Економічний зміст етапів реалізації соціалістичної моделі економічного розвитку Китаю упродовж 1949-1978 рр.

Етап	Особливості моделі
етап економічного відновлення 1949-1952 рр.	Успіхи регіональної індустріалізації у Маньчжурії за радянською моделлю Перерозподіл 42% землі. Збереження капіталістами своїх виробництв за умови прийняття нового режиму. Залучення науковців та кваліфікованих кадрів до процесів економічне зростання.
«подвійний пік» першого п’ятирічного плану 1953-1956 рр.	Інвестиційний бум внаслідок потужного інвестиційного національного планування 156 великих індустріальних проектів. Вирівнювання регіональних диспропорцій Залучення 6000 радників з СРСР, направлення на навчання до СРСР 10.000 студентів Масове (часом примусове) залучення робітників у сільськогосподарські кооперативи (у 1954р. -2%, у 1956 р. - 98%). Перетворення приватних підприємств на «спільні публічно-приватні» установи.
етап помірної лібералізації 1956-1957 рр.	Політична згода щодо необхідності економічної лібералізації. Виникнення громадського руху з обговорення напрямків економічних реформ під назво «Сотні квітів». Збільшення інвестицій у навчання та перепідготовку. Зростання промислового виробництва на 17%.
етап Великого стрибку 1958-1960 рр.	Виникнення у сільськогосподарських регіонах комун для мобілізації робочої сили, зокрема й для реалізації великих будівничих проектів. Відміна матеріальні винагороди та стимулів. Заборона вільної торгівлі. Децентралізація економічного контролю. Запровадження нової технологічної політики сприяння поєднанню простих та складних технологій.
криза 1961-1963 рр.	Звільнення 20 млн. працівників та повернення їх у сільські регіони. Рецентралізація влади з метою відновлення економічного порядку. Відновлення ринкових механізмів торгівлі, матеріальних стимулів до праці. Падіння рівня добробуту внаслідок інфляції та товарного дефіциту. Виведення великої частки землі з сільськогосподарського обороту внаслідок будівництва великих іригаційних споруд та промислових об’єктів. Концентрація інвестицій у хімічній промисловості як допоміжній галузі сільського господарства.
Третій фронт 1964-1966 рр.	Прийняття програми розвитку внутрішніх територій Китаю внаслідок посилення зовнішньої небезпеки з боку СРСР. Мілітаризація економіки.
культурна революція 1967-1971 рр.	Значна мілітаризація економіки. Децентралізація економіки. Мінімізація зовнішніх зв’язків, посилення автаркічності економічної системи. Мінімізація матеріальних стимулів виробництва, відсутність ринку зерна, обмеження іншої сільськогосподарської продукції. Обмеження мобільність ринку праці (випускники направляються у сільські внутрішні регіони)
етап консолідації 1972-1976 рр.	Помірна структурна перебудова та відкриття економіки Спрямування 4,3 млрд. дол. США на закупівлю імпортного обладнання. Започаткування проекту з будівництва 11 великих заводів з виробництва добрив американсько-голандського концерну.
етап помірної модернізації 1977-1978 рр.	Розроблення новим урядом (у зв’язку зі смертю Мао Цзедуна) 10-річного плану швидкої модернізації за рахунок імпорту іноземних технологій (кошти на реалізацію проекту планувалось отримати від експорту нафти). Проте проект не вдалося реалізувати через неможливість видобування нафти в економічно рентабельних обсягах.

Складено автором за [1].

У грудні 1978 р. відбувся Третій пленум Комуністичної партії Китаю, який знаменував закінчення ери будівництва соціалізму та започаткування низки ринкових економічних реформ. Економічним результатом непослідовних реформ у період 1952-1978 рр. стало зменшення темпів споживання до рівня 4,3% на рік, дивергенція міського та сільського рівнів економічного розвитку (відповідно 3 та 1,8%); зменшення частки послуг у ВВП (з 29 до 24%); високий рівень безробіття (кількість населення зросла за цей період на 191 млн. осіб, а працевлаштовано лише 37% від цієї кількості); зниження темпів економічного зростання (з 17% у 1950-х роках до 8% у 1970-х) [1, 55-57]. Тривалі строки будівництва та введення в експлуатацію гігантських заводів призводило до зниження їх рентабельності та строків окупності. Разом з тим, значним був внесок цього періоду у формування людського капіталу внаслідок збільшення інвестування охорони здоров’я та освіти. Як результат, дві третини населення мали принаймні початковий рівень освіти, а очікувана тривалість життя збільшилась до 60 років.

Період 1980-1990- ті рр. є періодом реалізації трансформаційних моделей розвитку в напрямку конвергенції компонент соціалізму та капіталізму. Процес ринкових економічних реформ розпочався в Китаї у 1978 р.. Градуалізму 1980-х років були притаманні такі характерні риси, як

· функціонування системи подвійного планово-ринкового механізму алокації ресурсів, який дозволяв одночасне існування державних та ринкових цін, сприяв розвитку співробітництва між державними та приватними компаніями;

· поступове делегування підприємствам права самостійного вибору контрагентів та запровадження ринкових механізмів торгівлі;

· укладання партикуляристських контрактів з державними підприємствами, якими встановлювався індивідуальний рівень податкового навантаження для кожного підприємства на основі аналізу його фінансових результатів минулого року;

· зняття державної монополії на вхід нових компаній у промисловість та за контролем цін;

· утримання від розгортання приватизації і проведення реформи менеджменту державних підприємств, з її спрямуванням на підвищення ефективності їх функціонування шляхом надання менеджерам матеріальних стимулів щодо підвищення рентабельності компанії;

· віднайдення секторів економіки, що найменш інтегровані до планової економіки, та їх лібералізація, яка розпочалась з віддалених регіонів та вільних економічних зон.

Ефективність реформ першого етапу часто описують як «два кроки вперед, один назад». Починається розвиток працемісткого виробництва, яке дозволило зменшити проблему безробіття. Зменшення частки держави у ВВП призвело до збільшення заощаджень домогосподарств, розвитку банківської системи та сприяло макроекономічній стабілізації та збільшенню внутрішнього інвестування. Характер реформ 90-хх років значно відрізняється від реформ, що були ініційовані у 80-х роках ХХ ст. Якщо визначальною рисою першого етапу реформ стало відсутність «тих, хто програв», то на другому етапі посилення ринкових важелів регулювання в умовах структурної перебудови економіки призводило до руйнації найменш ефективних елементів економічної системи. Ринкове саморегулювання та державне регулювання співіснували як ключові компоненти національної економічної трансформаційної моделі конвергенції соціалізму та капіталізму.

Поширення окремих елементів ліберальної ринкової моделі шляхом розвитку експорто-орієнтованих виробництв призвела до посилення міжнародної конкурентоспроможності Китаю у 90-х рр. ХХ ст. В процесі подальшої реалізації лібералізаційних заходів увагу уряду було сконцентровано на таких питаннях, як проведення фіскальної та податкової реформи, реструктуризації банківської системи, реформі корпоративної системи, спрямованої на реорганізацію державних підприємств та створенні умов для акумулювання капіталу на фондових ринках. Одночасно із реформуванням фундаментальних засад функціонування економічної системи Китаю відбувалось його відкриття до зовнішнього світу. Якщо у соціалістичні роки частка зовнішньої торгівлі до ВВП не перевищувала 10%, то у 2005 р. цей показник вже сягав 64%, у 2007 р. – 67%.

Значну роль в процесі лібералізації економіки Китаю відігравало створення вільних економічних зон. Протягом першої хвилі 1986-1988 рр. було створено 14 зон економічного та технологічного розвитку (ЗЕТР) переважно поблизу великих прибережних міст. Друга хвиля створення ЗЕТР припала на 90-ті рр. ХХ ст. Сумісними зусиллями урядів Китаю та Сінгапуру у 1994 р. був створений Промисловий парк Сушу. Нині функціонує 54 ЗЕТР, ВВП яких у 2007 р. сягнув 168,8 млрд. дол. США (5,1% ВВП Китаю). Значною є роль ЗЕТР у залученні іноземних інвестицій, адже у 2007 р. вони залучили 17,3 млрд. дол. США, що становить 23,1% загального обсягу інвестицій у країну. Сукупний ВВП зон зі спеціальним режимом (ЗЕТР разом з 53 Зонами високотехнологічного промислового розвитку (ЗВТПР) сягає 10% ВВП Китаю. ЗВТПР створені з метою посилення синергії між університетськими, академічними, фінансовими установами та бізнесом. У 90-х рр. ХХ ст. стартувала програма розвитку 15 вільних економічних зон, як осередків концентрації експортних та логістичних операцій, які розміщені переважно у прибережних містах. На початку ХХІ ст. стартувала ініціатива уряду щодо створення 58 експортоорієнтованих зон.

Розвиток Китаю призвів до трансформації моделі міжнародної торгівлі, що сформувалась в азіатсько-тихоокеанському регіоні. У другій половині ХХ ст. реалізація моделі «перелітних птахів» передбачала залучення країн регіону до процесу міжнародного поділу праці за умов зміни спеціалізації лідируючої країни та поступове підключення країн-послідовників до працемісткого виробництва. Так тривало доки Китай не підключився до глобальних виробничих мереж, посівши місце серед найбільших індустріальних країн світу. Принципово новим для країн азійського регіону стало те, що Китай розвиває й планує надалі розвивати трудомістке виробництво одночасно з досягненням лідерства в експорті продукції капіталомістких галузей. Цьому значною мірою сприяє й великий внутрішній ринок.

Дискусійним залишається питання формування так званої «китайської ціни», яка на 30-50% відсотків нижче за ціну продукції, виготовленої в провідних країнах світу. У 90-х роках ХХ ст. продукція китайського виробництва вважалась продукцією низькою якості, проте нині китайські виробники мають технічні й менеджерські компетенції щодо адаптації продукції до потреб ринків збуту за параметрами ціна-якість. Серед причин, що зумовлюють низьку ціну, можна назвати політику щодо працевлаштування та традиції праці, державні субсидії, підтримку курсу юань та порушення правил торгівлі. Поряд з певними вадами китайського бізнесу, він має такі конкурентні переваги, як можливість найму першокласних інженерів, менеджерів, працівників офісів та інших висококваліфікованих кадрів за низькими зарплатами, розвинену інфраструктуру. Крім того важливу роль у розвитку експорту з Китаю відіграє тісна економічна інтеграція з Тайванем та Гонг Конгом. Проте головна перевага Китаю як виробника полягає в тому, що він стає водночас світовою експортною базою і внутрішнім ринком для багатьох промислових товарів.

Вчасним є прагнення Китаю до реалізації елементів інноваційної моделі розвитку, адже в країні сформовані певні передумови до цього. Так, у 2000 р. в Китаї експорт товарів, заснованих на високих технологіях, складав 30,5 млрд. дол. США. В 2005 р. цей показник вже сягнув 220 млрд. дол. США, що складає 28% загального обсягу експорту Китаю, що свідчить про активне нарощування інноваційного потенціалу. Зважаючи на величезний виробничий прибуток, в Китаї, нажаль, не достатньо уваги приділяється впровадженню власних інноваційних здобутків. 57% товарів, що експортуються, виробляються на підприємствах з іноземними інвестиціями.

Незважаючи на низку економічних реформ у другій половині ХХ ст. та на початку ХХІ ст., членство в Світовій організації торгівлі та усі атрибути сучасного капіталізму, ділова культура в Китаї все ще залишається дуже непрозорою. Уряд прямо контролює чотири головні банки, в яких розміщено 80% приватних депозитів, обирає компанії, які можуть емітувати акції (майже всі вони є державними підприємствами) та надає низькопроцентні позики почесним корпораціям для підтримки національних чемпіонів. Триває розроблення та реалізація п’ятирічних планів розвитку таких ключових галузей промисловості як автомобілебудування, телекомунікація, виробництво напівпровідників та сталі. Комуністична партія здійснює призначення осіб на головні посади у провідні великі корпорації країни. На місцевому рівні втручання в промисловість варіює від провінції до провінції. Усіма головними виробництвами споживчих товарів частково володіють місцеві органи влади. Система адміністративного та фінансового управління на підприємствах є заплутаною та непрозорою. Держава здійснює нагляд за засобами масової інформації (включаючи Інтернет-сайти) профспілками і бізнес-асоціаціями. В результаті цього, в Китаї діловий успіх потребує «гуанксі» або зв’язків з чиновниками Комуністичної партії та політичними брокерами. Збереженню централізації як методу управління національною економікою Китаю значною мірою сприяє низький рівень корпоративного менеджменту. Більшістю великих компаній керують люди, що одержали свою посаду завдяки зв’язкам з партією або поступовому кар’єрному росту. Приватними компаніями керують не достатньо освічені в сфері бізнесу підприємці. Рівень реєстрації нових вітчизняних підприємств є дуже низьким.

Китай не прагне швидкого переходу до постіндустріального типу розвитку, адже в країні лише формується необхідний для такого переходу інтелектуальний та соціальний капітал. Структура економіки Китаю зберігає певну консервативність через переважне інвестування вже достатньо розвинених секторів (сира сталь, транспортні засоби, офісні будівлі тощо). Натомість для підтримання високих темпів економічного зростання (принаймні на рівні 8% на рік) необхідним є опанування певних компонентів інноваційної моделі розвитку.

Загрозами розвитку моделі на сучасному етапі є ймовірність настання кризових явищ в економіці внаслідок перегріву економіки, зростання безробіття, невідповідності стратегії розвитку внутрішнього попиту та низького рівня оплати праці; посилення міграції висококваліфікованих кадрів до інших країн, посилення нерівності у розподілі доходів.

Індустріальний тип розвитку неодмінно зумовить необхідність оновлення вже реалізованої економічної моделі. Вирішення цієї проблеми є надзвичайно важливим практичним завданням державної економічної політики Китаю. З метою зміцнення інститутів економіки знань та стимулювання інноваційної культури країні необхідно посилити механізми ринкового саморегулювання, що, у свою чергу, сприятиме формуванню класу малих та середніх підприємств, які більш орієнтовані на сферу послуг та інноваційні проекти.

Висновки. Оскільки самодостатність визначається як спроможність країни забезпечити сталість обраної траєкторії свого розвитку на основі оптимального залучення внутрішніх та зовнішніх ресурсів та механізмів розвитку, слід зазначити, то Китаю притаманне, насамперед, власне прагнення до забезпечення самодостатності. Воно історично сформувалось за часи іноземного панування протягом ІХХ ст. - початку ХХ ст. Навіть часті зміни ключових компонентів (від потужної централізації до децентралізації) саме завдяки потужній мобілізаційній функції соціалістичної моделі не виявилися руйнівними для Китаю, а навпаки, формували передумови для успішної реалізації наступних етапів.

Проведений аналіз найбільш значущих аспектів функціонування таких ключових компонент національної економічної моделі Китаю зумовлені активною роллю уряду в економіці, що зумовило сформування сприятливого інвестиційного клімату, дозволило залучити значну кількість іноземних інвестицій; потужний розвиток інфраструктури, покращення міжнародних торгових відносин.

Посилення самодостатності країни полягає у посиленні таких ключових компонент національних економічних моделей як соціалізація, екологічність, безпека та суспільна відповідальність. Китай має нарощувати інноваційний потенціал економіки, зокрема й шляхом розвитку спільних з Індією та іншими азійськими країнами програм у сфері біотехнологій, освоєння космосу, альтернативних джерел енергії. Розвиток взаємодії із країнами континенту у західному напрямку відбуватиметься, насамперед, через прагнення отримати доступ до нафтових родовищ Близького Сходу.

Зростання впливу споживачів Китаю на діяльність транснаціональних компаній призведе не лише до перенесення виробничих потужностей та дослідницьких підрозділів у країни східної півкулі, а й може символізувати закінчення ери вестернізації та початок ери орієнталізму у світовій економіці, особливістю та новітньою характеристикою якого стане універсалізація цінностей різних східних цивілізацій. Наступний етап розвитку глобалізації зумовить загострення економічних конфліктів між теперішніми країнами-лідерами регіону та супердержавами, що народжуються.

Розвиток взаємодії по осі Північ (Китай) – Південь (Індія) призведе до активної розбудови трансконтинентальних транспортних шляхів, до реалізації та часткового фінансування яких може долучитися Росія, яка зацікавлена у зміцненні присутності в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. У геополітичному контексті економічний тандем Китаю та Індії - «Чіндія» розвиватиметься на основі розвитку компонентів моделі як таласократичного, так і телурократичного лідерства, зокрема з метою посилення економічної безпеки країни. Зросте роль Китаю у вирішенні глобальних проблем, створенні та розподілі міжнародних публічних благ та, як наслідок, може започаткувати реалізацію новітніх моделей розвитку, здатних забезпечити вищий рівень національної самодостатності в умовах глобальної інтеграції.

Дата добавления: 2015-10-02