Філософія Києво-Могилянської академії

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов'янському світі взагалі. На жаль, у 1636 р. він припиняє своє існування. |Проте за чотири роки до цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виникає Києво - Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія, яка й справді стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук» — Ігіуіит (граматика, поетика, риторика) та диагігішп (арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа («класика»), фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, потім один рік на риторику, та поетику, наступні два роки — на філософію, останні чотири — на теологію.

Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов'язана діяльність таких видатних українських

мислителів, як Іов Борецький (пом. 1631), котрий був одним з організаторів Київської братської школи та її першим ректором; Касіян Сакович (бл. 1578 — 1647) — ректор братської школи в 1620 — 1624 рр.; Єлисей Плетенецький (бл. 1554 — 1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом із 3. Копистенським, Л. Зизанієм та іншими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петро Могила (1596 — 1647) — києво-печерський архімандрит (згодом митрополит Київський і Галицький), який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним у наступному році в колегіум, названий на його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Києво - Могилянського колегіуму бачимо таких відомих учених, філософів і письменників, як Феофан Прокопович (1681— 1736) — з 1711 р. ректор академії, з 1716 р. в Санкт-Петербурзі глава «вченої дружини» Петра І; Іоаникій Галятовський (пом. 1688) — з 1657 по 1665 р. ректор колегіуму; Стефан Яворський (1658—1722) — реорганізував греко-латинську школу в Москві у Слов'яно-греко-латинську академію (1685) на зразок Києво - Могилянського колегіуму, ставши її президентом, з 1621 р. — президент Синоду; Лазар Баранович (бл. 1620—1693) —з 1650 по 1657 р. ректор колегіуму; Георгій Кониський (1717—1795) —з 1751 р. ректор академії; Иосиф Кононович-Горбацький (пом. 1653) —в 1642—1645 рр. ректор колегіуму та ін.

Викладачі Києво-Могилянської академії поряд із вітчизняною світоглядно-філософською традицією широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу. Саме тут завдяки творчій взаємодії вітчизняної та західноєвропейської філософської традиції виникає (поряд із провідною — екзистенційною) раціоналістично-натуралістична лінія. Серед навчальних дисциплін на одне з перших місць висувається риторика, в чому виявилися гуманістичні (традиційні для України) пріоритети у сфері знань. Адже «слово» тлумачилося київськими риторами одночасно як «знання» і «доброчесність». Риторика в ідейному кліматі Києво-Могилянської академії посідала вагоміше місце, ніж логіка, оскільки остання є мистецтвом «доведення» (холодно-безстороннього, об'єктивного), перша ж як мистецтво «переконувати» більш відповідала українській національній (екзистенційній) традиції своєю апеляцією не стільки до «голови», скільки до «серця».

У світлі сказаного про розвиток світоглядної (й духовної загалом) культури в Україні у XIV—XVI ст. викликають подив оцінки, які ми знаходимо в російській (дореволюційній) і радянській літературі. Наприклад, у книжці О. О. Галактіонова та П. Ф. Нікандрова «Русская философия» (Л, 1970), яка протягом десятиріччя була фактично єдиним у колишньому СРСР підручником російської філософії, читаємо безапеляційну сентенцію: «Нашестя татар особливо згубно позначилося на південних і західних областях, які було піддано найбільшому спустошенню. Тому починаючи з XIV ст. центр суспільного й політичного життя, а отже, й культури поступово переноситься на північний схід, де помітну роль починають відігравати Москва, Твер, феодальні республіки Новгород і Псков». Справді, в Новгороді та Пскові розвиток культури відбувався досить інтенсивно, доки... московське вторгнення 1478 р. не припинило не тільки розвиток культури, а й саме існування самобутньої новгородської людності.

Що ж до «культурної» порожнечі на «південних» і «західних» землях, тобто в Україні та Білорусі, то не зрозуміло, чому представники інтелектуальної еліти за найменшої змоги тікають із Москви до «некультурної» Литви (України й Білорусі), До Білорусі подається один із найяскравіших представників російської реформаційно-гуманістичної думки XVI ст. Феодосій Косой, котрий ледве вирвався з московської монастирської тюрми. Від культурного та політичного обскурантизму Москви в Україну тікають першодрукар І. Федоров та один із найосвіченіших представників найближчого оточення Івана IV («Грозного») А. Курбський (на цьому наголошувалося в розповіді про Острозький культурно-освітній центр). Один із послідовників ідей італійського Відродження, запрошений Василієм II до Москви для перекладу грецьких книг, Максим Грек (бл. 1475—1556) провів в ув'язненні в Москві 26 років і практично помер у неволі (звільнений за кілька років до смерті з в'язниці, він так і не отримав дозволу царя на повернення до Греції), Цей трагічний список можна продовжити.

Облудно-фальсифікаторський сенс тези про «перенесення культурного центру Русі до Москви в XIV ст.» стає особливо наочним, якщо звернутися до реальних історичних фактів, котрі дають змогу порівняти культурний рівень «південних і західних земель» з Москвою не тільки в XIV, а й навіть у XVI— XVII ст. Якщо в Україні вже в XV ст. існувала розвинута мережа навчальних закладів (не кажучи вже про школи), то перша офіційна школа в Москві була створена аж... у 1649 р. й притому українцями. Ось саме в цьому році, як пише про це російський історик філософії М. М. Громов, «було запрошено близько 30 українських учених ченців на чолі з Єпіфанієм Славінецьким (бл. 1600— 1675), які вдалися не тільки до викладання, а й до перекладу книжок». Вища ж освіта була запроваджена в Москві тільки в 1664 р. випускником Києво-Могилянського колегіуму білорусом Сімеоном Полоцьким (1629—1680), який заснував тут греко-латинську школу. В 1685 р. професор Києво-Могилянського колегіуму українець Стефан Яворський реорганізував її в Слов'яно-греко-латинську академію.

Те, що авторам «Истории русской философии» ввижалося «культурною пустелею», а «несамовитому Віссаріону»— «напівдиким побутом», з якого Україну може врятувати лише «прилучення до могутньої ріки російської історії», більш спостережливі (й, додамо, менш упереджені) очевидці оцінювали зовсім інакше. Так, архідиякон Павло Алеппський, що супроводжував Антіохійського патріарха Макарія в поїздці до Москви в 1653 р., проїжджаючи через Україну, зазначав, що українці «люди вчені,.кохаються в науках та законах, добрі знавці риторики, логіки й усякої філософії...». «Починаючи з Рашкова, — писав П. Алеппський, — по всій козацькій землі дивний і гарний факт спостерігали ми: всі вони за малим винятком грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати і знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях», «і всі діти вміють читати, навіть сироти».

Отже, «культурна пустеля» пролягала набагато північніше (і східніше), ніж це здалося авторам «Истории русской философии». Досить зважити хоча б на те, що в 1654 р., в рік фактичного приєднання України до Москви, в Україні було 24 друкарні, а в Московській державі лише дві. Після ж приєднання до Москви ситуація дійсно змінюється. Наведемо тільки один факт: у 1768 р., ще за Гетьманщини, на території Чернігівського, Городенського та Сосницького повітів одна школа припадала на 746 душ населення, а вже в 1885 р. на цій же території одна школа припадала на 6730 душ населення. Принципово змінився й зміст роботи цих шкіл: з осередків поширення національної культури й освіти вони перетворилися на засоби масової русифікації та денаціоналізації українського населення.

Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов'ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології, її викладання значною мірою було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.

Визначними філософами, котрі представляли Києво-Мо-гилянську академію, були /. Гізель(бл. 1600 - 1683), Й. Кононович-Горбацький(пом. 1653 р.), С. Яворський(1658 - 1722), Ф. Прокопович(1681 - 1736), Г. Кониський(1717 - 1795) та інші.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія (від грец. тео - бог, софія -мудрість) - релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб "науковими методами" довести "божественну мудрість", зробивши її надбанням особи. Вони, як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, "матерію", але і їх "форму".

Разом з тим під впливом розвитку науки, і насамперед природознавства, у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом. "Повне визначення природи, - писав найвідоміший філософ академії Ф. Прокопович, - збігається з богом стосовно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи..., але воно, очевидно, належить до матерії і форми (Цит за: "Философская мысль в Києве. - К., 1982. - С. 123).

Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв'язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Аристотеля. В останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й. Кононович-Горбацький, на противагу античному філософу, підкреслював, що "матерія не пасивна, як вважав Аристотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа - це субстанція діяння" (Там же. - С. 125). "Матерія є активною і діяльною", - погоджувався учень Кононовича-Горбацького -І.Гізель, - але "активна сила кожної речі" залежить від "всемогутності божої" (Там же. - С. 126).

І. Гізель - самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає у процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. "Матерія, - писав філософ, - є в однаковій кількості і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева" (Там же. - С. 127).

Таку ж думку поділяв і Ф. Прокопович, який підкреслював, що "першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог на початку світу...; в якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди" (Там же. -С. 127 -128).

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії | було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух - це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту у природі. "Без ґрунтовного розуміння руху, - писав Ф.Прокопович, - неможливо добре зрозуміти і всього іншого..., бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, і рух елементів, активність і пасивність, плинність і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою ніби загальне життя всього світу" (Там же. - С. 128 - 129). Однак "причиною причин, цього руху, на думку філософа, є бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І. Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі, і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, "де немає протилежностей, - писав І.Гізель, - там немає ні виникнення, ні знищення", тобто немає руху. "Рух, - підкреслював Ф.Прокопович, - виникає з протилежного", тобто спокою.

Уся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи перебувають у спокої, то все це обумовлюється самою природою, її "принципами". Ф. Прокопович висловлював таку думку: "Природа є принципом і причиною руху та спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа..., тіла за своєю природою або рухаються, або перебувають у спокої" (Там же. - С. 130).

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянської академії концепція пізнання. Філософи академії не мали сумнівів у можливостях людини пізнати навколишній світ, розуміли, що пізнання - непростий процес, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення у процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. "Будь-яке пізнання, - наголошував С. Яворський, - залежить від відчуттів". Не менш категоричним було також і судження Й. Кононовича-Горбацького: "в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях" (Там же. - С. 133).

Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум - опосередковано, узагальнено, абстрактно, і це відображення більш досконале. "Розум, - писав І. Гізель, - пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум - нематеріально й абстрактно" (Там же. - С. 134).

Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень із теорії пізнання, настільки вони їй у багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії XVII - XVIII століття.

Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами - логічним(відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині богом, через його одкровення.

Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. "Фізичні теорії, - наголошував Ф. Прокопович, - стають більш точними... через випробування їх органами відчуття" (Там же. - С. 133).

Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а з іншого, і це є значним надбанням її розробників на глибокому розумінні сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т. д., що сприяло становленню й розвитку у подальшому наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії - цінне надбання української духовної культури.

Дата добавления: 2015-07-08