Поняття, ознаки та значення процесуальних рішень у кримінальному судочинстві.

Якщо звернутись до словників, знайдемо декілька різних тлумачень слова «рішення». Так, Великий тлумачний словник сучасної української мови трактує поняття «рішення» наступним чином: «рішення: 1) дія, за значенням: рішати, рішити; 2) вирок суду, постанова, розпорядження якої-небудь організації, зборів і т. ін; 3) продуманий намір зробити що-небудь, якось вчинити; 4) спосіб вирішення, зображення, подання, розв’язання чого-небудь»[4].

Звернувшись до російських словників, поняття «рішення» трактується неоднозначно:

1. «Решение: 1) твердое намерение сделать что-нибудь; 2) вывод, результат, к которому приходят, обсудив, обдумав что-нибудь; постановление»[5].

2. «Решение» 1) от слова «решить»: а) обдумав, прийти к какому-нибудь выводу, к необходимости каких-нибудь действий; б) вынести постановление о чем-нибудь; 2) постановление; 3) заключение, вывод из чего-нибудь; 4) ответ к задаче, искомое выражение»[6].

3. «Решение - одно из необходимых моментов волевого действия, состоящий в выборе действия и способов его выполнения. Волевое действие предполагает предварительное осознание цели и средств действия, мысленное совершение действия, предшествующее фактическому действию, мысленное обсуждение оснований, говорящих за или против его выполнения, и т.п. Этот процесс оканчивается принятием решения»[7].

На нашу думку, на підставі аналізу цих визначень поняття «рішення» можна узагальнити таким чином: 1) висновок, підсумок чого-небудь; 2) намір щодо скоєння будь-якої дії; 3) спосіб вирішення чого-небудь. Але слід звернути увагу на те, що первинне значення цього терміну відрізняється від загальноприйнятого. Так, в словнику української мови, який упорядкував Б. Грінченко поняття «рішення» не надається, але визначається дієслово «рішати, рішаю, рішаєш»: «1) лишать, лишить; 2) терять, потерять, лишаться, лишиться; 3) решать, решить»[8].

Оскільки під час правозастосування здійснюється реалізація правових норм, воно має відбуватись тільки на підставі юридичних норм і в порядку, передбаченому юридичними нормами. Результатом правозастосування є відповідні рішення, що фіксуються в актах застосування права, які повинні відповідати таким ознакам як правомірність, справедливість та ефективність. Правозастосування призначено для організації певних суспільних відносин. Рішення, які приймаються внаслідок правозастосування є юридичними фактами, якими породжуються, змінюються, припиняються певні відносини. Тобто підсумком, основним елементом в змісті правозастосовчої діяльності є саме рішення, яке втілюється в індивідуальному правозастосувальному акті.

Змістом правозастосовного акту є рішення. Рішення юридичної справи – це підсумок застосування права, вирішення життєвої ситуації, яка потребує приведення в дію на владній підставі об’єктивного права, закону.

Значну увагу дослідженню проблеми «рішення у кримінальному судочинстві» приділяє П.А. Лупинська, яка визначає «рішення у кримінальному судочинстві» як правові акти, що виражені у встановленій законом процесуальній формі, в яких державний орган або посадова особа в межах своїх повноважень у визначеному законом порядку надає відповіді на правові запитання, які виникають у справі, засновані на встановлених фактичних обставинах справи та приписах закону і містять владне волевиявлення про дії, спрямовані на досягнення призначення кримінального судочинства[9]. Сутність процесуальних рішень П.А.Лупинська визначає за допомогою розгляду їхніх характерних ознак. Зокрема, вона виділяє такі характерні риси процесуальних рішень як актів застосування кримінально-процесуального: рішення можуть винести тільки державні органи та посадові особи, які провадять кримінальне судочинство, у межах їх компетенції; процесуальні рішення виражають владний наказ органів держави, породжують, змінюють чи припиняють кримінально-процесуальні відносини, підтверджують наявність чи встановлюють відсутність матеріально-правових відносин; вони мають виноситися у встановленому законом порядку і виражатися у встановленій законом формі[10].

Що стосується кримінально-процесуального рішення, то їм властиві наступні ознаки:

1. Вони мають правовий характер і містять відповіді на правові питання, що виникають у ході провадження по справі.

2. Вони мають державно-владний характер, який полягає в тому, що останні можуть бути винесені тільки спеціально уповноваженими державними органами і посадовими особами в межах їх компетенції, і містять владне веління органів держави, породжують, змінюють або припиняють кримінально-процесуальні відносини, підтверджують наявність або встановлюють відсутність матеріально-правових відносин.

3. Вони мають владно-розпорядницький характер, який виявляється в тому, що в прийнятих актах не тільки реалізуються владні повноваження суб’єктів, котрі ведуть процес, але і містяться певні вказівки, владні розпорядження.

4. Вони мають загальнообов’язковий характер.

5. Вони мають пізнавально-посвідчувальний характер, який полягає в тому, що будь-яке рішення не лише виражає певний рівень пізнання тих чи інших обставин конкретної кримінальної справи на момент його винесення, але і фіксує у своєму змісті результати досягнутого рівня пізнання.

6. Вони мають спонукальний характер.

7. Вони повинні бути винесені у встановленому законом порядку і мати встановлену законом форму.

8. Вони завжди спрямовані на вирішення конкретних кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінологічних завдань.

Процесуальні рішення під час провадження за кримінальними справами приймаються на всіх стадіях судочинства. Ці рішення містяться в різних процесуальних документах. Так, під час провадження досудового розслідування орган дізнання, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор свої рішення оформлюють таким процесуальним документом, як постанова. Постанову також може бути винесено під час судового провадження за кримінальними справами одноособово суддею. Таким чином, постанови – це процесуальні документи, в яких сформульоване будь-яке, за винятком вироку, рішення, прийняте суддею одноособово; рішення дізнавача, слідчого, прокурора, винесене при провадженні досудового розслідування, окрім обвинувального висновку.

Необхідно врахувати і справедливе висловлення Ю.М. Грошевого про те, що “в основі будь-якого рішення лежать знання суб¢єкта, який його виносить”[11].

Отже, кримінально-процесуальне рішення — це правовий акт особи, що за законом має право здійснювати кримінально-процесуальну діяльність і яка на законних підставах бере участь у кримінальному судочинстві (втілений в процесуальну форму), закріплений, як правило, в певному процесуальному документі, спрямованому на виконання завдань кримінального судочинства, охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Рішення має бути в певний спосіб об’єктивоване, тобто виражене зовні. Найбільш сприятливою є письмова форма правозастосувального рішення. Воно має включати такі частини й елементи (реквізити):

1) вступна частина (назва акта - наказ, розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; назва правозастосувального органу; місце і дата прийняття акта);

2) констатуюча частина (опис, характеристика встановлених у справі юридичне значущих фактів, а також, у разі потреби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);

3) мотивувальна частина (посилання на правову норму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній кваліфікації, обґрунтування саме такої їх юридичної оцінки);

4) резолютивна частина (виклад владного правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаємних юридичних прав і обов’язків персоніфікованих суб’єктів, які теж мають бути тут же визначені, вказані)[12].

Рішення, що приймаються з кримінальних справ та зафіксовані у певних документах, є правовими актами, зокрема, кримінально-процесуальними, в тому випадку, коли вони передбачені кримінально-процесуальним законодавством. Як правило, вони не тільки передбачені законом, а й суворо ним регламентовані. Найбільш детально регламентованими є структура та зміст вироку (статті 333 – 335 КПК). Закон (ст. 85 КПК) вказує на загальні реквізити, які повинен мати протокол, передбачаючи додаткові реквізити для конкретних його різновидів додаткові - протоколів судового засідань (ст. 87 КПК), обшуку і виїмки (ст. 188 КПК), допитів (статті 145, 170 КПК), пред’явлення для впізнання (ст. 176 КПК), огляду, освідування і відтворення обстановки і обставин події (ст. 195 КПК). Закон також вказує, що повинно бути зазначено в постанові слідчого і прокурора (ст. 130 КПК), які обставини повинні бути викладені в обвинувальному висновку (статті 223, 224 КПК) та інше.

Складання того чи іншого процесуального документа – це результат застосування норми права, тобто не просто судження, а певне вирішення правових питань. В цих документах можуть вирішуватися не тільки суто процесуальні питання, а й кримінально-правові (постанова щодо порушення кримінальної справи, щодо притягнення як обвинуваченого, обвинувальний висновок, вирок та ін.), а також цивільно-правові, цивільно-процесуальні (визнання цивільним позивачем, відповідачем, заміна відповідача належною особою та ін.) тощо.

В кримінально-процесуальному законі (ст. 32 КПК) сутність таких процесуальних документів, як вирок, ухвала, постанова, охоплюється терміном «рішення». Саме в цих актах мають бути дані чіткі відповіді на правові питання: що конкретно встановлено та яким чином далі діяти для досягнення поставленої мети. Це і відрізняє рішення від протоколів, в яких тільки фіксуються факти, зміст і наслідки процесуальної дії. Проте така різниця між названими актами є умовною, оскільки й при складанні протоколів приймаються певні рішення. Крім того, вирішення правових питань міститься і в інших актах: обвинувальному висновку, вказівці, резолютивних актах прокурора (санкція, згода, затвердження), поданні, протесті, скарзі та ін.

Кримінально-процесуальні документи - рішення, які складаються за кримінальними справами компетентними органами і особами, є юридичними фактами, що породжують виникнення, зміну чи припинення відповідних правовідносин. Згідно з законом прийняті постанови, вироки, ухвали (статті 114 і 403 КПК), є обов'язковими для усіх, кого вони стосуються.

Владний характер діяльності органів, які здійснюють кримінальний процес, не виключає, а передбачає забезпечення ними прав і гарантій інших осіб, котрі беруть участь в судочинстві і які також можуть приймати певні рішення, складати необхідні процесуальні акти.

Для того, щоб окреслити зв'язок між численними процесуальними актами з урахуванням їх суті, правової природи, призначення вдаються до класифікації, яка включає акти-діяння й акти-документи. З урахуванням різних критеріїв виділяються такі процесуальні акти-документи:

1. На стадіях судочинства з урахуванням осіб, які приймають процесуальні рішення, вирізняють акти слідчі і судові (ст. 19 КПК).

2. Щодо виявлення і закріплення доказів вирізняють акти слідчі й акти, які не є слідчими.

В результаті проведення слідчих дій компетентні особи одержують фактичні дані, відомості, що стосуються обставин, які підлягають доказуванню. Таким чином, слідчі дії являють собою спосіб збирання і перевірки доказів. Згідно з загальним правилом, закон забороняє проводити їх до порушення кримінальної справи. Слідчих дій передбачено відносно мало. Це – допити, очні ставки, огляди, освідування, обшуки, виїмки, накладення арешту на кореспонденцію зняття інформації з каналів зв’язку, пред’явлення для впізнання, проведення експертиз, одержання зразків для порівняльного дослідження, ексгумація трупа, відтворення обстановки і обставин події. Решта дій, передбачених кримінально-процесуальним законом, є просто процесуальними, не слідчими.

Будь-яка слідча дія є процесуальною (передбаченою процесуальним законом), проте процесуальна дія не завжди є слідчою, оскільки не спрямована на виявлення, закріплення і перевірку доказів. Тому не зовсім правильним є віднесення приводу, затримання, взяття під варту, розшук осіб, що скоїли злочини до слідчих дій (п. 4 ст. 227 КПК).

Процесуальні (не слідчі) акти можуть бути оперативно-виконавчими (повістки, постанови про призначення експертизи та ін.), такими, що встановлюють процесуальне становище особи (постанови про визнання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем), мати на меті забезпечення прав особи (протоколи ознайомлення з матеріалами справи), запобігання правопорушенням (подання) і т. ін.

За методою отримання інформації, доказів, необхідних для складання процесуальних документів, слідчі дії можна поділити на: а) розпитування (протоколи допитів, очних ставок); б) спостереження, експеримент, моделювання (протоколи оглядів, обшуків, освідування); в) поєднання розпитування, спостереження і супроводжувальних методів (пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події).

Вирізняються також слідчі дії, у проведенні яких беруть участь: а) прокурор, б) спеціалісти, в) поняті та інші особи (обшук, виїмка, огляд та ін.).

3. За процесуальним значенням існують основні і допоміжні акти. Основні становлять підсумок певної діяльності. Як правило, ними закінчуються стадії судочинства (постанова про закриття справи, обвинувальний висновок, вирок і т. д.). В них можуть вирішуватися і другорядні питання (наприклад, у вироку вирішується питання про речові докази).

Допоміжні акти, хоча і не є підсумковими в справі, але також є дуже важливими, оскільки вони забезпечують законне і обґрунтоване прийняття основного рішення, дають можливість учасникам процесу здійснювати свої права тощо. Вони завжди передують прийняттю основного рішення і можуть бути як початковими (протокол-заява), так і проміжними, які приймаються по ходу руху кримінальної справи (допити, огляди, експертизи і т.д.).

Залежно від екстреності проведення слідчі дії бувають невідкладними (ст. 104 КПК) і наступними. Невідкладність проведення процесуальних дій та їх документального оформлення може виникнути на різних етапах провадження.

Для окремих осіб (зокрема для обвинуваченого) важливе значення мають усі процесуальні документи – основні і допоміжні. Закон передбачає вручення обвинуваченому копій не тільки підсумкових актів, таких, як постанови, ухвали про закриття справи (статті 214, 248 КПК), обвинувального висновку (ст. 254 КПК), вироку (ст. 344 КПК), але і документів іншого плану (протоколу обшуку, виїмки (ст. 189 КПК). Обвинуваченому надсилаються повістка, а також повідомлення про результати розв'язання скарги та ін. (ст. 235, 254 КПК).

4. За імперативністю прийняття – обов'язкові й факультативні акти. Обов'язкові завжди складаються в будь-якій справі чи з певної категорії справ. Особливе місце в цьому числі займає акт порушення кримінальної справи (постанова). Без цього документа кримінальна справа, по суті, відсутня. Факультативні – це документи, які складаються не в усіх справах (документи щодо оглядів, приводів, обшуків та ін.).

Для деяких категорій справ проведення тих чи інших процесуальних дій є обов'язковим. Слідчий чи інша компетентна особа може їх визначити заздалегідь. Так, в обов'язковому порядку призначається експертиза в справах, де необхідно встановити причину смерті, тяжкість і характер тілесних ушкоджень, психічний стан підозрюваного чи обвинуваченого та ін. (ст. 76 КПК).

5. За суб'єктами прийняття вирізняються колегіальні й одноособові акти.

Колегіальним органом в даному випадку виступає суд, носієм прав і обов'язків якого є усі члени судової колегії, а право прийняття рішення належить судові, як колегіальному органу. Колегіальність правосуддя забезпечується розглядом судових справ колегіями професіональних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів чи присяжних. Колегіальне прийняття судових рішень може здійснюватись як на місці, так і в нарадчій кімнаті за суворого додержання таємниці.

Одноособово суддя приймає рішення про віддання до суду, а в передбачених законом випадках - навіть розгляду справ в суді першої інстанції (ст. 17 КПК).

Під час досудового розслідування рішення приймаються одноособово слідчим, начальником слідчого підрозділу, органом дізнання, особою, яка проводить дізнання, прокурором. Такий порядок обумовлено специфікою виявлення і викриття осіб, які вчинили злочин, необхідністю оперативних і рішучих дій при нерозголошенні отриманих даних.

Якщо слідство у справі проводиться групою слідчих, то і в такому випадку рішення не приймаються колегіально. Кожний слідчий, в межах дорученої йому ділянки володіє процесуальною самостійністю, здійснює відповідні дії від свого імені. Органи розслідування можуть приймати рішення як за своєю ініціативою, так і відповідно до вказівок прокурора чи начальника слідчого відділу. Деякі процесуальні акти приймаються тільки із санкції, згоди чи затвердження прокурора (статті 7, 7-2, 10, 177, 205 та ін. КПК).

6. За місцем опрацювання - це документи, які складаються в службових приміщеннях органів розслідування, прокуратури, суду та поза їх межами. Від місця проведення слідчих і судових дій, умов складання процесуальних документів часто залежить успіх як окремих процесуальних дій, так і всього судочинства в цілому. Закон зобов'язує в процесуальних документах зазначати місце їх складання (статті 85, 130 та ін. КПК). За загальним правилом процесуальні дії повинні проводитись в районі підслідності чи підсудності, визначеному законом, у місті проведення досудового слідства (статті 116, 167 та ін. КПК). А іноді процесуальні дії проводяться за місцем перебування певних осіб (статті 143, 167 та ін. КПК).

Якщо слідчі чи судові дії безпосередньо пов'язані зі сприйняттям матеріальних об'єктів, то вони проводяться в основному за місцем їх знаходження (огляди, обшуки, виїмки та ін.). Особливу складність становить огляд місця події, який нерідко проводиться в несприятливих умовах (важкодоступні місця, погана погода, відсутність освітлення, на воді, під водою, за великого скупчення людей та ін.).

Виїзні судові засідання, як правило, проводяться в приміщеннях за місцем роботи або проживання підсудних чи потерпілих. Особливим місцем для прийняття важливих судових рішень закон визначає нарадчу кімнату (статті 240, 273, 322 КПК).

7. За юридичною силою акти поділяються на ті, які набрали і не набрали чинності.

Рішення, що набрали чинності, виконуються негайно, якщо інше не передбачено законом. Особливо детально законодавець регламентує порядок набрання чинності вироком, ухвалою і постановою суду (статті 401, 402 КПК). Судові акти, які набрали чинності, є обов'язковими для державних і громадських установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян (ст. 403 КПК) на усій території України, а якщо є відповідні угоди, то і за її межами. Виконання процесуальних актів, які ще не набрали чинності, є грубим порушенням законності.

Окрім актів-документів, про що йшлося вище, у кримінальному судочинстві відрізняють і акти-дії. Акт-дія – це результат процесуальної або слідчої дії, який чітко відповідає вимогам її проведення, що передбачені кримінально-процесуальним законом (процесуальній формі). Наприклад, здійснення обшуку з порушенням порядку його проведення, який чітко регламентований вимогами ст.183 КПК України призведе до незаконності отриманих результатів. Тобто форма здійснення певних процесуальних чи слідчих дій – це також процесуальний акт. Але слід мати на увазі, що розчленовувати акти-документи та акти-дії можна лише в теорії, на практиці ж це дві нерозривні половини, які взагалі складають форму реалізації певного процесуального рішення і є завершеною процесуальною або слідчою дією.

Дата добавления: 2015-10-02