Драма “Наймичка”. Традиційність теми та сюжету й водночас новаторство І.Карпенка-Карого, що звернувся до образу наймички як представника найбільш пригніченої в суспільстві верстви

Пошуки в жанрі реалістичної соціальної й пси­хологічно-побутової драми ознаменувалися знач­ним творчим успіхом ще у 80-ті р.р. Тоді були написані п'єси, що розкрили вміння драматурга глибоко сягати в людську душу – насамперед жінки-селянки (драми “Наймичка” (1885) і “Безталанна” (1886)). Сюжети п'єс тра­диційні, ситуації в них не виняткові. Перша з драм свідомо збудована навколо життєвого факту. Це викуп заможним сорока­п'ятирічним Василем Цокулем у єврея-шинкаря за п'ять чверток вівса “білої невільниці” – молодої наймички Харитини. Після цього Цокуль приму­сово схилив дівчину до фізичного співжиття.

З розвитком дії ця “звичайність” обернулася трагедійною незвичайністю. Як виявилося надто пізно, Харитина – позашлюбна дочка Василя... За доведенням її до самогубства став увесь жах беззахисної людини, глибина тра­гізму сирітської долі. Харитина об'єктивно заслуговувала життя, гідного її щирості й чистої, незважаючи на все, душі, доброго серця. До того ж воно саме відкрилося для першого почуття до парубка Панаса.

Драма “Наймичка” – українська побутово-пси­хологічна версія поширеної теми “гріх і спокута”. Зведена багачем Василем Цокулем наймичка Ха­ритина – донька Василя й убогої Мотрі, яку він любив, але звів і покинув. Минуле помстилося Цокулеві. Василеве каяття не могло поправити того, що стало­ся, адже Харитина, зневірившись у щасті для себе, звела порахунки з життям у річці.

І.Карпенко-Карий не зацікавився в цій драмі історією збагачення Цокуля, що надало п'єсі неприкрашеної психологічної правдивості, як у євро­пейській натуралістичній прозі (Е.Золя, І.Франко й ін.).

Сценічну історію “Наймички” започаткувала трупа М.Кропивницького прем'єрою в Ростові-на-Дону у 1886 р. Тоді вся зала разом із суфлером ридала. Свідком успіху став і глибоко зворушений автор, який таємно приїхав із Новочеркаська. Поза конкуренцією інших артисток у відтворенні образу Харитини була М.Заньковецька. Її геніальна гра надзвичайно вразила й великопанську петербурзьку публіку, перед якою постало “обідране, забите життям дівча-наймичка. І незважаючи на дрантя, яким було покрите тіло, вся її істота дихала божественою чистотою і повним любові й муки гарячим серцем” (М.Садовський). Це був справжній апофеоз українського слова і театральної майстерності. Насоло­джувався п'єсою і Лев Толстой, попросивши у великої артистки хусточку її героїні на пам'ять.

Дата добавления: 2015-10-02