Загальний огляд життєвого і творчого шляху. Формування світогляду письменника

План

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху. Формування світогляду письменника.

2. Реалізм і народність творчості. І.Карпенко-Карий як реформа­тор української драми та комедії.

3. Соціально-побутова драма “Бурлака” – нове явище в українській літературі. Актуальність проблематики. Різкий поділ персонажів на два полярні табори: сільська верхівка (волосний старшина, писар, збірщик, що є при­бічником старшини) та селянство.

4. Драма “Наймичка”. Традиційність теми та сюжету й водночас новаторство І.Карпенка-Карого, що звернувся до образу наймички як представника найбільш пригніченої в суспільстві верстви.

5. Психологічна соціально-побутова драма “Безталанна” (Перша назва “Хто винен?”). Напруженість сюжету. Образи Варки, Гната, Софії, Ганни, Івана. Актуальність моральної проблематики.

6. І.Карпенко-Карий як комедіограф. “Мартин Боруля”. Фальшива ідея заможного селянина – “вийти на дворянську лінію”. Гостре протистояння неприродності, по­творності слів і вчинків Мартина та абсолютної природності його наймита Омелька.

7. Дилогія “Сто тисяч” і “Хазяїн”. Комед­ійний ефект, джерела комедійності. Образи Калитки, Пузиря і управителів. Образи Соні, Калиновича, Золотницького.

8. Дилогія “Суєта” й “Житейське море” як найсерйозніші, наймудріші комедії І.Карпенка-Карого. Гостра сучасність, актуальність їх і в наші дні. Проблема взаємин інтелігенції з народом. Образ Петра й Михайла Барильченків, Терешка Сурми й Тараса Гупаленка. Протиставлен­ня їм інтелігентного хлібороба Карпа Барильченка, істинних інте­лігентів: Івана (в “Суєті”) та вчителя Демида Короленка.

9. Історичні драми І.Карпенка-Карого: “Бондарівна”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Паливода XVIII століття”, “Гандзя”. Патріотичний пафос п'єс, гостродраматичні колізії, сильні, вольові, яскраво окреслені постаті. Пробле­ма історичної й художньої правди.

10. Історичні та фольклорні джерела трагедії “Сава Чалий”. Патрі­отична ідея твору, композиційна стрункість, напружений сюжет, барвиста мова. Образи представників повсталого народу – Сави Чалого, Гната Голого та інших гайдамаків. Образи представників польської шляхти. Проблема зради і покари за неї.

11. Драматична спадщина І.Карпенка-Карого – вищий ступінь у розвитку української драматургії.

Загальний огляд життєвого і творчого шляху. Формування світогляду письменника

Іван Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область) у родині управителя поміщицьких маєтків Карпа Тобілевича.

Рід Тобілевичів у минулому був багатий і знатний, належав до польської шляхти, але зубожів і на час народження майбутнього драматурга його батько, Карпо Адамович, був управителем поміщицького будинку, та й то тільки завдяки тому, що у дяка, а потім й самотужки навчився грамоти й лічби і міг правильно вести по господарстві, будучи готовим прозвітувати перед паном про найменші витрати чи прибутки в будь-який час. Батько передав дітям неабиякий артистичний хист оповідача, при скромних матері­альних статках вивчив їх. Цікаво, що Тобілевич-батько був байдужим до театру (може, тому, що сам був “театром одного актора”).

Свою дружину – Євдокію Зиновіївну Садовську – Карпо Адамович викупив з кріпацтва у пана Золотницького. Подружжя було чесним і працьовитим, інтелігентним. Батько ненавидів кріпосників, але з волі тяжких обставин п'ятдесят років служив їм. Мати вважала за краще навіть не згадувати про свої молоді літа, проведені в неволі. Вона прекрасно співала, хоч була абсолютно неграмотна, знала драму І.П.Котляревською “Наталка Полтавка” напам'ять. Серед шести дітей Тобілевичів Іван був найстарший. Із цієї багатообдарованої родини вийшли світочі театру й літератури. Крім старшого Івана, це сес­тра – співачка Марія Садовська-Барілотті, і бра­ти – Панас Саксаганський і Микола Садовський. Вони мали ще двох братів, які, хоча в історію мистецтва не ввійшли, теж мали хист: Петро – акторський, навіть грав деякі жіночі ролі, а Ми­хайло був гарним суфлером. Всі були статурні, з гарною вимовою. Обраними псевдонімами тала­новитий родинний квартет ушанував насамперед матір (Саксагань – назва містечка, звідки вона родом) і батька, що, як писав І.Франко, “здужав заснувати власне родинне гніздо і набути на власність досить значний шматок землі, але надто здужав дати зовсім значну як на свій стан освіту всім членам своєї сім'ї”.

Майбутній письменник зростав серед селян, пізнавав побут, звичаї. Батько мріяв дати своїм дітям ґрунтовну освіту. Малого Івана віддали в Бобринецьке повітове училище (навчатися від 1856 р. до 1859 р.). Побут учнів у ньому виявився настільки тяжким, життя на приватній квартирі таким нестерпним, що хлопчик захворів й мало не помер. Зважаючи на ці обставини, а також на те, що через рік – два треба було вчити Михайла і Петра, молодших Іванових братів, батько спромігся купити в Бобринці стареньку хатку, в якій поселив свою матір, бабусю Настю для догляду за дітьми. У 1859 р. Іван Тобілевич закінчив училище на “відмінно”, за свої успіхи в навчанні одержав 21 червня – “Собрание литературных статей Н.И.Пирогова”.

Як і П.Рудченка, доля змусила Івана рано розпочати канцелярську службу. Далі вчитися не мав змоги і став писарчуком (з платнею 2 крб. 50 коп.) в канцелярії пристава Малої Виски. Та довго витримати серед чиновників хлопчина не зміг, втік.

Завдяки сумлінності й дисциплінованості в 1864 р. юнака підви­щили у службі, і він зайняв посаду канцелярського служителя III роз­ряду в Бобринецькому повітовому суді, а згодом і посаду столоначальника по кримінальній частині.

У той час він багато читав і захопився театром. У вільний від роботи час юнак грав ролі в драматичному гуртку. У п'єсі “Назар Стодоля” Т.Шевченка він виконував роль Гната, а дочка поміщика Надія Тарковська – роль Галі. Молоді люди закохалися і добили­ся, що поміщик дав згоду на одруження (1869 р.).

Мабуть, на згадку про свій акторський дебют Іван пізніше до першої частини псевдоніму утвореної під імені по батькові (Карпенко – син Карпа), додав другу – прізвище Гната Карого, героя драми “Назар Стодоля”. Познайомившись із актором Голубовським (1863 р.) – керівником одного з любительських театральних гуртків міста, до якого належав і М.Кропивницький (на 5 років старше від нього), ввійшов до цього товариства. М.Кропивницький переходить на тимчасову службу. Оселившись у Тобілевичів, він організував домашній струнний квартет, в якому брали участь Іван і Микола Тобілевичі.

Зачарування театром було таким сильним, що Іван подолав понад 50 кілометрів пішки (до “Єлисавету” і назад до Бобринця), щоб побачити знаменитого негритянського трагіка Айру Олдріджа в ролі Отелло. У Бобринці, а згодом і в Єлисаветграді, куди вдалося переїхати, І.Тобілевич був організатором і керівником аматорських драматичних гуртків. Як актор і режисер брав участь у виставах за п'єсами Мольєра, Шіллера, Гоголя, Котляревського, Шевченка, Островського, Кропивницького й ба­гатьох інших авторів. Зароблені кошти за ініціа­тивою І.Тобілевича витрачалися на навчання бідної молоді.

У 1865 р. повітовим містом став Єлисаветград. Старий Тобілевич продав у Бобринці будинок й переїхав з сином у це місто. За чотири карбованці на місяць йому довелося працювати в Бобринці писарчуком у суді. Це заштатне місто було відоме хіба своїми болотами (колись тут викопали козака на коні зі списом – потонув у болоті). Попри здирство і пияцтво чиновників молоде покоління цікавилося проведеними реформами, читало, сперечалося. До такої молоді й належав І.Тобілевич. Служба давала можливість майбутньому драматургові бачити всі страждання народу, перейматися жалем і співчуттям.

У квітні 1868 р. І.Карпенка-Карого переводять по службі в Херсон для ревізії і впорядкування архіву міської поліції. Через 1,5 р. повертається з Херсона в Єлисаветград – відновлює діяльність в театральному гуртку.

В 1869 р. – одруження з Тарковською Надією Карлівною Щастя молодої сім'ї було недовгим: перший син помер, а четверо на­ступних дітей, які появлялися на світ мало не щороку: Галя, Назар, Юрко, Орися – підірвали здоров'я Надії Карлівни. У 1871 р. заклав хутір Надію на честь своєї дружини. У 1879 році Іван втратив матір, наступного року – дружину (хворіла на туберкульоз), потім дочку Галю й бабу Настю. Але особисті нещастя не вбили в Іванові доброти й щирості. Він був найактивнішим членом новоствореного Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке на власні кошти утримувало школу для бідних. Також багато часу Тобілевич віддавав на самоосвіту. Читав французьких енциклопедистів Дідро, Вольтера, Руссо, захоплювався творами Шев­ченка, Котляревського, цікавився драматургією інших народів, поважав за талант, а пізніше й познайомився особисто з Левом Толстим.

Службова кар'єра І.Тобілевича була цілком ус­пішною. У 1883 р. він дослужився до посад столоначальника повітового та секретаря міського поліційного управління. Служба заради прожиття не знищили в нього “міцної вдачі, сильної волі, упертості щодо поставленої мети” (С.Єфремов). І.Тобілевич належав до числа “українофілів”, був учасником небажаних для уряду гуртків політичного спрямуван­ня, знався з колишнім “кирило-мефодієвцем” Д.Пильчиковим.

Іван увійшов у таємний гурток, який спочатку поширював книги, а потім взявся за пропаганду народницьких ідей. Але організацію було викрито, почалося слідство. Згідно з особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ у жовтні 1883 року І.Тобілевича було звільнено з роботи секретаря поліції без жодних пояснень (є версія – підробка паспортів, участь в організації “народівців”). І.Франко про цей випадок писав: “Адже один із батьків нашого театру тільки завдяки всеросій­ській реакції звернувся до української драматичної продукції: він був поліційним комісаром, та ось у його домі викрито тайну революційну друкарню, його вигнано з місця і заслано на вигнання – і тут усміхнулась йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого”.

Тож не дивно, що врешті-решт вільнодумний і нелукавий секретар поліції позбувся праці після численних доносів (сталося це 1883 р.). Російська імперія втратила поліційного службовця, Україна придбала першорядного драматурга. Після звільнення І.Тобілевич став членом театральної трупи М.Старицького зі сценічним псевдонімом Карпенко-Карий, видрукував перший твір – оповідання “Новобранець”, перекладав російську ре­алістичну прозу.

Оселя Івана та його першої дру­жини Надії стала одним з осе­редків культурного і громадського життя українців Єлисаветграда. Подружжя прихистило в себе пе­дагога Софію Русову, якій не дозволялося мешкати в цій частині імперії, та її чоловіка-вченого. І.Тобілевич зазнайомився з такими постатями українства, як В.Антонович, Є.Чикаленко, М.Комаров та ін., став їх однодумцем.

Під час гастролей в м. Ростові-на-Дону, 22 травня 1884 р. прийшло розпорядження начальника жандармського управління, в якому повідомлялось, що справа І.Тобілевича, якою займалися жандарми, була закінчена 23 березня 1884 р. “Встановленням над ним гласного нагляду поліції строком на 3 роки з забороною протягом цього часу проживати в місцевостях, оголошених в положенні посиленої охорони”.

У 1884 році одружився зі співачкою, Дітковською Софією Віталіївною, була опорою на засланні, розганяла його ностальгію українськими піснями, зао­хочувала до творчості.

І.Карпенко-Карий серйозно взявся за драматургію. Він шліфує і переробляє створені в 1883 – 1886 р.р. драми “Безталанна”, “Бондарів­на”, “Наймичка”, “Мартин Боруля”. Театральне товариство морально підтримує І.Карпенка-Карого: є дозвіл на постановку цих драм на сцені.

Не вдалося уникнути й переслідувань влади. За участь у таємному гуртку народницько­го спрямування та за сприяння “політичним зло­чинцям” І.Тобілевич опинився під дисциплінарним слідством. Вирок – адміністративне заслан­ня. Митця відправили з України під гласний на­гляд поліції у Новочеркаськ, на тодішні землі Війська Донського. На щастя, отаман Святополк-Мирський прихильно поставився до українських артистів, зокрема до І.Тобілевича, козаки ж називали їх братами.

У цьому місті митець оволодів ремеслом коваля і палі­турника, відкрив майстерню і заробляв на прожиття. Працював і підмайстром у коваля, повер­тався в убогу, майже без меблів хатинку чорним від праці. І сюди приходили з обшуком жандарми. На допиті підозрюваний у належності до анти­державної організації виграв психологічний двобій із слідчим. Узагалі І.Тобілевич був міцної козаць­кої вдачі: на удари долі відповідав потроєним зав­зяттям у роботі.

У 1889 році негласний нагляд поліції було знято, І.Тобілевичу дозволи­ли жити, де бажає. Після скасування заборони мешкати в Україні письменник повернувся додому. Працював у має­тку “Надія” поблизу Єлисаветграду, треба було по років працював як селянин – ходив за плу­гом, косив. Це збагатило його добрим знанням народного життя.

М.Садовський запросив брата в трупу, яка скоро розпалася, і І.Карпенко-Карий вибрав ту новостворену, якою керував П.Саксаганський і в якій була сестра Марія з чоловіком. Трупа виступала в Києві, Москві, Харкові, Одесі, Катеринославі. І скрізь – успіх, аплодисменти, визнання. Але щедрий на удачу шлях цієї трупи виявився фатально тяжким: у березні в Одесі, востаннє зігравши Софію з “Безталанної”, померла сестра Марія Карпівна у 1891 р., в Катеринославі сталася поже­жа, яка дотла знищила літній театр разом з акторським майном. Кочовий спосіб життя немилосердно підривав здоров'я акторів. Сам І.Карпенко-Карий мовчки зносив усі прикрощі бездомного, напівбурлацького жит­тя, про яке збереглися болючі спогади дружини: “Яка лиха хуртовина жене людей на далеку північ, до кам'яних фортів Кронштадта, серед льодових скель і крижаних гір... серед холоду і північної завірюхи?.. То артисти українського театру”.

Повернення після селянського до мистецького життя ознаменувалося театральними гастролями по різних частинах імперії, літературною працею. І.Карпенко-Карий набув репутації майстра пе­ревтілень, для якого головними засобами акторської майстерності були погляд, міміка та голос. Він грав просто й природно, психологічно, без робле­ності й емоційних пересад, властивих пересічним малоросійським трупам. Особливо вдалим ре­цензенти вважали виконання І.Карпенком-Карим ролей Возного, Назара Стодолі та Йосипа Бичка, а також Терешка Сурми, Василя Цокуля, Миколи Потоцького, Герасима Калитки, Терентія Пузи­ря, Мартина Борулі й інших у власних п'єсах. Письменник систематично поповнював реперту­ар однією-двома п'єсами щороку. Сценічна практика сприяла тому, що він прогресував і як дра­матург.

Цей період позначений творчою співпрацею з братами. У трупі, якою офіційно керував М.Садовський, а режисером був П.Саксаганський, ба­гато значив тверезий дисциплінований розум, уміння володіти собою й організаційні таланти старшого брата. 1890 р. І.Карпенко-Карий прак­тично поділив із П.Саксаганським керівництво “Товариством російсько-українських артистів”, од­нією з найпомітніших тоді труп. І.Тобілевич обороняв репертуар від дешевих вульгарних оперет.

У міжгастрольний сезон І.Карпенко-Карий приїздив на хутір до дітей, вдень завантажував себе нещадною хліборобською працею, а вночі писав. Саме тут він створив шедеври української драматургії: “Сто тисяч”, “Гріх і покарання”, “Паливода XVIII століття”, “Сава Чалий”, “Ґандзя”, “Хазяїн”, “Суєта”, “Житейське море”.

У другій половині 90-х р.р., продовжуючи лінію історичної драматургії, започаткованої п'єсами “Бондарівна” і “Паливода XVIII ст.”, письменник здобув успіх драмою “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” й особливо “архитвором нашої літерату­ри” (І.Франко) – драмою “Сава Чалий”. 1897 р. вийшли “Твори” митця у Львові, розпочалося видання його п'ятитомника (завершене в 1905 р.). Плідно працював І.Карпенко-Карий у царині драматургії і від початку XX ст. Завершив комедією “Хазяїн” сатиричну трилогію, розпочату п'єсами “Розумний і дурень” та “Сто тисяч”, створив дилогію “Суєта” – “Житейське море”, написав нову історичну драму “Ґандзя”, якій властиві елемент символізації – більш модерної, ніж у попередній манері.

12 березня 1903 р. – знято негласний нагляд поліції.

Складне життя мандрівного актора з нервовими напруженнями, залежністю від примх місцевої влади й ласки цензури – все це чинники, що важким тягарем ля­гали на слабіючі тіло й душу. Невиліковною ви­явилася хвороба (рак). Великий актор перемагав жахливу недугу зусиллями волі, граючи на сцені й на часину забуваючи про все. П.Михайлович, лікар і друг, який на той час також повернувся з заслання, сказав братові І.Карпенка-Карого Пет­рові: “На мою думку, дні його полічені, – у нього рак селезінки”.

У 1907 (травень 1906 р.) р. Іван Карпович поїхав лікуватися в Ялту, але лікування не дало результату. Друзі наполягали, щоб драматург звернувся до німець­кого професора Боаза. Зі смертельно хворим чоловіком Софія Віталіївна вирушила в Берлін 19 (17) серпня 1907 р. Обстеження підтвердило попередній діагноз. Самопочуття хворого погіршувалося, і втомлена, зажурена дружина з відчаєм писала П.Саксаганському: “Ох, дай-то, Господи, щоб він ще міг побачити свою рідну Україну і там уже померти, коли це неминуче судилося йому! Він сам цього вже бажає. Він уже бажає вмерти і просить Бога, щоб умерти скоріше, тільки не тут, не серед чужих, не на чужині...”.

На жаль, останнє бажання І.Карпенка-Карого не збулося. 2 ве­ресня 1907 року він помер у Берліні на шістдесят другому році життя. Тіло перевезли на хутір Надія і поховали поруч з могилою батька. Назар Тобілевич, син Івана Карпенка-Карого, писав про похорон: “І коли над труною брати проспівали “Поховали отамана в сиру землю”, то це була цілковита правда. Так! Він справді був отаманом в мистецтві того часу”.

Підсумовуючи, погодимося з С.Петлюрою: “Біографія І.Карпенка-Карого дає ще один доказ, що справжній талант вміє вибирати собі дорогу, торує шлях для свого розвитку і тією великою силою, що таїться в ньому, нищить всі ті перепо­ни, які кидає йому під ноги мачуха-доля”.

Дата добавления: 2015-10-02