Таким чином технократична культура ХІХ століття стала підгрунтям для розвитку модернізму ХХ століття.

29 Характерні ознаки козацького барокко в архітектурі.

Бароко (італ. Ьагоссо — химерний) — один із розповсюджених стилів в європейській архітектурі і мистецтві кінця XVI — середи­ни XVIII ст. Прийшовши на зміну гуманістичній художній культурі Відродження і вишуканому суб'єктивному мистецтву маньєризму, стиль бароко втілив у собі нові уявлення про єдність, безмежність і різноманітності світу, його драматичну складність і мінливість.

Відмовившись від притаманних класичній ренесансній культурі уявлень про гармонію і строгу закономірність буття, про безмежні можливості людини, її волі і розуму, естетика бароко будувалась на колізії людини і світу, ідеальних і чуттєвих началах, розуму і пану­вання ірраціональних сил. Людина в мистецтві бароко постає багатоплановою особистістю зі складним внутрішнім світом. Для мистецтва бароко характерні грандіозність, пишність і динаміка, патетичність і піднесеність, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефектних видовищ, поєднання ілюзорного і реального, могутнім контрастам масштабів і ритмів, матеріалів і фактур, світла і тіні.

В Україні на грунті народних традицій в архітектурі цей стиль набув особливої своєрідності, яку припустимо назвати «українським або козацьким бароко». Козацьке бароко в архітектурі соборів виявляється у тому, що вона не має чітко вираженого головного фасаду, собор однаковий з усіх сторін і повернутий водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. Така ідея демократичності ніби відбиває ірраціоналізм барокового світовідчуття, яке є наслідком дезорієнтації у часі і просторі. Стіни соборів були вибілені у білий колір. Це давало можливість гармонійно вписати будівлю в навколишній пейзаж з білими хатами-мазанками. Своєрідної форми бані покривались переважно у синій або зелений кольори. Прикладом нового архітектурного стилю є Миколаївська церква у Ніжині, Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, Преображенський собор у Лебедині.

До шедеврів українського бароко можна віднести церкву усіх святих над Економічною брамою Київської лаври (1696—1701), Катерининську церкву у Чернігові (1715), а також Спасо-Преображенську в селищі Сорочинці (1728-1732).

Характер і розмаїття української архітектури доби бароко полягав у тому, що на Лівобережній і Правобережній Україні співробітничали майстри різних шкіл — вихідці із Речі Посполитої та вихованці московської «Палати кам'яних справ». Великий вплив на стильові особливості в архітектурі цього періоду мали і місцеві майстри.

1. 30 Доба культурно-національного відродження в Україні (ХVIII-поч.ХХст.)

Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українські землі перебували в межах двох імперій: Російської та Австрійської. Духовна культура українського народу розвивалась в умовах постійних утисків.

На тлі історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.

У сучасних наукових дослідженнях під поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе нацією, що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.

На першому (дворянському) етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження. Головним девізом цього періоду було гасло: "повернутися до козаччини".

На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провідною його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися обличчям до народу".

Національно-культурне відродження розпочалося з пробудження інтересу українського дворянства до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків.

Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея.

Чільне місце в цьому процесі належало Київському та Харківському університетам, де працювали найпрогресивніші вчені того часу (Максимович, Павловський, Каразін…)

Ідеї національного відродження звучали в усіх сферах культурного життя; впершу чергу в літературі – вони пов'язані з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко.Разом з ним в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Боровиковський, М. Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін.

Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу
належало також театрові.

Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури (А. Меленський, П. Ярославський), образотворчого мистецтва (Т. Шевченко) і музичної культури.

Народницький період ознаменований діяльністю Кирило-Мефодіївського братства (Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський), діяльністю «хлопоманів» (Антонович, Житецький, П.Чубинський, Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький) та «Українських громад».

Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова.

Важливим фактором прогресу української культури став театр. Старицький, Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Заньковецька; своєю творчістю вони протидіяли русифікації, прищеплювали любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури.

Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри Крушельницькі.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі, Києві та Львові, будинок Нової біржі в Одесі, Львівський політехнічний інститут тощо.

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу.. Найвідомішим був художник С.Васильківський.

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера "Запорожець за Дунаєм"(С.Гулак-Артемовський). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський — опери 'Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна"; П.Ніщинський — музична картина "Вечорниці" до драми Т.Шевченка "Назар Стодоля"; М.Аркас — опера "Катерина"; М.Лисенко — опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба". Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Незважаючи на всі заборони та супротив з боку Російської імперії поступ національно-культурного відродження продовжував свою переможну ходу і зрештою вилився в третій – модерністський, або політичний період, що ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування незалежної Української держави.

31 Релігія як форма культури.

Органічним елементом культури народу є релігія (лат. релігіо - благочестя, набожність, святиня, предмет культу), це складне і багатогранне соціальне явище виникає на певному етапі розвитку суспільства і не залишається незмінним бо міняється суспільство, розширюються знання.

Існує два аспекти розуміння релігії: богословський і світський.

Богословський - релігія - це Божий дар людям. Вчення і настанови треба сумлінно виконувати. Праведна поведінка - мета і зміст земного існування людини. Людина повинна розвивати свої здібності, примножуючи Божу благодать, знати віровчення, щоб чинити опір диявольським спокусам, виконувати конкретні дії (культи), щоб Божа благодать зійшла на віруючих, збиратися в храмі (домі Божому) для молитв Спасителю.

Світський - релігія - віра у реальність надприродного, в існування вищої сили, яка створила світ, у наявність особливих відносин віруючого з богом. З погляду науки релігія - продукт історичного розвитку суспільства. Вона виникла в епоху пізнього палеоліту (40-50 тис. років тому) в первісному суспільстві, на відносно високому ступені розвитку суспільства і інтелекту людини, яка розуміла свою залежність від Природи.

Реальний предмет (фетиш) наділявся властивостями впливати на події, життя людини. Він пов'язаний з магією - вірою у те, що словом і діями можна впливати на перебіг подій. Згодом виникла віра у духи, душу (анімізм) та їх переселення.

Роль релігії у суспільстві виявляється через соціальні функції:

• компенсаторна - за всі страждання на землі людина отримає нагороду на тому світі;

• комунікативна - спілкування з єдиновірцями;

• регулятивна - забезпечення за допомогою догм і норм певної поведінки;

• світоглядна - дає певне уявлення про світ;

Релігії (у хронологічному порядку виникнення) бувають: племінні, національні, державні, світові.

Сьогодні національними є даосизм, конфуціанство, синтоїзм (Японія), індуїзм, зороастризм (Іран), іудаїзм (євреї).

Відомі три світові релігії: буддизм (VI ст. до н.е.), християнство (І ст. н.е.) іслам (II ст н.е.). Є ще нетрадиційні культи на основі азійських та християнських релігійних традицій: Харе Крішна, Рух Ісуса.

Історії відомі релігійні війни, але релігія використовувалась і як засіб консолідації різних народів, укріплення миру.

Релігія - складне духовне утворення: це світогляд, ідеологія, теологія, філософія, концепції економіки, право, мистецтво, це "Святе письмо", літературні твори, обряди, свята, календар, твори живопису, архітектурні споруди, скултьптура, книжкова мініатюра, духовна музика, спів, навчальні заклади (система освіти).

32 Загальні тенденції розвитку світової культури ХХст.

ХХ ст. стає для європейської культури історичним рубежем. Ускладнюється життя, людина відчуває свої невичерпні можливості, не взмозі їх реалізувати намагається знайти витоки своєї драми і пов'язує це з соціальною недосконалістю суспільства.

Неспроможність змінити світ породжує бунт. Ці мотиви стають ключовими в творчості таких філософів-песимістів як А. Шопенгауер, Ніцше, 3. Фрейд, Юнг. Вони обґрунтували висновок про те, що світ жорстокий, суперечності і конфлікти безвихідні і нерозв'язні, людина самотня і приречена. Ніцше пропагував культ сильної особи /надлюдини/. Його вчення використовували ідеологи фашизму.

XX ст. дало людству цілу низку культур: тоталітарну, масову, контркультуру. Тоталітарна - (від "тоталітаризм" - повний контроль над життям суспільства і кожної людини окремо). Тоталітарні режими XX ст. - гітлерівська Німеччина, сталінський СРСР, маоцзедунівський Китай, Румунія Чаушеску, полпотівська Кампучія.

Тоталітарній культурі притаманні: створення апарату контролю та управління мистецтвом, культурою; вироблення ідеології, яка підтримує владу;підпорядкування інтересів особистості інтересам держави, суспільства; ілюзорне існування об'єднань та асоціацій; формування "масової" людини із почуттям жаху, неспроможної вирішувати самостійно проблеми, навіть особисті.

Масова культура_ — культура "натовпу", орієнтує свої цінності на середній рівень, масового споживача, не вимагає від людини витрат розумової енергії, волі. Інтелекту, що вимагає серйозне мистецтво, елітарна культура. Виникла масова культура в США з появою засобів масової культури: детективний роман, вестерн, мюзикл, бойовики, фільми жахів, "мильні опери", багатосерійні фільми.

Контр-культура - виникла із суспільної потреби протистояння: старозавітній мудрості, моральним нормам, істеблішменту (привілеям однієї частини суспільства за рахунок іншої). Феноменом контр-культури є рок-культура - перенесення незадоволеності життям на художню творчість.

Під впливом світоглядних уявлень сформувався новий стиль у літературі і мистецтві - модернізм, принципами якого стали:

в образотворчому мистецтві - заперечення зображальності, реальних предметів;

в музиці - заперечення звукової організованості: мелодії, гармонії;

в театрі - відсутність логіки розгортання драматичної дії, осмисленого художнього мислення.

Представниками модернізму були: в літературі - Ф. Кафка, Дж. Джойс, Камю; в малярстві -Кокошка, С. Далі; в музиці - Штокгаузен, Шемберг; в театрі - Іонеско, Беккет.

Модернізм мав багато напрямків: кубізм, дадаїзм, експресіонізм, абстракціонізм, футуризм, сюрреалізм,

А в музиці: додекафонія, пуантилізм, сонорізм, алеаторіка, конкретна, електронна.

У 50-ті роки Хх ст. модернізм втрачає свої позиції. На зміну йому приходить поп-арт - популярне загальнодоступне мистецтво.

На початку 70-х років отримав підтримку гіперреалізм, завданням якого була точна, фотографічна передача предметів, явищ, життя.

На початку 80-х років всі попередні течії, напрямки змінив постмодернізм, як протистояння модернізму. Цей напрямок проголошує ідею повернення мистецтва в рамки мистецтва орієнтується на звичайні смаки, погляди, звертається до традиційних художніх форм, але співставляє їх незвичайним способом, нерідко вводячи елементи іронії та гротеску (приклад - фільм «Старі пісні про головне»). Постмодернізм орієнтований на комерцію.

ХХ ст. піднімає цілу низку глобальних проблем: екологічну, війни і миру, свободи і демократії. Людина усвідомлює свою відповідальність за те, що відбувається в суспільстві, на планеті Земля. Формується «новітнє мислення», відбувається процес гуманізації культури.

33 Соціокультурний проект модерну..

Модернізм — поняття, що використовується в культурології для позначення всього комплексу авангардних явищ із позиції їх упередженої негативної оцінки. В основному це позиція консервативної лінії в традиційній культурі стосовно всього новаторського. Критикували модернізм за відхід від традицій культури — за антиреалізм, естетство, відхід від соціально-полі­тичної ангажованості, за змикання з містикою, абсолютизацію художньо-виражальних засобів, апеляцію до ірраціональної сфери, алогізм, абсурдність і парадоксальність, песимізм й апокаліптику, формалізм, стирання межі між мистецтвом і життям. Звідси й термін західної науки «postmoderne», що позначає комплекс процесів у художній культурі останньої третини XX ст., що стали свого роду реакцією на авангард, у вітчизняній науці був перекладений як постмодернізм, тобто термін, що має свідомо оціночно-негативне забарвлення, якого немає у відповідних термінах західних мов. У вузькому розумінні модерн позначає тільки один напрямок у мистецтві. У такому випадку його назву беруть у лапки. «Модерн» (фр. moderne — новітній, сучасний, арт нуово, югендстиль) — стильовий напрямок у європейсько­му й американському мистецтві кінця XIX — поч. XX ст. Новий напрямок поширився по всій Європі й у першу чергу торкнувся архітектури й декоративного мистецтва. Представники «модер­ну» використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення не­звичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель (X. Ван дер Велде в Бельгії, І. Ольбрих в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч. Р. Макін­тош у Шотландії, Ф. 0. Шехтель у Росії). В Італії його називали рослинним стилем, або «ліберті», у Великобританії — стилем «модерн», в Іспанії — модернізмом, у Бельгії — стилем Велде, в Австрії— сецесіоном, у Німеччині — югендстилем. Стиль «мо­дерн» виник як реакція на еклектизм і безжиттєве копіювання історичних стилів минулого. Течія була підготовлена двома процесами свого розвитку: декадентством, тобто втечею, неприйняттям реального життя, культом краси як єдиної цінності, відторгненням соціальних проблем; авангардом, маніфести якого закликали розірвати зі спадщиною минулого й створити щось нове, яке суперечить традиційним культурним установкам. Для модерну характерні гнучкі текучі лінії, стилізо­ваний рослинний візерунок. Ексцентричний декоративний стиль використовувався для оздоблення великих магазинів, які в цей час починають будуватися в містах Європи й Америки, і всесвітніх виставок, символізуючи процвітання й могутність торгівлі. Коли говорять про широке значення модернізму, то вживають також термін «авангардизм». Авангардизм (авангард) — спільна назва для тих художніх тенденцій, які є більш радикальними, ніж худож­ній стиль «модерн». У цього терміна, на відміну від модернізму, одне значення. Модернізм (авангардизм) пов'язаний з відходом культури від реалізму, із проголошенням незалежності мистецтва від дійсності. Виступи художників-модерністів часто набували форми анархічного естетичного повстання проти сталих традицій і канонів у мистецтві. Авангард позначав тих, що йдуть попереду всіх, тобто експериментують із художнім матеріалом, що створю­ють нові, ні на що не подібні стиль, мову, зміст в образотворчому мистецтві. Революції й війни, у які втягується увесь світ, не пере­шкоджають експериментам і пошукам нового. Відбувається пере­гляд колишніх уявлень про красу, кольори й простір. Париж стає місцем паломництва для художників з усього світу. Характерними рисами стилю були: підкреслена активність впливу на життєві процеси; прагнення до естетизації навколишнього середовища; видовищність і декоративність. Найбільш яскравими напрямками модернізму стали дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, фовізм, супрематизм. Великий вплив на течію зробили ідеї ірраціоналістчного волюнтаризму Шопенгауера, Ніцше; вчення про інтуїцію Бергсона, Лосського; екзистенціалізм ґайдеггера, Сартра, Камю; психоаналіз Фройда, Юнга; теорії соціальної філософії Адорно, Маркузе.

34 Охарактерезуйте явище субкультури та контркультури. (наведіть приклади)

Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей призводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, кла­сів, соціальних груп.

Так у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: «культура храму і монастиря», «культура замку і палацу», «культура села і хутора», «культура середньовічного міста». У сучасному світі це явище є особливо характерним для поліетніч-них. федеративних, багатоконфесійних країн.

Субкультура (від лат. sub — під) — це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині «великої національної культури», що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від до­мінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною дня певних соціальних, демографіч­них, етнічних груп. В сучасному світі розрізняють такі субкультури:

—регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

—професійні (зумовлені наявністю у суспільстві різних за соціа­льним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

—етнолінгвістичні (пов'язані із мовними, етнічними особливо­стями соціальних груп);

—релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

—вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представ­ників різних поколінь).

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відріз­няються від домінуючих, але й знаходяться у конфронтації, про­тистоянні з суперкультурою і субкультурами, називають контр-культурами.

Контркультура (від лат. contra — проти) — субкультура, що міс­тить в собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фу­ндаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угрупо­вання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, «Біле брат­ство»), субкультура хіпі 60-х рр. XX ст. у США та підлітково-молоді­жна субкультура (рокери, байкери та інші), які ламають традиційні механізми соціалізації, і намагаються створити специфічний образ життя і культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбуркували суспільство, були своєрідним ферментом, що викликав заворушення у настійливо­му соніокультурному середовищі, а це. в свою чергу, призводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в ціло­му. У цьому сенсі контркультура — необхідний елемент будь-якої культури.

У XX та XXI століттях контркультурні рухи набули масового характеру, адже велика'кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стан­дартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо

36 Охарактерезуйте поняття ментальності

" Ментальність ", "менталітет" (від лат. mens - розум, мислення, душевний устрій) - це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей у соціальні та історичні спільноти. Ментальність являє собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає і позасвідоме; відносно стійку сукупність настанов і схильностей індивіда або соціальної групи, що спонукають до певного типу сприйняття, мислення та дій. Якщо картина світу існує як усвідомлене уявлення, то ментальність більшою мірою реалізується у певних формах поведінки і переживається емоційно. Вона об'єднує раціональне та інтуїтивне, суспільне та індивідуальне, усвідомлене і неусвідомлене.

Ментальність формується століттями, залежно від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, у свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатом культури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації.

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, у сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико-культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме - первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.

37 Поняття масової, елітарної та народної культури.

Елітарна культура — створюється і використовується привілейованою частиною суспільства — елітою (від. фр. elite — краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.

Культурна еліта — це найбільш спроможна до духовної діяль­ності частина суспільства. До високої культури відносять образот­ворче мистецтво, класичну музику і літературу. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури — це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, му­зиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає.

Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво і салонна музика. Формулою елітарної культури є «мистецтво для ми­стецтва» і практика «чистого мистецтва».

Народна культура включає в себе два види — популярну і фолькпорну (різдвяні свята, український вертеп тощо) культури. Тому у народній культурі можна виділити два рівні — високий (пов'яза­ний із фольклором, що включає в себе народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, які сьогодні існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) і знижений (обмежений так званою поп-культурою).

Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід'ємне від праці і побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), гру­повими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода).

Масова культура (від лат. massa — ком, частка і cultura — оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури XX— XXI ст., характерних для сучасного суспільства з його високим рі­внем коммунікаційно-інформаційних систем (радіо, телебачення, Інтернет, мобільний зв'язок), високим ступенем урбанізації й індус­тріалізації, втратою особистістю своєї індивідуальності.

Дане поняття характеризує особливості створення культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованого на масове споживання (масове виробництво культури при цьому ро­зуміється за аналогією з поточно-конвеєрною індустрією). Масова культура наголошує на «усереднений» рівень розвитку споживачів цієї культури, створює єдину «вихолощену» культуру, знищуючи традиційні цінності.

Осмислення масової культури як граничного виявлення духовної несвободи, засобу відчуження й пригноблення людської особистості знаходить своє віддзеркалення в роботах О. Шпенглера, А.Швейцера, Е. Фромма, X. Ортеги-І-Гассета, А/.Бердясваїя ін.

Масова культура в працях цих вчених постає перед нами як дивовижний культурний феномен, що раніше не зустрічався в людській історії. XX ст. — це час становлення єдиної загальнолюдської культури, взаємозбагачення і взаємопроникнення її національних форм, час колосальної зміни форм, способів і зразків життя люди­ни. Індивід став отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв'язку і масової комунікації, змінились кількість, форма і зміст соціальних контактів.

Так, наприклад, перший концерт П. І. Чайковського в CUJA у квітні 1881 р. в Карнегі-хол слухали не більше двох тисяч людей; перший виступ в CUJA рок-групи «Beatles» у лютому 1964 p. у тій же залі завдяки телебаченню — 73 мли глядачів; зараз завдяки супутни-ковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися одразу кілька мільярдів людей.

—Серед основних напрямків і проявів сучасної масової культури можна виділити наступні: індустрія «субкультури дитинства» (універсалізація вихован­ня дітей — на основі типових програм масова загальноосвітня школа стандартизує наукові, філософські й релігійні уявлен­ня, історичний соціокультурний досвід);

—стрімкий розвиток засобів масової інформації, які формують суспільну думку в інтересах «замовника»;

—система державної ідеології й пропаганди, що формує політи-ко-ідеологічні орієнтації населення, маніпулює його свідомі­стю й поведінкою в інтересах правлячих еліт;

—масова соціальна міфологія (націонал-шовінізм і «патріо­тизм», соціальна демагогія, квазірелігійні й паранаучні вчен­ня, куміроманія та ін.), що спрощує складну систему цінніс­них орієнтацій;

—масові політичні рухи, що втягують широкі прошарки людей у широкомасштабні політичні акції;

—система організації й стимулювання масового споживчого по-питу, що формує в суспільній свідомості стандарти престиж­них інтересів і потреб;

—індустрія дозвілля (масова культура як одна з найприбутко-віших галузей економіки, що навіть має свої особливі назви: «індустрія розваг», «комерційна культура», «поп-культура», «індустрія дозвілля» та ін.)

Для масової культури характерне зведення елітарної культу­ри до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов'язана з уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерцій­ний успіх.

Культурологи вже давно вказують на небезпеку такого стано­вища. Відзначаючи, що під впливом маскультури формується нова, особлива порода людини — «людина масова», вчені попереджають про можливість «антропологічної катастрофи» у недалекому майбу­тньому суспільства.

40 Ідея прогресу і її роль у європейській культурі Новітнього часу.

Культура Нового часу (ХУІІ-ХІХ ст.) відійшла від статичної ан­тропоморфної картини світу. Основною й рушійною силою цього часу була ідея прогресу. Це пояснюється рівнем формування но­вих соціально-економічних стосунків. Розвиток капіталістичного виробництва служив зміцненню високих темпів економічного й технічного розвитку. Революції в Англії, Франції, Нідерландах, становлення європейських держав стали відправною точкою пе­ріоду соціальної нестабільності. Реформаційний й контррефо-маційний рухи похитнули цілісність середньовічної ідеологічної системи. Проблема прогресу й руху була істотною для більшості культурологічних і філософських вчень. Утвердження коперніканської моделі світу стало ствердженням прогресивної динаміч­ної моделі світу, побудованої на зіткненні протилежностей. Світо­вий розвиток є закономірним поступальним процесом, протиріччя якого являють собою джерело, рушійну силу прогресу. Критерій прогресу — суспільно-історична практика, в якій виділяються два її основних види: виробнича й соціально-перетворююча. Яд­ром цієї практики виступає розвиток продуктивних сил як вищого критерію прогресу. Головне в продуктивних силах — це людина. Цим пояснюється те, що в даному критерії втілюються й досяг­нення науки, і принципи управління, і соціально-політичний стан суспільства, і рівень освіти, і спосіб життя аж до світогляду, що опосередковано впливає на ефективність виробництва. Дійсним ядром прогресу виступає спосіб виробництва. Для визначення справді прогресивного є критерій, вироблений самою історією людства. Критерій цей, вираженим словом гуманізм, позначає як специфічні властивості людської природи, так й оцінку цих властивостей як вищого начала суспільного життя. Прогресивно те, що сприяє піднесенню гуманізму. У цей час наука зосереди­лася на питанні динамічності матерії: основні закони механіки (Ньютон), закон падіння тіл (Галілей), механіка рідин і газів (Пас каль), закон руху планет (Кеплер), кровообіг (Гарвей) тощо. Відчуття руху стало характерним для Нового часу.

Формується жанр роману як хронометраж людського життя, у музиці — фуга й сонатно-симфонічна-форма. Неузгодженість емоційного і раціонального не оцінюється світосприйняттям як даність, протиріччя, є найважливішою характеристикою епохи, саме його дозвіл стає стимулом для духовних пошуків. Художня культура завжди була втіленням світосприйняття людини свого часу. За тим, що звучало, написано, побудоване й зроблене в ту або іншу епоху, ми можемо спробувати зрозуміти, про що думали, що почували, що прагнули повідати світу люди відповідної епохи. Автопортрети Рембрандта відобразили передування образів люд­ського буття, а портрети старців — вікові зміни людини. У побуті міцно закріпився годинник {як індикатор руху), відповідно часові мистецтва зайняли домінуючу позицію в Новій культурі. Новий час відтворив механічну картину світу, в якій образ світу як ор­ганізму був замінений на уявлення про універсум як механізм.

У межах ідеї прогресу світ розглядався як гігантська система машин: Бог створив Світ, позначив механічні закони його прогресивного руху. Прогресивізм механічної картини світу потребував зміни в ній статусу людини. Можна зробити висновок, що саме в цей період в Європі настала нова епоха — в основних сферах культури: у науці, техніці, мистецтві людство відбило усвідом­лення себе як рушійної сили прогресу, побачило перспективу часу й світу в русі.

---

Дата добавления: 2015-10-24