, болгарська, сербська, російська, румунська). Православні Буковини вимагали, щоб їх архидієцезію з “orthodox-romana” перейменовати в “українсько-румунську”, або просто “орієнтальну”. Пропозицію відкинуто.²³ Існувала лише румунська православна церква. “Згідно офіціяльного румунського погляду буковинські українці є тільки українізованими румунами (!), що мусять вернутися до своєї національної мови”.²⁴ Румунські шовіністи оголосили про свій намір протягом одного покоління зробити один мільйон русинів добрими румунами, згідно старої приказки “Тато рус, мама рус, я Іван Молдован”.²⁵

Аналогічні явища етнонімічної війни спостерігалися на Закарпатті під угорською окупацією. Угорський уряд, особливо в XIX ст., вкрай суворо обмежував контакти закарпатців з їхніми галицькими братами. У мадярських публікаціях населення Закарпаття означувалося термінами “orosz”, часом “Kisorosz”, “magyarorosz” (“мадяро-російський”), “uhrorusz” (“угроруський”), “ruszim” (“руський”) або “ruten”. Однак термін “рутен”, яким мадяри презирливо називали закарпатських українців, теж вилучили з ужитку як такий, що має “руський корінь”. Для закарпатських українців було запроваджено найменування “греко-католицькі мадяри”.²⁶ У березні 1939 р., одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині захопити Закарпаття. На оборону стали відділи “Карпатської Січі”, які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська. Настала повторна окупація Закарпаття Угорщиною. Як вона проходила, можна судити із листа-протесту президента Карпатської України Августина Волошина. “Угорські власті не задовольняються тим фактом, що за час окупації Карпатської України тисячі українців, серед них діти шкільного віку обидвох статей, розстріляли або нечувано жорстоким способом вбили, вони скасували всі українські культурні організації та спілки, серед них понад 300 читальних залів культурного об’єднання “Просвіта”; всі видання української літератури та преси заборонено, всі українські народні, професійні та середні школи закрито, виконання службових обов’язків українською мовою переслідується, а тепер заборонено навіть розмовляти і співати пісні рідною українською мовою”.²⁷ До слова, після війни, у 1945 р., Августина Волошина замордували у тюрмі НКВД на московській Луб’янці.

Ще в квітні 1849 р., коли Угорщину потрясли революційні події, Головна Руська Рада у Львові прийняла депутацію під керівництвом Адольфа Добрянського із Закарпаття, яка заявила, що русини Угорщини бажають з’єднатися із своїми галицькими братами в один адміністративний край в рамках Австрійської імперії. Але з різних причин це зробити не вдалося. Після Першої світової війни за Сен-Жерменським договором Закарпаття відійшло до Чехословаччини. У тім договорі було сказано: “Чехословаччина зобов’язується зорганізувати землю русинів на полудні Карпатів, як автономну одиницю забезпечену найширшою автономією, яку можна погодити з єдністю держави”.²⁸ Ці умови не були дотримані, а Угорщина змиритися з втратою Закарпаття не бажала і стала підбурювати населення етнонімічними аргументами: “всі єдиногласно виповіжте, ож ви не хочете ні чехів, ні румунов, ані украінцов, ви русинами хочете зостатися при Угорщині, при котрой до тепер жилисте”.²⁹

Демократична Чехословаччина, до складу якої Закарпаття входило в 1919–1938 рр., теж проводила політику етнонімічної плутанини. Чомусь сама назва “українець”, “український” звучала тоді для багатьох чехів неприємно, терпко як бунтарська.³⁰ Урядово Закарпаття в чеській термінології називали Підкарпатська Русь. Назви “Україна”, “українець” були небажані. Урядова назва населення була “Rusin” (“русин”) і відповідні прикметники: “rusinsky” або “podkarpatorusky”. Остання назва могла також означати підкарпатського росіянина, і коли в чеських офіційних публікаціях і документах трапляється термін “rusky”, то інколи не можна зрозуміти, чи то йдеться про підкарпатських русинів, чи то про росіян. На Закарпатті здавна існувала москвофільська течія (підтримувана в різний час Росією, Угорщиною, а потім Чехословаччиною), яка за логікою етнонімічної війни не любила термін “русин”. Закарпатські москвофіли для затемнення проблеми використовували кілька інших назв: “карпаторосс”, “угро-росс”, “карпато русский” або просто “русский”. Особливо полюбляли дві останні форми. “Многі з наших інтелігентів знають цілими роками філозофувати про те, чи я “русскій”, чи “угроросс”, чи “карпаторусскій русс”, чи “мадяр-орос”, але народовецького українства бояться, як чорт свяченої води, бо то тверда ідея, яка вимагає праці для народу”.³¹

Відомо, що в першій половині ХХ ст. простий люд Закарпаття називав себе традиційно “русин”.³² Перша щоденна українська газета Закарпаття так і називалася “Русин” (виходила в 20-х роках). У ранніх творах видатних закарпатських письменників В. Гренджі-Донського і Ю. Бартоша-Кум’ятського бачимо лише назву “русин”, яку вони справедливо вважали архаїчною формою, що передувала назві “українець”. Бурхливий хід політичних подій наприкінці 30-х років XX ст. у Чехословацькій республіці призвів до того, що Закарпаття відокремилося у самостійне державне утворення. Відбулися вибори, зібрався законодавчий орган — Сойм Карпатської України.

У 1939 році, 15 березня, Законом число 1, Сойм Карпатської України ухвалив:

Дата добавления: 2015-07-08