Історичні типи світогляду їх взаємодія

ФУНКЦІЇ ТА РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

ПЛАН:

ПИТАННЯ 1.ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД.ВІД МІФУ ДО ЛОГОСУ……………………2

ПИТАННЯ 2.ОБГРУНТУВАННЯ ЗМІСТУ ПРЕДМЕТА ФІЛОСОФІЇ.ОСНОВНА ПРОБЛЕМА ФІЛОСОФІЇ……………………………………………………………………..12

ПИТАННЯ3. СПІВВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФІЇ І НАУКИ............……………………...17

ПИТАННЯ4.СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ФІЛОСОФІЇ……………………………………...23

Питання І.Філософія і світогляд

Історичні типи світогляду їх взаємодія

У філософії дослідженню поняття “світогляд” відводиться досить багато уваги. Це можна пояснити тим, що світогляд виступає постійним супутником людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття. Світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд — постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце.

Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей) міфи.

Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи то зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити зовнішній світ – значить розповісти про його походження і тим самим задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди втілили у образ “світового дерева” Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру, у образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка), у архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні – вогонь, вода, земля). До кожної частини дерева можна було віднести і окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до середньої – копитні, до нижньої – змії, миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри “світове дерево” стає моделлю культури в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний (лат.: saker – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями.

Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в “первісній, або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього світу – так же, зрештою, як і самі людські дії – не мають самостійної, внутрішньо властивої їм цінності.

Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює його з оточення і надає йому смисл і цінність”. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882-1972 роки життя) наводить багато прикладів міфологічних пережитків дохристиянського походження у віруваннях українського народу, особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин [7, c.115].

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.ЛевіСтросса, а у вітчизняній традиції — О.Ф.Лосева та ряду інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу [4, c.35].

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті [3, c.75].

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру.

Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується" (Кор., 13, 13).

Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започаткування природи у християнській Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, - день перший».(1М,1). У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно, християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та ієрархічність. Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об'єктів природи є ще світ відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей. Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від “міри” символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи, відтворюючи “незримі речі”, у той же час відтворюють і “видимі речі”, що знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина відтворює собою всю природу, тварини - не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини - тваринам, а усі вони - людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто християнському аспекті, а й у переплетенні з дохристиянськими пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс - то пуща (пуща походить від “порожній”), тобто такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові спочатку значило “порожній”, безлюдний пограничний простір. Навіть “село”, яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст., вживається в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється. Як указує французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений, обмежений на землі світ “правильних” людей неоглядно розвертається угору, у бік небес. Між земним і небесним немає перепон і душа спроможна найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога.

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш — примусимо".

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовнопрактичну діяльність.

Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуропесимістичного, стурбованотрагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності порізному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обгрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань — немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них — завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф.Достоєвський у підготовчих матеріалах до роману "Підліток", почуття розумом не сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкроївши серце.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає?

Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

Філософія і наука. Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання, а чи є філософія наукою?

Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).

Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою. “Філософія, - писав Р. Карнап, - віднині не визнається як особлива галузь пізнання, котра стоїть поряд з емпіричною наукою”.

М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як теоретичний засіб для логічного аналізу мови – мови емпіричної науки. “Філософія не є наукою”, - підкреслював цей філософ.

Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним (дослідним) шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів чи операцій практичного чи теоретичного пізнання). З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.

Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє “поле” дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення.

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.

Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості. Для хімії, наприклад, таким предметом є перетворення речовин, зміна їх складу або будови. Предметом фізики є, як відомо, природа, її властивості. Фізіологія вивчає життєдіяльність цілісного організму і його окремих частин – клітин, органів, функціональних систем тощо.

Цілком логічно, що для пізнання сутності таких об’єктів, і їх властивостей, застосовуються методи, прийоми, операції, що адекватні цим наукам, такі, скажімо, як рентгеноструктурний, масспектрографічний, якісний, кількісний і т.д. Ці методи, безумовно, дають можливість отримати досвідне знання, котре можна перевірити експериментально.

На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття?

“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості” (Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 876).

“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності... Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення (Див. Філософський словник. Друге видання. К.,1986, стор. 416).

Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі складають її предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею” (Див. Философский энциклопедический словарь. М., 1983, стор. 403, підкреслення моє – В. Б.).

Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

Що є спільним для філософії і науки?

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

Для більш змістовного з’ясування особливостей філософії, необхідно розглянути її взаємозв’язки з іншими формами суспільної свідомості, наприклад, з релігією, правом, показати, що є для них спільним і відмінним.

Філософія і релігія. Взаємозв’язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення.

Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є спільним для філософії і релігії?

Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.

Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є – відповідних догм і постулатів; по-п’яте, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало – персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.

Від міфу до логосу

«Логос» грецькою означає «знання».
Процес відділення об'єктивних емпіричних знань про світ від їх міфологічної оболонки - це перехід «від міфологічних уявлень дотеоретичного мислення».
Для того щоб від міфологічних уявлень про світ перейти до наукових, античному людині було необхідно пройти два ступені осмислення, в роботі
вони чітко сформульовані, спробуємо розібратися в них:
1. Повинен відбутися відмовитись від логіки міфу, що перешкоджає оформленню таких фундаментальних принципів наукової ідеології, як універсальність, інваріантність, спільність, абстрактність і т.д.
Пояснимо це. Якщо наукове узагальнення будується на основі логічноїієрархії від конкретного до абстрактного, і від причин до наслідків, томіфологічне оперує конкретним і персональним, використаним вяк знак, так що ієрархія причин і наслідків відповідає ієрархіяміфологічних істот, що має систематично цінне значення. Те, що внауковому аналізі виступає як схожість чи інший вид відносини, в міфологіївиглядає як тотожність, а логічного поділу на ознаки в міфологіївідповідає поділ на частини.
Іншими словами, стародавні розповідали міфи, замість того, щобпроводити аналіз подій і робити висновки. Наприклад, ми сказали б, щопевні атмосферні зміни припинили посуху і викликали дощ.
Вавилоняни спостерігали ті ж події, але внутрішньо переживали їх якпоява гігантського птаха Імдуізд, що стала їм на допомогу. Вона покриваланебо чорними грозовими хмарами своїх крил і жерла небесного бика, чиєгаряче дихання спалило посіви. Такий міф давні розповідали не длярозваги. Вони розповідали про події, від яких залежало саме їхіснування. Вони породжені уявою, але не є чистоюфантазії.
2. Потрібно було змінити духовне особистісне ставлення до дійсності об'єктивно-субстаціональним уявити світ, як речове освіта, яка підлягає об'єктивному розгляду.
Основна відмінність сучасної наукової думки - це різниця міжсуб'єктивним і об'єктивним. На цьому відмінність наукова думка будуєкритичний та аналітичний метод, за допомогою яких послідовно зводитьвсі індивідуальні явища до типовим подіям, що підкоряєтьсяуніверсальним законам. Ми бачимо схід і захід Сонця, але думаємо, що Земля рухається навколо Сонця. Ми бачимо кольори, але описуємо їх як довжини хвиль. Нам сниться померлий родич, але ми думаємо про це чіткому баченні як пропродукт нашої власної підсвідомості. Навіть, якщо ми і не здатнідовести, що ці майже неймовірні наукові погляди вірні, ми все-такиприймаємо їх, бо знаємо: можна довести, що вони володіють більшим ступенемоб'єктивності,?? їм наші чуттєві враження. Однак у миттєвостіпервісного переживання немає місця для критичного розщеплення сприймань.
Первісна людина не може відвернутися від присутності явищ, томувідмінність між суб'єктивним і об'єктивним знанням позбавлене для нього сенсу.
Але що склалися історичні чинники, все ж таки змусили задуматисяпевну групу людей і поміркувати про навколишній світ, природу і прозаконах, що діють там. Щоправда, перехід від міфології до науки був доситьповільним, і на цьому шляху було зроблено багато спроб і помилок, але якщо б неце, важко було б сказати ким, як не стародавніми греками, що почалирозвивати первісну науку, і коли був би зроблений цей перший крок «від міфудо логосу».

Птання ІІ. Обгрунтування змісту предмета філософія.

Предмет філософії

Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо, Поль Гоген, 1897 рік

На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття іпізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі.

Давньогрецький філософ Кратет Фіванський зазначав:

«Філософія важливіша від дихання, бо значно важливіше добре жити, чому навчає філософія, ніж просто жити, що залежить від дихання.»

Німецький філософ 19 століття Георг Вільгельм Фрідріх Гегель так визначав предмет філософії:

Філософія є наукою про причини, або [наукою] про «чому?»

Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, із чим пов'язані особливості її предмету:

§ історична змінність, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

§ уся історія філософії фактично входить в окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості;

§ філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

Функції філософії

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

§ світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвихпріоритетів та цінностей;

§ пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

§ логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

§ соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

§ критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичнихстереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

§ виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Риси філософського мислення

«Мислитель», Огюст Роден, 1888 рік

Філософське мислення характеризується такими ознаками:

§ гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття;

§ постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору;

§ окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, але й такою, якою має бути;

§ є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про якусь реальність;

§ філософське мислення постає внутрішньопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим;

§ прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

Зазначені риси філософського мислення обумовлені тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тією мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тією мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, — саме тією мірою вона філософствує або постає філософом.

Основна проблема філософії

1. Витоки проблем філософського світогляду
Незважаючи на те, що склад проблем та їх вираження у філософів різних епох і народів різний, у них в тій чи іншій мірі є і спільне, і вже сама ця обставина говорить про те, що вони не випадкові, а породжені якимись глибокими причинами.
Основна проблема світогляду - відношення людини до світу в цілому. Світогляд є загальна картина світу, тобто більш-менш складна і систематизована сукупність образів, уявлень і понять, в якій і через яку усвідомлюють світ у його цілісності та єдності, а також (що найголовніше) становище в цьому всесвіті такий його найважливішою (для нас) частини, як людство; основний питання світогляду - це питання про взаємовідносини «ми» (частини) і «воно» (цілого) 1.
У книзі А. Швейцера «Культура та етика» названі такі проблеми світогляду: кінцевий або нескінченний світ? У чому сенс твого життя? Що тобі треба в світі? Чого досягли ті, хто діяв до тебе? Яке значення мало те, до чого вони прагнули, для нескінченного світу? Що таке істина? Розв'язано чи дихотомія людського існування: кінцівки тіла і нескінченності духу? У чому щастя людини? Що таке краса, любов, героїзм? І чи є вони цінностями, заради яких варто жити? 2
У сучасній літературі формулюються такі проблеми: Як дух співвідноситься з матерією? Чи існують в глибинах буття надприродні сили? Кінцевий або нескінченний світ? У якому напрямі розвивається Всесвіт і чи має вона мета у своєму вічному русі? Чи існують закони природи і суспільства або людина лише вірить у них в силу своєї схильності до порядку? Що таке людина, і яке його місце в загальній взаємозв'язку явищ світу? Яка природа людського розуму? Як людина пізнає навколишній світ і самого себе? Що є істина і оману? Що таке добро і зло? У якому напрямку і за якими законами рухається історія людства і в чому її таємний зміст? Всі ці та подібні їм питання, відзначає А.Г. Спиркин, не можуть не хвилювати кожної мислячої людини, в якій би сфері життя він не діяв. Розмірковуючи про такого роду питання, людина може прийти і неминуче приходить до певної світоглядної позиції.
Вихідний пункт світогляду невіддільний від особливостей людського існування, від потреби людини в осмисленні свого місця у світі. Для індивіда весь світ виявляється розколотим на дві частини: на моє «Я» і інше «не-Я», включаючи природу, суспільство, інших людей. Питання про ставлення людини до світу є головним, основним питанням якого світогляду. З ним співвідносяться інші проблеми сенсу життя, щастя, можливості особистого безсмертя і т.п. Всі ці питання - «екзистенційні», оскільки нерозривно пов'язані з існуванням людини, з його духовною потребою в осмисленні світу і свого ставлення до нього. У цьому плані тільки ті проблеми матеріального буття складають проблематику світогляду, які невідривно від буття людини, без яких неможливо уявлення про світ у цілому, неможливо цілісне бачення світу і місця в ньому людини. Тому розуміння життя людини становить важливу сторону світогляду, а проблема людини виступає не тільки в явному вигляді, але і в неявному - у всіх так званих онтологическо-«метафізичних» проблемах.
Отже, важливим джерелом світогляду та його проблем є буття індивіда, осмислення ним свого існування, перспектив свого буття.
Витоки світогляду не замикаються, однак, на індивідуальних потребах душі. Якщо вже кожен свідомий індивід прагне мати світогляд, відповідне його життєвому досвіду, то це прагнення тим більше виправдано для соціальних груп, класів, які мають свій історичний досвід. Соціальна група зацікавлена ​​в ідеології, що обгрунтовує її положення у світі (а не тільки в суспільстві), її ставлення до світу в цілому. Для кожної соціальної групи існує пізнавальна проблема «розірваності» всього світу на духовне і матеріальне.
Розвиток громадських, гуманітарних наук породжує велику кількість світоглядних проблем. Вони нерозривно пов'язані з соціальним буттям людини, з осмисленням цього буття і людської діяльності. Такі проблеми співвідношення духовного і матеріального в житті суспільства, наявності або відсутності морального прогресу, проблема добра і зла, проблема соціальної справедливості та ін Потреби естетичного, художнього освоєння світу також дають багато проблем; центральною з них виступає проблема прекрасного1.
Широким джерелом філософських проблем є природознавство і науково-технічний прогрес. У науках про природу кореняться, в кінцевому рахунку, проблеми першооснови світу, нескінченності (або кінцівки) простору, проблеми суб'єктно-об'єктних відносин при пізнанні мікросвіту і т.п.
Таким чином, головні витоки проблем світогляду: 1) індивідуально-екзистенційні, 2) соціально-класові, 3) внутрінаучние, 4) художньо-естетичні. Проблеми філософського світогляду є породженням різноманітних потреб людини і детермінуються різній його діяльністю. Фактично будь-яка сфера діяльності людини є джерело проблем світогляду, в той час як природознавство обмежено пізнанням неживої і живої природи і природного в людській істоті. Ці проблеми не випадкові, а необхідні, причому не в меншій мірі, ніж проблеми фізики, політекономії або медицини. Філософські проблеми виникали в минулому, народжуються вони і зараз, особливо в соціальній сфері. Багато нових проблем, пов'язаних з перспективами людської цивілізації (наприклад, глобальні проблеми), вимагають свого глибокого осмислення з боку філософів.
2. Специфіка основних проблем філософії
Для більш цілеспрямованою, більш ефективної діяльності слід чітко уявляти, в чому полягає специфіка проблем філософії.
Проблема в філософії є ​​логічна форма пізнання. Поняття «проблема» родинно поняттю «питання», точніше, проблема є різновид питання. Питання, поставлене з метою перевірити засвоєння тих чи інших правил пунктуації в німецькій мові або, припустимо, окремих законів фізики, є питання, пов'язане з відтворенням суспільства знання. Проблема - це питання, яке є органічною частиною пошукової пізнавальної ситуації, коли мають місце пошуки нових явищ, процесів, структур, законів, нової інформації. Це знання про незнання і деяке припущення про невідоме, підлягає розкриттю. Проблема філософії, як і в приватних науках, організовує пізнавальну діяльність, направляє ісследованіе1.
Проблеми бувають реальні та уявні, вічні і минущі, суттєві і несуттєві і т.п. Псевдопроблема є, наприклад, проблема вічного двигуна в природознавстві і проблема першопричини у філософії. Існують також реальні, але помилково поставлені проблеми.
Загальне в системі «світ-людина», що становить предмет філософського пізнання, і є предметним підставою проблем філософії. Вони самі загальні, граничні - граничні для буття людини, для його загальної програми діяльності, для всієї людської культури. Проблеми філософського світогляду охоплюють світ в цілому, життя людини в цілому, ставлення людини до світу в цілому. Більш широких проблем, ніж у світогляді (за їх значимістю для діяльності людини), не буває. Поняттяматерії, простору, часу, руху, причини, можливості, необхідності і т.п. - Граничні. Граничними ці поняття виявляються в силу того, що вони перебувають упідставах будь-якого роду людської діяльності. Наприклад, навряд чи можна виявити рід діяльності, який не викликався б певного характеру причинами, не протікав б у певних просторово-часових умовах і т. д. Але як граничні, категорії причинності, простору, часу й інші не окреслюються ні в одному із спеціальних видів діяльності. Можна з'ясувати причини будь-яких явищ і людських вчинків, але нелегко ставити питання про причини самої причинності. В якості граничних понять філософські категорії і принципи не підлягають з'ясуванню у власних термінах. Саме тому вони історично з'явилися граничними, найбільш універсальнимипідставами цілісно-зв'язковий сукупності різноманітних форм відносини людини до світу. Звідси суб'єктно-об'єктний спосіб їх з'ясування як граничних підстав культури. Гранична широта філософських проблем і понять пов'язана, як ми бачимо, з їх фундаментальністю для загального розуміння світу, життя, відносини людини до світу.
Всі безліч проблем філософського світогляду може бути зведено в п'ять великих груп: 1) онтологічну, 2) антропологічну (жізневоззренческую), 3) аксіологічну, 4) гносеологічну і 5) праксеологічні. Інтегратором, ядром усіх проблем виступає основне питання філософії.
Основне питання (або основна проблема) філософії фіксує онтологічне і гносеологічні відношення матерії і свідомості і є центром філософської проблематики, відбиває реальний ядро ​​предмета філософського дослідження. Це предметне ядро ​​філософії і намагаються ігнорувати прихильники антропологістской і онтологістской концепцій. Питання про співвідношення матерії і свідомості є «основним» тому, що без нього не може бути ніякого філософствування, ніякої справжньої філософії. Інші проблеми тільки тому і стають філософськими, що їх, виявляється, можна розглядати через призму онтологічного і гносеологічного відношення людини до буття. Це питання є основним ще й тому, що залежно від відповіді на його онтологічну частину формуються дві головні, принципово різні загальні орієнтації в світі: матеріалізм та ідеалізм.
Але як би не була велика роль основного питання філософії у формуванні картини світу і в орієнтуванні людини в світі, його значення не абсолютно, і вважати його основним у сенсі «єдиності», як це роблять деякі філософи, навряд чи правомірно, так як це позбавило б відносної самостійності безліч інших важливих проблем філософії. Абсолютизація гносеологічного відношення людини до світу веде до редукування (а часом і до повного усунення) таких проблем, як проблема людини, сенсу життя, проблема світу в цілому, проблема причинності та ін Предмет філософії ширше, ніж відносини, що фіксуються у двох сторонах основного філософського питання.
Отже, загальність (у зазначеному сенсі), граничність - найважливіша і визначальна риса проблем філософії.
Наступна особливість проблем філософського світогляду - їх «вічність», то є сталість для всіх часів. Це проблема «світ в цілому», проблема людини, сенсу життя, свободи, взаємовідносини філософії і культури, філософії і природознавства та ін Філософія, зазначав В.І. Вернадський, «постійно стосується таких вічних питань людської думки, по відношенню до яких ніколи не може бути сказано останнє слово» 1.
Людська думка постійно переосмислює їх у світлі нового досвіду, нових знань, стосовно до унікальної конкретної ситуації. Філософські проблеми «вічні» в тому сенсі, що «вони завжди зберігають своє значення: у кожну епоху постановка цих проблем означає не просто продовження традиції, а й виявлення нової перспективи» 2.
Вічний характер проблем світогляду не означає, що відсутній прогрес у глибині їх осмислення. Проблема матерії, наприклад, від орієнтації на єдину стихію або стан речовини в античності еволюціонувала до орієнтації на первинні, в принципі неподільні атоми у французькому матеріалізмі XVIII ст., З переорієнтацією на її гносеологічний, а потім і субстанційний аспект; такий поворот проблеми не є її вичерпне осмислення на всі часи, але осмислення в стратегічному її напрямку. «Інваріантність» проблем філософії створює видимість їх нерозв'язності взагалі і відсутність скільки-небудь істотного прогресу у філософії. М. Борн писав: «Я вивчав філософів усіх часів і зустрів у них безліч яскравих ідей, але не зміг побачити ніякого стабільного прогресу до більш глибокого пізнання чи розуміння суті речей.Наука, навпаки, наповнює мене почуттям стійкого прогресу»1.
Вічність проблем філософії не означає їх принципову не вирішується. Їх можна вирішити, але тільки для кожного етапу розвитку суспільства і науки та в тій мірі, в якій це можливо при тому чи іншому рівні наукового знання, рівні розвитку суспільства, та й у залежності від здібностей самих філософів. Як справедливо зауважує У.Дж. Рапапорт, невірно вимірювати прогрес у філософії, успішність мислення, виходячи з числа вирішених проблем; у філософії прогрес не настільки очевидний, як, наприклад, у фізиці; прогрес у філософії реалізується в розвитку думки одного і того ж філософа, школи, орієнтації; прогрес у тому, що так чи інакше також тупикові шляхи, у тому, що стає ясно, які передумови необхідно прийняти, щоб краще осмислити проблему.
Отже, специфіка проблем філософії полягає також і в тому, що значна їх частина є постійно відтворюється на новій основі і в цьому сенсі «вічними».
У філософії проблема походження життя має гранично широкий зміст: вона розглядається у відношенні до матерії в цілому. Ця проблема має специфічне рішення. Якщо світ нескінченний у просторі і в часі, якщо сохраняемость і незнищенність матерії, її атрибутів і модусів розуміти не тільки кількісно, ​​але і якісно, ​​то слід визнати, що світ ніколи не був і не може бути вільним від свого протиставлення - духу (свідомості), як і взагалі від органічної форми руху матерії. У цьому плані розколотість реальності на дві частини являє собою не меншу загальність, ніж будь-яка інша розчленованість матерії.
Проблема походження життя, як бачимо, фактично розпадається на дві проблеми. Одна з них стосується можливості виникнення життя (і свідомості) на Землі або поза Землею, умов та механізму перетворення неорганічних утворень у біополімери і формулюється мовою хімії, біохімії; при наявності в ній світоглядного аспекту, вона все ж (особливо у наш час) є в цілому природничо проблемою. Друга проблема є проблема якісної незнищенності матерії, її атрибутів, модусів, загальних генетичних відносин форм руху матерії, тобто проблема співвідношення духу і матерії взагалі, друга проблема включає в себе світоглядний аспект першої, але повністю до нього не зводиться; вона є специфічно філософської. Проблеми науково-філософського світогляду і приватних наук навіть тоді, коли вони близькі в своїх формулюваннях (наприклад, проблема причинності в медицині і філософії), не є ідентичними, але, маючи спільність у постановці і переплітаючись в рішенні, вони залишаються, незважаючи на це, відносно самостійними, різнотипними проблемами.
Усередині теоретичного природознавства існує певний шар знання, що піддається впливу з боку філософії і містить у собі поняття і ідеї філософії. З іншого боку, в самій філософії є ​​проблеми, за своєю генезою йдуть в тій чи іншій мірі у приватні науки і для вирішення яких залучаються крім філософських також частнонаучние поняття і уявлення. У результаті сама мова філософів не є «чисто філософським»: у ньому є поряд з філософськими категоріями і субкатегорія також і терміниприватних теоретичних наук (як і терміни буденної мови).
Розгляд специфіки філософських проблем і феномена «філософська проблема науки» наводить, крім іншого, до висновку, що філософське знання за своїм характеромнеоднаково. Є фундаментальний тип знання, спрямований на розробку загальних світоглядних категорій, законів, принципів, на розвиток філософської теорії, і є прикладне філософське знання, головним завданням якого є допомога приватним наук, а також конкретної практичної діяльності людей. Філософська онтологія, гносеологія, соціальна філософія є фундаментальним типом філософського знання, що вимагає для повноти свого функціонального прояву (в тому числі і для свого розвитку) тісному зв'язку з філософськими проблемами суспільних, гуманітарних та природничих наук і взагалі з різноманіттям природного, соціального і духовної дійсності.

Питання III. Співвідношення філософії і науки

1. Філософія як "наука наук" (Г. Гегель)

В історії філософії найбільш глибоке вчення про науку, про науково-теоретичному знанні розроблено у філософії Гегеля, який, приймаючи деякі базові ідеї Канта про природу науки, принципово по-новому трактував її сутність. Якщо Кант, виходячи з аналізу специфіки евклідовой геометрії і ньютонівської фізики, намагався виявити індивідуальність і своєрідність науки на відміну від філософії (метафізики), то Гегель прагнув зрозуміти і осмислити філософію і науку в контексті об'єктивної, саморозвивається і самопізнає духовної діяльності. Іншими словами, він відійшов від емпіричного, від безпосереднього виявлення готівкових ознак науки, а намагався теоретично осмислити феномен науки, тобто розглянути її у складі більш широкого цілого. Дійсно, при всьому ідеалізмі гегелівської філософії такий підхід у цілому був продуктивним. Хоча Гегель і не розумів предметну діяльність як справжню субстанціальним діяльність, а тому сприймав як субстанційної тільки духовну діяльність, розвиток свідомості, самосвідомості та духу.
На відміну від Канта, Гегель не протиставляє науку і філософію. На його думку, якприродознавство, так і філософія можуть виступати в формі науки, науково-теоретичного пізнання. Пізнавальний процес не є відношення абстрактного індивіда до об'єкта (природі), а є історичний рух, самопізнання духом самого себе, коли він систематично себе виставляє в якості об'єкта, знімає його і знову формує, поки не досягає тотожності буття і мислення, поняття та предмета. З цієї причини весь пізнавальний процес виступає як ряд формоутворень свідомості, самосвідомості, духу. Внутрішнім стрижнем цього абсолютного руху є тотожність протилежностей (протиріччя).
У цьому процесі саморуху, самопізнання духом самого себе займають свої особливі, певні місця наука і філософія як особливі форми духовного самопізнання. Оскільки Гегель розглядає розум і розум як ступені пізнання, остільки наука і філософія також трактуються ним як різні щаблі духовно-теоретичної діяльності. Та обставина, що природознавство пов'язане з розумом, філософія - з розумом, ні в якій мірі не говорить про їх початкової різниці. У дійсності, вони є тільки сходинками в історичному розвитку самосвідомості, духу.
Наука, на думку Гегеля, обмежена і суб'єктивна, бо вона виступає кінцевою формою осягнення абсолюту. У силу того що природознавство пов'язане з розумом, воно не здатне осягати цілісність, конкретність, суперечливість предмета. Воно тому охоплює тільки деякий зріз, кінцевий аспект втілення духу і з цієї причини не здатне пізнати живий, саморозвивається цілісності.
Згідно з Гегелем, дух - це об'єктивна, котра саморозвивається духовна діяльність, субстанція - суб'єкт. Завдання філософії як науки - теоретично пізнати цю духовну діяльність на її основі, тобто як внутрішньо розвивається систему, систему ряду формоутворень, внутрішнім стрижнем якої є тотожність протилежностей. Філософ прямо зазначав, що форма буття науки є система. Це означає, що наукове пізнаннядуху перш за все передбачає осягнення його у формі органічної системи, в формі системи понять, законів і принципів пізнання.
Філософське пізнання духу Гегель починає з логіки як системи чистих сутностей, у формі якої осягаються загальне умова, контури, ідея саморозвивається абсолютного духу. Оскільки логіка є і наукою, остільки вона також утворює систему внутрішньо пов'язаних категорій, понять і т.п. Для того щоб теоретично відтворювати саморазвивающиеся абсолютне мислення, треба керуватися методом сходження від абстрактного до конкретного, тобто треба почати теоретичне пізнання мислення з самого абстрактного і бідного за змістом визначення думки.
У силу того, що в формі абсолютної ідеї досягається цілісність, конкретність, мислення не може далі розвиватися в лоні логіки. Тому надалі абсолютна ідея переходить у своє інобуття, у природу і там продовжує свій розвиток. На певному ступені розвитку природи постає людина, за допомогою якого відбувається самопізнання абсолютним духом самого себе. Якщо природа виступає першим, кінцевим втіленням абсолютної ідеї, то дух - найбільш адекватне її втілення.
Гегель вважав, що його філософія є найвищою мірою наукової філософією, "наукою наук". Її науковість, на його думку, полягає не тільки в систематичності, але також у послідовному застосуванні наукового методу. На відміну від дедуктивного методуДекарта і індуктивного методу Бекона, за Гегелем, дійсним методом пізнання єдіалектика: сходження від абстрактного до конкретного, співпадіння історичного та логічного, протиріччя як універсальний принцип пізнання і т.п.
Зіставивши філософське пізнання природи з дослідженням емпіричного природознавства, мислитель підкреслював продуктивність філософського її пізнання. Згідно гегелевскому розуміння, природа досліджується різними науками, які вивчають різні сили природи, але не осягають цілісності, сутності останньої. Тому справжній зміст природи осягається тільки філософією, яка розглядає природу як ланка в контексті історичного розвитку духу.
Що стосується розвитку ідеї в "дусі" (у який переходить природа), то в своєму вченні про дух Гегель прагне обгрунтувати важливість, значимість і зміст таких наук, як антропологія, психологія, етика, естетика, історія та ін При дослідженні соціально-історичної життя людства філософ "вводить в обіг" і оновлює поняття права, моральності, добра і зла, моральності, родини, громадянського суспільства, держави, всесвітньої історії та ін Особливо слід виділити прозорливість Гегеля в тому, що основою діяльності людей (тобто всесвітньої історії) є діяльністьекономічна, тобто праця
перетворення природи за допомогою знарядь праці. У своїх знаряддях, підкреслював філософ, людина має владу над зовнішньою природою, але у своїх цілях він підпорядкований їй. Це вислів - "зародок" матеріалістичного розуміння історії (історичного матеріалізму). Абсолютний дух, згідно з Гегелем, розкривається в трьох взаємопов'язаних і субординованих основних формах: у мистецтві, релігії та філософії. Зробивши предметом дослідження ці форми, мислитель приходить до висновку про те, що в мистецтві абсолютний дух пізнається у формі споглядання, в релігії - у формі подання, у філософії у формі поняття. Але при цьому він ставить філософію вище частнонаучного знання, зображує свою філософію як "науку наук" і "вінець розвитку" духовної культури.
Гегель, як і його попередники, добре розумів, що для науки необхідний надійний метод (як система певних принципів): немає методу - немає і науки. Таким надійним, "істинним методом" для науки та філософії (яка у нього теж є наука) повинна бути діалектика, діалектичний метод, в основі якого лежить ідея розвитку.Діалектика є "рушійна душа будь-якого наукового розгортання думки" і являє собою принцип, який один вносить у зміст науки іманентну (внутрішню) зв'язок і необхідність. Важлива заслуга Гегеля (незважаючи на його ідеалізм) полягала в тому, що він розробив діалектику як вчення про розвиток в систематичній, цілісній формі.
Його неоціненний внесок в науку полягав у тому, що володіючи величезним "історичним чуттям", Гегель вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворення і розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок, закони цього руху і розвитку. А це, як відомо, "- найважливіше завдання науки. У кожній з розглянутих у його філософії сфер дійсності - від чисто логічних категорій до категоріальної діалектики соціального життя - він намагався знайти та вказати проходить через них" нитка розвитку ", хоча схематизму і штучних побудов при цьому уникнути не вдалося. Гегель дав аналіз законів, категорій і принципів діалектики, обгрунтував положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії думки розгорнуту систему діалектичної логіки. Філософ виявив у всій повноті (наскільки це можна було з позицій ідеалізму) роль і значення діалектичного методу в пізнанні, піддав критиці метафізичний метод мислення у всіх його різновидах.
Якщо Кант у формі трансцендентальної логіки представив лише "сон абрис" діалектичної логіки

Дата добавления: 2015-07-08