Історія жанру. Відмінності між західним та пострадянським підходом. 2 страница

оплачують згідно із законодавством. Після його інтерв’ю журналістка з

прихованою камерою пішла влаштовуватися на роботу в супермаркет і їй

повідомили, що оплати ненормованої праці немає.

Після показу польського розслідування відбувається розмова у студії із

чиновником. Починається воно з того, як посадовцю показують програму та

знімають його реакцію під час перегляду. Наприклад, у випадку із «Увагою!»

про м’ясопродукти, проглядав програму представник міністерства. Після

перегляду запрошені журналісти ставлять йому питання.

Також журналісти організовують зустріч із відповідним органом

(контролюючим або правоохоронним) і ведучий питає у нього жорстким хард-

током, які конкретно він вжив заходи, щоб виправити ситуацію.

Наприклад, в «Увазі!» біля компанії-порушника журналіст із

контролюючим чиновником питав, що саме зробили директору компанії, щоб

покарати його, після виходу програми. Останнє питання ведучого у цій частині

взагалі було «Це виглядає так, ніби Ви не виконуєте своїх посадових

обов’язків».

Варто зазначити, що жоден із двох вищезгаданих блоків не триває

більше ніж півтори-дві хвилини.

Крім того, розмова з чиновником відбувається в окремій темній студії,

не тій, де стоїть ведучій програми. А розмова із контролюючим органом –

взагалі на вулиці біля приміщення компанії-порушника. Тобто часто змінюють

місце зйомки, що створює ефект динамічності та робить програму цікавою для

глядача.

Дуже важливим є те, що практично всі польські щотижневі

телепрограми з розслідування побудовані саме таким чином: репортерська

сторона розказує про покривджених у розлогому сюжеті, а потім відбувається

хардток із відповідальними у студії [24].

Окрім преваги цікавості та легкості сприйняття для глядача, такий

формат має ще одну суттєву перевагу – він є менш затратним у виробництві,

бо потребує менше праці, часу та грошей, ніж тридцяти хвилинна знята

програма. Крім того, ведучі в студії не ті, що знімали репортаж на місці події.

Кожен – спеціаліст своєї справи. Хтось – репортер, а хтось веде хардток.

На нашу думку, прийом виходу на конкретну відповідальну людину [6]

та розпитування й притискання її в ефірі є дуже важливим, він також

спрямовує програму на те, щоб вона спричинила реальні зміни в страшних

ситуаціях, які показують.

Варто зазначити, що оскільки жанр журналістського розслідування в

Польщі є дуже популярним і, відповідно, поширеним, то полякам просто

достатньо подзвонити в одну з програм і пожалітися, щоб журналісти одразу

взялися за роботу. Наприклад, варто було студентам одного з вищих

навчальних закладів пожалітися на те, що викладач пропагує фашизм і вживає

ненормативну лексику, як одразу зняли програму, внаслідок якої викладача

звільнили [24].

Натомість в Україні програми з журналістського розслідування, які

виходять регулярно, не справляються із мішками листів – дуже мало випадків

можуть розглянути, оскільки найчастіший період, з яким виходять – раз на

тиждень.

Такий стан речей у Польщі також впливає на резонанс програм та їхню

важливість для людей. Глядачі стають більш громадсько-активними,

цікавляться не лише власною проблемою, яку показали в програмі, а й усіма

проблемами взагалі. Але найголовніше, на нашу думку, що люди відчувають,

що журналісти в них на службі. Цим журналістське розслідування вповні

виконує свою місію у суспільстві.

Варто зазначити, що в порівнянні із українськими програмами з

журналістського розслідування, польські виглядають не настільки насиченими

фактами. Вони всі дуже прості для сприйняття.

За словами польського тележурналіста та редактора Роберта

Казімєрського, у програмі не варто подавати більше 10% того, що знаєш

(звичайно, за умов, що журналіст зробив повноцінне і добросовісне

розслідування і дуже багато знає про тему та проблему). Роберт каже, що він

радше не використає якійсь факт, аніж пере грузить програму [24].

Ще одним важливим прийомом польських програм є час від часу

звернення до позитиву. Йдеться не лише про розповіді, що після попередніх

ефірів покарали винних, а покривджені відчули значне полегшення в ситуації.

Річ у тім, що час від часу програми представляють і різноманітні позитивні

явища, ті, «які поліпшують моральний та етичний стан суспільства» [24].

Основна відмінність польських програм з журналістського

розслідування від українських полягає в тому, що перші звернені до

отримання конкретного результату після виходу в ефір у тій проблемі та

ситуації, яку знято.

Крім того, польські програми, які є набагато більш рейтингові за

українські, є також набагато динамічнішими та тими, що привертають увагу.

Загалом для характеристики української «Закритої зони» можна вжити

слова «значимість» та «важливість», тобто складається враження, що сама

інформація, яка подана в програмі, є найважливішим елементом програми, і

усе оформлення працює на ці ознаки. Проте дивитися цю програму хочеться

лише якщо зацікавлений у ній. Для відпочинку глядачі ймовірно перемкнуть

канал.

Для характеристики польських програми «Увага!» підходять такі ознаки

як видовищність, цікавість і також важливість. Таку програму хочуть

подивитися навіть після втомливого робочого дня.

Після виходу в ефір кожної програми в Польщі та в Україні мають

настати певні наслідки у тих ситуаціях, які змальовують. Розглянемо два

варіанти: наслідки можуть бути негативні, нейтральні або позитивні.

Спробуємо проаналізувати їхні причини та закономірності.

Розділ ІІ

1.1. Програми, які негативно вплинули на суспільство або не вплинули

взагалі. Аналіз конкретних прикладів програм «Закритої зони».

Для того, щоб визначити причини та закономірності наслідків виходу в

ефір програм з журналістського розслідування проаналізуємо конкретні

приклади українських та польських програм і їхніх наслідків.

Серед прикладів телепрограм журналістського розслідування

трапляються такі, які не мають ніякого впливу на події, які зображують, або

мають відверто негативний вплив на них.

Програма «Закрита зона» є прикладом журналістського розслідування в

традиційному розумінні цього слова і може вважатися зразком жанру в

Україні. Вона існувала з березня 2004 року по червень 2007 і була однією з

найрейтинговіших програм 5 каналу, весь час змагалася лише з підсумковим

випуском новин, а пізніше, вже через рік після помаранчевої революції – з

іншою програмою журналістського розслідування.

У 2004 році «Закрита зона» потрапляє в десятку кращих програм Європи

в номінації TV Current affairs на конкурсі Prix Europa-2004 (Берлін), а у 2005 –

стає переможцем національної премії «Телетріумф» у номінації «Краща

публіцистична програма».

Ця програма була першим журналістським розслідуванням, яке стало

дуже популярним, про яке говорили всі, а також найпершою програмою, яка

стала регулярно і цілеспрямовано розслідувати. На той час аналога їй не було.

Крім того, «Закрита зона» вільно існувала в період цензури на інших

телеканалах, які не могли випускати подібний продукт, ризикуючи лише

особистою безпекою журналістів, а не звільненням їх з каналу.

За словами журналіста «Закритої зони» Сергія Скоробагатька, у кінці

2004 року на кожному засіданні Верховної Ради України звучали слова на

кшталт: «Ви дивилися вчора «Закриту зону?» Бачили, що коїться у нас із

землею?». Журналісти читали стенограми засідань і сміялися [5].

З березня 2005 команда, яка робила програму, на чолі з Володимиром

Арьєвим, створили цілий продюсерський центр з назвою «Закрита зона».

Центр займається журналістськими розслідуваннями в різних сферах життя

людини та його популярність говорить про те, що «Закрита зона» стала

своєрідним трендом, популярним серед українців.

Проте попри популярність програм існує певне питання в їхній користі

суспільству. Річ у тім, що журналістське розслідування, яке має виправляти

зловживання та інші негативні моменти у дійсності, у цьому випадку не

завжди має успішний вплив.

За словами Володимира Арьєва, одного з провідних журналістів, які

займаються розслідуванням в Україні, автора «Закритої зони», «вже давно

ніхто з приводу цього (з приводу оприлюднених ним матеріалів) не відкриває

жодних справ», а програм, вихід яких немає ніяких наслідків у реальному

житті або має вихід яких має негативні наслідки, усього близько дев’яноста

відсотків від загальної кількості усіх знятих ним «Закритих зон» [3].

Найперше, про що варто зазначити, - це те, як на плодах роботи

журналіста, який розслідує, виникла ціла схема зловживання. За словами

Володимира Арьєва, у 2005 році Генеральна прокуратура України досить

часто, запрошувала його давати покази та пояснення щодо програм, які

виходили в ефір. Журналіст приносив і віддавав матеріали, розказував усе, що

знав, а потім відбувалося наступне.

Прокуратура порушувала кримінальні справи, викликала героїв програм,

мала з ними «певні розмови», а через деякий час справи закривали «через

відсутність складу злочину». Таке відбувалося, наприклад, з програмами,

присвяченими справі транзитного серверу та декотрими, знятими про

корупцію у вищих ешелонах влади, а фактично з цілою низкою програм за

період 2004-2005 року.

Володимир Арьєв вважає, що «прокуратура фактично заробляла при

цьому певні матеріальні блага. А “герой” програм після цього фактично

відмивався» [3].

Після того, як журналіст дізнався про існування такої схеми, він

припинив «співпрацю» з прокуратурою та більше не давав їй ніяких

матеріалів, оскільки він «не є джерелом: а) заробітку для не чесних на руку

прокурорів і б) джерелом рятування від кримінального переслідування не

чистих на руку людей» [3].

Відверто негативний випадок стався після одного з останніх випусків

«Закритої зони» від червня 2007 року. У Києві побили людину, яка свідчила

проти посадових осіб Шевченківської районної адміністрації.

Програма розказувала про голову районної ради, Пилипишина, який

організував цілу схему відкатів серед представників малого та середнього

бізнесу, які торгували на Лук’янівці. Спочатку він припиняв їм договір аренди,

а потім примушував їх купувати спеціальні кіоски за п’ятдесят тисяч гривень.

Один з постраждалих підприємців і розказав усе «Закритій зоні». Під час того,

як його били, бізнесмену пояснили, що це все через те, що він давав інтерв’ю

Володимиру Арьєву.

На щастя, цей випадок можна було трохи виправити (з журналістської

точки зору). Після побиття журналіст «Закритої зони» взяв інтерв’ю в

постраждалого прямо на лікарняному ліжку. Правда, ніяких наслідків у

реальному житті це не спричинило. Варто зазначити, що в такому випадку

добре вже те, що інтерв’ю постраждалого не спричинило подальших

негативних наслідків.

Ще один приклад негативних наслідків після виходу програми в ефір

стосується переможниці фестивалю у Берліні. Програма розказувала по

ембріональну та фетальну терапії. Прихильники першої вважають, що в

організм та хворі органи для покращення здоров’я можна вводити стволові

клітини, а прихильники другої взагалі твердили, що допомогти органу

відновитися можуть клітини аналогічного органу ненародженої дитини, у якої

ці органи тільки сформувалися, тоді ніби шанси стати здоровим підвищуються

у двісті разів.

Журналіст висвітлював стан речей в Україні, розказував, на якому тижні

вагітності які органи в дітей формуються, відповідно, коли і яким чином

отримували матеріал лікарні.

У зйомках було використано приховану камеру, з якою журналіст ходив

по клініках, де пропонували такі послуги.

За словами Сергія Скоробагатька, після виходу програми лікар Лазарєв,

який давав йому інтерв’ю, був змушений втекти за кордон, покинувши родину

з маленькою дитиною, оскільки боявся за свою безпеку – і не безпідставно,

оскільки на нього серйозно «наїхали» [5]. Таку ціну лікар заплатив за

розповідь правди.

А в ситуації загалом нічого не змінилося, винних не покарано, схему не

припинено.

Приклад програми, яка фактично не призвела ні до яких змін у системі,

яку змальовувала, а також після якої не було відкрито жодної справи і нікого

не було звільнено – «Закрита зона», що вийшла в ефір 14 грудня 2006 року.

Вона розказувала про дуже небезпечне для здоров’я м’ясо, яке стало приводом

для Росії розв’язати м’ясо-молочну війну.

Йшлося про велику контрабандну порцію свинини, без документів та

відповідних сертифікатів, яку «не помітили» в Україні на жодному з етапів –

проходженні митного контролю в Одесі, перевозки, вивозу з країни. Йшлося

про 10 тисяч тон, на суму близько двадцяти мільйонів доларів і журналісти.

Детально описували схеми розповсюдження продукту після проходження

митниці, схему із документацією та можливими ризиками, схему із звертанням

до суду.

За словами Володимира Арьєва, ця справа нічим не закінчилася, проте

він «не може сказати що залишилося без наслідків, тому що є депутатське

об’єднання “Контрабанда-стоп”, яке почало активно працювати в цьому

напрямку за наслідками програми, і взагалі це трохи зрушило суспільство і в

уряді пам’ятають про цю програму» [3].

Водночас Володимир Арьєв визнає, що конкретних наслідків від

програми так і не відбулося: «Ми інформували, і є, принаймні, негативне

ставлення до того, щоб безконтрольно ввозити в Україну м’ясопродукти. І не

тільки населення почуло про небезпеку, а й органи влади» [3].

Щоб підвищити ефективність виконання завдання журналістського

розслідування – «чистки суспільства», боротьби з корупцією та іншими

зловживаннями – після п’ятнадцятирічної роботи журналістом Володимир

Арьєв пішов в політику. Зокрема у сферу його сьогоднішньої діяльності

входять поїздки країною і покращення ефективності роботи журналістів

власним впливом і допомогою їм [20].

1.2. Аналіз конкретних прикладів програм «Чи на 5?».

Програма «Чи на 5?» виходила в ефір 5 каналу з вересня 2005 року по

січень 2007 і була присвячена діям влади та тому, як вони впливають на

звичайних людей. Аналогу «Чи на 5?» також не існувало на телебаченні.

У більшості випадків, програма була журналістським розслідуванням та

брала найвищі рейтинги на каналі, де транслювалася. У вересні 2006 року в

Україні змінився уряд, а з ним і загальнонаціональна політика. На відміну від

«помаранчевої» команди, новий уряд не збирався втілювати ніякі реформи,

тому з осені 2006 не було ні урядових дій, які можна було розслідувати, ні

реакції на них з боку українців. Тому автор програми Єгор Соболєв

переформатував «Чи на 5?» у студійний формат, змінивши при цьому її вигляд

з розслідувального у бік «хард-ток» («hard-talk»).

Один з найсумніших прикладів негативного впливу журналістського

розслідування на дійсність – програма «Чи на 5?» про міністерство внутрішніх

справ та те, як воно бореться із зловживаннями в міліції. Програма вийшла в

ефір 5 каналу у двох частинах – 30 травня та 13 червня 2006 року.

Для ілюстрації проблеми брали інтерв’ю в сім’ї Басецьких.

Дев’ятнадцятирічний хлопець Дмитро був жорстоко побитий і пограбований

ввечері у парку, як він казав, міліціонерами. Після побиття він зустрів

патрульну службу, але вона відмовила йому в допомозі. Родина хлопця

найняла адвоката, написала заяву в прокуратуру, але усе було безрезультатно.

В лікарню до хлопця приїхали брати покази міліціонери з того ж районного

відділку (Деснянського), з якого гіпотетично й були ті міліціонери, які побили

Басецького.

У програмі була детально описана ситуація з побиттям хлопця. Під час

підготовки матеріалу журналісти звернулися до прес-служби київської міліції,

щоб отримати інтерв’ю. Те, що справа отримала резонанс, очевидно,

спричинило бажання в прес-служби виконати свою роботу – відмити честь

мундиру.

Справу сфабрикували так, ніби хлопця били не міліціонери, а люмпени,

їх було двоє, а не п’ятеро, вони навіть не вдягнули форми, а хлопець усе

придумав, щоб звинуватити міліцію. Як казав слідчий, у двох затриманих

знайшли рюкзак Дмитра Басецького з доказами – його речами, – які вони ніби

повезли з собою в Черкаську область. На жаль, суд, який відбувся незабаром

після виходу програми, постановив, що винні затримані, їх було засуджено, й

адвокат Басецького нічого не зміг зробити.

Приклад програми «Чи на 5?», після якої нічого не відбулося – про

розслідування злочинів на виборах Президента України та під час

передвиборчої кампанії у 2004 році. Програма вийшла в ефір у двох частинах:

перший раз 20 вересня 2005 року, а другий, як підсумок, що зробили за той

час, – 22 березня 2006 року.

У розслідуванні розглядали три випадки.

Перший – побиття мирних киян під ЦВК 23 жовтня 2004 року – тоді

преса знала імена організаторів злочину, відомих політиків та навіть

представників влади. Проте пройшло трохи менше року – і справу «поховали»,

а ті, кого називали замовниками, не лише залишилися непокараними, а навіть

успішно робили кар’єру як політики у списках різних політичних партій до

Верховної ради.

Другий – неправомірне оголошення результатів виборів Центральною

виборчою комісією на чолі з її головою Сергієм Ківаловим – тут теж слідство

обмежилося кількома візитами членів ЦВК на дачу показів – і безрезультатно.

Третій – так звана «справа транзитного сервера» - про безпосередні

фальсифікації на рівні ЦВК. Спочатку, у квітні 2005, слідство називало

виконавців усіх рівнів та те, яким чином відбувався злочин, а на час виходу

програми не тільки не було нікого притягнено до відповідальності, а й

замовчувалося або заперечувалося усе раніше відоме щодо злочину.

Крім того, на час виходу другої серії програми усі, названі раніше

слідством як учасники або співучасники, взагалі вже практично були

народними депутатами.

Результату від обох програм не було ніякого, окрім дзвінка тогочасного

міністра МВС Юрія Луценка після першої частини. Він казав, що справи

загальмовано не на рівні його міністерства, а на рівні Генеральної прокуратури

України.

Програми журналістського розслідування в Україні характеризуються

певною безрезультатністю та подеколи негативними наслідками їх виходу в

ефір.

Володимир Арьєв та Єгор Соболєв виділили такі причини

безрезультатності та негативних наслідків телепрограм журналістського

розслідування:

- Корупція правоохоронної системи, зокрема прокуратури, яка за законом

зобов’язана реагувати на оприлюднену в ЗМІ інформацію, та судів («це є

те, з чим я стикаюся весь час на роботі, це те, що взагалі заважає

перемогти в Україні корупцію, це власне, продажність системи

прокуратури і судової системи. Це – база, це – фундамент. Їх завжди

можна купити, а значить, як їх можна купити, то можна не боятися

переслідування з їхнього боку, тому що їх, знову ж таки, завжди можна

купити» [3]).

- Те, що за законами, схемами та системами, про які йдеться у програмах,

живуть усі, в тому числі звичайні українці [4].

1.3. Аналіз конкретних прикладів польських програм «З твого боку».

Розглянемо досвід польського журналістського розслідування. Агнєшка

Боровська працює журналісткою вже тринадцять років. Працювала в

інформаційних програмах на посаді репортера, редактора, ведучого, зняла

понад тисячу програм «Поліційний рапорт».

За роки роботи над журналістським розслідуванням Агнєшка викрила

кримінальне угрупування наркоділків, розслідувала справу застреленого

мафіозі Воєслава Нєвядомського та його зв’язків з прокурорами та поліцією, а

також справу помилування президентом Лехом Валенсою одного з чільних

мафіозі Анджея Зелінського. За останню роботу Агнєшка була представлена

до до нагороди Grand Press у 2001 році. Таку ж нагороду Журналістка

отримала у 2003 році за програму «Кримінальна хроніка», в якій розкрито

події, «що відбулися за кулісами кровопролиття в Магдаленці, де було

поранено 16 поліцейських, а двоє загинули» [24].

Сьогодні Агнєшка є автором щотижневої програми «З твого боку» («Po

twojej stronie») на каналі TVP Warszawa. У редакції цієї програми майже не

вщухають телефонні дзвінки, кожного місяця приходять сотні листів із

проханнями про допомогу та втручання. Через порушення незручних,

невигідних та непопулярних тем програма часом зникала з екранів, проте

потім знову поверталася в ефір.

Її аудиторія – понад чотири мільйони глядачів. Програма виходить в

ефір щотижня [24].

Найбільше журналістських розслідувань, які робить Агнєшка Боровська,

стосуються справ конкретних людей та їхніх проблем. За словами

журналістки, у таких програмах їй вдається своєю роботою доводити до

позитивних змін у ситуаціях з героями в сімдесяти відсотках випадків [6].

Проте трапляються програми, присвячені більш глобальним темам,

наприклад, корупційним схемам, налагоджуванням певних систем махінацій,

зміни в які не так просто внести, «бо розклади такі сильні, що майже

неможливо їх розбити» [6]. В таких випадках Агнєшка Боровська говорить, що

вона вертається до цих програм і тем по кілька разів, аж поки в ситуаціях не

міняється стан речей. Близько 10 відсотків таких програм журналістка вважає

успішними.

«Часто бувають програми, по яких не очікуємо ніяких змін, щось

вдається, але не до кінця, проблема триває, але ми її добре висвітлили, і люди

задоволені, що це зміцнило їх у вірі в справедливість, вони отримали загальну

підтримку та допомогу від журналістів і союзників в якості неурядових

організацій» [6].

Хоча Агнєшка Боровська і називає відносно невисокий відсоток

програм, якими вона допомогла суспільству, проте із важкістю згадує ті, як

взагалі нічим не закінчилися.

Журналістка наводить наступні приклади програм, якими не вдалося

нічого змінити.

У 2005-2007 роках вона займалася справою несправедливо засудженого

до ув’язнення стюарта, який працював на поромі між Польщею та Швецією.

«Тут було як головою об мур» [6] – зазначає Агнєшка Боровська.

Єжи А. був змушений через центральне слідче бюро ФБР до співпраці з

польською поліцією. Змушений – бо одержав догану на роботі, з шансом, що

лишиться робити, якщо прийме співпрацю з полісменами. Правоохоронці

вистежували справу морської контрабанди наркотиків з Польщі до Швеції.

Єжи А. підкорився і став таємним співпрацівником поліції, який повинен був

спостерігати охорону на поромі.

Стюарт усно передавав рапорти полісменам і одержував невеликі суми

за інформацію. Закінчилося усе великою поліцейською операцією, під час якої

затримано одинадцять осіб з корабля. Їх було заарештовано під

звинуваченням у контрабанді, проте інформатора було ув’язнено разом з

усіма.

Ніхто з полісменів не розголошував, що Єжи А. працював для них –

державна та службова таємниця не підлягає розголошенню. І чоловік невинно

відсидів з бандитами чотири роки.

«Мені не вдалося намовити міністра внутрішніх справ до того, щоб він

звільнив посадових осіб перед судом від заборони розкриття службової

таємниці і дослідив справу» - говорить Агнєшка Боровська.

Ймовірно посадові особи клали собі в кишеню гроші з операційного

фонду, які мали виплатити за інформацію таємного співпрацівника, бо Єжи А.

одержував дуже малі суми. Сьогодні Єжи А. вже вийшов з в’язниці, подав

позов до Страсбурга і чекає на справедливість поза межами краю. «Я зняла дві

програми про нього – без наслідку» - говорить журналіст Агнєшка Боровська.

Ще один приклад розслідування, яке журналістка вважає невдалим через

його наслідки – із корупційною схемою в Сєдлцах.

Один з жителів здійснив купівлю поліцейського акту за ящик горілки.

Він вказав полісменів, був свідок, але супроти нього постала ціла система.

Його побили, вивезли до лісу. Щоб заплутати, сказали, що це за спробу дати

хабара в іншій справі.

Переляканий показав журналістці акта дізнання, яке купив, і вказав від

кого. Проте полісмени вийшли на пенсію, а головний винним залишився

членом правління слідчого відділу. Це ускладнювало землеробові розкриття

справи [6].

«Я довела трьома репортажами до повернення поліцейських актів віце-

міністрові справедливості, а також до перенесення слідства з прокуратури в

Сєдлцах до Любліна у пошуках незалежності - розказує Агнєшка, переконана

в тому, що те, чого вона добилася – замало. - Проте слідство у справі корупції

точиться повільно, а супроти землероба – швидко» [6].

Зараз чоловіка направлено на тримісячні судово-психіатричні допити,

через що страждає його родина.

Як бачимо, «солідарність прокурорсько-поліційного середовища і сила

впливу місцевої влади» [6] актуальна не тільки для нашої країни.

Анєшка Боровська зазначає причину власної невдачі: «боротьба з

корупцією, незважаючи на те, що це – один з пріоритетів кожного уряду,

безперечно, є на етапі декларації».

Ще один випадок розслідування, яке не мало позитивного впливу на

дійсність, зачіпає посадовців найвищого рівня в державі. Після ефіру не було

покарано винних у допомозі утворити міжнародного бандитського фонду,

який мав допомагати міністерству внутрішніх справ.

Єремяш Баранський керував з Відня контрабандою наркотиків, алкоголю

і польськими злочинними групами. Він дійшов до колишнього бізнесмена з

коренями в PRL Зджіслава Хершмана, приятеля сина Брежнєва, який у східних

країнах будував готелі в якості представника шведської будівельної компанії.

Після 1990 року він залишався резидентом одного з готелів у Варшаві, маючи

зв’язки у новій владі вільної Польщі.

Мафіозі через свою дружину Кристину зближається з Хершманом, і

вони вирішують створити фонд із цікавою назвою „Безпечна Служба”. Також

вони зв’язалися із віце-міністром внутрішніх справ (сьогодні професор права

Ягелонського краківського університету) Яном Відацьким. Він наказує своєму

підлеглому Джему Нозце, голові юридичного бюро Міністерства, написати

статут фонду так, щоб кошти з нього могли вільно потрапляти на рахунок

відомства внутрішніх справ. Відповідно, службовець міністерства з

міжнародним бандитом пише статут в готельному номері. Пізніше

з’ясувалося, що на чолі фонду була дружина і сестра мафіозі.

Крім того, мафіозі літали урядовими вертольотами, брали кошти в

інавгураціях академічного року вищої школи поліції. Посилалися на

знайомство не лише з віце-міністром, але й із тодішнім прем'єром T.

Мазовєцьким і президентом Лехом Валенсою, а також майже зі всім Бюро

Охорони Уряду, яке працювало на боці в Хершмана в якості охоронців.

«Я билася над публікації цієї теми понад рік. Коли нарешті вдалося –

запала могильна тиша. Через багато місяців матеріал використали політики

партії «Право і Справедливість», але замість того, щоб вимагати розслідування

та встановлення правди, вони використали матеріал для нападу на професора

Відацького, який в 2005 році став захисником одного з найбагатших поляків»

[6].

Кінець-кінцем вихід матеріалу нічим не закінчився. Ян Відацький

сьогодні є послом, членом сеймової слідчої комісії; Єжи Ножка, який писав

статут, став головою Установи Охорони Держави, а зараз є керівником

безпеки Польської Телекомунікації. «Живуть собі пани, піднімаються, роблять

кар’єру. Правда, Баранський за офіційною версією вчинив самогубство у

Дата добавления: 2015-09-04