Підстави та процес прийняття процесуальних рішень у кримінальному судочинстві.

Існує суттєва різниця між рішенням самим по собі та процесом прийняття рішень. Рішення є остаточним результатом процесу, а процес прийняття рішення містить в собі лише «події, які ведуть до моменту вибору та відбуваються після нього»[13].

Діяльність, пов’язана з прийняттям рішень, складається з певних стадій: загальна підготовка (формування мети, плану), реалізація запланованих дій, психологічна підготовка для прийняття рішення, закріплення його письмово у вигляді процесуального акта (документа).

При прийнятті рішень об’єктом аналізу є поведінка людей. Такий аналіз, як правило, здійснюється від загального до окремого. При цьому доводиться долати складні ситуації, усувати перешкоди, що виникають, а це вимагає вольового напруження, активної розумової діяльності.

На прийняття рішення може впливати суспільно-психологічна атмосфера: прохання і навіть вимоги деяких службових осіб, їх тиск, залякування, обурення, збудженість прохачів, підвищена заінтересованість справою, чутки, повідомлення у пресі, по радіо, телебаченню, будь-які клопотання і т. п. Але головним у прийнятті компетентною особою кримінально-процесуальних рішень є внутрішня впевненість, яка повинна ґрунтуватися на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності відповідно до закону (ст. 67 КПК України).

Вільна оцінка доказів за внутрішнім переконанням тісно пов’язана з вибором рішення відповідно до конкретних обставин.

Кожне рішення має дві підстави: фактичне і нормативне, тобто рішення виноситься на основі встановлених фактів і норм права. Перш ніж прийняти рішення, збирається, аналізується інформація про юридично значущі для даної справи факти (юридичних фактах) і про відповідні норми права.

Інформація про факти і про норми носить описувальний характер; прийняте на основі її аналізу рішення – це новий вид інформації, що носить приписуючий характер. Звідси, витікають три стадії інформаційної моделі правозастосувального процесу: встановлення фактичних обставин; вибір і аналіз норм права; винесення рішення і його документальне оформлення.

На стадії встановлення фактичних обставин йде встановлення фактів, що мають значення для вирішення даної справи (юридичних фактів), або фактичних обставин справи. Факти, що встановлюються на першій стадії, які будуть покладені в основу рішення, повинні відповідати вимогам (принципам) відносності, повноти і доведеності.

На стадії встановлення норми права та її аналізі встановлюється, вибирається нормативна основа рішення. По-перше, відшукуються норми, що стосуються встановлених фактів. По-друге, норма піддається тлумаченню, тобто встановлюється її справжній зміст шляхом використання всіх способів тлумачення, необхідних для даного випадку. По-третє, вирішується питання про колізію норм, про їх дію в часі, в просторі, по колу осіб.

Третя стадія - це винесення рішення. Рішення повинно витікати з його фактичної і нормативної основ, відповідати їм. На цій стадії воно знаходить письмову, документальну форму у вигляді правозастосувального акту (рішення, ухвала, вирок суду і т.і.). У рішенні мають бути визначені права і обов’язки осіб, яким воно адресоване. Владне рішення у конкретній справі повинно міститись в акті застосування права. Щоб мати юридичну силу, акт має бути оформлений відповідно до вимог закону, зокрема мати відповідні реквізити, що додають йому офіційність: назва виду акту (ухвала, рішення, вирок і т.і.), назва органу, що видав акт, місце і час його прийняття, підписи відповідних посадових осіб[14].

Прийняття рішення у кримінальному судочинстві полягає в тому, щоб встановити фактичні обставини справи, знайти і проаналізувати норми права, встановити відповідність між нормативними умовами прийняття рішення та встановленими фактичними обставинами і вирішити справу у формі відповідного акту – документу.

В науковій літературі загальновизнаним є наступний погляд на процес прийняття рішень у кримінальному судочинстві: а) орієнтировка у фактичних даних; б) відокремлення основних ознак фактичних даних; в) актуалізація (відтворення) у свідомості ознак еталону (ознак, вказаних в законі); г) виявлення їх відповідності або невідповідності ознакам фактичних обставин; д) усвідомлення відповідності між встановленими обставинами і ознаками, вказаними в нормі права; є) висновок про застосування (або незастосування) норми права до встановлених фактів[15].

Цілком слушною є думка про те, що перелік обставин, наданий у ст. 64 КПК, уявляє собою певну програму, керуючись якою, слідчий і суд визначають, що саме слід встановити у справі, які обставини включити у межі дослідження для вирішення справи. При цьому вони керуються і кримінальним законом, оскільки з'ясування ознак складу злочину важливе не тільки тоді, коли встановлені певні факти і їх необхідно кваліфікувати, але і тоді, коли здійснюється процес доказування і слід визначити, які обставини повинні бути встановленими, оскільки вони мають значення у справі[16]. Отже, кожне рішення у справі потребує встановлення певних фактичних обставин, із наявністю яких закон пов’язує рішення, а предмет доказування для рішень визначається ст. 64 КПК і тими конкретними нормами закону, що регулюють підстави і порядок прийняття рішень. Тобто, у межах предмета доказування повинні бути встановлені фактичні обставини, які складають підставу рішення.

У кримінально-процесуальній діяльності обставини, які складають фактичну підставу рішення, встановлюються шляхом доказування – діяльності, яка складається в збиранні, перевірці і оцінки доказів. Доказування як частина всієї процесуальної діяльності включається в загальну систему судочинства, регулюється законом, підкорюється його принципам та вимогам.

Окрім фактичної підстави прийняття рішень слід визначити юридичну підставу –відповідні норми кримінального і кримінально-процесуального закону, які застосовуватимуться під час прийняття рішення за конкретною кримінальною справою.

Тільки наявність зазначених підстав зумовлює законність і обґрунтованість прийнятого рішення.

Дата добавления: 2015-10-02