|
Читайте также: |
віденському СІЗО, куди потрапив у справі вбивства колишнього міністра
спорту Яка Дебського [6].
1.4. Види існуючого журналістського розслідування в Україні та
закономірності їхнього впливу на дійсність.
Серед усіх українських телепрограм, в наслідок оприлюднення яких або
нічого не ставалося, або відбувалося щось негативне, можна виокремити
програми:
- про корупцію на маленькому рівні (бабуся, яка дала хабар судді);
- про зловживання посадових осіб, якщо його не можна довести
документально (наприклад, міліція побила хлопця) – коли йде команда
«згори» щодо підтасовки фактів;
- про розслідування гучних злочинів, яке стоїть на місці (як правило, такі
програми не рухають слідство) чи яке проведене органами сумлінно (як
правило, такі програми корисні лише для слідчих, які розслідують – бо
слугують їм для підвищення чи для покращення авторитету серед
звичайних людей);
- про погані розслідування дрібних та просто одиночних справ, зокрема
замовні вбивства (депутатів, бізнесменів);
- про окремі явища і схеми, які існують в країні та які неможливо змінити
в силу їхньої масштабності і того, що всі живуть за подібними схемами
на різних рівнях (наприклад, розпродаж землі столичними чиновниками,
незаконна забудова, хабарництво великого масштабу, контрабанда
тощо);
- так звані «історії про історії» (які знімаються вже постфактум і не
можуть ні на що вплинути).
За словами Арьєва, на його відчуття, програм, які закінчились
відсутністю змін у реальному житті або негативними змінами, в Україні усього
близько 90-95 відсотків від загальної кількості [3].
Проведений нами аналіз показав, що зі ста програм «Закритої зони»,
мали позитивні або частково позитивні наслідки 9 програм, тобто 9 відсотків з
усіх проаналізованих. Відповідно, 91 програма, близько 90 відсотків
проаналізованих програм, мали негативний або нейтральний вплив на ситуації
і проблеми, які змальовували.
З 50 програм «Чи на 5?» - позитивні або частково позитивні наслідки
мали 5 програм, тобто також близько десяти відсотків. При чому в усіх
успішних випадках обох програм з журналістського розслідування зміни
відбувалися на незначному, маленькому рівні.
Наведені цифри показують, наскільки журналістське розслідування є
неефективним в усуненні суспільних проблем та наскільки воно не виконує
свою функцію в українському суспільстві.
Що стосується Польщі, то за словами Агнєшки Боровської, за
тринадцять років у журналістському розслідуванні їх вдається зрушити
справи, які трокаються звичайних людей, приблизно у 70 відсотках випадків.
Що стосується великих і масштабних схем зловживань, то тут успішні є лише
10 відсотків телепрограм.
Важливо, що для українського журналіста-розслідувальника в існуючій
системі існують певні небезпеки – і одна з них – використання здобутої ним
інформації посадовими органами і спецслужбами в цілях подальшого
зловживання. Так прокуратура використовувала документальну базу
Володимира Арьєва не з метою порушити справу, а з метою «поспілкуватися»
з людьми, на яких є компромат. Тому для журналістів важливо контролювати
ситуацію і не дати на базі журналістського розслідування виникнути цілим
схемам зловживання.
Варто зазначити, що відсутність змін після більшості програм не є
приводом для журналістів опустити руки і не займатися більше
журналістським розслідуванням, оскільки такі програми повільно, але
впливають на глядачів і формують їхнє ставлення до того, що відбувається.
Так Єгор Соболєв [4] вважає, що після років якісного розслідування
через повільну зміну ставлення людей до висвітлених схем, зміну самих людей
і їхнього способу життя, зміниться щось і в системі.
А Володимир Арьєв зазначає, що навіть якщо правоохоронні органи не
звернули увагу на матеріал, то конкретні люди-порушники, про яких йдеться в
програмах, після ефіру мають заплямовану репутацію і неприємності, бо
мають родичів, дітей, знайомих, «навіть в середовищі колег “попався”. Тому
вони цього бояться» [3].
Розділ ІІІ
1.1. Програми, які позитивно вплинули на суспільство. Аналіз конкретних
прикладів програм «Закритої зони».
Попри всі закиди журналістському розслідуванню в його
неефективності, декотрі телепрограми справді призводять до змін у
суспільстві.
Прикладом наполовину вдалого розслідування є програма «Закрита
зона» від 9 листопада 2006 року. Програма розповідала про ювеліра з Харкова,
який фактично сам виступив проти тамтешньої «ювелірної мафії» — усієї
системи хабарів і корупції, яка існує в цій галузі. Після цього відразу знайшли
якесь «порушення» з його боку — і засудили його за них.
Після виходу програми цю людину відпустили, хоча самої системи
порушень програма не змінила. «Усіх корупціонерів покарати нам, звичайно,
не вдалося — але принаймні допомогти конкретній людині «Закрита зона»
змогла. Таких випадків було багато. Причому, як правило, допомагали
простим, незахищеним людям» [5].
Такий стан речей має місце, очевидно, через те, що підвид
журналістського розслідування, де розглядають окремий випадок,
практикувався на теренах Радянського союзу, відповідно, цей різновид має
довшу історію розвитку, і, відповідно, більшу ефективність. Крім того, до
нього більше призвичаїлися люди.
Також важливим є те, що на епізодичному рівні легше щось змінити, ніж
переламати цілі схеми та системи.
Наступним прикладом може бути програма про міліціонера, працівника
ДАІ. Він застрелив тракториста, який їхав із друзями на дискотеку, в одному
селі Житомирської області. Внаслідок програми проти міліціонера порушили
кримінальну справу, віддали до суду і засудили. «Але це був ну такий
районний рівень, що далі нікуди» [3].
Особливо вдалим, на нашу думку, прикладом програми, яка призвела до
хороших наслідків, правда, часткових, є «Закрита зона», яка вийшла у двох
частинах, 5 жовтня та 16 листопада 2006 року, про корупції в Чорнобильській
зоні.
У першій частині в ефірі продемонстрували відео, на якому директор
ЧАЕС Ігор Грамоткін і директор Чорнобильського центру з радіаційної
безпеки Євген Гарін обговорювали потенційну корупційну схему разом з
Райнером Герингом, представником німецької компанії Нюкем, яка будує
завод з переробки твердих радіоактивних відходів.
На плівці було зафіксовано, як Геринг за посередництвом Гаріна,
пропонує директору станції відкат, фактично хабар, за збільшення вартості
будівництва. Також в ефірі прозвучали можливі схеми оформлення відкату.
Після виходу програми Райнера Геринга звільнили, а 13 жовтня, через
тиждень після ефіру, Нюкем надіслав Чорнобильському центру офіційний
лист з повідомленням про розрив контракту, в якому зазначена причина:
звинувачення в корупції збоку «Закритої зони».
Завдяки програмі порушення так і не відбулося. «Україна зберегла
фактично на основі цієї програми 40 мільйонів. І не тільки Україна, а і
Євросоюз скільки заощадив!» - говорить Володимир Арьєв [3].
У німецькій прокуратурі внаслідок «Закритої зони» відкрили справу,
якою замається європейське антикорупційне бюро (OLAS). На 17 червня 2008
року вони через прокуратуру надіслали Арьєву запрошення зустрітися зі
слідчими OLASa і надати їм інформацію, яка була в нього.
В українській прокуратурі теж відкрили справу, але вона досі не
завершена.
Варто зазначити, що за всю історію існування «Закритої зони»
траплялися ще такі випадки: повернення аеропорту Бориспіль землі, яку у
нього «вкрали під будівництво в одноосібному порядку терміналу з
ігноруванням інтересів аеропорту» [3]; після іншої програми повернули
Україні два танкери, які уже майже продали за кордон; зупинили викрадення із
заводу металів на Кіровоградщині; журналіста Романа Антоника, якого
засудили несправедливо на 12 років за вбивство, якого він не скоював,
випустили, правда без рішення суду, а просто тихенько [5], також випустили
ще одного кримського журналіста та редактора Лутьєва.
За словами журналіста «Закритої зони», окрім перерахованих випадків
більше позитивних змін внаслідок програм не було [5]. Цікаво, що одразу
після помаранчевої революції, коли почав працювати новий уряд, на початку
2005 року, був період, коли найбільше та найактивніше щось змінювалося
після програм. Правда, тривало це недовго.
Можна простежити ще одну закономірність у змінах після програм.
«Дуже багато речей вдавалося зупинити чи допомагати відновити
справедливість, але от єдине що майже ніколи не вдавалося – це щоб герой
програми отримав справедливе покарання» - говорить Володимир Арьєв. [3].
1.2. Аналіз конкретних прикладів програм «Чи на 5?».
Що стосується позитивних наслідків програми «Чи на 5?», то тут варто
зупинитися на наступних прикладах.
Перший випадок – один з проявів впливу програм з журналістського
розслідування на поодиноких політиків – стався після виходу програми «Чи на
5?» про пташиний грип 13 січня 2006 року. Журналісти у програмі
розслідували те, як влада бореться з пташиним грипом, усі небезпеки, які
існують, медичний погляд на проблему – і дійшли висновку, що ситуація із
хворобою вкрай небезпечна для українців.
У тій самій програмі тогочасний міністр надзвичайних справ Віктор
Балога давав інтерв’ю, в якому розказував, що ситуація в Україні цілком
нормальна, без загроз для населення.
Після виходу програми прес-служба політика запросила собі копію – і на
наступний день політик заявив у пресі, що вважає ситуацію, яка склалася в
Україні передпандемійною.
Проте усе вищезгадане не можна вважати повністю позитивним впливом
на ситуацію, про яку йшлося в програмі, оскільки зміна у висловлюваннях
політика обмежилася лише декларацією – а ніяких додаткових дій щодо
виправлення ситуації чи запобіганню пандемії вжито не було.
Ще один випадок відносно позитивного впливу на дійсність програми
«Чи на 5?» наступний. В ефір 15 листопада 2005 року та 11 і 18 липня 2006
року (у двох частинах) вийшли програми, присвячені судам та судовій
реформі. Тим українцям, про яких розказували у програмах, та їхнім
конкретним справам ніякої користі та відновлення справедливості не було, але
через півроку все-таки відбувся певний результат.
Перша програма розказувала про літню киянку, яка заявила, що двічі
принесла судді хабара – один раз до її поїздки на море, інший – після.
Розказувала з усіма деталями, як «суддя сказала, що «правда сама за що знаєш
знаходиться», як вона «очима їй показала, куди покласти», як «під журнальчик
підіпхала» гроші. Пройшло дев’ять місяців, а після першої програми не було
ніякого ефекту – суддя покарана не була.
Через деякий час журналісти повернулися до теми судів – і зняли другу
програму, уже про іншу суддю, без згадок про хабарі. Після цієї «Чи на 5?»
програмою зацікавився відділ по боротьбі з корупцією Служби безпеки
України.
Він попросив у журналістів інформацію та документи про випадок, який
описаний у першій програмі, а також усі інші випадки, про які їм відомо. Після
роботи служби безпеки вища кваліфікаційна комісія висловила догану судді,
яку було згадано в першій програмі.
1.3. Закономірності позитивного впливу журналістського розслідування в
Україні на дійсність.
Позитивний вплив журналістського розслідування на дійсність в Україні
має певні закономірності. Так програми, де висвітлено окремі випадки,
несправедливості щодо певних людей чи у певних дрібних справах та явищах,
мають більш значний вплив на дійсність, ніж ті, які змальовують цілі схеми
зловживань.
Такий стан речей пов’язаний з довгою практикою розслідування
окремих випадків на терені Радянського союзу, відповідно, такий підхід має
більший вплив. Крім того, саме такий вид розслідування існує довший час в
Україні, відповідно до нього більше призвичаєні люди. Також на маленькому
рівні набагато легше вносити зміни у дійсність.
1.4. Аналіз конкретних прикладів польських програм «З твого боку».
Що стосується польського досвіду, то він у цій царині наступний.
Практично всі програми, окрім окремих випадків, закінчуються хоч якимись
зрушеннями чи позитивними змінами, проте до повної справедливої кінцівки
доводять не всі.
Агнєшка Боровська розказала про декотрі з тих програм, які закінчилися
успішно.
В лютому 2007 року польська журналістка робила програму-розкриття
продажу поліційної інформації, корисної власникам буксирів з Варшави. «Ми
довели існування варшавського восьминога, що складається системи
корумпованих посадових осіб, варшавської мафії і власників лафетів.
Полісмени продавали інформацію буксирам, мафія брала гроші з
буксирів за їх переміщення на терені, а буксири отримували кошти від
майстерень, які ремонтують авто, за те, що останні час від часу привозили їх»
[6].
Поліція заперечувала стверджуючи, що сучасний керівний центр KSP
щільний, і, що спеціальні прилади в приміщенні не дозволяють розмовляти на
стільникових телефонах. Агнєшка Боровська виїхала на місце і довела, що
система вимкнена і не працює, а мережа 3G уможливлює навіть таємне
пересилання даних.
Внаслідок програми поліція розпочала слідство, зупинено декількох
недобросовісних посадових осіб, і було встановлено сучасну систему для
заглушки мобільних телефонів, яка з того часу добре працює.
Ще один показовий випадок, яким займалася Агнєшка Боровська у 2005-
2007 роках – із фальшивим лікарем з Ломянків під Варшавою. Він казав, що
вправляє хребти, а насправді обманював людей за великі гроші. «Ми виявляли,
що хіропрактик, який посилається на шведський Інститут, отримував за візит
від 400 злотих» [6]. Це втричі більше гонорару професора медицини.
На жаль, декотрих пацієнтів псевдо доктор покалічив. Журналістка
показала його жертв і обманутих, а також кабінет і методи роботи фальшивого
лікаря. Після виходу матеріалу доктора заарештували, ведеться слідство.
«Усього потрібно було аж три ефіри, а також вказівки через нас місця, в якому
шахрай переховувався від поліції. Взагалі поліція досить довго не реагувала на
програму, що показувало корупційні зв'язки й охорону шахрая» [6]. Проте
прокуратура після виходу матеріалів порушила справу, і фальшивого лікаря
було заарештовано.
З вищенаведеного можна зробити висновки, що якщо польські
журналісти беруться за публікацію та доводять її до кінця, сумлінно
розслідуючи до найменших деталей, то це має вплив на ситуації, про які
знімають.
Проте не все так добре у польському середовищі із впливом
журналістського розслідування на суспільство, оскільки це процес двобічний, і
суспільство також впливає на журналістів.
Аналізуючи проведене нами глибинне інтерв’ю Агнєшки Боровської, а
також матеріали з польського семінару для вдосконалення роботи над
журналістським розслідуванням, можна виділити наступні проблеми цього
жанру в Польщі:
- слідча журналістика не має престижу, бо бракує чесних і незалежних
людей і цій професії, більшість намагаються зробити кар’єру, шукаючи
способи прихованої роботи на політичні партії, щоб отримати гроші та
посади;
- держава набагато сильніша від громадянина і часто не лише йому не
служить, а й не допомагає в кризових ситуаціях;
- часом журналістка має враження, що демократія – тільки фасадова
структура, а позитивні зміни по програмах є лише показовими змінами
для заспокоєння громадської думки, і громадяни не мають реального
впливу на всі процеси в державі, навіть на вибори;
- якщо хтось із впливових людей цього не захоче, журналіст, який
проводить розслідування, не зможе в ньому вийти на масштабний рівень
[6];
- не існує незалежності виходу матеріалів з журналістського
розслідування, оскільки видавці різних медіа є представниками бізнес-
політичного істеблішменту;
- спецслужби використовують журналістів, щоб публікувати ті матеріали,
які потрібно (Агнєшці Боровській пропонували готові матеріали на
слідчу програму, крім того, простий статистичний аналіз показує, що
Rzeczpospolita, яка видавала по 160 публікацій на рік від імені однієї
журналістки, просто фізично не змогла б усі їх підготувати самостійно);
- відповідно, у великій частині матеріалів є більше інтерпретацій
спецслужб, ніж чесної та незалежної журналістської роботи;
- вплив журналістського розслідування, яке не використовує матеріали
політиків та спецслужб, менший і не має великого розголосу;
- боротьба з корупцією є часто просто декларацією, оскільки польське
корупційне бюро не реагує на багато поважних справ, висвітлених в
медіа [6].
Проте не зважаючи на перераховані недоліки функціонування
журналістського розслідування в Польщі, основних з яких використання
польськими політиками та спецслужбами журналістів у власних інтересах,
жанр все одно, на нашу думку, майже повністю виконує у цій країні свою
суспільну функцію в демократичному суспільстві, оскільки боротьба різних
партій, різних політиків забезпечує відносну рівновагу в суспільстві та
запобігання значним порушенням з боку однієї з партій та узурпації влади.
Висновки
Журналістське розслідування є одним з найбільш рейтингових жанрів в
демократичних країнах, і його функціональність у демократичному суспільстві
полягає в тому, що воно вистежує, аналізує, оприлюднює складні моменти та
проблемні ділянки у суспільстві, провокуючи при цьому в цих ситуаціях зміни
на краще.
Якщо порівнювати ефективність польського та українського
журналістського розслідування, то можна зробити висновок, що в Польщі його
вплив на суспільство є значно більшим, ніж в Україні.
За наслідками програми з журналістського розслідування в Україні
можна поділити наступним чином: ті, що вплинули на суспільство негативно,
ті, що вплинули позитивно, і ті, що не вплинули взагалі.
Також різні види журналістського розслідування за тематикою
найчастіше призводять до різних наслідків.
Проведений нами статистичний аналіз показав, що лише до десяти
відсотків розглянутих нами ста програм «Закрита зона» та п’ятдесяти програм
«Чи на 5?» мало позитивний або відносно позитивний вплив на висвітлені
ситуації.
Дуже важливим є те, що в умовах сьогодення українське журналістське
розслідування часто провокує негативні зміни в ситуаціях, які змальовує, а
часом – цілі системи зловживань, які паразитують на розслідуваннях. Одна з
небезпек – використання здобутої журналістом інформації посадовими
органами та спецслужбами в цілях подальшого зловживання. Так прокуратура
використовувала документальну базу програм Володимира Арьєва не з метою
порушити справи і покарати винних, а щоб «поспілкуватися__________» з людьми, на
яких є компромат і отримати від них матеріальні блага. Крім того, низки
негативних наслідків провокують теми, пов’язані зі зловживаннями
правоохоронних органів, а також випадки, коли недостатньо документальної
доказової бази для захисту постраждалих, історію яких висвітлюють.
Важливо зазначити, що багато матеріалів з розслідування закінчуються
побиттям людей, які давали інтерв’ю і боролися проти системи, а також
погрозами на їхню адресу. У кращому випадку такі погрози закінчувалися
втечами людей з країни та їхніми покинутими сім’ями. У гіршому – втратою
здоров’я після побиття.
Це все дає підстави журналістам, які проводять розслідування, бути
надзвичайно уважними та бездоганними у своїй роботі, щоб не нашкодити
ситуаціям та особам, про яких вони готують матеріал.
Серед усіх українських телепрограм, в наслідок оприлюднення яких або
нічого не ставалося, або відбувалося щось негативне, можна виокремити
програми:
- про корупцію на маленькому рівні (бабуся, яка дала хабар судді);
- про зловживання посадових осіб, якщо його не можна довести
документально (наприклад, міліція побила хлопця) – коли йде команда
«згори» щодо підтасовки фактів;
- про розслідування гучних злочинів, яке стоїть на місці (як правило, такі
програми не рухають слідство) чи яке проведене органами сумлінно (як
правило, такі програми корисні лише для слідчих, які розслідують – бо
слугують їм для підвищення чи для покращення авторитету серед
звичайних людей);
- про погані розслідування дрібних та просто одиночних справ, зокрема
замовні вбивства (депутатів, бізнесменів);
- про окремі явища і схеми, які існують в країні та які неможливо змінити
в силу їхньої масштабності і того, що всі живуть за подібними схемами
на різних рівнях (наприклад, розпродаж землі столичними чиновниками,
незаконна забудова, хабарництво великого масштабу, контрабанда
тощо);
- так звані «історії про історії» (які знімаються вже постфактум і не
можуть ні на що вплинути).
Що стосується позитивних наслідків журналістського розслідування в
Україні, то якщо не брати до уваги хвилі позитивних змін на початку 2005
року, відразу після помаранчевої революції та в перші місяці після приходу
нового уряду, то позитивні зміни, за поодинокими винятками, стаються
переважно на маленькому рівні, із конкретними ситуаціями зображених у
матеріалах осіб. Крім того, такі зміни відбуваються вкрай рідко, при чому не із
ситуацією в цілому, а в якійсь її частині, наприклад, у долі однієї людини.
На нашу думку, це пов’язане із тим, що на маленькому рівні значно
легше змінити ситуацію, яка склалася та відновити справедливість, ніж
переламати, наприклад, цілу корупційну схему загальнонаціонального рівня.
Крім того, під час існування радянського союзу журналістське розслідування
було прийнятне лише у вигляді висвітлювання таких окремих випадків,
відповідно, тут існує певна практика виправлень окремих зловживань. Також
тривала історія розвитку підвиду жанру, що розказує про дрібні випадки, теж
спричинилася до більшої її ефективності.
На жаль, журналістському розслідуванню в Україні фактично жодного
разу не вдалося притягнути винних до відповідальності, окрім як представника
німецької компанії, та й то – до європейського розслідування.
Причинами такого стану речей є слабка функціональність у цьому
напрямку правоохоронних органів. Крім того, судова система також не працює
належним чином.
Ще однією причиною слабкої ефективності журналістського
розслідування в Україні можна назвати стиль життя людей, оскільки саме
народ визначає свою владу, тобто ті схеми, які процвітають на рівні
найменшої особи в державі, неможливо буде подолати і на високому рівні.
Іншими словами, поки не зміниться стиль життя суспільства взагалі, немає
сенсу говорити про виправлення окремих порушень.
Тут можна зазначити, що програми з журналістського розслідування
повільно, але впливають на глядачів і формують їхнє уявлення та ставлення до
того, що відбувається. Після років функціонування журналістського
розслідування в Україні ситуація має змінитися на краще.
Загалом можна твердити, що на сьогодні журналістське розслідування в
Україні ледь виконує функції навіть не вирішального, а допоміжного фактору
позитивних змін у суспільстві.
Більшість дослідників вважають, що ефективність журналістського
розслідування є в прямій залежності від тривалості існування жанру у країні. І
хоча через сто років журналістське розслідування, певно, буде набагато
ефективнішим у нашій країні, як це вже видно в Британії, США, де жанр існує
понад століття. Проте ми спостерігаємо приклад польських журналістів, які
мають свободу слова лише на два роки більше, ніж українські, проте в цій
країні жанр функціонує значно ефективніше, ніж в Україні.
Як було встановлено шляхом аналізу статистики програми «Увага!», у
Польщі успішне завершення мають близько сімдесяти відсотків
журналістських розслідувань, присвячених живим історіям та кривдам
простих людей, а також близько десяти відсотків усіх програм, які
висвітлюють масштабні корупційні схеми та інші значні системи зловживань.
Проте в цю статистику не входять випадки, де журналістам вдалося частково
допомогти постраждалим, наприклад, домогтися незалежного слідства.
Польські програми є ефективнішими з багатьох причин.
По-перше, ще під час теоретичної підготовки польських журналістів
націлюють на те, що програма не має виходити у світ заради самої програми,
як самоціль. Після виходу матеріалу мають бути наслідки.
На теоретичному рівні польських журналістів навчають, що серед етапів
розслідування присутні не лише пошук та перевірка джерел інформації,
висунення гіпотези й таке інше, і робота журналіста не закінчується ефіром
програми. Після виходу журналістського розслідування в ефір мають
відбутися наступні етапи:
- очікування на реакцію суспільства та правоохоронних органів,
- порушення дізнання через органи прокуратури,
- засідання суду,
- покарання винних.
З самого початку розслідування завдання польського журналіста не ефір,
а допомога людям, оскільки він служить суспільству.
Якщо якоїсь ланки, якихось змін у суспільстві та ситуації, про яку знято,
бракує, то польський журналіст знову й знову вертається до теми, аж поки не
добивається усього, що можливо.
Зовнішній вигляд програм з польського журналістського розслідування
сприяє потенційним змінам після ефіру. Вони динамічні, цікаві, короткі,
інтенсивні, ефектні, що забезпечує їм високі рейтинги, і, відповідно,
громадську підтримку.
Крім того, польські програми так побудовані, що після демонстрації
репортажу із покривдженими людьми чи із ситуацією, де відбулися порушення
чи корупційні схеми, відповідальних чиновників фактично притискають у
стилі «хард ток» («hard talk»), пресингують, доходить навіть до питань у стилі
«Чому ви не виконуєте свої посадові обов’язки?».
Польські редакції програм з журналістського розслідування ведуть
моніторинг і відстежують зміни після їхніх програм, повідомляючи це в
прямому ефірі, знімаючи додаткові репортажі, якщо це потрібно.
Звичайно, польська ситуація із журналістським розслідуванням має
певні вади. Наприклад, політики та спецслужби використовують
журналістське розслідування у власних інтересах, зливаючи їм інформацію, у
висвітленні якої вони зацікавлені. Більша частина журналістів йде з ними на
контакт. Проте така ситуація не є відверто негативною, оскільки популяризує
жанр, а також у боротьбі між політиками і досягається баланс, властивий
демократії.
Для покращення результатів впливу українського журналістського
розслідування на суспільні ситуації, які воно висвітлює, можна
використовувати низку наведених нижче порад, розроблених на основі
проведеного нами аналізу досвіду польських журналістів та особливостей і
причин невдачі журналістського розслідування в Україні.
Додаток.
Як зробити програми з журналістського розслідування максимально
корисними для суспільства.
1. Стежте за тим, чим закінчилися Ваші розслідування.
- Якщо немає ніякого результату, вертайтеся до обраної теми, розкривайте
її з нового боку та показуйте відповідальних осіб, які нічого не зробили,
беріть в них конкретні інтерв’ю, бажано в прямому ефірі та у стилі
«хард-ток», де питайте про конкретні кроки, вжиті проти порушників.
- Якщо результат є, розказуйте людям, що саме змінилося після приграми
Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 79 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Історія жанру. Відмінності між західним та пострадянським підходом. 2 страница | | | Історія жанру. Відмінності між західним та пострадянським підходом. 4 страница |