Психологічна соціально-побутова драма “Безталанна” (Перша назва “Хто винен?”). Напруженість сюжету. Образи Варки, Гната, Софії, Ганни, Івана. Актуальність моральної проблематики

Драматургічний хист І.Карпенка-Карого засвідчила суспільно-психологічна драма “Безталанна” (1886; перші її редакції під назвами “Хто винен?” і “Чарівниця” заборонила цензура). П'єса переросла межі любовного трикутника, в якому опинилися керовані гарячим серцем палкий і гордий Гнат, його перша любов – завзята і сильна Варка, та лагідна й тиха дружина Софія.

В образотворенні автор здолав стереотипи. Так, він відмовився від пропозиції М.Старицького ви­ставити Варку демонічною жінкою-руйнівницею подружнього щастя Гната. У листі-відповіді І.Кар­пенко-Карий знайшов кращий вихід: віддати роль руйнівного чинника “важко вловним течіям жит­тя”, рутині родинного побуту. Не використав він і можливість, за порадою М.Старицького, пересипати дію самодостатніми фольклорно-етногра­фічними вставками. Картин вечорниць, весіль та іншої “живої етнографії” в п'єсах І.Карпенка-Ка­рого менше, ніж у М.Кропивницького чи М.Старицького. Драматург показав усю силу впливу на людину та її вчинки сукупних чинників життя різного порядку – від економічного до психологічного.

Новим в українському театральному мистецтві стало підвищення ролі оточення героїв, міри інди­відуалізації другорядних персонажів і збільшення їхнього впливу на розкриття центральних образів. Причому робилося це не за рахунок головних дійо­вих осіб. Бо ж, як писав І.Тобілевич М.Старицькому, “в народній драмі важко виділити тільки дійових осіб і не допускати їх до зіткнення з жит­тям поза їхніми інтересами”. Та й узагалі малих ролей у театрі немає, вважав І.Карпенко-Карий.

Водночас, сприйнявши та врахувавши інші міркування старшого й більш досвідченого М.Старицького, І.Карпенко-Карий тільки виграв (у ком­позиційному оформленні). “Наймичкою” і “Безталанною” він зреформував жанр родинно-побутової драми та відтворив життя в усій сумі дій та протидій.

І. Карпенко-Карий як комедіограф. “Мартин Боруля”. Фальшива ідея заможного селянина – “вий­ти на дворянську лінію”. Гостре протистояння неприродності, по­творності слів і вчинків Мартина та абсолютної природності його наймита Омелька

Помітним здобутком драматурга в 80-ті р.р., поряд із п'єсами “Бурлака”, “Наймичка” і “Безталанна”, стала трагікомедія “Мартин Боруля” (1886). Ця популярна досі п'єса мала прямого літератур­ного попередника – комедію Ж.-Б.Мольєра “Міщанин-шляхтич”. І все ж трагікомедія постала під вирішальними впливом дійсності. Головна сюжетна лінія домагань Мартином утрачених шляхетських прав і привілеїв нагадує аналогічну історію в житті Карпа Тобілевича. Він колись доклав неможливих зусиль, аби досягнути більших людських прав і вберегти від принижень свою й дітей честь та гідність. Однак відмінність із давніми “родовими бумагами” в написанні прізвища всього на одну літеру (“Тобелевич” замість “Тобілевич”, у комедії “Беруля” – “Боруля”) не дозволила відновити дворянство. Є в трагікомедії, крім біографізму, також елемент автобіографізму: син ге­роя судовий канцелярист Степан нагадує молодого І.Тобілевича.

П'єсі властивий майстерно обіграний комізм ситуацій, пов'язаних із передчасними намаганнями Мартина перевести спосіб життя в хаті “на дворянську лінію”. Звісна річ, до “вродженого” шляхтича його діти не можуть звертатися “по-мужицьки” “тату”. Тому Мартин упроваджує в обіг модне тоді російсько-французько-суржикове звертання “папінька”. Комічні ситуації викликають сміх, бо він велить варити каву, хоча вагається, чи пити її на ніч, а чи подавати до борщу, намагається вилежуватися в ліжку до полудня, хоча його селянським бокам Мартина мулько з незвички. Гумористичний ефект висміювання амбіцій викликало протиставлення поверхових уявлень Борулі про панські звички на­родному способу життя, звичному для нього й оточення.

Комедіограф вдало використав зіставлення вдач господаря та наймита. Мартин – імпульсивний, фанатично відданий мрії, а Омелько зовні вайлуватий і незворушний. Він тонко кпить із хазяїна, випробовує його терпіння. Надзвичайно жи­вими є й інші образи п'єси. Крім згаданих, це повірений Трандалєв (у монолозі першої дії він розкриває вигоди свого фаху, що дозволяє цьому пройдисвіту вести справу Борулі проти Красовського та одночасно Красовського проти Борулі, з обох беручи гроші). Не лише відтінюють ситуа­цію Мартина, але й самі по собі виразні та коло­ритні Матвій Дульський і Протасій Пеньонжка. Вони представили зукраїнізовану польську шляхту – “здрібнілу” до практично селянського стану.

Комічне органічно й психологічно вмотивовано взаємодіє в цій п'єсі з трагічним началом. Це, власне, й дозволяє визначити жанр твору як трагікомедію. Річ у тім, що нововведення Марти­на – у його розумінні єдиний спосіб утриматися на плаву життя в нові часи та при тім відомстити шляхтичу-кривднику Красовському, який образ­ливо назвав Борулю бидлом. При тім честолюбні наміри чоловіка й батька не підтримують його дружина Палажка (дворянство їй чуже й непотріб­не, та вона підпадає на якийсь час під вплив чо­ловіка) та дочка Марися. Батько, проте, підшукує для доні жениха Націєвського з міста. Мартин також мріє про зарахування сина штатним службовцем. Усе закінчується для Борулі трагічно. Жених, немилий Марисі, тікає перед заручинами, боячись втрапити в “мужиць­ке корито”. Степан залишається без посади. Ка­тастрофу героя довершив найтяжчий удар: сенат не підтвердив дворянство Боруль через ту одну літеру.

І.Карпенко-Карий утвердив у п'єсі ідею, су­голосну філософії Г.Сковороди: не варто будь-якою ціною прагнути розірвати зв'язки з рідним середовищем заради приєднання до привілейованої касти. Адже гідність людини полягає у відповідності власній природі, в гармонії і щирості родинних та міжлюдських стосунків. Такий універсальний для всіх часів ідейний зміст трагікомедії, природність конфлікту між дійсністю й прагненнями, висока майстерність драматургічної форми, багата мовна стихія трагікомедії – це ті ознаки п'єси, що забезпечили їй тривалий репер­туарний успіх.

Дата добавления: 2015-10-02