Історичні передумови інтеграційних процесів у Західній Європі.

Лекція 2. Післявоєнна інтеграція у Західній Європі

Історичні передумови інтеграційних процесів у Західній Європі.

Створення Європейського співтовариства вугілля і сталі.

Перші спроби військово-політичної інтеграції у Західній Європі.

Римські договори.

Створення Європейської асоціації вільної торгівлі.

Історичні передумови інтеграційних процесів у Західній Європі.

Друга світова війна залишила Європу зруйнованою і знекровленою. Першочерговим завданням для європейців у повоєнні часи став пошук шляхів відновлення європейської економіки й формування системи безпеки на континенті. В таких умовах ідеї і концепції європейської єдності знайшли широкий відгук і підтримку у Західній Європі.

Різноманітні проекти об’єднання європейських держав розроблялись і проголошувались ще в період середньовіччя та нового часу, найвідомішими серед яких є пан-германські проекти другої половини ХІХ ст. богослова Поля де Лагарда, історика Генріха фон Трітцке та економіста Фредеріка Ліста, що передбачали об’єднання Європи навколо Німеччини. Значно більшої актуальності ідея європейської інтеграції набула після Першої світової війни. Зародження об’єднавчого руху було пов’язане із потребами спільної відбудови спустошеної після закінчення війни Європи, а також виходом на світову арену під час цієї війни могутніх Сполучених Штатів і постанням молодого Радянського Союзу, з якими дрібним європейським державам важко було конкурувати. Популярністю в певних колах у міжвоєнний період користувалася праця австрійського графа Рішара Куденхове-Калергі (1894–1972 рр., граф, політик, науковець, публіцист, перший лауреат премії Карла Великого за видатний внесок у європейську інтеграцію) “Пан-Європа”, яка лягла в основу створення “Пан-європейського союзу” – неформального форуму прихильників європейської єдності. Перший конгрес Союзу відбувся 1926 р. у Відні, на ньому були присутні 2 тисячі учасників із 24-х країн. Під час конгресу було визначено основні напрямки розбудови європейської конфедерації: військовий альянс, поетапне утворення митного союзу, спільне використання колоній європейських держав, запровадження у майбутньому єдиної грошової одиниці тощо. Основне задання пан-європейського руху полягало в поширенні ідеї європейської єдності серед парламентарів, урядовців, представників промислових і громадських кіл. Згодом було проведено ще кілька європейських конгресів.

Р. Куденхове-Калергі вказуючи, що війни потребують від їх учасників гігантського промислового потенціалу, дійшов до висновку про можливість уникнення військових конфліктів між потужними держававми шляхом колективного контролю над їхніми ресурсами. Так у випадку спільного контролю над німецьким вугіллям і французькою сталлю можна уникнути війни між Німеччиною та Францією. Він запропонував заради світового миру утворити шість макродержав (Сполучені Штати Америки, Сполучені Штати Європи, Сполучене королівство Великобританії, СРСР, Китай та Японія).

Поступово пан’європейські ідеї завоювали прихильнісчть багатьох європейських інтелектуалів, серед яких А. Ейнштей, З. Фрейд, П. Пікассо, Т. Манн та ін. Особливою підтримкою пан-європейська ідея користувалася серед французьких державних діячів, зокрема прем’єр-міністра цієї країни Едуарда Ерріо та міністра закордонних справ Арістида Бріана. Останній, будучи активним учасником пан-європейського руху, виступив у 1929 р. на Асамблеї Ліги Націй у Женеві із закликом утворити європейську федерацію. Ця пропозиція була конкретизована у “Меморандумі про організацію режиму федеративного європейського союзу”, опублікованому французьким урядом у травні 1930 р., де вперше були використані такі поняття та цілі як “спільний ринок”, “митний союз”, “спільнота європейських народів” та ін.

Однак панєвропейські ідеї зустрічали неоднозначну реакцію. Якщо Югославія, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, Греція повністю підтримали проект, то Великобританія, Нідерланди, Бельгія виступили проти, побоюючись втрати “особливих” відносин зі своїми колоніями. Великобританія до того ж чинила спротив створенню наднаціональних органів. Німеччина як необхідну передумову приєднання до панєвропейської системи розглядала перегляд Версальського договору, зокрема її не влаштовувало закріплення повоєнного варіанту її східних кордонів. Фашистська Італія закликала до союзу “молодих націй” проти Старої Європи і назагал не готова була сприйняти принципи європейської єдності.

Протягом 1930 рр. ідеали європейської єдності зазнали кризи через поширення фашизму.

Важливим питанням порядку денного практичної політики європейських держав ідея європейського об’єднання стає лише після закінчення Другої світової війни, коли не лише на теоретичному, а й на емпіричному рівнях почалися пошуки моделей інтеграції, які б звели нанівець можливість виникнення подібних конфліктів у майбутньому. В цей час відновились та отримали новий імпульс передвоєнні організації, товариства і рухи, які висловлювались за європейське об’єднання. Але вони не були одностайними у своїх програмах і по-різному бачили майбутнє об’єднаної Європи.

Протягом 1946–1947 рр. формується низка організацій федералістського руху: Європейський союз федералістів (очолюваний італійцем Альтьєро Спінеллі), Тимчасовий комітет об’єднаної Європи (заснований В. Черчіллем у січні 1947 р.), Європейський парламентський союз Р. Куденхове-Калергі, Соціалістичний рух за утворення Сполучених Штатів Європи, Європейський рух та ін.

19 жовтня 1946 р. екс прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль в університеті Цюриха виголосив свою знамениту промову, в якій закликав до створення Сполучених Штатів Європи: “ ...є один кардинальний засіб, який... за лічені роки зробить усю Європу, або принаймні її велику частину, такою ж вільною та щасливою, якою ми бачимо сьогодні Швейцарію. У чому ж полягає цей чудодійний засіб? У відтворенні європейської сім’'ї народів, причому в якомога повнішому складі, й у наданні їй такої структури, яка забезпечила б її мирне, безпечне та вільне існування. Нам необхідно побудувати щось на зразок Сполучених Штатів Європи. Це дозволило б сотням мільйонів людей повернутися до повсякденних радощів і надій...” [1]. Ефект цього звернення був сенсаційним, однак єдина Європа на принципах федералізму тоді, очевидно, не могла бути реалізована, оскільки європейські держави не готові були цілком та відразу відмовитися від свого суверенітету на користь федеральної європейської держави щойно здобувши його після завершення війни.

У 1949 р. завдяки діяльності європейських рухів була створена перша європейська організація – Рада Європи. Проте, ця міжурядова організація виявилася обмеженою в політичному плані і не мала жодної компетенції в економічних і військових питаннях. Необхідним був інший підхід до європейської інтеграції – політичній інтеграції мусила передувати інтеграція економічна, а політичну довелося відкласти аж до другої половини 80-х – 90-х рр. ХХ ст.

У післявоєнний період склалися об’єктивні передумови для розвитку тісної економічної інтеграції держав Західної Європи, зокрема:

· стихійний процес переплетення національних економік та густа мережа міждержавних мікроекономічних зв’язків;

· необхідність відбудови післявоєнного господарства та відновлення економіки, для чого необхідні були спільні зусилля;

· необхідність протидії домінуванню Сполучених Штатів Америки у світовому господарстві (у 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на їх частку припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80 % усіх золотих запасів капіталістичного світу; жодна країна Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером чи конкурентом, для цього потрібний був міцний економічний союз; в таких умовах конкурувати ще й між собою було б невиправданим).

2. Створення Європейського співтовариства вугілля і сталі. “Декларація Шумана”. “Першою ластівкою” європейського інтеграційного проекту, першим каменем у фундаменті об’єднаної Європи стало створення 18 квітня 1951 р. згідно з Паризьким договором, підписаним Францією, Німеччиною, Італією та країнами Бенілюксу, Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС) з метою об’єднання вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць та запобігання у такий спосіб новій війні в Європі. Ідея створення ЄСВС належала французькому бізнесмену та адміністратору, тодішньову верховному комісару з питань об’єднання Німеччини Жану Моне, а вперше офіційно озвучив її міністр закордонних справ Франції Робер Шуман. Ці дві особистості увійшли в історію як “батьки-фундатори” європейської інтеграції.

Моне Жан (1888–1979), француз, один з “батьків-фундаторів” європейської інтеграції. 1919 року брав участь у створенні Ліги Націй і став заступником її генерального секретаря. За обох світових війн працював в адміністративних органах союзників; був одним з найближчих радників президента Ф. Рузвельта і відіграв визначну роль у запровадженні “Програми перемоги”, що призвела до втручання США у війну. 1943 року ввійшов до складу першого уряду “Вільної Франції” у вигнанні (в Алжирі), керував озброєнням французьких визвольних військ. Після Другої світової війни на прохання де Ґолля, розробив і здійснював Програму модернізації економіки Франції.

1950 року спільно з Робером Шуманом ініціював створення ЄСВС, став першим головою його Вищого органу. Успіх проголошеної Шуманом ідеї ЄСВС великою мірою завдячував підготовчій роботі Моне, його авторитету й міжнародним зв’язкам. 1954 року створив і очолив “Комітет дій за Сполучені Штати Європи” з лідерів політичних партій і профспілок. “Ми об’єднуємо не держави, ми єднаємо людей,” – цій меті Жан Моне присвятив усе своє життя. 1982 року будинок у містечку Унжарей (реґіон Іль-де-Франс, Франція), де жив і помер Моне, викупив Європейський Парламент; нині там музей і працює Фундація Жана Моне. Прах видатного європейця 1988 року помістили у паризький Пантеон.

Шуман Робер (1886–1963), міністр закордонних справ Франції, один з “батьків-фундаторів” європейської інтеграції. 9 травня 1950 року оприлюднив “Декларацію Шумана” – план створення спільноти вугілля та сталі. Нескінченний перерозподіл Європи безпосередньо відбився на долі цієї видатної людини. Шуман народився 1886 року в Лотарингії (в люксембурзькій частині) на франко-німецько-люксембурзькому кордоні, який неодноразово зсувався в той чи інший бік внаслідок війн і конфліктів. Громадянин Німеччини до Першої світової війни (за війни був залучений до роботи в німецькій адміністрації як юрист), після війни формально стає французом внаслідок повернення Лотарингії з Ельзасом до складу Франції. Заарештований німцями під час Другої світової війни, Шуман – депутат від реанексованого фашистами департаменту Мозель – втікає і вимушений переховуватись. Після війни успішно продовжує політичну кар’єру у Франції: був міністром фінансів, прем’єр-міністром і міністром закордонних справ країни. 1958 року обраний президентом Європейської асамблеї (1958–1960), яка пізніше стала Європейським Парламентом. Від 1955 до 1961 року очолював Європейський рух.

У “Декларації Шумана” від 9 травня 1950 р. французький уряд запропонував “помістити спільне франко-німецьке виробництво вугілля і сталі під керівництво спільного Найвищого Органу влади, як організації, відкритої для участі всіх країн Європи”.

“Створення спільного виробництва вугілля і сталі відразу ж закладе основи загального економічного розвитку як першого етапу європейської Федерації і змінить долю регіонів, раніше приречених на виробництво зброї, постійною жертвою якої самі ж вони і ставали.

Встановлені таким чином спільні виробничі зв’язки означатимуть, що будь-яка війна між Францією і Німеччиною відтепер стане не тільки немислимою, але і практично неможливою. Створення цього могутнього спільного виробництва, відкритого для всіх країн, що побажали до нього приєднатися, призведе до того, що в усіх країн-учасниць з’являться основні елементи для індустріального виробництва на тих же підставах, і буде закладено фундамент їх економічного вирівнювання.

...Шляхом об’єднання базових виробництв і створення Найвищого Органу влади, рішення якого будуть обов’язковими для Франції, Ні­меччини та інших країн, що приєднаються, будуть закладені перші конкретні підвалини європейської Федерації, необхідної для збереження миру” (З Декларації Шумана) [2].

Бачення об’єднаної Європи Ж. Моне і Р. Шуманом чітко викладене в такій тезі з промови останнього: “Європу неможливо побудувати враз або за певним планом. Її будуватимуть поступово, крізь конкретні досягнення, що закладуть підвалини солідарності де факто”[3]. Так вони стали на бік функціонального методу європейської інтеграції, віддавши йому перевагу перед методом конституційним або федеративним. Це означало, що європейські держави, які щойно знову здобули суверенітет після Другої світової війни, не мусили одразу й цілком віддавати його на користь федеративної європейської держави. Їм тільки потрібно було відмовитись від догми неподільності суверенітету і певних його частин в окремих, чітко визначених сферах, в обмін на що вони здобували право перевіряти справи своїх партнерів, на які поширювалось спільне управління, і в такий спосіб розширювали власний суверенітет. Це був шлях поступового зменшення суперечностей між ідеями європейської інтеграції та національної незалежності.

Договір про створення ЄСВС був підписаний на 50 років. Він набув чинності 23 липня 1952 р. після його ратифікації національними парламентами. Створене ним Співтовариство вугілля та сталі базувалось на трьох основних принципах: спільного ринку, спільних цілей і спільних інститутів. Договір передбачав запровадження спільного ринку вугілля, залізної руди, залізного брухту і сталі і переслідував мету координації і модернізації виробництва, а також відміну торговельних мит і кількісних обмежень на рух товарів. Спільні інституції управління, які засновувались Паризьким договором, стали попередниками нинішніх основних інститутів Європейського Союзу: Вищий керівний орган (попередник Єврокомісії) – виконавчий наднаціональний орган, наділений також правом прийняття рішень, обов’язкових для виконання державами-членами, який складався з 9 членів і очолювався Президентом; Рада міністрів – представляла позицію урядів країн-членів для координації діяльності Вищого керівного органу з економічною політикою окремих країн; Асамблея (попередниця Європейського Парламенту) – складалася з представників національних парламентів держав-членів і покликана була здійснювати демократичний контроль над Вищим керівним органом (могла висловити йому вотум недовіри двома третинами голосів), законодавчими повноваженнями Асамблея не володіла; Суд – складався з призначених урядами 6 суддів, які мали вирішувати спірні питання і могли анулювати рішення органів ЄСВС.

Європейське співтовариство вугілля та сталі являло собою завершену інституційну систему з власними виконавчими органами, вищим керівним органом, парламентськими і судовоми інституціями. Повноваження прийняття рішень, які стосувалися виробництва вугілля і сталі на території країн-учасниць угоди, перейшли до незалежного наднаціонального вищого органу ЄСВС, першим президентом якого став Жан Моне. Таким чином, ЄСВС стало першою ланкою в ланцюгу формування того, що сьогодні носить назву Європейського Союзу. Європейське співтовариство вугілля і сталі завершило своє існування 23 липня 2002 р., коли втратив чинність відповідний (Паризький) договір.

3. Перші спроби військово-політичної інтеграції у Західній Європі. Паралельно з обговоренням договору про створення ЄСВС з’явились ініціативи поширити інтеграцію на військову та політичну сфери, найбільш відомою з яких є пропозиція утворення європейської армії прем’єр-міністра Франції Рене Плевена, виголошена у зверненні до Національної асамблеї 24 жовтня 1950 р. Після тривалих дебатів між лідерами європейських держав було підготовлено проект “оборонного” договору. 27 травня 1952 р. у Парижі країнами-членами ЄСВС був підписаний Договір про створення Європейського оборонного співтовариства. Він був ратифікований Німеччиною, Нідерландами, Бельгією та Люксембургом. Італія ж очікувала на ратифікацію Договору в Парижі. 30 серпня 1954 р. Національні збори Франції відхилили ратифікацію документа. Після цього було припинено роботу і над проектом Європейського політичного співтовариства, розпочату у вересні 1952 р. на засіданні Асамблеї ЄСВС. 10 березня 1953 р. асамблея, створена для підготовки відповідного проекту, очолювана міністром закордонних справ Бельгії П. Спааком, схвалила попередній текст документу, однак він міг отримати подальшу розробку лише у випадку ратифікації Договору про Європейське оборонне співтовариство. Відхилення ж останнього Францією призвело до поразки першої спроби інтеграції європейських держав у політичній та військовій площинах. У майбутньому знадобилося ще три десятиліття для того, щоб європейці усвідомили необхідність та переваги інтеграції у політичній та безпековій сферах.

Ще 17 березня 1948 р. у Брюсселі Великобританія, Франція і країни Бенілюксу підписали Договір про економічне, соціальне і культутне співробітництво й колективну самооборону терміном на 50 років, яким створювалась організація військового та оборонного характеру – Західний союз. Однак Брюссельський договір по суті виявився лише підготовчим етапом до створення в 1949 р. Організації Північноатлантичного договору. Вже тоді було зрозуміло, що європейці не спроможні самотужки, без залучення Сполучених Штатів Америки, запобігти загрозі ззовні. Із заснуванням у 1949 р. Організації Північноатлантичного Договору Західний Союз відступає на другий план, втрачаючи динамізм у своїй діяльності. У жовтні 1954 р. після провалу планів створення Європейського оборонного співтовариства Західний союз було перейменовано у Західноєвропейський союз (ЗЄС), а склад його учасників було розширено за рахунок приєднання Німеччини та Італії. Участь у союзі передбачала автоматичне військове залучення держав-членів у разі агресії проти однієї з них. У документах ЗЄС підкреслювалося його покликання – бути одночасно “оборонною складовою” тісного співробітництва західноєвропейських держав і “європейською опорою” НАТО. Західноєвропейський союз на першому етапі свого існування (1954–1984 рр.) переживав стагнацію внаслідок стрімкого розвитку північноатлантичної системи безпеки на чолі з НАТО.

Поразка Європейського оборонного співтовариства надовго загальмувала процеси політичної та військової інтеграції у Європі, однак перспективною і надалі залишалася економічна інтеграція, яка меншою мірою торкалася таких чутливих сфер державного суверенітету, як безпека, оборона, зовнішня політика. У 1954 р. Жан Моне висунув пропозицію щодо розширення компетенції ЄСВС на транспортну галузь, енергетичні ресурси, в тому числі атомні, та деякі інші галузі. Його ініціатива була схвально зустрінута в країнах Бенілюксу. Особливою ініціативністю у питаннях розширення компетенції ЄСВС і початку інтеграції у сферах цивільної атомної енергетики та злиття національних ринків відзначився міністр закордонних справ Бельгії Поль Генрі Спаак.

4. Римські договори. 25 березня 1957 р. в Римі Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали два договори, які засновували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії.

Провідною метою створюваного згідно з Римським договором Європейського економічного співтовариства проголошувалось формування спільного ринку між державами-членами. Досягнути цього планувалось шляхом послідовного втілення в життя таких заходів:

· скасування між державами-членами митних зборів, кількісних
обмежень для ввезення та вивезення товарів, а також всіх інших рівнозначних за своїми наслідками заходів;

· встановлення спільного митного тарифу та торговельної політики щодо третіх держав;

· встановлення спільної політики у галузі сільського господарства;

· усунення між державами-членами перешкод для вільною руху осіб, послуг, капіталів;

· встановлення спільної політики в галузі транспорту;

· зближення законодавства країн-членів тією мірою, яка необхідна
для дії спільного ринку;

· створення Європейського Соціального Фонду з метою поліпшення можливостей зайнятості для працівників та сприяння підвищенню їх життєвого рівня;

· створення Європейського Інвестиційного Банку, призначеного для сприяння економічному розвитку Співтовариства шляхом створення нових ресурсів.

Договір передбачав можливість розширення ЄЕС за рахунок інших європейських держав. ЄЕС, окрім економічної ролі, поступово взяло на себе відповідальність за широке коло питань, у тому числі за соціальну, регіональну політику й питання захисту навколишнього середовища.

Другий Римський договір засновував Європейське співтовариство з атомної енергії, основною метою якого стало створення умов для швидкого розвитку атомної енергетики в країнах Європи. Євроатом повинен був сприяти розвитку досліджень з атомної енергетики, формуванню спільного ринку ядерного палива, контролю за ядерними виробництвами та розвиткові атомних технологій у мирних цілях у рамках єдиних стандартів безпеки.

Після підписання Римських договорів Вищий керівний орган ЄСВС замінювався Радою міністрів у якості ключового органу, відповідального за прийняття рішень в інституційній системі Європейських Співтовариств. В ЄЕС постійне поточне управління справами покладалося на Комісію, яка складалася з 9 членів і повинна була забезпечувати розвиток Спільного ринку. Європейська парламентська Асамблея була спільною для ЄСВС, ЄС та Євроатому, складалась із 142 парламентарів, призначених національними парламентами і здійснювала консультативні і контролюючі функції. Договір про ЄЕС засновував також дорадчий Економічний та соціальний комітет та Суд. Договір про Євроатом започатковував структури, подібні до установ ЄЕС (крім Ради міністрів, Комісія у складі 5 членів, Науковий комітет, Суд, Економічний та соціальний комітет). Невдовзі піспя підписання Римських договорів була підготовлена і підписана Конвенція про деякі майбутні інститути Співтовариств, згідно з якою був створений єдиний для всіх трьох Співтовариств Суд.

Ратифікація Римських договорів завершилась 1 січня 1958 р., після чого вони вступили в силу.

5. Створення Європейської асоціації вільної торгівлі. Активізація процесу економічної інтеграції наприкінці 50-х рр. минулого століття призвела до розходжень між країнами ЄСВС та Великобританією. Остання негативно поставилась до перспективи утворення митного союзу та спільного ринку європейських держав, оскільки участь у західноєвропейському інтеграційному проекті поставила б під загрозу її привілейовані стосунки зі Сполученими Штатами Америки, від яких британці отримували солідну фінансову допомогу, та Британською Співдружністю націй, де Великобританія по праву виконувала роль політичного та фінансово-економічного центру. Крім того, для цієї держави видавався неприпустимим наднаціональний характер Європейських Співтовариств. Все це призвело до пошуку шляхів створення альтернативних організацій, які б заохочуючи свободу торгівлі, не обмежували суверенітету держав-членів. 4 січня 1960 р. була підписана Стокгольмська конвенція про утворення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), що вступила в силу 3 березня 1960 р. Її членами стали 7 країн: Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія та Великобританія. В 1961 р. до ЄАВТ приєдналась Фінляндія, в 1970 – Ісландія. Стокгольмська конвеція передбачала поступову відміну внутрішніх митних тирифів на промислові товари, що не поширювалось на сільськогосподарські продукти та морепродукти. На відміну від ЄЕС, ЄАВТ не мала наднаціональних органів управління, а лише секретаріат з технічними функціями, розташований у Женеві. Всі рішення потребували одностайності держав-членів і приймались Радою міністрів.

До 1 липня 1967 р. внутрішню торгівлю між державами-членами ЄАВТ було повністю лібералізовано, однак попри це, було зрозуміло, що ЄАВТ не взмозі конкурувати з ЄЕС. Відтак Великобританія переглядає свою зовнішньополітичну стратегію і бере курс на вступ до ЄЕС.

Згодом більшість членів ЄАВТ (крім чотирьох) вступили до ЄЕС (ЄС): Британія й Данія – 1973 р., Португалія – 1986 р., Австрія, Фінляндія та Швеція – 1995 р. Нині в складі ЄАВТ чотири країни – Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія, три з яких (крім Швейцарії через спротив національного референдуму) є членами Європейської економічної зони (ЄЕЗ) з членами ЄС. Відповідна угода була підписана 1992 р., а набрала чинності 1994 р. Згідно з нею, країни ЄАВТ–ЄЕЗ запроваджують до національних законодавств правовий доробок Європейського Союзу в усіх галузях, на які поширюється ЄЕЗ (вона не охоплює сільського господарства та рибальства). В органах ухвалювання рішень ЄС Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн мають лише дорадчий голос; вони беруть участь у фінансуванні структурних фондів ЄС. Керівним органом ЄЕЗ є Рада, що збирається двічі на рік.

Отже, післявоєнна інтеграція в Європі базувалась на трьох установчих договорах, які лягли в основу європейського інтеграційного проекту: Паризькому договорі про створення ЄСВС та Римських договорах про створення ЄЕС і Євроатому. Три названі угоди створили Європейські Співтовариства (іноді вживається в однині – Європейське Співтовариство), тобто систему прийняття загальних рішень у вугільній та сталеливарній промисловості, ядерній енергетиці та інших основних галузях економіки шести західноєвропейських держав.

[1] Див.: Черчилль У. Трагедия Европы. 19.10.1946 г. // Черчилль У. Мировой кризис. – М., 2004. – С. 762–766.

[2] Шуман Р. За Европу / Пер. з франц. – М., 2002. – С. 90–94.

[3] Шуман Р. За Европу / Пер. з франц. – М., 2002. – С. 93.

Дата добавления: 2015-07-10