Історія жанру. Відмінності між західним та пострадянським підходом. 1 страница

Щоб зрозуміти вплив журналістського розслідування на суспільство необхідно простежити його історичний розвиток як жанру. Західні дослідники вважають, що історія журналістики бере початок від

500 року до нашої ери, коли давні єгиптяни писали ієрогліфами на папірусах давні репортажі [34, 26]. Щодо перших журналістських розслідувань, то вони беруть початок в Китаю, коли влада надсилала розвідників, щоб вони дізнаватися і робити репортажі-доклади про економічні та соціальні умови

Китаю й настрої його населення – від ранніх часів існування держави – і приблизно до 700 року нашої ери [34, 27]. Загалом, вже в час традиційної та звичної нашим уявленням журналістики, розслідування як жанр розвивалося в кожній країні по-різному і виникало й починалося розвиватися теж у різний час і в різний спосіб. Наприклад, у Сполучених штатах Америки, де теорія журналістики є однією з

найбільш розроблених у світі, в силу того, що там виникли перші потужні медійні комплекси, журналістське розслідування почало бурхливий розвиток вже в кінці ХІХ століття.

До найперших американських розслідувань відносять спробу Бенджаміна Харріса 1690 року описати тортури французів на службі в англійців через індіанців, таке своєрідне Гуантанамо [40, 8]. Харріс втратив концесію на свій титул і помер без спадкоємців. Ще одна відома спроба жанру

– 1735 року, коли Пітер Зінгер розкрив корупцію в оточенні британського губернатора. Відбувся гучний процес, який дав підстави пізніше охороняти право на публікацію матеріалів, навіть якщо вони некорисні для існуючої влади [40, 8].

Як бачимо, в Америці ще під час витоків журналістського розслідування постала проблема свободи слова, яка була вирішено на користь журналістів. З того часу, журналістика і жанр розслідування почали розвиватися, і тоді, коли в Україні ще не чули про розслідування та свободу слова, в США вже гримів Вотергейтский скандал, а пізніше – розвивався так званий “muckraking”.

Загалом дослідники вважають, що саме в США журналістське розслідування існує в чистому вигляді найдовше і пов’язують його значний розквіт із конкурентною боротьбою між приватними медіа [15, 33].

Сьогодні, коли журналістське розслідування існує в Америці вже більше століття, воно набуває нових форм і можливостей, пов’язаних із новою технологічною добою а також внесеннями змін і еволюцією. Існує цілий напрям – теоретичний та практичний, - який називається «комп’ютеризоване

журналістське розслідування» («computer-assisted journalism investigation») [35,

Дослідники Британії відокремлюють журналістське розслідування як жанр з середини ХІХ століття, коли взагалі відбувається становлення жанровою системи. Вже тоді британське розслідування було трохи схоже на сучасне: «Жанр поєднував раціональну публіцистику із моральним

співпереживанням, включав у себе аналіз, дискусію та розслідування» [34]. Розквіт жанру припав на 1960-1980 роки, коли він набув нового статусу на каналі Public Service Broadcasting.

Тим часом в інших країнах розвиток розслідування відбувається своїм ходом, відмінним від Британії та США, не таким швидким.

У Польщі журналістське розслідування стало відомим жанром після 1989 року, коли постали вільні та незалежні медіа, і комуністи більше на них не впливали, а також, з 1990 року, коли свободу слова не обмежував новий уряд Т.Мазовєцького [6]. Першопроходцем у розслідуваннях була «Gazetа Wyborczа», де з’явилися перші скандальні публікації.

Одна з найперших – про аферу з головнокомандувачем поліції Смоляркем та хабарництвом в 1993 році. Після того дуже швидко почали розвиватися та примножуватися інші публікації з журналістського

розслідування. Серед найгучніших, які перевернули громадськість Польщі та призвели до гучних змін, такі: про відпочинок Олександра Кваснєвського з агентом російської розвідки (Zycie, 1997); про вимагання хабара віце- міністром оборони (Rzeczpospolita, 2001) – в суді вирішення не знайшла, але

коштувала правій партії перебування при владі; про працівників швидкої допомоги, які мали домовленість із похоронним бюро та зволікали ізлюдськими дзвінками, навіть добивали важкохворих людей (Gazetа Wyborczа і Radio Lodz, 2002).

Що стосується України, то український дослідник Олександр Глушко, наприклад, виводить історію журналістського розслідування з часу кінця ХІХ – початку ХХ століття [12, 12], вбачаючи елементи розслідування в аналітичній публіцистиці і згадуючи такі імена як Іван Франко (аналізував

причини зубожіння галицького села та безправне становище людей), Михайло Коцюбинський (найбільше писав про свободу слова), Гліба Успенського (писав про причини розладу селянської общини), Михайла Павлика (його стаття «Нужда в Галичині» ледь не перешкодила виходу журналу «Народ», а стаття «Події в Юзівці» взагалі спричинила до конфіскацій тиражу газети

«Громадська думка»), В’ячеслава Липинського, Миколу Хвильового, Володимира Винниченка, Євгена Маланюка тощо [12].

Що стосується української журналістики в радянський період, то вона займалася передусім пропагандою радянського способу життя, економіки, розповідями про передовиків змагань, моральним вихованням населення, тобто намагалася в основному висвітлювати позитивну інформацію. А негатив частіше за все виглядав як критичні зауваження з приводу «окремих недоліків» [25]. Роль журналіста навіть у матеріалах, які висвітлювали рішення судів з якихось злочинів зводилася до викладу та аналізу, аж ніяк не до розслідування. І хоча така ситуація не означає абсолютну відсутність

розслідувальних публікацій, проте розвитку жанр був позбавлений, особливо у випадках зловживань на рівні уряду та партії, а не на рівні окремих

«маленьких людей».

Крім того, час від часу траплялися публіцистичні та аналітичні статті з

елементами розслідування на національні теми.

З 1991 року українські медіа стали вільними, у країні почалася відносна

свобода слова – і це був час виникнення окремих публікацій з журналістського

розслідування, окремих епізодичних сюжетів на телебаченні, зокрема,

наприклад, регіональних програм Ольги Герасим’юк. З часом поширення

Інтернету (зокрема виникнення «Української правди») дозволило журналістам

нехтувати відносно складним для свободи слова кучмівським періодом. А з

весни 2004 року виникає перша регулярна програма з журналістського

розслідування, класичний приклад жанру – «Закрита зона».

Щоб зрозуміти, на скільки розвиток журналістського розслідування в

нашій країні та на заході йшов різними шляхами, достатньо зазначити, що

1992 року, коли в Україні тільки почала встановлюватися орієнтовна свобода

слова, на американському каналі АВС виходив в ефір перший сюжет, знятий

прихованою камерою [40, 12]. А в той час, коли Україна не знала, що таке

свобода слова, в Польщі вже давно діяло журналістське розслідування,

провокуючи гучні скандали та зміни в суспільстві.

Відмінності розвитку журналістського розслідування в різних країнах

все ж не виключає спільних рис у підході до його функціональності.

Найточніше головну функцію цього жанру, на нашу думку, вдалося висловити

Джону Вілмену. Він вважає, що «Саме журналістське розслідування дає нам

можливість служити суспільству, яке дедалі більше втрачає контроль над

нашою демократією» [26, 12]. Ці слова дослідника стосувалися Сполучених

штатів Америки, проте у такої функції розслідування потребують і країни

пострадянського періоду, зокрема Україна. Відповідно, «журналістське

розслідування у вітчизняних мас-медіа, особливо на теперішньому,

перехідному, етапі розвитку держави, – жанр вельми актуальний» [12].

1.3. Журналістське розслідування як чинник демократичного суспільства.

Теоретична база впливу журналістського розслідування на суспільні

проблеми, які воно висвітлює

Щоб точніше зрозуміти функцію журналістського розслідування у

демократичному суспільстві, визначимо для себе поняття демократії.

Політологічний енциклопедичний словник подає наступне визначення

демократії. Це «влада народу, народовладдя, що виходить з організації та

функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і

носієм, ґрунтуючись на прагненні забезпечити справедливість, рівність і

добробут усіх» [22, 92].

Окрім того, що влада в демократичному суспільстві належить народу,

він контролює діяльність органів державної влади, впливає на важливі

рішення. Громадяни беруть участь в житті держави та у вирішенні суспільних

проблем. Вільні медіа допомагають їм у цьому.

Проте найважливішим, на нашу думку, є те, що демократична влада

«полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу» [22, 93]. Тобто який

народ, така влада.

Таким чином, можна говорити про те, що журналістське розслідування, з

одного боку, можуть існувати лише у демократичному суспільстві, яке

забезпечує свободу слова та, відповідно, існування жанру. З іншого боку,

журналістське розслідування допомагає суспільству бути демократичним,

оскільки має за функцію контроль за суспільними процесами та владою,

висвітлення та виправлення порушень у суспільстві. Відповідно, можна

стверджувати, що журналістське розслідування та демократичне суспільство

взаємно впливають одне на одне, визначаються одне одним. Проте медіа не

можуть нічого змінити, якщо сам народ не відрізняється від влади, яка

зловживає.

Оскільки одне із завдань медіа у демократичному суспільстві

допомагати народу контролювати владу і виправляти усі негаразди й

зловживання, то можна стверджувати, що правильним наслідком

журналістського розслідування як жанру, який виявляє усе погане має бути

виправлення ситуацій, які воно змальовує.

Відповідно, можна говорити про виконання чи невиконання

розслідуванням своєї суспільної функції – виправлення життя суспільства та

окремих його індивідуумів на краще.

Теми впливу журналістського розслідування на дійсність часом

торкаються сучасні дослідники. «Журналістське розслідування є однією з

найдієвіших форм суспільного контролю за діями влади, її органів (посадових

осіб), а також… зрощування владної бюрократії та криміналу, приватизації

влади в корисних інтересах тощо» [15].

До теми відсутності впливу журналістського розслідування звертаються

переважно журналісти. Так Андрій Константинів, засновник петербурзького

агентства журналістських розслідувань, говорить, що журналістські матеріали

все-таки не підміняють собою суди – останні інстанції встановлення

справедливості в державі, оскільки на його публікацію «можна плюнути, а на

рішення суду – ні» [30, 6]. А московський журналіст Павло Вощанов писав у

постскриптумі до своєї статті, що копається у бруді сам не знає чому, бо вже

мало вірить, що зможе чогось добитися, що «російська влада коли-небудь буде

керуватися законами» [14].

Варто зазначити, що якщо суди не виконують своєї функції, то часом

трапляється наступне: «в пошуках правди та справедливості читачі почали

звертатися до ЗМІ як до суду. І, треба визнати, що часто після окремих

публікацій, переглядали вже прийняті судові рішення і права людей

виявлялися відновленими» [23, 8].

Окремі дослідники твердять, що журналістські розслідування не є

процесом без результату, бо, як мінімум, вони виховують суспільство,

інформуючи його [14].

Зняті журналістами програми сприяють росту інтересу аудиторії до

певних тем і, відповідно, навчають людей і формують їхню думку на те чи

інше явище, а за цим приходять зміни. Правда, це довгий процес [4].

1.4 Журналістське розслідування в Україні та Польщі.

Говорячи про ефективність впливу журналістського розслідування на

дійсність, не можна не згадати одну з найгрунтовніших статей С.В.Чугурова

на цю тему. Дослідник наголошує на згаданому нами вище взаємозв’язку

преси та демократії, коли без однієї нема іншої. Також Чугуров розглядає різні

ступені впливу медіа на реальність в залежності від сили держави, суспільства

та медіа. За його теорією, Україна, так само як і Росія, підпадає під варіант

єднання «слабкого суспільства та слабкої держави» [29], коли держава не може

до кінця забезпечити інтереси суспільства, а суспільство не може захистити

свої інтереси, і преса опиняється у дивному становищі, борючись за

виживання в умовах гри без правил. Важливо, що такий стан речей не може

зберігатися нескінченно, оскільки його наслідком може стати хаос чи анархія

[29].

Необхідно зазначити, що західний погляд на вплив журналістського

розслідування на дійсність, зокрема погляд польських дослідників,

відрізняється від точки зору їхніх східних колег. Так у своїй статті «Роль

журналістського розслідування у побудові демократії та об’єднання громадян»

Магдалена Бежинська-Судол цитує французького журналіста й політика Луїса

Теренуара: «Преса мусить мати повну свободу слова, щоб декотрі люди не

мали повної свободи дії» [40, 77]. Відповідно, журналістське розслідування

має вплив на суспільство та всілякі порушення ще до того, як буде їх

висвітлювати, одним лише фактом свого існування. Так само, як у випадку

сумлінного функціонування жанру в країні, порушники можуть

замислюватися перед тим, як коїти правопорушення.

Поруч із цим, польська дослідниця визнає, що «журналістське

розслідування є дуже важливим, може бути корисним, а може бути

шкідливим» [40, 77] та наголошує на тому, що кожне журналістське

розслідування складається зі скількох етапів, при чому останній етап – зовсім

не публікація зібраного, перевіреного та проаналізованого матеріалу.

Після оприлюднення програми або статті, на думку Магдалени

Бежинської-Судол, робота журналіста не закінчується, оскільки має бути ще

чотири етапи, які входять у проведення журналістського розслідування. Це

«очікування на реакцію суспільства та правоохоронних органів, → порушення

дізнання через органи прокуратури, → засідання суду, → покарання винних»

[40, 86].

Дослідниця виділяє наступні ефекти вдало і до кінця проведеного

журналістського розслідування: викриття, налагодження, виправлення,

запобігання, висвітлення __________несправедливості щодо громадян та різноманітних

патологій у суспільстві, здобуття популярності, престижу і визнання для

газети, радіостанції чи телеканалу [40, 86]. Разом з тим науковець наголошує

на тому, що успіх громадян – у досягненні правди та справедливості. У цьому

ж успіх журналіста та редакції.

Враховуючи усе вищенаведене, можна стверджувати, що польські

теоретики журналістського розслідування ставлять собі за мету виправлення

ситуації, яку зображують у власних матеріалах, а не просте висвітлення

проблеми. Тобто польські журналісти роблять розслідування не заради

матеріалу, а заради позитивного впливу на суспільство.

Також специфікою журналістського розслідування в Польщі, його

відмінністю від українського, можна назвати домінуючу роль публікацій у

пресі, особливо на початку розвитку жанру, зокрема у загальнонаціональних

виданнях; більша частка текстів впливає на політичні події; існує ризик

узалежнення від спецслужб та ризик чорного піару [24].

1.5. Відмінності між польськими та українськими програмами (на

прикладі «Закритої зони» та «Увага!»).

Для повної картини сьогоденного стану журналістського розслідування у

двох країнах порівняємо польську програму «Увага!» («Uwaga!») та

українську програму «Закрита зона».

Українська програма «Закрита зона» в найкращі часи мала рейтинг

близько 2,5. Це приблизно один мільйон сто двадцять п’ять тисяч осіб від усіх

українців і найбільший рейтинг на інформаційному 5 каналі, проте це в десять

разів менше, ніж рейтинг популярного серіалу в Україні.

Польська «Увага!» збирала більше трьох мільйонів глядачів, що було

практично стільки ж, скільки збирав випуск новин, проте удвічі менше, ніж

найпопулярніші серіали.

Якщо аналізувати зовнішній вигляд програм та їхні прийоми, то картина

виглядає наступним чином.

Найрезонансніша «Закрита зона» за 2004 рік, яка перевернула уявлення

українців про тогочасну владу та те, якою може бути телепрограма, бо вперше

за всю історію України відверто розказувала з екрану про корупцію в уряді.

Програма починається з відео-прологу. Ефектні цитати на червоному

фоні – епіграфи до програми, наприклад, висловлювання Плутарха «Хто

здатний отримувати зиск від суспільних діянь, здатний обкрадати могили» до

програми про корупцію в міністерстві транспорту та тогочасного міністра

Кирпу.

Режисер використовує постановочні кадри з журналістом – наприклад,

Володимир Арьєв, який сидить у вагоні потяга і дивиться у вікно, або який їде

у повозці з кіньми під час пояснення схем транспортної корупції – у тій же

програмі.

Кадри, які натякають, про що йдеться – потяг, вагон, розбите скло

потяга, будівля міністерства транспорту – ще до того, як глядачу відома тема

програми.

Що стосується монтажу, то кадри змонтовані переважно через мікшер,

довжина планів – 4-5 секунд, використовують ефектні паузи перед і після

начиточних фраз. Часом для підкреслення значимості інформації та самої

програми паузи в начитці сягають п’яти секунд.

Начитка чоловічим голосом (драматичним голосом каналу), досить

серйозного рівня, за змістом та складністю сприйняття орієнтована на освічену

аудиторію.

На початку програми автор подає історичний зріз, змалювання явища,

про яке йдеться.

Протягом програми режисер використовує вставки із витягами з

документів, указів, постанов – на екрані з’являються речення, ніби їх

друкують, під звук печатної машинки.

Титри також зі звуком, що створює певний стиль програми.

Вдало підібрана музика. Часом як тло для начитки, часом – окремо, щоб

підкреслити відео. Наприклад, дуже вдала вставка із українською піснею про

львівську залізницю під кадри із недоліками вагону, пісенька про блакитний

вагон із дитячого мультфільму на закінчення програми.

Стендапи «Закритої зони» з ефектними паузами і сповільненим

темпоритмом, проте зі зміною крупності кадру. Часом для більшої

зрозумілості автор використовує конкретні речі, наприклад, хлібину у руках

під час пояснення величини тарифів на залізничні перевезення.

У кожній програмі можна помітити також використання спеціальних

відеоефектів – наприклад, вставки із відео вокзалів, транспортних контор (у

цій же програмі), які з’являються в правому нижньому кутку екрану. Цей

ефект створює фірмовий стиль програми.

Дуже ефектним є також останній кадр згаданої програми – коли знятий

вагон перетворюється раптом на чорно-білий негатив, як символ прихованої

корупції.

Тривалість синхронів – близько 23 секунд. Часом між двома

синхронами, поставленими у стик, використовують спалах, і тоді тривалість

синхрону сягає 50 секунд. Тривалість начиточних блоків – також більше 20

секунд.

Часом на один синхрон трапляється 6-7 спалахів, що не може не

дратувати глядача, який уважно дивиться.

Інколи синхрони підкладають під красномовне відео.

Відео в більшості випадків відповідає тексту програми, правда, не прямо

і не легко, помітно, а треба замислитися, щоб зрозуміти зв’язок між відео та

текстом.

Приховування джерела інформації в цілях його безпеки, героя програми

– шляхом зміни голосу та зйомок у темному приміщенні.

Часом в інфографіці використовують фотографії (наприклад, як

фотографія Кирпи витіснила фотографію Пустовойтенка на тлі міністерства

транспорту – щоб було видно, як один замінив іншого на посаді).

Крім того, якщо треба щось підкреслити, наприклад, державні установи,

які мали гроші від міністерства, то їхні назви висвітлюються на червоних

титрах на весь екран – дуже допомагає у сприйнятті. Суми з’являються в

анімованих титрах– великими цифрами на весь екран, вискакують на тлі відео

з Кирпою, якого звинувачують.

Щоб збільшити драматичний ефект, зменшують довжину планів до

однієї-двох секунд або взагалі фотографій, пришвидшуючи монтаж.

Щоб показати документи, їх знімають на камеру. У програмі

демонструють їх під відео, це є досить тривалим.

Важливі цитати та інформацію подають на тлі титру.

Також для «Закритої зони» характерне використання відео-символів на

початку програми. Наприклад, стоп-кран перед програмою про корупцію та

зловживання міністра транспорту або дорожній знак із цеглою перед

програмою про закриття радіо «Континент».

Кожна програма має свою назву, з якої зазвичай не зовсім зрозуміло, про

що вона.

Приховану камери у зйомках використовують дуже рідко, лічені випадки

на 150 програм.

За словами журналіста «Закритої зони», Сергія Скоробагатька, коли

«Закрита зона» тільки починала своє існування, то реконструкцію подій чи

постановочні зйомки знімали в кожній програмі. Потім, коли програма набула

популярності й до редакції приходили мішки листів із проханнями зняти

програму про їхні випадки, часу на підготовку програми стало так мало, що її

відео мова спростилася до максимуму.

Ще одна суттєва відмінність між «Закритою зоною» та «Увагою!» - між

українським та польським журналістським розслідуванням – те, що на

підготовку програми в Україні витрачають тиждень, максимум три, а в Польщі

декотрі канали можуть собі дозволити сплачувати ставку журналістам, які

готують матеріал по кілька місяців.

Частково це зумовлено рейтингом та попитом на розслідування в

Польщі, а також високим авторитетом та впливовістю цих програм. Проте не

всі канали провадять таку політику, тому це є досить болючим питанням для

польських журналістів і значно б’є по їхній кишені, масштабу розслідувань та

престижу роботи в цьому жанрі [6].

Окрім того, над українським журналістським розслідуванням працює від

чотирьох до восьми осіб, а над польським – до тридцяти п’яти осіб. Це також

має значення через економічне питання.

На сьогодні в Польщі існує не менше десятка програм з журналістського

розслідування, майже кожен канал має окремий відділ, який займається

виробництвом таких програм. Крім того, окремі журналісти працюють над

документальними фільмами з розслідування, які виходять епізодично, а не

регулярно.

В Україні, на жаль, найбільш поширеним є розслідування, яке колеги

називають замовним, і жоден з каналів чи проюсерських центрів не випускає

зараз програми, подібної до «Закритої зони».

Варто зазначити, що назва програм говорить сама за себе: польські

«Увага!», «Інтервенція», «Супервідеошукач» ніби самою назвою привертають

увагу до себе, а «Закрита зона» має акцент не на увазі до неї, а на поясненні

глядачу того, що недоступно, показ того, що не видно.

Окрім того, польські програми виглядають зовсім інакше.

Проаналізуємо найрезонанснішу польську програму «Увага!» від 2004

року, яка розказує про фірму Constar, що продавала зіпсовані вироби з м’яса та

організувала цілу процедуру його обробки та поширення.

Тривалість програми (як і більшості польських програм з

журналістського розслідування) вдвічі менша за тривалість українських: не

тридцять хвилин, а п’ятнадцять.

На початку програми «Увага!» ведучій у студії згадує попередню

програму, чим вона закінчилася, резонанс після неї. Показують відео із

людьми, які дивилися програму в лікарнях та громадських місцях, вражені

обличчя, вигуки «Не може бути!», «Який жах!».

На нашу думку, такий прийом сприяє впливу програм на суспільство,

ніби дає зрозуміти героям програми, винуватцям скандалу та звичайним

людям, що програму про проблему знято, але не забуто, що до неї журналісти

повернуться у випадку, якщо нічого не зміниться, а якщо не зміниться, то

нагадуватимуть про неї людям.

Окрім того, показуючи обличчя вражених людей, журналісти

акцентують на тому, що програма безслідно не пройшла, що люди вражені

нею, що є своєрідним стимулом для правоохоронних органів працювати в

напрямку встановлення справедливості, а для винуватців показаних порушень

і тих порушень, які ще не показали – не вдаватися до зловживань.

Замість простої начитки, перекритої відео, польські журналісти та

режисери намагаються обходитися без начитки взагалі, майже не вживати її

(«Увага!»). Вони знімають програми таким чином, що ті складаються з

інтершумів, діалогів, зйомок прихованою камерою. Це допомагає глядачу

тримати увагу на програмі із легкістю, створює ефект динамічності та

очікування – що ж буде далі.

Вкрай рідко у польських програмах використовують начитку, тоді у ній

подають важливу інформацію, підкреслюють необхідне і розставляють

акценти. Триває начиточний блок від 8 секунд і є вагомим засобом привернути

увагу до потрібних журналісту моментів, оскільки, як ми вже зазначили,

використовується рідко.

Наприклад, у програмі «Увага!» голос за кадром під звуки ударної

установки, після того, як журналістка на приховану камеру зняла документи і

зіпсовану ковбасу з картонної коробки, розказує: «Такі документи та зіпсовані

вироби з м’яса ми знайшли в кожній коробці, яка стояла в цьому приміщенні.

На документах зазначалася партія зіпсованої продукції, назва магазину, який її

повернув, дата повернення та її кількість.»

Проте інтершуми та діалоги не є самоціллю для польських журналістів і

використовуються ними тільки у випадку, якщо вони є цікавими і

допомагають зробити програму драматичною, щось підкреслити.

Наприклад, діалог в їдальні дівчини, яка влаштувалася на роботу в

компанію, яка перепродає зіпсоване м’ясо під виглядом свіжого, обробивши

його перед тим. Журналістка питає, чи це м’ясо, яке вони їдять, з їхньої

компанії, а їй відповідають, що з відходів, а потім говорять, що пожартували.

Дуже швидко змінюється картинка в кадрі, наприклад, місце зйомки. У

середньому одне місце показують від чотирьох секунд і більше. Винятки

складають зйомки прихованою камерою, коли в кадрі говорять дуже важливу

інформацію. Такий прийом також спливає на підвищення уваги глядача.

Довжина планів у польських програмах – від двох секунд і довше. Проте

змонтоване настільки добре і м’яко, що комфортно та цікаво дивитися.

Мікшер практично не використовують.

Музика підібрана також добре, переважно напружена, а не тематична.

Довжина синхронів у польських програмах – від 8 секунд. Часом два

синхрони перебивають запитанням журналіста, тоді загальна тривалість

синхрона до 15-20 секунд. Винятки складають дуже драматичні синхрони, які

тривають до 25-ти секунд. Наприклад, про неймовірно тяжкі умови праці

жінки-касира в супермаркеті, з усіма деталями та емоціями.

Для збереження інкогніто людини-джерела польські журналісти, як і

українські, використовують зміну голосу та зйомки в темному приміщенні,

крім того, на картинку накладають спеціальний фільтр, який розмиває

зображення. Дуже важливим є те, що голос змінюють настільки, що навіть

неможливо за інтонаціями впізнати людину. А кімната, де знімають, настільки

темна, що навіть якщо людина рухається, не видно її рис.

На відміну від українських програм, джерела польських журналістів

набагато краще захищені й менш упізнавані за джерела українських. Тобто в

українській програмі людину можна було б впізнати за інтонаціями, стилем

розмови, рисами, на які відсвіт падає. В польській програмі це неможливо

взагалі.

Дуже часто, чи не в кожній програмі з розслідування, польські

журналісти використовують зйомки прихованою камерою. Це допомагає

надати програмі ще більшої переконливості та викрити справжній стан речей.

Наприклад, у програмі «Увага!» про мережу супермаркетів «Сонечко»

після серій інтерв’ю з працівниками, які розказували, що їм не оплачують

ненормовані години праці, керівник мережі сказав, що усе, що над норму,

Дата добавления: 2015-09-04