V. Осмислення нових знань

УРОК №27

Тема. Народи Африки під владою європейських колонізаторів.

Цілепокладання: ознайомити учнів з становищем африканських народів з їх боротьбою проти європейських колонізаторів; формувати вміння учнів про­стежувати причинно-наслідкові зв'язки, зіставляти іс­торичні події, визначати їх вплив на розвиток країни; виховувати в учнів толерантне ставлення до культури африканських народів, основних цінностей суспільства в африканських країнах; продовжити знайомство учнів з пріоритетністю демо­кратичних ідей як основ для формування громадян­ського суспільства.

Основні знання: становище африканських народів під владою європейських колонізаторів;особливо­сті національно-визвольного руху в країнах Африки; пріоритетні цінності цивілізації.

Основні поняття й терміни: домініон,махісти,бури.

Основні дати й події:

Особа в історії:

Обладнання: підручник, атлас [1, с. 14—17],

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Структура уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань учнів

III.Мотиваційний аспект

IV.Вивчення нового матеріалу

1. Історико - географічні регіони Африки та особливості їх розвитку до європейської колонізації.

2. Початок колонізації Африки європейськими державами.

3. Зміни в характері колонізації у другій половині ХІХ століття.

4. Національно-визвольна боротьба народів Африки.

V. Осмислення нових знань

VI. Підсумки уроку

VII. Домашнє завдання

----------------------------- ХІД УРОКУ -----------------------

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

1. Дайте визначення поняття «колоніальна система».

Учням пропонується, використовуючи карту атласу [1, с. 16, 18], відповісти на запитання.

2. Які країни були володіннями Англії, Росії, Франції,

Німеччи ни, Бельгії?­

3.Інтереси яких держав зіткнулися в Африці? Як
ви вважаєте чому?

III. МОТИВАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Матеріали теми дозволяють вивчити особливості взаємодії між двома цивілізаціями: промислового Заходу і відсталих народівАфрики. Під­несення національно-визвольного руху в країнах Африки мало за мету провести реформи, відновити цивілізацію, змінити відноси­ни Заходу і Сходу, що носили форму панування й підкорення. Роз­глядається відправний етап боротьби народів Африки за незалежність, що поклав початок ліквідації колоніальних володінь країн Заходу на африканському континенті.

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ
Постановка проблемного завдання уроку.

У чому полягало значення національно-визвольної боротьби в Африці і яка суть процесу утворення незалежних держав?

Робота з атласом.

Лекція з елементами бесіди. Завдання для учнів: скласти конспект лекції.

До моменту встановлення європейського панування Африка складалася з двох історико – географічних регіонів. Перший, який розташовувався на північ від Сахари і примикав до Червоного моря, входив в зону поширення цивілізації Середземномор’я – стародавньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут затвердився іслам, а після розпаду халіфату – утворилося декілька арабських держав, Згодом за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії зберіглося християнство, і в середині ХІХ століття тут утворилася держава на чолі з імператором,В цілому регіон з давніми традиціями державності, відносно розвинутим господарством являв собою один з центрів Ісламської культури.

На південь від Сахари жили багато численні народи негроїдної раси, які перебували на стадії первісного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним – від кочового скотарства і землеробства до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись в торгівлю з більш розвинутими народами. Тропічна Африка поставляла єдиний товар – рабів. Работоргівля в Африці процвітала ще з часів єгипетських фараонів.

Встановлювалось європейське панування в Африці різними шляхами. Спроби європейців закріпитися у Північній Африці почалися в кінці 18 століття. Першим реальним здобутком стало захоплення Алжиру у 1830 році Францією. На початку ХХ століття територія Північної Африки була поділена між європейськими державами:

Алжир, Туніс, Марокко – Франції;Лівія – Італії,Єгипет, Судан – Англії, частина Марокко – Іспанії.

Проникнення в Тропічну і Південну Африку було більш повільним, хоча воно почалося значно раніше у 15-16 столітті. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти на узбережжі і не прагнули проникнути вглиб континенту.

До 1807 року, коли англійці заборонили і стали перешкоджати работоргівлі, з Африки було вивезено 12 млн. рабів.

Вже перший досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство, але проникнення вглиб гальмувалось поганими шляхами сполучення і наявність вогнищ важких захворювань (малярія, та ін.)від яких у європейців не було ліків.

Але в кінці ХІХ століття ситуація кардинально змінилася. Європейські держави,для яких наявність колоній була символом статусу великої держави, починають активно захоплювати і ділити Африканський континент. На початку ХХ століття на території Африки залишилось дві незалежні держави: Ефіопія, яка відстояла незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, яка була заснована у ХІХ столітті неграми з США, які прагнули повернутись на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при відсутності відносно стабільних державних утворень на континенті, то він був здійснений європейськими державами довільно – кордони колоній не співпадали ні з етнічними, ні з географічними кордонами.

Різниця в характері колонізації призвела ідо відмінності у характері визвольного руху.

У Північній Африці він прийняв форму відновлення незалежності держав, які раніше тут існували. У ХХ столітті ці вимоги, як правило поєднувалися з програмами модернізації цих держав за європейським зразком. Так, понад 13 років англійці намагалися завоювати Східний Судан. Врешті війська англійців були оточені і знищені в м.Хартумі суданцями під керівництвом Махді. Тільки у 1899 році, забезпечивши вагому перевагу у військових силах, англійці здобули перевагу над махдістами.

У Центральній та Південній Африці опір колонізаторам носив характер періодичних збройних виступів, якими керували місцеві вожді. Але враховуючи перевагу у озброєнні і ворожнечу між різними племенами,вони не завдавали школи колонізаторам.

Значні відмінності мав розвиток Південної Африки. Ще у 17 столітті вихідці з Голландії заснували тут Капську колонію. Колоністи займалися землеробством і називали себе бурами («бур»- голландською – фермер, селянин). За віросповіданням вони були кальвіністами і дуже набожними. Тривале перебування серед африканців – язичників вони не вважали рабство явищем аморальним. У ХІХ столітті Капську колонію захопили англійці, які скасували рабство і прагнули ввести самоврядування на основі расової рівності. Тоді частина бурів прийняла рішення переселитися на Схід і ПІВНІЧНИЙ Схід. Вступивши у війну проти зулусів, вони заснували колонії Наталь, Оранжеву республіку і Трансвааль. На території цих колоній було знайдено значні поклади алмазів,золота. Англійці прагнули оволодіти цими багатствами,почали війну проти бурів. Після англо-бурської війни (1899-1902рр.) ці території були захоплені англійцями. Однак опір бурів настільки сильним,що для збереження стабільності у 1910 році всі ці території були об’єднані у Північно-Африканський Союз (ПАС), який дістав статус домініона. Англійська мова і африканс (діалект голландської) стали офіційними мовами, а в бурських провінціях зберігся устрій, який виключав участь небілих і в політичному житті. Бури складали більшість населення. У африканців вилучили майже всі землі. Вони повинні були жити тільки у відведених територіях,або отримували спеціальний дозвіл на проживання на землях білих та в спеціально відведених місцях.

Дата добавления: 2015-11-04