Дошкільна педагогіка як галузь педагогічних знань

Педагогіка — багатогалузева наука, яка охоплює всі аспекти навчання і виховання особистості. Однією з її га­лузей є вікова педагогіка — наука, що вивчає закономір­ності навчання і виховання людей різних вікових груп. Суттєвий пласт вікової педагогічної проблематики стосу­ється навчання і виховання дітей дошкільного віку. Саме на цьому проблемному полі функціонує одна із складових вікової педагогіки — дошкільна педагогіка.

Дошкільна педагогіка — наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до вступу до школи.

Ядром інтересу дошкільної педагогіки є дитина віком до 6—7 років і чинники, що впливають на її розвиток у сім'ї, дошкільних закладах, суспільстві загалом. Значу­щість її досліджень, рекомендацій обумовлена тим, що саме в цьому віці найстрімкіше розвиваються фізичні та психічні якості дитини, формуються контури її як особис­тості. Саме у прилученні дитини до світу людей полягає найважливіше завдання дошкільної педагогіки, реаліза­ція якого на кожному історичному етапі, у різних соціаль­них, етнічних, культурних середовищах має свої особли­вості. У цьому процесі беруть участь батьки, педагоги, соціальні спільноти, суспільство загалом; позначаються на ньому події та явища навколишньої дійсності, природа. Він є невіддільним від повсякденного буття дитини, де во­на здобуває життєвий досвід, розвивається фізично, розу­мово, духовно, психічно.

Об'єктом дошкільної педагогіки є виховання дітей до­шкільного віку як цілеспрямований процес, а її предме­том — закономірності, суперечності стосунків, технології організації та здійснення виховного процесу, що визнача­ють розвиток особистості. Дошкільна педагогіка вивчає пе­дагогічні факти (відомості про педагогічну діяльність, які засвідчують зміни у розвитку, вихованні та навчанні дити­ни) та педагогічні явища (те, що відбувається в процесі вза­ємодії педагогів і вихованців, відображає розв'язання пев­них педагогічних завдань).

Немає жодного аспекту життя дошкільника, його взає­модії із соціальним і природним середовищем, до якого була б байдужою дошкільна педагогіка. Тому таким широ­ким є коло проблем, які вона досліджує. Аналізуючи, ін­терпретуючи їх, дошкільна педагогіка виходить передусім із гуманістичних засад педагогічної теорії і практики, зорі­єнтованих на гармонійний особистісний розвиток дитини. Послуговуючись цим критерієм, вона досліджує законо­мірності, реальну практику навчання і виховання дітей, взаємодію в цьому процесі суспільного і родинного чинни­ків, особливості особистісного розвитку дошкільників в пе­ріод від народження до школи. Водночас вона відстежує, аналізує взаємозв'язок між розвитком дитини і вихован­ням — процесом цілеспрямованого формування особистос­ті дитини. Процес виховання охоплює навчання — переда­вання і засвоєння знань, умінь і навичок — та власне виховання — формування фізичних, моральних, розумових, естетичних, трудових якостей, а також мотивів поведінки.

Цілеспрямований виховний процес неможливий без передбачення його результатів, що налаштовує дошкільну педагогіку на прогностичні дослідження тенденцій, перс­пектив розвитку людства, проблем, які доведеться вирішу­вати системі виховання, в тому числі й дошкільного. Йдеться не тільки про планування розвитку дошкільних закладів, кадрового і методичного їх забезпечення, а й про формування необхідних людині майбутнього особистісних якостей, умінь і навичок, основи яких закладаються у ди­тинстві.

Дошкільна педагогіка відстежує особливості впливу соціального середовища, зокрема засобів масової інформа­ції, на формування особистості дошкільника. Цим спричи­нена її активна роль у педагогізації суспільства — поси­ленні впливу педагогіки на змістові, виховні параметри со­ціальних взаємозв'язків людей, якість інформаційного матеріалу, яким послуговуються ЗМІ.

Подібно до інших педагогічних наук, дошкільна педа­гогіка розглядає виховання як спеціально організований процес, взаємодію дорослої людини і дитини, спрямовану на формування у неї необхідних уявлень, навичок, якос­тей. У цій взаємодії дитина є не тільки об'єктом, а й суб'єк­том виховання, що означає рівноцінність особистісних якостей дитини і педагога, визнання їх рівноправними учасниками виховного процесу.

Актуальними проблемами дошкільної педагогіки є визначення мети, завдань, змісту, методів виховання дітей у сім'ї та дошкільних закладах, а також підготовка їх до школи.

Дошкільна педагогіка є синтезом теорії і практики. Те­оретична її частина досліджує, обґрунтовує закони вихо­вання, навчання і розвитку дитини, а практична забезпе­чує організацію цих процесів на практиці. Обидві вони ре­алізуються в єдності, збагачуючи одна одну. Гармонійна взаємодія теоретичних і практичних аспектів є передумо­вою належного функціонування всіх ланок і чинників дошкільного виховання.

Джерелами дошкільної педагогіки як науки є:

— народна педагогіка, тобто емпіричні педагогічні знання, педагогічний досвід народу. У ній закумульовані виховний, освітній досвід, культура народу, його ідеал досконалої людини. Народна педагогіка увібрала у себе і зберегла унікальний досвід виховання і навчання дітей дошкільного віку, який витримав багатовікову перевірку на дієвість і дотепер не втратив своєї актуальності;

— ідеї видатних педагогів минулого. До них належать пам'ятки вітчизняної педагогічної культури, класична спадщина педагогів-гуманістів;

— експериментальні дослідження проблем розвитку і виховання. їх результати є базою сучасної дошкільної пе­дагогіки як експериментальної науки. Головним критері­єм наукових досліджень є їх актуальність для практики виховання і навчання дітей;

— передовий педагогічний досвід. Це діяльність педагогів-новаторів та колективів дошкільних закладів. Най­важливіше значення має пошук вихователів у галузі педа­гогічної інноватики — розроблення, освоєння та впрова­дження нових педагогічних технологій, методик, засобів;

— дані суміжних наук, особливо людинознавчих.

Якщо шкільна практика відразу професіоналізувала­ся, розвивалася на наукових засадах, набувала систем­ності, організованості, то дошкільне виховання дітей тривалий час, за незначними винятками, було справою сім'ї, більше опиралося на народні, сімейні традиції. Са­ме на цьому ґрунтуються твердження, що одним із най­важливіших джерел дошкільної педагогіки є етнопедагогіка.

Етнопедагогіка (грец. ethnos — народ, paidagogike — наука про виховання і навчання людини) — наука про досвід народу у вихо­ванні підростаючих поколінь, відображений у морально-етичних ідеалах, поглядах на мету і засоби формування людини, у сукуп­ності народних засобів, умінь і навичок виховання дітей.

Як невід'ємна складова культури народу, зародилася вона у сиву давнину, своїм змістом закорінена у традиції, ментальність народу, які обумовлені особливостями його економічного, соціального, культурного, духовного буття тощо. Предметом етнопедагогіки є педагогічна культура роду, етносоціуму, нації або народності. Тому, попри спо­ріднені особливості, у кожного народу вона має свою спе­цифіку. Наприклад, у народності ягуа (Колумбія, Перу) маленьких дітей виховують старші діти, а жителі острова Ллора, який у Тихому океані, відносно байдуже ставлять­ся до дітей, що значно уповільнює процес соціалізації — інтеграції індивіда в суспільство шляхом засвоєння етно­культури, соціальних норм і установок, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

З розвитком цивілізації, особливо технічного прогресу, міграції людей, транснаціональної економічної інтеграції, процесів глобалізації етнопедагогіка зазнала суттєвих змін. Певною мірою це послабило увагу до багатьох її аспектів, що засвідчила поява такого феномена, як «громадянин пла­нети». Водночас не менш потужним є процес утвердження етнопедагогіки у нових соціально-історичних реаліях, зу­мовлений прагненням народів зберегти, розвинути свою са­мобутність. Адже принципи етнопедагогіки відображені в мові, народних звичаях, традиціях, святах, обрядах, ритуа­лах, символах, образотворчому, музичному, хореографічно­му мистецтвах, досвіді родинного виховання, сімейно-побу­товій культурі, народних дитячих іграх, іграшках тощо. А головними засобами виховання у підростаючого покоління є рідна мова, історія, фольклор, мистецтво і свята народно­го календарного циклу, народні символи та прикмети, ро­динно-побутова культура, звичаї, традиції, обряди.

Українська етнопедагогіка має багату історію і давні традиції. Ґрунтується вона на засадах гуманізму, природовідповідності, зв'язку виховання з життям народу, єдності вимог і поваги до особистості дитини, віри в її сили і мож­ливості. Складовими етнопедагогіки є: народна фамілістика — знання і досвід будівництва міцної та здорової сім'ї; народне дитинознавство — ставлення народу до ді­тей, виховні чинники формування особистості у дошкіль­ному віці; народна дидактика — досвід народу в розумово­му вихованні, формуванні основ світогляду підростаючого покоління; народна педагогічна деонтологія — етична сфе­ра думок і вчинків кожної людини; виховна практика — використання народної мудрості у засобах етнізації, фор­муванні національної самосвідомості дитини.

Витоки української етнопедагогіки сягають епохи три­пільської культури (IV — II тис. до н. є.). Історичні дані свідчать, що ще до виникнення родового ладу діти були об'єднані в окрему групу, а з формуванням родової общини жінка стала виконувати виховну функцію, у помешканнях було виокремлено «дитинець» — дитячу частину житла.

Особливо багатим джерелом дошкільної педагогіки є народне дитинознавство. У глибинах народної мудрості побутують твердження, що ранок — найкраща пора доби, весна — року, а дитинство — найважливіший період жит­тя. Виховувати дитину — велике щастя («Де діти, там і ра­дість») і відповідальна справа («Не навчив батько, не на­вчить і дядько», «Живемо не батьками, помремо не людь­ми»). Народження дитини, за народними уявленнями, викликає спалах нової зірки, яка супроводить її протягом життя і символізує щасливу долю, духовність людини.

Турбота про людину і глибоке розуміння її потреб влас­тиві народній родильній обрядовості. Наприклад, у Гали­чині пуповину хлопчика відтинали на сокирі, поліні чи книжці (щоб став добрим господарем, майстром, мудрою, освіченою людиною), а дівчинки — на гребені (щоб була рукодільницею) і зав'язували льняним чи конопляним по­вісмом, примовляючи: «Зав'язую тобі щастя і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий!». Коли дитина підростала, пу­пок з ниткою виймали і пропонували їй розв'язати: якщо розв'яже, то розум матиме, все вмітиме. Турбота про дити­ну виявлялася у звичаях відвідин новонародженого, у ви­борі названих батьків, хрестинах тощо.

Етнопедагогіка створила специфічні виховні засоби, що відповідають періодам розвитку дитини: колискові пісні, завдяки яким дитина вперше прилучається до рід­ної мови; пестушки, якими супроводять перші рухи дити­ни; потішки — елементарні словесно-рухові ігри малюка з пальчиками, ручками, ніжками («ладки», «сорока», «тосі-тосі» та ін.); забавлянки — маленькі віршики, пісень­ки, казочки у віршах, сюжет яких передає важливий для виховання і цікавий для дитини епізод. Предмети і яви­ща, що оточують дитину, також є засобами народної ди­дактики.

Підростаючи, дитина бере участь у народних іграх, опановуючи етичні норми. Вона ознайомлюється із загад­ками, прислів'ями і приказками. У цей час її починають залучати до посильної праці. Дітей інформують про рід і родовід, що сприяє усвідомленому ставленню до власного життя, життя своїх рідних і предків, формуванню люд­ської гідності й честі, поваги до старших, турботи про мо­лодших, любові.

Гуманізм української народної педагогіки співвідноситься з ідеями виховання інших народів. У Давній Індії, наприклад, вважали, що із сином до 5 років слід поводилися, як із царем, до 15 — як із слугою, а після 15 — як з рівним.У Японії було прийнято виховувати дітей із стри­маністю, засуджувалося жорстоке ставлення до них, запе­речувалось покарання. У Давньому Єгипті дитину до чотирирічного віку називали «мудрий малюк».

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана з іншими галузями педагогіки. Активно взаємодіє вона із сімейною педа­гогікою.

Сімейна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає закономір­ності виховання дітей у сім'ї.

Предметом сімейної педагогіки є дослідження особливостей виховного впливу сім'ї на фізичний, емоційний, ін­телектуальний, духовний розвиток дитини; формування в неї відповідного ставлення до сімейних традицій; підготов­ки її до життєдіяльності у позасімейній сфері.

Вивчення форм і способів виховання підростаючого по­коління у різних народів свідчить про наявність загально­культурних норм виховання в сім'ї. Йдеться про уважне ставлення до дитини, її інтересів та можливостей, культи­вування самостійності та відповідальності.

Не менш важливими для дошкільної педагогіки є набутки соціальної педагогіки.

Соціальна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає закономір­ності становлення і розвитку особистості в процесі навчання і ви­ховання у різних соціальних інститутах.

Соціальними інститутами є сукупність людей, устано­ви, які вирішують важливі суспільні завдання. Наприк­лад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчан­ня, виховання через дошкільні навчальні заклади, школи, вищі навчальні заклади; інститут виховання — через ви­ховні, освітні заклади тощо. Дані соціальної педагогіки до­помагають спрямувати виховний процес на соціальний розвиток дитини, виховання соціальної компетентності у взаємодії з іншими людьми.

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана із спеціальною педагогікою (дефектологією) — наукою, що досліджує різноманітні аспекти навчання і виховання дітей із проб­лемами фізичного та психічного розвитку. її галузями є: сурдопедагогіка (виховання і навчання дітей з вадами слу­ху); тифлопедагогіка (виховання і навчання сліпих і слабозорих дітей); логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення); олігофренопедагогіка (навчання і виховання дітей із порушеннями і затримкою розумового розвитку).

Використовує дошкільна педагогіка і дані порівняльної педагогіки — науки, яка досліджує виховні та освітні систе­ми у різних країнах, закономірності їх розвитку і взаємодії.

Напрацювання всіх галузей педагогічної науки, будь-які теоретичні міркування, практичні спостереження й емпіричний досвід, що розширюють, поглиблюють, розви­вають чи навіть заперечують знання дошкільної педагогі­ки, мають для неї незаперечну цінність.

Отже, дошкільна педагогіка досліджує специфічну сферу суспільної діяльності щодо виховання дитини від народження і до першого в її житті шкільного дзвоника. Вона реалізує теоретичну (обґрунтування нових теорій, за­конів), практичну (створення програм, методик навчання і виховання), аналітичну (дослідження відповідності реаль­ної педагогічної практики принципам навчання і вихован­ня), прогностичну (з'ясування тенденцій розвитку систе­ми дошкільного навчання і виховання) та інші функції. У процесі їх реалізації вона живиться знаннями, досвідом багатьох галузей гуманітарних, педагогічних знань, збага­чуючи водночас їх своїми набутками.

Дата добавления: 2015-11-04