Продовження відносин власності

Я вже висловив свою думку стосовного того, що трансформація відносин між працівниками та роботодавцями виглядає досить сумнівною, і тепер хочу повернутись до тези щодо актуальності класових відносин у сучасному суспільстві. Розглядаючи клас з погляду марксизму — відокремлення капіталу (власників засобів виробництва) від робочої сили (тих, хто пропонує на ринку лише власну працю) — виявляється, що твердження про застарілість класових відносин в інформаційну еру є безпідставними. Попри твердження, що ми сьогодні живимо у «безкласовому» суспільстві, інформаційне суспільство насправді залишається поділеним за принципом приватної інтелектуальної власності. В останній главі я писатиму про втрати соціяльної політики від використання нових технологій. Розуміння того, що хто володіє інтелектуальною власністю, той і має владу, дає змогу краще зрозуміти сутність нового інформаційного суспільства.

Одним з ключових аспектів інформаційної революції була вдала спроба капіталістів переробити інформаційну економіку за старими принципами економіки матеріяльних цінностей. Зокрема, це було досягнуто завдяки використанню та легітимізації власності на знання, прав інтелектуальної власності (May, 2000а). За доби інформаційного суспільства визнання важливості та цінності інформаційних і наукових ресурсів стимулювало бажання капіталістів володіти ними та отримувати прибутки. Подібно до бажання великих землевласників в часи розквіту фермерства заволодіти нічийною землею, сучасні капіталісти прагнуть привласнити наукові та інформаційні ресурси, попри те, що вони потенційно доступні усім. Привласнення знання за допомогою наукових патентів, авторського права, торгових марок та інших інструментів вилучає знання зі сфери загального користування, надаючи це право лише групі вибраних. (В додатку І я окреслюю форми інтелектуальної власності та способи, якими знання подається як приватна власність. У цій главі я хочу розповісти про те, як знання та інформація стають власністю під час виробничого процесу.)

Контролюючи ресурси, необхідні для високофахової роботи, маючи патенти на окремі процеси чи технологію виробництва, капіталісти лишаються власниками засобів виробництва. Тоді як компанії контролюють різні сторони інформаційних і наукових відносин у виробничому процесі (завдяки патентам та авторському праву), індивіди змушені працювати з власниками цього знання, не маючи при цьому повної свободи дій та задоволення від роботи, про що нам говорять Генді та Ледбітер. Як тільки знаходяться нові ресурси, роботодавці одразу намагаються привласнити їх собі та не допустити, щоб робітники мали на них і найменшого права. Від тейлоризму до теперішніх часів розвитку програмного забезпечення капіталісти завжди прагнули контролювати та володіти знанням, що створили їхні робітники.

Вільне розповсюдження цінного знання та інформації (що часто розуміється як характеристика інформаційного суспільства) — неприпустиме явище в сучасному світі. Компанії прагнуть будь-що зупинити поширення важливої інформації. Джон Кей (John Kay) у своїй праці «Основи корпоративного успіху» дає таку пораду менеджерам:

Якщо компанія прагне отримувати прибутки, вона має створити певне колективне знання своїх працівників. Цього можна досягти, коли знання двох робітників будучи об’єднаними докупи важать більше, ніж знання кожного окремо. Головними проблемами в такому випадку є безпека обміну знаннями та гарантування того, що жоден з робітників не скористається колективним знанням задля власної користі (1993: 73).

Така експлуатація процесу створення нового знання, характерна для сучасного суспільства, але навряд чи свідчить про прихід нової доби. Скоріше це тенденція розвитку соціяльних відносин (між робітниками та капіталом) в умовах сучасного капіталізму.

Отже, в інформаційному суспільстві все ще існує велика різниця між класом приватних власників та тими, хто на них працює. Попри те, що інтелектуальна власність є продуктом творчості окремої особи, в реальному світі (на відміну від уявного світу філософії права) творча особа має небагато шансів отримувати зиск від продуктів своєї інтелектуальної праці. По-перше, компанії намагаються силою привласнити будь-які ідеї та знання, створені робітниками, контролюючи їх та їхні контакти протягом усього робочого дня під приводом того, що навіть завдання, які виконує працівник, є також власністю компанії (May, 2000а: 119 — 124). Це перший спосіб привласнення ідей. Для того щоб ідеї не потрапляли до рук інших роботодавців, в умовах контракту на роботу заздалегідь визначаються правила нерозповсюдження корпоративних секретів. Другий метод привласнення ідей дещо інший (особливо це стосується творчих винаходів, які захищені правом інтелектуальної власності): відтворення та поширення інтелектуальних винаходів — занадто дорога операція для більшості окремих індивідів (наприклад, для звичайних науковців). Тому видавці, компанії запису авдіо- та відеоматеріялів, а також інші поширювачі інтелектуальних цінностей можуть запропонувати велику винагороду за нові ідеї, які надалі будуть поширені на набагато ширшу авдиторію. На початку розвитку Інтернету була ініціятива поширювати ці матеріяли з його допомогою, так Стівен Кінґ (Stephen King) був одним з ініціяторів вільної самопублікації матеріялів наукового характеру на веб-сторінках, але ця ініціятива зазнала невдачі, оскільки виявилося досить важко простежити тих, хто може скористатися чужими ідеями. Тож механізм традиційного публікування гарантує принаймні невеличку винагороду авторам (Waters and Grimes, 2000).

Це перегукується із тим, що охорона винаходів завдяки патентній системі часто грає на руку великим корпораціям. Вони або купляють самих винахідників, яким вдалося запатентувати свої винаходи, або ж покладаються на той факт, що запатентувати винахід — недешева справа. Наприклад, Джеймс Дайсон був змушений одного разу відмовитись від поновлення терміну дії патенту на один з елементів своєї моделі пилосмока, оскільки не зміг заплатити за новими патентними тарифами. Зараз його винахід використовує його конкурент. Попри запевнення юристів стосовно того, що поновлення патентів — це необхідна річ, плата за такі послуги залишається високою навіть для підприємств, що вже й казати про індивідів, які хочуть захистити його на ринку (Halstead, 1997). Навіть якщо винахідник отримує патент — це ще не означає кінець його турботам. Якщо винахідник не планує створити своє власне підприємство і самостійно отримувати прибуток від винаходу, то принаймні він повинен зацікавити своїм винаходом якогось підприємця або спонсора. Компанія «Дайсон Аплаєнсиз» — приклад того, що винахідник володіє незалежним підприємством, однак це скоріше виняток з правил. Частіше збанкрутілі винахідники йдуть на підписання невигідних угод з ліцензування своєї продукції, втрачаючи значні гроші, отримуючи лише нерегулярні подачки від своїх «патронів».

Найчастіше працівники програють битву за володіння правами на свій інтелектуальний винахід, витрачаючи при цьому значні гроші. Повчальним, хоча й не типовим, є приклад Петера Таборського (Peter Taborsky) (Perelman, 1998: 83; Shulman, 1999: 106 — 112). Таборський був талановитим студентом бакалаврату з хімії та біології. Він працював асистентом в лабораторії Інженерного коледжу Університету Південної Флориди, і було це в 1997 році. Його завдання полягало у вдосконаленні методів очищення стічної води. По закінченні проекту Таборський наполягав на тому, що це йому вдалося винайти очисний фільтр багаторазового використання, схожий за принципом дії на механізм спеціяльних засобів, що використовуються для котячих туалетів, і це був найвизначніший винахід у галузі очищення стічної води. Тут і почались проблеми для Таборського. Проект, над яким він працював, спонсувала компанія «Флорида прогрес», яка володіла станціями очищення стічних вод, а також правами на всі технологічні винаходи в своїй галузі. Хоча Таборський стверджував, що його фільтр багаторазового використання був винайдений незалежно від проекту компанії, юристи все одно виправдали позицію «Флорида прогрес». Вони спиралися на докази компаній, що винахідник не міг би зробити свій винахід, якби він не працював в рамках проекту, фінансованого «Флорида прогрес». Отже, права на володіння винаходом належали спонсорам.

До того ж, Таборського звинуватили в розкраданні власності університету (через його власний ноутбук, який він використовував у дослідженнях) і призначили йому вирок — ув’язнення на три з половиною роки. Через особливості кримінального права Флориди Таборський був відправлений на каторжні роботи. Однак його швидко звільнили від каторжної праці через масові протести (посилаючись на те, що науковець не повинен виконувати таку принизливу працю). Але, з іншого боку, Таборський власноруч створив для себе багато проблем. Адже він підписав угоду з університетом та «Флорида прогрес», за якою всі результати дослідження мали вважатись власністю цих інституцій, і яку сам пізніше порушив. Попри все, ситуація стала зрозуміла для багатьох: жодного сумніву, що саме Таборський винайшов фільтр. Однак йому не вдалося довести свої законні права на володіння винаходом. Хоча оптимісти інформаційного суспільства стверджуватимуть, що винахід має належати винахіднику, в реальному світі контрактної праці, дорогого дослідницького обладнання та інших перешкод незалежному винахідництву, Таборський та інші творці-винахідники — це лише «найманий мозок», а не самостійні дослідники.

Можна сказати, що приклад Таборського є винятковим (із комплексом усіх можливих обставин). Однак Сет Шалман (Seth Shulman) склала цілу книжку з подібних історій про бійки за права володіння інтелектуальною власністю (Shulman, 1999). Я теж видав книжку про інтелектуальну власність, в якій також розповідається про багато таких випадків (May, 2000а). Як сказав Кеннет Epрoy (Kenneth Arrow):

Це схоже на вічнотривний судовий процес з питань свободи технічного персоналу. Роботодавці намагаються ускладнювати процедуру майбутнього працевлаштування їхніх робітників, де ті мали б нагоду використовувати свій попередній досвід роботи… ми бачимо тільки верхівку айсберга проблем у відносинах системи приватної власності з практикою привласнення інтелектуальної власності (1996:127).

Протягом останніх п’яти років ці проблеми привернули багато уваги з боку роботодавців та юристів. Тут головне те, що право інтелектуальної власності, начебто покликане захищати права індивідів, насправді є ефективним лише на папері. Натомість право інтелектуальної власності проводить межу між індивідами та продуктами їхньої інтелектуальної праці, відчужуючи працівника від результату діяльності, що абсолютно відповідає характеристиці Карла Маркса капіталізму. Оскільки інтелектуальна власність все-таки є легалізованою власністю, то й використання її абсолютно подібне до використання будь-якої іншої власності. В той час як Інтернет призвів до значних проблем з урегулюванням прав на цифрову інтелектуальну власність, що зачепило багато індустрій, які мають стосунок до авторського права (музичні студії, Голівуд тощо), в умовах матеріяльного виробництва ситуація лишилась незмінною, оскільки результати інтелектуальної праці робітників сфери знань є власністю їхніх працедавців.

Відносини власності в інформаційному суспільстві дещо відрізняються від таких за часів індустріяльного суспільства, хоча сучасна робота малоосвічених робітників може бути дещо приємнішою за відповідну роботу в минулому. Інформаційна ера не така вже й сприятлива для трудового населення, як про це говорять прихильники інформаційного суспільства. Білі комірці, так само як «вільні фахівці-контрактники, та працівники за проектом вже не можуть насолоджуватись безпекою праці, яку мали їхні попередники. Багато зусиль було витрачено, щоб досягти цих змін, але їхні результати не вражають, коли роботи обмаль, а рахунки потрібно проплатити. Як говорить Рівз: «Ледбітер та його прихильники можуть відпочити та пошукати собі іншої роботи, щоб переконатись, що звичайні робітники Великої Британії можуть забути про 10% зарплати, якщо вони мають ще одну роботу» (Reeves, 2000а). Там, де робота перетворюється на «низькооплачувану, часткову та нетривалу, там відбувається масовий перерозподіл прибутків від робочої сили до власників капіталу» (Sayer and Walker, 1992: 103). Це не єдина загроза здоров’ю, добробуту та можливості працевлаштування робітників в інформаційних суспільствах розвинутих країн.

Дата добавления: 2015-10-24