Спадщина просвітницьких гуртків галицького духовенства упродовж 10–20-х рр. ХІХ ст.

Важливим осередком українського національного життя стає Перемишль — центр греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книгозбірні й де проживали найосвіченіші представники українського духовенства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відіграватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований на сході України.

Перші кроки духовного відродження на Галичині пов’язані з діяльністю львівського митрополита Михайла Левицького. Перемишль і Львів здавна лишалися культурно-церковними центрами Галичини. Митрополит М. Левицький виступав прибічником ідеї відновлення парафіяльних шкіл з народною мовою викладання. Разом з Іваном Могильницьким. До гурту однодумців належали також Іван Снігурський, Іван Лаврівський.

За ініціативи митрополита Івана Могильницького 1816 р. засновано перше на Галичині «Товариство галицьких греко-католицьких священиків» («Клерикальне товариство») задля поширення освіти та культури. Практична мета Товариства полягала у виданні шкільної і популярної літератури українською мовою для пропаганди освіти в народних масах.

Саме найвідомішим українським проповідником Східної Галичини був Іван Могильницький (1777-1858) – захисник української мови, автор першої в Галичині «Граматики» української мови, український культурно-освітній і церковний діяч. Народився він у м. Перемишль, тепер Польща. Закінінчив теологічний факультет Віденського університетуі був священиком у с. Дроздовичі (тепер Старосамбірського р-ну Львівської області). З 1816 — ректор дяко-вчительського ін-ту в Перемишлі, заснованого за його ініціативою. Виступав за повернення української мови в народні школи та проти духовних утисків українського народу. Заснував 1815 р. у Перемишлі першу в Галичині просвітню організаціюцію — «Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду» для видання укр. загальноосвітніх і релігійних книжок (проіснувало до 1817 р.). Є автором трактату «Відомість о руском языці», у якому стверджував самостійність української мови, яка своїм віком, рівнем розвитку та історичним значенням не поступається жодній із слов'янських мов і вже тому не може розглядатися як «мішанина», що виникла з польської, великоруської, та інших слов'янських мов. Виступає автором першої в Галичині «Граматики» української мови 1823 р., яка називалась дослівно — «Граматыка языка славено-руского», яка разом з повним текстом «Відомості о руском язьщі» вперше була опублікована лише 1910 р. Упродовж 1815-1827 рр. Могильницький підготував і видав ряд підручників для українських народних шкіл, зокрема, «Букварь славено-руского языка» і ще 5 підручників.
1817 р. Іван Могильницький заснував Дяко-вчительський інститут для підготовки викладачів для сільських шкіл. Слухачами були діти селян і священиків. 1820 р. І. Могильницький звернувся до австрійського уряду з науковим трактатом польською мовою «Rozprawa o jezyku ruskim» («Розвідка про руську мову»), де вперше поставив питання про відмінність української мови від російської і польської та доводив самостійність її серед інших слов’янських мов. Словом, І. Могильницького можна вважати предтечею «Руської трійці».
Важлива роль у розвитку галицького відродження належить єпископові Іванові Снігурському (1784-1847) – український церковний діяч, меценат. Завдяки йому Перемишль став центром музичної освіти. Написав «Шиметизми» латиною. Дбав про церковний хор, створював хорові колективи. 1824 р. викупив у Перемишлі друкарню. 1828 р. заснував хор, згодом музичну школу, в якій навчався Михайло Вербицький. За часів І.Снігурського Перемишль перетворився на центр музичної культури та освіти.

Іван Лаврівський (1822-1873) – ректор і професор Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Писав музику для церковного вжитку. А. Добрянський – історик, Й. Левицький – автор граматики української мови, Й. Лозинський – філолог та етнограф. Для незаможних студентів єпископ започаткував стипендії. Члени гуртка греко-католицьких інтелектуалів розгорнули видавничу діяльність, однак українські книжки вони видавали не живою народною мовою, а архаїчною, церковно-слов’янською, яку і вважали за літературну мову.
І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції.

Крім перемишльського гуртка, 1820-х рр. працювали кілька західноукраїнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький (1801 – 1860 с. Баранчичі, тепер Баранчівці Самбірського р-ну Львів. обл.) — український мовознавець, теолог, поет, фольклорист і культур, діяч. Закінінчив філософські і теологічні студії у Відні, був викладачем богослов'я у м. Перемишлі, а потім священиком у селах Шклі, Трушеві, Нагуєвичах. Писав язичієм. Автор друкованої граматики української мови в Галичині «Граматика руської або малоруської мови в Галичині» (1834, нім. мовою), а також букваря та перекладу граматики нім. мови для українських шкіл, кілька статей з питань укр. літ. мови. У статті «Відповідь на погляд про запровадження польської азбуки в руську писемність» (1834, польс. мовою) першим виступив проти пропозиції Й. Лозинського латинізувати український алфавіт.

Йосип Лозинський ( як письменник, етнограф та автор граматики української мови був прихильником живоїмови в українській літературі, він.

ЛОЗИНСЬКИЙ Йосип Іванович (псевд. і крипт. — І. Л.; Л.; Л. из-над Скла; Л-скій; Л. из Перемышльского; Самоук Гриць; та ін.). Народився 1807 –1889, м. Яворів,— укр. мовознавець, етнограф, публіцист, теолог, громадський діяч. Закінчив 1831 р. духовну семінарі і працював священиком. Відстоював принцип розвитку української літературної мови на народнорозмовні основі з фонетичним правописом, однак стоячи на позиції запозичення чужого, 1834 р. виступив з проектом впровадження польського алфавіту в українському правописі. У спеціальній статті «Про запровадження польської абетки в руську писемність», започаткувавши цим «Азбучну війну» в Галичині. Після 1848 р. від цієї ідеї відійшов і став її противником. Згодом прилучився до «москвофілів».Автор однієї з перших граматик укр. мови «Граматика руської (малоруської) мови» (1846). Втім, написані німецькою, латинською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

До когорти української галицької інтелігенції, що працювала в галузі духовного відродження належав Іван Жуковський, який народився 1810 р. і закінчив Бережанську гімназію, філософію студіював у 1828-1830-х рр. у Львові, а теологію у Відні. Служив парохом церкви св. Петра і Павла у Львові. а протягом1848 –1853 рр. викладав українськумову в Академічній гімназії. Іван Жуковський написав українською мовою кілька десятків статей на історичнутематику.

Лев Трєщаківський – представник борців національного відродження, – відстоював позицій побудови «Народного дому» у Львові. З метою розвитку народних бібліотек та народної освіти, У справі освіти він написав твір під назвою «Діянія», в якому розкрив структуру всієї освіти, її значення та методи реалізації його програми. Народився Л. Трєщаківський у Станіславові 1810 р. Священиком став 1848р.. Помер 1874 р.

Представник наукової когорти Антін Добрянський народився 1810 р. Освіту здобув у гімназії, теологію студіював у Відні та Львові. 1835 р. Антін став священиком. Він автор історичних повідомлень та статей. 1835 р. видав «Граматику старославянского язика», 1860 р. – «Науку церковну»,»Історію перемишльських єпископів» – 1877 р.

Так, Микола Устиянович (1811-1885), навчаючись у львівській духовній семінарії, заявив про себе як літератор написав елегію "Слеза на гробі" на честь пам’яті про архипресвітера української церкви Михайла Гарасевича. У 1848 р. як активний учасник революційних подій та громадського життя у Східній Галичий, Устиянович опублікував поезії: «Туга» «Осінь», «Рекрутка», «Земський рай» та повісті на гуцульсько-бойківську тематику. Серед його поезії чільне місце займають «Месть верховинця» та «Страстний четвер», головною постаттю якої є Олекса Довбуш.

Отже, говорити про західноукраїнську інтелігенцію поч. XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика інтелігентом. Більшість духовенства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у культурному житті.

Дата добавления: 2015-10-24