Романтично про кохання

Життя набагато приємніше, коли є знання того, що мрії здійснюються.

В будь-якій книзі і фільмі є вони – двоє, які повинні закохатись…
Ця книга буде містити, у будь-якому випадку, ці два аспекти, хоча у всьому буде прихований зміст!)

Всі імена реальних персонажів, окрім імен моїх друзів, були змінені задля безпеки їх життя.

Службовий роман

Ліс. Будиночок на дереві.

Молодий хлопець, 20 років. Веселим кроком прогулюється галявиною неподалік. Чути дзюрчання струмка, шум дерев і час від часу гул машин.

У нього справді безтурботне життя. Вранці він ходить на роботу: працює електриком у великій компанії в великому і гамірному місті, а ввечері повертається у свій район, до свого будиночка на дереві, де поринає у світ мрій. Якою б не була погода: дощ чи сонце – для нього будиночок на дереві завжди залишався дуже містичним і романтичним місцем.

Трохи нервувало його лише те, що він не міг проводити час в будиночку пізньою осінню і взимку, адже це був час великої романтики. Хоча ніхто не заважав прогулюватись під будиночком та пожовклим і червоним листям дерев в дні шаленого листопаду. Він так це любив – бо не мав кому більше присвятити свою любов, окрім романтики і мрій.

Незабаром почнеться зима. Сум поглинав, здається, весь світ. Так здавалося йому. Для інших – це була просто зима.

Діна. Програмним директором бути не так просто: багато підлеглих, купа проблем просто і з підлеглими також. І все повинна вирішувати саме вона. Для неї ж робота – це її життя.

Серйозних стосунків у неї не було вже багато років. Так, ніби хлопці, але не більше, ніж тиждень чи два, а закохувалась вона вперше і востаннє ще у школі. Тому ця зима мала стати для неї наступним щаблем її кар’єри. У січні повинна підписати договір з партнерами фірми. Після чого вона стане замісником гендиректора. Менше роботи з підлеглими і, можливо, більше часу на особисте життя.

З цих роздумів вивела її секретарка:

– Діна, у тебе зустріч з новим замісником шефа!

– Дякую, Сьюзі!

Різко підвівшись, побігла в конференц-зал.

Брюнет в темно-синьому костюмі, з такою ж краваткою сидів за столом у залі, зосереджено розглядав парк за вікном 32 поверху офісу.

– Привіт! − привіталася вона. – Діна, Ваш директор. Щаслива, що Ви погодилися на нашу пропозицію.

– Привіт, − відповів Ян. – Вдячний Вам за таку приємну пропозицію! – з легкою посмішкою відповів він.

Після декількох фраз кожен зайнявся своєю роботою, але у кожного перша зустріч залишила згадку, дуже приємну згадку, якою не можна ділитися ні з ким.

Вечір. Вона. Пентхаус у багатоповерхівці на краю міста з виглядом на озеро. Стіни вітальні темно-бордового кольору – це її улюблений колір. Кухня-бар і величезне вікно, чи, краще сказати, прозора стіна з чудовим натуральним краєвидом.

Після виснажливого робочого дня її квартира була для неї наче море і пляж у жорстоку й холодну зиму. Настільки її все виснажило, що вона не осилила повісити пальто у шафу, хоч все і завжди у неї повинно бути на своїх місцях. Упала на диван посеред кімнати і поринула у світ снів. Снився їй він − Ян.

Вона знову зустрічає його на роботі, розмовляє, чи навіть, як їй здається, фліртує з ним. Йому подобається, і він намагається торкнутись її, так, ніби й не хоче цього зробити…

Мелодія телефону перервала її шалені думки у найромантичнішому місці її сну. Телефонувала мама. Вони кожного дня приблизно в однаковий час зідзвонювалися і розповідали одна одній про свій день. Після такого ще й перерваного сну їй не хотілося ні з ким розмовляти, але – це була мама!

– Привіт! Вибач! Заснула.

…

– Все добре. Ні, ще не їла. Мам, я знаю, зараз буду готувати.

…

– Цілую, ма. Па-па. Добраніч!

Її сон не був випадковим, оскільки цілий день, хоча й багато працюючи, вона думала про нього: про його зелені очі, губи, волосся – взагалі про нього.

Коли лягала спати, намагалася згадати всі подробиці її вечірнього сну, щоб зараз цей сон продовжився. Зранку вона прокинулася в хорошому настрої, адже той красивий брюнет знову завітав у її сон.

Ян. А шефова і справді ще та красуня. Зовні вона більше нагадувала модель, ніж програмного директора.

Цей день він провів знайомлячись з колективом, а також розпитуючи в її, а тепер і його підопічних, про неї.

«Дуже цікава фірма, хороший колектив, є можливості для розвитку і, звичайно ж, вона – Діна – чудова», − так він підсумував свій день, піднімаючись на ліфті у номер готелю. Це місто було для нього новим, та за якийсь один день воно почало йому симпатизувати, і він закохався в нього.

Склянка мартіні у барі готелю перед сном навіяла сумні спогади з минулого, але перспектива кар’єрного росту будь-якими засобами заспокоювала і проганяла непотрібні і гнітючі думки. З усмішкою на обличчі залишив бар. Ніч пройшла непомітно швидко. Вчорашній день – це для нього також вже забуте минуле, є тільки сьогодні!

Том. Робота, робота і ще раз робота.

Дома… А дома, як дома: батьки, вечеря, прогулянка осіннім вечором біля свого будиночку на дереві і сум самотності – це все, що оточує його кожного дня.

Том – людина, для якої перш за все почуття. Коли він з нею – то мов в іншому світі, де не потрібна ні робота, ні гроші. Хоча він й не був закоханий у неї, Вікторію. Це були почуття довіри і спокою.

Віка ж навпаки ніяк не могла повірити в таке щасливе, неймовірно сильне почуття – кохання.

Їхня перша зустріч – це перший клас школи. Вони сиділи поруч, за першою партою. Перші почуття, перший танець, перший поцілунок – все відбулося у них. Шкільна любов тривала всі 12 років навчання, протягом яких вони мріяли одружитися, народити дітей (мінімум трьох). Та коледж змінив усе. Різні міста, нові знайомства, відстань – все змінило їх, їхні почуття, їх долю.

Минуло якихось 7 років, і от вони знову зустрілися, буцім ніколи й не розлучались. Почуття з кожним дотиком зближувало їх, та 7 років далеко один від одного зробили свою справу – з’явилася недовіра.

Цей дуже пізній вечір і цю ніч вони були разом. Він створив романтичну атмосферу для неї: свічки, квіти, шоколад. Він намагався робити її щасливою кожного дня і дарувати подарунки, які робили її щасливішою, ніж якась там романтика. Це найбільше дивувало і дразнило його, бо романтика в його очах – це і є любов. Для неї ж романтика − це як проста приємність, а за подарунки вона його любила. Чи, можливо, і просто так кохала…

Море поцілунків, ніжності, любовні ігри – все це їх сильно збуджувало. Вони бісились, як маленькі діти, він для неї був «дурненьким», вона ж для нього − «маленькою квіточкою».

Ніч мрій, любові, роздумів про кар’єру означала для всіх різні речі, та ніхто цього одразу не зрозумів.

Наступні події відбувалися лише за кілька тижнів після цієї ночі.

Пройшли непомітно дні, і доля розставила усе на місця.

Ян і Діна тепер були не лише партнерами на роботі, а й душевними колегами у ліжку. Поцілунки різного роду на роботі – це, звісно, занадто, тому вони намагалися себе стримувати. Та почуття притягували їх, і часто все виходило з-під контролю, і був шалений та нестримний секс у офісі.

Для Діни все було, як у тумані: вона шалено кохала його, чи це їй так здавалось, бо давно вона вже не відчувала нічого такого, головне, що він був єдиним, з ким їй хотілося прожити разом все життя! Але ці пестощі і секс на роботі сильно заперечували її погляди на роботу й кар’єру. Кохання – це шалене почуття, і потрібно йому довіритись, тим паче Яну все подобалось, а його вона ніяк не хотіла втратити.

Йому було класно з нею, вони разом відривалися на повну. Стосунки на роботі, які доводилося приховувати, так заводили, що він від цього шаленів і робив з нею все, що хотів, а бажання у нього були божевільні, хоч їй це було не до вподоби, та вона віддавалась йому.

Ніхто нічого такого не дозволяв йому досі, окрім повій, і він використовував кожну можливість для нових експериментів, адже знав, що рано чи пізно все скінчиться, і мине її любов, як тільки хтось дуже романтичний з’явиться у її житті.

Ключ від своєї квартири Віка залишила Тому наступного ранку після їх бурхливої ночі.

Тепер вони жили разом, разом поверталися додому, разом ходили по магазинах, разом готували вечерю, тобто були повноцінною сім’єю.

Для нього це було щось зовсім нове – досвід. Він жив з нею далеко від свого будиночку на дереві, від батьків, і з правдою про свої мрії, які були великою ілюзією порівняно із справжнім життя. Він дарував їй квіти, намагався бути завжди поруч, та замість того, щоб його цілувати довго і шалено, вона просто говорила: «Дякую!», та легко й коротко цілувала в губи, ніби знайома.

Місяць часу, і вже не було у нього того шаленого тяготіння до неї, він починав розуміти, що не кохає її і зараз знаходиться в золотій клітці. Вона його вислухає, займеться з ним коханням та ніякої романтики, жодного щирого поцілунку, нічого, що підтвердило б її щире почуття.

Надто щирий та наївний, він не міг зробити першого кроку до розриву, тому чекав, коли це зробить вона. Очікування неймовірно бісило його і зводило з розуму.

Для неї цей місяць був, як один з багатьох інших спільного проживання з хлопцем. Але Томова наївність, подарунки кожного дня – це ніби круто, та це б ніколи не змусило її прожити все життя з ним, хіба лише гроші! Вона вже не була тією милою школяркою, якою він її пам’ятає. Він не дарував дорогих подарунків, лише, як він казав, милі і романтичні.

Ще за тиждень таких стосунків, якщо, звісно, їх можна так назвати, їй стало нудно, і все здавалося буденним і не цікавим. Підципивши в кафешці пацика, вона зустрічалась з ним тиждень – він був пофігістом, і це її зачепило.

Настав той день, коли вони повинні розійтись (роз’їхатись) з Томом.

– Нам потрібно поговорити, − заявила вона, коли вони приїхали на квартиру.

Все було зрозуміло без слів. Він швидко зібрав речі і поїхав туди, де йому завжди раді, і де назавжди залишилися його мрії…

Все було класно, ці стосунки задовольняли і Діну, і Яна, та чомусь в обох було дивне відчуття, що повинно щось статися. Ніхто не знав коли, як і де це відбудеться, але вони були впевнені, що це станеться точно.

Ця зима з сильними снігопадами виснажувала. Закінчувався січень, а морози і сніг не думали залишати місто.

Вже завтра повинна вирішитись її доля – зустріч з партнерами і підписання величезного контракту, а також можливість піднятись кар’єрною драбиною. Але це доля не лише її кар’єри, для кар’єри Яна це також великий плюс.

Діна була готова до всього, і ніщо не могло засмутити її сьогодні. Вона подумки бачила себе кращою, і не звертала увагу на різні маленькі казуси, що відбувалися сьогодні зранку: спочатку розлила приготовану каву, пізніше порвала капронки, а згодом з першого разу не відчинились автоматизовані двері офісу.

«Це все дурниці! Я в собі впевнена!» − такі думки переповнювали її.

Як виявилося, все було не просто так. Шеф бігав злий, вона запізнилася лише на 10 хвилин, а всі вже нервували. Напруження росло, і, врешті, все накрилося мідним тазом.

Шеф обіцяв всіх звільнити, і ніхто не знав, що робити. Через годину все заспокоїлося: шеф вибачився за нестриманість і всіх заспокоїв, сказавши, що все буде «ок».

Тільки тепер вона зрозуміла, що всі події щось хотіли до неї донести… Сьогодні не її день!

Продовжувала нервувати, її бісило все: люди, сніг, який не припиняється, сонце, яке занадто яскраво світить. Вона кинула все і пішла з офісу розвіятись.

У Тома, хоч робота і була стабільною, було відчуття, що це кінець, а, можливо, початок, початок чогось невідомого.

Перші дні наодинці вдома заспокоювали його, все було класно: робота протягом цілого дня, батьки, які чекають вдома, поки ти повернешся з роботи, та було «але»… Він сумував за нею, думав про неї, та ніколи б не вибачив зраду, і це його заспокоювало.

На третій день вилізло боком його «але». Це було великою і важливою обставиною в його житті. Цим «але» були друзі, чи, точніше, їх відсутність тут. Він сумував за ними! Всі найрідніші і найближчі залишились у містечку, де він виріс. Хоч вони інколи і зідзвонювалися, та не вистачало того душевного спілкування, гонів і сміху.

Нічого й нікому не сказавши, він зібрався і поїхав, знаючи, що там йому раді.

Батькам не важко було здогадатися, де їхній син у такий скрутний для нього час. І для його батька не було проблемою домовитися зі своїм кращим другом, а за сумісництвом власником фірми, на якій працював Том, про його відпустку.

Том завжди був самостійною дитиною, всі проблеми вирішував сам, а до відомого, впливового і багатого батька з проблемами не звертався й відносився, як люблячий син до люблячого тата.

Це було несподівано, але й приємно для всіх друзів. Для нього це також було класно. А ще зміна клімату: тут було +25 за Цельсієм і можна купатись. Хоч якась приємність під-час зимової депресії.

За тиждень він побачив всіх, кого хотів побачити. Дехто з друзів міг сказати, що це не можливо стільки зі всіма пити і вставати кожного ранку бадьорим, і іти на зустріч з новими-старими друзями. Всі були раді зустрічі.

На душі стало веселіше… І хоч якесь різноманіття у житті.

Для неї їхнє розставання не було дивним. Знаючи його, вона здогадувалася, яка буде у нього реакція на коханця, хоча по серці щось і шкрябнуло. Але це були лише спогади – спогади з минулого. За кілька днів вона про нього почула від однокласниці. Та розповідала, що він з друзями вже тиждень двіжує на узбережжі. Ці слова викликали у неї лише посмішку спокою і відчуття того, що з ним все нормально, і він не накоїть ніяких дурниць (принаймні сам)…)))

Все її бісило, Ян також був якимось іншим, і вони кожної кращої нагоди сварилися. Винуватцем сварок, як виявилось, був Ян. Йому нічого не подобалось, і весь світ діставав його, бо йому було нудно. Клуби, розваги, дівчата заспокоювали його, але лише на ніч, зранку ж він був, наче Халк, і трощив все, що траплялося під руку у її квартирі. Одного ранку під гарячу руку потрапила вона, і це була остання крапля їх стосунків.

Вона на роботу ходила сама, він бухав вдома, і вона його прикривала.

Сьогодні, прийшовши на роботу, взяла вперше за останні два роки відпустку на цілий місяць. Бо знала, що не хоче бачити ні його, ні це місто, ні цих людей, ні цю дурнувату погоду принаймні місяць.

Повернувшись додому, подивилася на п’яного й зарослого Яна, і зрозуміла, що вона вже не знає цю людину, яка стала зовсім чужою.

Вона повідомила йому, що їде у відпустку і що не хоче його більше ні бачити, ні чути, а також, що за ним вже «сумують» на роботі і просять завтра там з’явитися. Він подивився на неї і засміявся дурнуватим сміхом. Вона майже не чула цього гиготу у своїй кімнаті, збираючи валізу у теплу й довгу відпустку.

Переліт тривав 8 годин і фізично виснажив, зате моральний дух її ожив, коли, вийшовши з аеропорту, вона відчула тепло й яскравий промінь сонця на своєму обличчі. Перший день вона провела в готелі – відпочиваючи і відсипаючись. Далі її очікував пляж, сонце і океан.

Він проводжав сумним поглядом її спину з валізою. Уже ввечері він був в готелі з замовленою з таксі дівчинкою легкої поведінки. Він хотів жорстокості і приниження над нею. Адже у нашому суспільстві все можна купити за гроші. Легше не стало… І залишилося лише одне заспокійливе – білий порошок… Його не складно купити як і будь-що інше, зате – повне розслаблення і стільки насолоди. Кілька років тому він вже вдавався до такого методу розслаблення, і це було блаженство!

Декілька дзвінків, і невеличкий мішечок, який нагадував цукрову пудру, але коштував в кількасот разів дорожче, був делікатно розсипаний на столі доріжками…

Закінчувався другий тиждень його гулянь з друзями і другий тиждень його роздумів про життя. Був один висновок – потрібно щось міняти, потрібне щось нове, цікаве і зовсім інше, ніж те, що було досі.

Несподівано для самого себе зранку він подзвонив до батька.

– Привіт, тат… Я готовий погодитися на твою давню пропозицію щодо роботи. Я буду за тиждень. У мене все «гуд».

Хоча голова боліла від вчорашньої п’янки, і сонце занадто яскраво світило, та, зібравшись, він подався на пляж, щоб зануритися в океан, а не лише у веселощі і п’янки.

Ніхто не сумнівався в його здібностях кадрити дівчат, та було дивно, що за 2 тижні часу тут він ще сам, хоча на пляжі він так ні разу й не був.

Перестрілка поглядами − і вже є результат. Таке відчуття, ніби він вже десь її бачив. У неї така фігурка, що він би точно її запам’ятав, адже

там – ого..!)))

Вона давно так не насолоджувалася відпочинком. Тут було все, що їй потрібне: океан, пляж, басейни, коктейлі, хлопці, нічні прогулянки…

Тиждень пройшов непомітно, і поки ще нічого

не надоїло, навпаки – вона втягувалася у відпочинковий ритм життя. З цілого тижня їй запам’яталася лише одна подія – все відбулося вчора ввечері. Вона сиділа в барі, попиваючи коктейль, до неї підійшов хлопчик (бо точно молодший від неї) з великої і гамірної компанії, яка цілий вечір веселилася. Підійшовши, запропонував їй подарувати один незабутній і дуже романтичний вечір і попросив вибачення, що не сьогодні, бо сьогодні він уже п’яний). Вона жартома погодилась, адже він був п’яний, та толку, і правда, з нього зараз не було б ніякого. Він просив ще номер телефону, та вона не дала, хоч він їй і симпатизував. Це і все, що було цікавого. Він був милим, і їй лише зараз захотілося, щоб цей вечір відбувся.

Дивно… Сьогодні вони знову зустрілися…

Тепер на пляжі, він «стріляв» у неї поглядом, і було таке враження, що він не пам’ятає вчорашній вечір, вона ж не захотіла нагадувати, а, може, йому було соромно, і він просто морозився.

Ранок. Готель. Дві машини міліції та одна швидкої допомоги. Багато людей зібралося, всім було цікаво, що сталося. З готелю на ношах винесли тіло, загорнуте в чорний целофановий мішок.

Він перестарався… Остання доза була зайвою – він не умів вчасно зупинитися.

Це був курортний роман, і всі знали його правила:

- ніякого минулого і майбутнього, є лише сьогодні;

- ніяких запитань про особисте життя;

- жодних дат і телефонних номерів;

- лише імена, і ніяких прізвищ.

Можливо, саме це і було потрібне їм. Все почалося на пляжі… Швидко і досить романтично вони розвивали стосунки.

День. Ніч. День. І знову день, але цей день, бо це був давно уже не ранок, хоча для них він тільки починався, був, напевне, тільки ранком, який вперше розпочинався разом. Сніданок в ліжко – для неї давно ніхто такого не робив, хоча, скоріш за все, ніколи ранок для неї не розпочинався так романтично. А це було романтично, бо йому довелося знайти у місті чи замовити польові квіти для неї з самого ранку. Дивно, що він запам’ятав той єдиний момент, коли вона обмовилась про любов до природи і особливо до натуральних, «справжніх» квітів.

Їм було класно разом. Їй все подобалося: він, його романтика, але було знання того, що це скоро закінчиться. Вона не знала, де почула думку, яка її переслідує останнім часом: «люди, які повинні зустрітись – обов’язково зустрінуться», та мала надію, що це правда. Адже так вже раз сталося, коли вона його зустріла вдруге.

Він відмовився від ще однієї п’янки з друзями у перший вечір знайомства з нею. Йому було досить п’янок, друзі також зітхнули з полегшенням.

Все розвивалося дуже швидко, йому було це на руку, адже вже скоро він мусив відправитися додому, а там вже через день його чекала робота. Він хотів би все продовжувати і залишитись з нею, і бачив та відчував таке ж бажання від неї. Та як він сам собі стверджував: досить вже з нього стосунків за останні місяці, можливо, пізніше. Хоча було й інше парадоксальне бажання – зробити їй пропозицію за день до відльоту.

З ранішніми променями сонця його літак зробив посадку в місцевому аеропорту. Було класно повернутися додому, до батьків, до свого будиночку на дереві. Все змінилося за ті дні, поки його не було, і все стало набагато приємнішим, ніж було.

Вихідні пролетіли наче мить, і вже зараз він у костюмі разом з батьком стоїть у ліфті, який піднімає їх у головний офіс батькової фірми. Сьогодні він повинен стати замісником батька. Він знав про фірму все, і ця робота не повинна бути для нього проблемою. Ще й для нього «плюс»: зміна місця, нові люди і нові можливості. І настрій був хороший, хоча думки час від часу нагадували про неї.

Вона прокинулася дуже рано, не так, як останнього тижня… Вона була сама в холодному ліжку, хоч спогади останніх днів і зігрівали, та цього не вистачало.

Прогнавши думки про нього, вона спокійно зібралася і пішла на пляж продовжувати свій відпочинок. Все було наче й класно, але вже не так, як було з ним: дні ставали довшими і дуже нудними. Вона вирішила, що вже досить відпочивати і почала збирати валізи. Раптом подзвонив мобільний. У серці все стиснулося – а раптом він. Ні, не він. Телефонували з роботи. Розповіли, що шеф звільнив багато людей і тепер набирає нову команду, про Яна і його смерть, повідомили, що потрібно з’явитися на роботу і проводити співбесіди з новачками.

Звістка про Яна її сильно засмутила, адже у них були почуття. І по щоках потекли сльози.

Поринути в роботу і забутись – саме те, що їй зараз потрібно.

Це мав бути складний день: багато роботи, співбесід, і все це після довгого й складного нічного перельоту і ще вчорашнього лінивого валяння на пісочку на узбережжі океану.

Співбесіда. Одна, друга, третя, нарешті перші 15 хвилин відпочинку. А, ні… Прийшла Сьюзі і сказала, що її чекає шеф.

Зайшовши в кабінет, вона остовпіла… І поки шеф знайомив її зі своїм старшим замісником і за сумісництвом – сином, вона стояла й нічого не чула.

Це було дивно. Вона стояла перед ним зовсім інша: серйозна, ділова і така важлива. І лише тепер він згадав, звідки він її знає: це їй він тоді – у барі – пообіцяв незабутній романтичний вечір.

Недослухавши розповіді батька про свою молодшу замісницю, підійшов до неї і поцілував. Повернувся до батька й сказав:

– Тату, дозволь представити тобі мою наречену!

І, повернувшись до неї, запитав:

– Що ти на це скажеш?

Вона ніжно глянула на нього, посміхнулась і відповіла:

– Я згідна.

– І, до речі, я згадав, де я тебе бачив до зустрічі на пляжі – у барі, і я винен тобі ще незабутній романтичний вечір.

Люди, які повинні зустрітись знову і бути разом – «по любе» зустрінуться!!!

Мрія! Надія! Віра!

Мрія…

– Мама! − зупинила вона її неправоту, − ми насправді цього прагнули, і те, що це сталось у першу нашу спільну ніч, нічого не змінює. Це дуже бажана дитина, – відповіла вона на мамині заперечення їх спільного життя, поки він, не звертаючи уваги на суперечку матері й дочки, спокійно їв.

Вони знали, що мама має рацію. Мама вважала, що вони не праві, бо почали жити разом, вже через день, як вона розійшлась з хлопчиком, з яким зустрічалася ще зі школи. І те, що вона після першого разу завагітніла, також було трохи «стрьомним» для мами. Для них – нічого дивного: в пориві кохання вона запропонувала захиститися, він ж сказав, що хоче дитину, і це ще більш шалене кохання закінчилось їхнім бажанням.

Все відбувалося, наче у сні – дуже швидко. Вже наступного дня після розмови з мамою, вони їхали до нього додому на оглядини.

Його батьки прийняли її дуже ніжно й ласкаво, були ввічливі з нею, хоча його батько з ним розмовляв на одинці і про щось серйозне.

Як він потім повідомив:

– Все добре, я ж вже дорослий і знаю, чого хочу!

Наступний день розпочався з екскурсії-подорожі по «місцях слави», або його улюблених місцях.

Вони підіймалися по дорозі з бруківки вздовж чудової зеленої алеї на гору. Там, на горі, виднілася стара альтанка, біля неї гуляли і фотографувалися багато людей.

Як вона здивувалася, коли, піднявшись на гору, але ще не дійшовши до альтанки, побачила повітряну кулю білого кольору. Та ще більше її вразив білий плакат з написом червоними літерами, який тягла за собою куля: «ВИХОДЬ ЗА МЕНЕ».

«Це було круто. Як же хтось постарався для своєї коханої», − подумала вона. Коли ж він з букетом червоних і білих троянд став перед нею на одне коліно – вона заплакала від щастя, бо зрозуміла, що це все для неї. Вона не могла сподіватись від нього такого, хоч він і був романтиком, та вона вважала, що у них буде просто громадянський шлюб.

Вона не думаючи відповіла: «Так!». Поруч з ними були його друзі, які все це бачили, знімали на відео і першими їх привітали. Він вже не відпускав її зі своїх ніжних і міцних обіймів – він був щасливим.

Пізніше вони літали на тій самій повітряній кулі над уже їхнім улюбленим і щасливим місцем.

Вона плакала від такого щастя, а потім і від нещастя – це був лише сон, такий яскравий, такий справжній, такий… та лише сон – мрія…

Надія…

День почався не з найкращого. «Хоч виспалась», − з іронією промовила сама до себе, а на душі залишилися спогади того чудового сну, який вона запам’ятала до найменших подробиць.

Подорож, спочатку в маршрутці, потім у метро, на роботу проходила в роздумах і надії знову, як і вчора, побачити його. Музика не давала їй заснути і навіювала вчорашню романтику. Вона багато дивилася навкруги, сподіваючись побачити його.

А з чого все розпочалося?

Давно вона вже не відчувала справжнього кохання і ніякої романтики. Тому останній тиждень подорожей на роботу з музикою в навушниках поринала у свої думки і створювала там свою мрію, і кожного наступного дня вона наповнювала свою мрію все новими подробицями. Їй подобалося це, хоча й все виглядало дуже наївним, та для неї це була її маленька казка.

Вчорашній ранок задався для неї хорошим настроєм ще спросоння. Ідучи по вулиці, їдучи в маршрутці, потім в метро, вона посміхалась і собі, і перехожим. У вагоні метро цю посмішку помітив він: симпатичний хлопчик із, здається, зеленими очима − і посміхнувся їй у відповідь. Після цього він одразу ж потрапив в її думки і в її казку.

Вони не спілкувались і навіть не обмінялися номерами телефонів, це була просто зустріч поглядів.

В той день він залишився в її голові і мріях. Його очі (хоча й не пам’ятала, чи були вони зелені, чи, може, зелені з коричневим відтінком), його посмішка (мила, щира і привітна) перед сном нагадали про себе, і вона засинала також з щирою посмішкою і з думками про нього.

Саме цієї ночі їй наснився неймовірно реальний сон-мрія. Та це не була її мрія, її казка, це була зовсім інша історія, яка, не зрозуміло як, з’явилась у її голові.

Вже кілька днів вона у той же час, тим самим маршрутом, у тому самому вагоні їздила на роботу, але жодного разу так і не зустріла його. Її подорожі продовжувала супроводжувати музика і романтика в думках. Вона не додумувала, а лише згадувала і повторювала свій сон, і надіялася побачити, зустріти та заговорити з ним.

Надія – ось що жило в ній. Це була щира надія на те, що вона його зустріне, лише зустріне, і більш нічого. Вона знала, що так не буває: вони знову зустрінуться, він з нею заговорить, і все буде, як у її сні. «Ні, такого ніколи не буде!» − так вона собі думала, але десь глибоко всередині надіялася на протилежне.

А надіятись і щиро не вірити у це – те саме, що стрибати з парашутом і знати, що він не розкриється!

Віра…

Вона й сама не знає, чи й не пам’ятає, де почула, і звідки взялась ця фраза-приказка, та чомусь вона задумалася про ці слова. Можливо, її заставила думати про це нудота поїздок на роботу і з роботи, чи просто надоїло надіятися на зустріч з ним, вона й сама толком не знала, чому.

А й справді, як ми стрибаємо з парашутом? Ми ж не надіємося, точніше ми надіємось і ми впевнені – ми знаємо, що він розкриється. А сумніви є завжди і всюди. Може, якщо надієшся, то варто вірити, щиро вірити у свою надію і мрію чи одночасно у все разом. Якщо ти правильно віриш, то ти знаєш, що насправді все так і відбудеться.

Свій яскравий і приємний сон тепер вона почала забувати: ту повітряну кулю, ту шалену ніч кохання, все таке живе і справжнє почало вкриватися туманом.

«Як буде, так і буде! Але я спробую!».

З вірою і знанням того, що вона його таки зустріне, вийшла назустріч пригоді. Але це був не її день. Нудота заполонила її душу, та своєю ж фразою вона надихнула впевненість собі, хоча й забула про все цього нудного дня.

Вона забула про Надію, про Мрію, про Віру, бо спізнювалась на роботу, і їй було не до цього. З думками про сьогоднішній кіпіш на роботі забігла у перший вагон метро і заплющила очі, щоб хоч трохи заспокоїтись.

– Привіт, я…, − чоловічий голос вивів її із задуми.

Все завжди трапляється тоді, коли ти

найменше цього очікуєш.

І зрозуміла вона, що варто лише раз щиро настроїти себе на Віру, і все станеться так, як тобі того хочеться.

І була шалена ніч… і було романтичне освідчення, не гірше, ніж у її сні… і було все…!

Мрія, Надія, Віра – одна без іншої нікуди!

Неочікувана зустріч

Завжди, коли повертався в рідне місто, очікував зустрічі з давньою знайомою. Хоча їх у нього в цьому місті було декілька. Та завжди було бажання побачити хоч когось, адже у кожну з них він колись був закоханий. Для нього не мало значення, кого саме він зустріне, хоча хотів би побачити всіх. Він думав, що вони вже давно одруженні і бавлять дітей.

Приїхавши в своє місто, він не міг не прогулятися одним з улюблених і романтичних місць – набережною. Якою б на вулиці не була погода: дощ, сніг чи сонце...

І цього дня, виділивши годину часу зі свого відрядження, хоч це й відрядженням не можна назвати, адже він сам собі начальник, він прогулювався по набережній.

«Багато молодих мам з дітьми, і всі вони дуже привабливі».

Якби це хтось почув з його знайомих, сказав би: «А ти не міняєшся, тобі вже самому час стати татом, а ти ото...))!!!!». І правда: кар’єра, гроші, подорожі – у нього було все, хоча вік його ще дозволяв йому продовжувати таке життя. Та, як завжди, мама також говорила, що хоче вже внуків.

Вже почало смеркати, він довго просидів на «своїй» лавочці, думаючи і мріючи про майбутнє...

Дивне відчуття переповнювало його...

– Дорогой, куда ты побежал??!!!

))))) Він трохи здивувався...

Це була його остання любов у цьому місті. Вона сиділа на лавці разом з сестрою і маленьким хлопчиком...

Блін. Він не знав, як до неї правильно підійти, але вирішив не зраджувати собі і підійшов ззаду)))). Він закрив їй очі.

– Кто это?

– Знакомый...

– Малая, ты его знаешь?

На нього подивилась її сестра...

– Знаю, что когда то я его видела, но где – не помню...

– Все, хватит играться!!! Та ладно....))

Він відчув усмішку на її обличчі під своїми руками.

– Не ожидала тебя встретить!!!

– То есть ты знаешь, кто я???

– Уже да. Я сама себе подсказала, когда спросила: чего ты играешься? Знаешь, а ты не изменился, Ромаш....)))

І на його обличчі засяяла посмішка).

– Привіт, Мася...

– Привет, как ты тут и чего ты тут???

– Ого, скільки запитань. А чий це хлопчик???

Дивно... Вони подивились одна на одну і промовчали!

– Привіт,− звернувся він до малого, − як тебе звати?

– Рома...

Яким було його здивування, і він посміхнувся їм...

– Скільки тобі років?

– Тррри... – малий показав ще на пальцях.

– А як звати твою тьотю?

Поки дівки зрозуміли, що він задумав, малий вистрілив:

– Іра.

І все стало на свої місця. Це був її хлопчик...

– Ты, как всегда, в своем репертуаре...)))

– Класний малий! Весь в тебе))). І характер також твій.

– …)))

Він був щасливий, що вона ще й досі сміється з його жартів.

Вони просиділи ще з годину часу, спілкуючись, поки її сестра гралася з малим).

І тепер він знав, що вона сама виховує сина, переїхала до батьків, щоб справлятися зі всім, вони розійшлися ще до народження малого... Вона розказувала все, як є, і він згадав минуле, як вони колись спілкувалися, буцім не було ніяких 5 років...

– Зай (так до неї зверталась Іра), нам уже пора домой.

– Давайте я вас подвезу, − запропонував він.

– Ты на машине?

– Конечно, я ж начальник теперь))), − і на його обличчі з’явилася задоволена посмішка.

– Ок.

Дорога до їх дому зайняла лише 15 хвилин, і якось не хотілося прощатись.

– Па. Счастлива была нашей неожиданной встрече))).

– Па.

Він бачив, як горіли її очі, не знав, чи від суму прощання, чи від радості зустрічі...

І, не витримавши, вигукнув їй услід:

– Може, погуляємо пізніше?

Вона зупинилась, повернулась обличчям до нього і усміхнулась... Він не знав, що це мало означати...

– В девять заедешь?

– Да, − і задоволений поїхав.

У нього в голові крутилося багато думок, він знав, що з нею відбувається те саме...

За десять дев’ята він був у неї під будинком і чекав...

– Он уже на месте, а ты еще не готова! Поторопись! − підсіпувала її сестра.

– Не хочешь пойти и позвать его зайти? О, или позвони папе, он все равно будет сейчас идти...

– И как это будет выглядеть?

– Нормально, он оценит!

– Типа, не поняла?

– Что я буду тебе все объяснять, тем болем, это долго. Позвони.

Стук у вікно вивів його з роздумів. Якийсь чоловік. Напевне він йому перегородив дорогу...

– Да, слушаю, − він завжди в своєму місті розмовляв російською. Це була звичка.

– Здраствуйте, я папа Оксаны. Она сказала, что чуть-чуть не успевает и просила пригласить Вас зайти.

Він сидів шокований, адже ще не був готовий до знайомства з її батьками...

– Хорошо.

– Ого, нифига себе, − здивувалася Іра.

–...???? Блин, еще скажи, что он с огромным букетом красных роз?

– Откуда ты знаешь?

– Я очень хорошо его знаю))))! И это плохо....

– Здраствуйте.

– Добрый вечер, я..... − мама. Приятно познакомиться.

Йому було якось не зручно у неї дома.

– Привет, − почувся голос з-за дверей.

– Ага, привет, − з іронією відповів він.

– Я знала, что тебе понравиться! Прости, я правда не успеваю, и Малая попросила папу тебя позвать.

– Неправда! Это ты сказала, чтоб я позвонила папе.

Він посміхнувся...

– Он улыбается? − знову голос із-за дверей.

– Да, но откуда…? – відповіла мама. – Рома, может что-то выпьешь?

– Да, спасибо, шото холодненькое, если можна? Вы меня извините, я на минутку зайду к ней.

– Привет! Ого, какая ты... красивая!!! Но все-таки какая ты гадкая).

–)))) Спасибо. Ты как всегда!!!

– Я злий на тебе. Хіба мені потрібно було знайомитися з твоїми батьками???

– Я вижу, что ты злишься, ты всегда переходишь на украинский...

Вона так єхидно посміхнулась, що він підійшов і поцілував її, а вона й не пручалася...

– Это тебе! Как ты хотела!!! – він віддав їй квіти.

–))) Спс.

– Ты ж именно этого и ждала!!! Я знаю)).

– Ты скажи, что у тебя еще что-то есть?

– А ты как думаешь?))), − з його обличчя не зникала усмішка.

– Блин...

Він витягнув з піджака маленьку червону коробочку...

---

(Маленький відступ. Раніше, коли вони були разом, але у них не було планів на майбутнє, вона його постійно підколювала: «Большой букет красных роз и бриллиантик на палец – тогда я соглашусь». Ось так).

---

Він став на коліно і відкрив коробочку. І, як на зло, відкрились двері, і в проході з’явилася мама. Від всього побаченого вона випустила стакан з соком...

Одразу з’явився і тато з сестрою.

– Вы ж только сегодня встретились, и что, сразу вам надо жениться? Тебе одного ребенка мало?!

– Мам, успокойся. Ну и что ты хорошого наделал? − звернулась вона до нього. − Ты не меняешься)))! Мам, это всего лиш сережки − подарок. Покажи их всем, а то не поверят).

– А чего он на колене тогда?

– Это он так шутит.

– Простите,− вибачився він.

На позитиві вони відправилися в ресторан...

Їм було про що поговорити, адже багато що було між ними, і багато чого сталось, поки вони не бачились....

Вечір затягнувся до опівночі...

Вони приїхали до неї. Він провів її під двері квартири, вони цілувались, і все стало на свої місця....
Студент

Останні дні свого студентського життя він провів разом з друзями. А попереду його очікувало невідоме – пошук роботи.

Було багато думок, побажань від батьків, та тільки він сам мав вирішити, що робити.

Є можливість повернутися знову на фірму, де проходив переддипломну практику. Все частково його влаштовувало: і життя, і досвід роботи, та була маленька деталь, точніше – це просто була Вона.

Вони разом працювали, між ними була симпатія, та стримували її, чи навіть їх обох, її стосунки. Для неї це були, чи мали б бути, останні стосунки, які передували б весіллю. Для нього вони точно не були б останніми, хоча… все могло статись. Вона йому подобалася, виникала закоханість, яку він намагався відштовхнути. Він ображав її, щоб їм обом стало простіше, і вони повернулися до звичної буденності.

Якщо ж він повернеться на цю роботу, може статися все: від сварок до поцілунків. Він був занадто молодий, щоб заради, можливо, любові (він не міг з впевненістю це підтвердити) розбивати вже майже створену сім’ю. А стосунки ще будуть, і любов також буде. Був у нього ще секрет: при зміні місця навчання, роботи чи життя у нього щось починалося.

Так сталось і цього разу. Роботу знайшов через інтернет. Його влаштовувало все, навіть не турбувало те, що робота знаходилась у іншій країні.

Пройшов місяць, і у його житті з’явилася вона – Оксана Олександрівна, помічник старшого менеджера. Протягом місяця вони спілкувалися лише як колеги. Та одного дня він прийшов до неї:

– Повечеряємо разом?

– Невже першу зарплату отримав?) – усміхнулась вона.

– І не тільки… Просто нарешті дозрів до цього))…

– Ось адреса, зайдеш після роботи за мною.

Прихопивши квіти, він йшов веселий і життєрадісний до неї.

Вечір був чудовий: багато спілкування, сміх і радість в її очах. Біля дверей будинку він ніжно поцілував її у щічку, і, побажавши солодких снів, пішов додому.

Наступного ранку перед тим, як іти до себе в офіс, він зайшов до неї. Її ще не було, і він залишив маленьку білу троянду на ручці дверей її кабінету. Він збирався зайти пізніше, та було багато невідкладної роботи і не було можливості.

Вона прийшла на роботу задумана, коли ж побачила троянду, то відкрились у ній всі почуття, які вчора ще не встиг відкрити він. День для неї став наповнений радістю.

Найгірші години для них двох. Бо обоє хотіли сказати, як сумують один за одним, та за вчорашнім таким чудовим вечором забули обмінятись номерами телефонів.

Як же багато співпадінь у житті… Коли вона полинула у вчорашні спогади, і на неї нахлинув ранковий сум, до неї зайшла дівчинка з його відділу. Вона посміхнулась від цього співпадіння сама собі і написала записку для нього.

Це тобі передали, − відволікла його від роботи співробітниця.

Записка мала такий зміст:

«[phone]. Дякую!))) сумую…(»

На цей номер він відіслав смс: «Ксю…) сумую!». І раптом почув звук знайомої мелодії – вона стояла поруч. Посміхнулася, прочитала повідомлення і знову посміхнулась. Вони стояли і не знали, що сказати один одному. Один рух, і вони майже поцілувались.

– Оксана Олександрівна, вибачте, Вас шукають.

– Іду, – відповіла, а йому прошепотіла, − о 8 чекаю у себе на романтичну вечерю!

Коли вона зустріла його, надіялась на зміни у житті – та не встигла. Він дізнався про її нареченого з іншого міста, з яким у неї продовжувалось інше життя, і не пробачив. Він поїхав і навряд повернеться.

Їй стало сумно, адже їхні розмови, дурощі перетворювали сумну роботу у щось цікаве і веселе. Вона знала, що все це через неї – її засмучували такі думки, та нічого вже не могла змінити. Він був коханцем, можливо, й коханим, та лише коханцем.

Тепер її життя стало знову таким, як було раніше – до нього. І одного травневого дня вона погодилась на вже не першу пропозицію свого нареченого.

Для нього все було зруйновано. Розбите серце, сум – таке він вже переживав не раз, і завжди, як і тепер, тримав все в собі, щоб не було зайвих запитань.

Незабаром настане день, коли він знову вирушить у пошуки кращого життя і свого щастя.

Співпадіння – це не випадковість… Просто так має бути.

Змінюватися потрібно тоді, коли є ще шанс, бо пізніше – це вже буде нікому не потрібно.

Історія ненависті і жорстокості

Люди правду говорять: «Від любові до ненависті – один крок!».

Як легко все може змінитись: від ніжного шепоту на вушко до криків і грубих слів.

Все, мабуть, було б добре, якби не одне важливе «але»: вони жили в одному будинку, в одному під’їзді і на одному поверсі, та це ще не все. Ще під час їхньої «любові» у них була звичка разом виходити на роботу. «Любові» не стало, а звичка залишилась. І майже кожного ранку вони зустрічалися злими поглядами на сходовому майданчику, а інколи ще додавали слова злості, які переходили в п’ятихвилинну сварку. Сварку було чути на весь будинок, і вона завжди закінчувалась одним і тим самим: «Пішов ти…!» − «Іди сама туди!».

За 2 місяці до цих подій…

– Доброго ранку, Мері! Виспалась? Ти сьогодні прикольно виглядаєш!

– Привіт, нормально все. Я знаю, що я класна!)

Сміх і розмови ні про що, прогулянка до зупинки. Він завжди спочатку проводжав її на автобус, а потім розвертався і йшов в іншу сторону, на інший автобус, який їхав в протилежний кінець міста. Вона часто казала йому, що не варто проводжати її, хоча їй було дуже приємно, та і йому це також подобалось.

Інколи він робив жести симпатії, завжди намагався бути джентльменом, тому це й не було дивним. Вона йому подобалась, і він хотів їй це показати. Інколи це були просто цукерки, інколи – спільні походи в кіно, а ще часто – букет, чи, точніше, кілька красивих квітів, які він десь знаходив дуже швидко, коли вона цього не очікувала.

Вони були друзями, та бували у нього моменти, коли він хотів би її обняти і, напевне, він і сам цього не знав – поцілувати. Але так жодного разу і не скористався можливістю зробити це, адже «вони – друзі». Цю фразу вона часто йому говорила-нагадувала, ніби не підпускаючи до себе.

Їй же все подобалося, можливо, і він їй симпатизував. Часто були приємні сюрпризи від нього: то букет ромашок подарує, то принесе шоколадку і скаже: «Їж, солоденька». Це було класно, вона завжди посміхалася, коли бачила його, – він приносив радість її душі. Але все має свою межу. Час від часу він переступав цю межу, і вона починала нервувати, бо «вони ж – друзі!», і варто йому це нагадати. Нервувала вона не довго, він, розуміючи свою вину, робив вигляд, буцім нічого не сталося, тобто морозився, вона ж дивилась на всю цю трагікомедію, заспокоювалась і сміялася з того, як він швидко змінюється.

Помічала, коли разом з ним, то вона зовсім інша: весела, життєрадісна, готова робити дурниці. І була впевнена, що нічого у них не вийде, бо він надто, поки що, не серйозний для чогось серйозного. Вона думала, що їй доведеться з ним бавитись, як з малою дитиною, тому тримала його подалі від всього серйозного.

Йому ставало сумно від одноманіття, і треба було щось міняти. Це було не складно, і йому подобалось, як вона нервує))). Будь-який натяк з його сторони на близькість вивів би її з себе. Саме на це він і надіявся, та рідко коли вона кричала (нервувала – так, але це і все), тому все для нього виглядало досить забавно і ніколи б не вийшло з-під контролю. Якби лишень він зупинився.

А все було так…

Дружній похід в кіно на «комедію для душі», як було написано на афіші. Взяли: він собі пиво, вона – вино. Для них це був звичайний похід в кіно – побухати і поржати. Можливо, для когось і було дивно почути в кінотеатрі звук «чпок» від пляшки, яку відкрили, для них – привід над кимось посміятись. У кінотеатрі вони дивилися два фільми: один на екрані, інший – «фільм глядачів», які постійно озиралися на них.

Пива і вина було трішки забагато. Це був кінець фільму і, як часто буває, все закінчується добре, і всі цілуються. Вони завжди в такі моменти кричали «фуууу…» і кидали на глядачів, які сиділи попереду, все, що залишилося з їжі. Інколи це були чіпси, частіше – попкорн. І одразу після цього тікали з кінотеатру.

В цей день все йшло, як завжди, та в момент, коли вони мали почати кидатись чимось))), вони подивились один на одного і, як навіжені, почали цілуватись. І тепер вони опинились на місці тих, кому вони самі прокричали б «фуу…».

Ця слабкість тривала не так вже й довго, але й зовсім не краплю, як для такого: якихось 5 хвилин.

А після цього вона вліпила йому хорошого ляпаса, що почули всі, хто ще не встиг вийти з залу по закінченні фільму, і додала: «Ти дурак! Я не хочу більше тебе бачити, і більше мене не торкайся! Вали звідси!».

Сама вийшла з кінотеатру, думаючи лише про поцілунок і про те, що він все зіпсував.

Він залишився у залі сам. Закривши очі, відкинувся на спинку крісла і згадував поцілунок. А в голові крутилася лише одна думка: «Це було того варте!!!».

Вони обоє обдумували, як все буде далі, та лише вона знала, що робити, і що буде.

Він дзвонив, писав повідомлення на телефон і в мережі, але відповіді від неї не було. В повідомленнях просив вибачення лише за те, що поцілував, але й додавав, що це був чудесний поцілунок і чудова мить. Він розумів, що це кінець всьому, та залишався оптимістом, бо нічого іншого у нього не було, окрім віри, адже все залежало лише від неї.

Вона йшла додому й плакала: її переповнювали емоції, і вона їх не стримувала. Їй хотілося плакати: вона розуміла, що хоче ще, що вона закохана у нього та здогадувалась, що вони не можуть бути разом. Вона все знала вже за кілька хвилин після поцілунку і не збиралася все обдумувати і щось міняти. Вона все вирішила колись – коли вони почали дружити, вже тоді з’явились здогади, що так може статись. Інтуїція її не підвела. Читаючи його повідомлення, вона посміхалась, але з очей текли сльози. Вона прочитала лише перше, всі ж інші видаляла не читаючи – так легше переживати ці скрутні моменти. Вона швидко заснула, адже емоції дуже сильно виснажують.

Вранці вона була бадьорою і, як би всі сказали, з хорошим настроєм. Вона вже все вирішила: ніяких розмов, ніяких повідомлень і навіть поглядів в його бік.

Вона хотіла вийти раніше, щоб часом не зустрітись з ним, та він вже очікував на неї. Між ними відбувався цікавий діалог.

– Привіт, Мер! Чому ти не відповідаєш на мої дзвінки і повідомлення?

– … − вона мовчки обминула його і пішла далі.

– Мері!!! Ти чуєш мене? Зупинись! Я запитав тебе! – він наздогнав її, схопив за руку і розвернув обличчям до себе.

Та, як тільки він це зробив, одразу ж отримав ляпаса.

– Ти і так все сам знаєш! Па! − покинула його на сходах.

Він залишився чекати, поки вона спуститься, бо розумів: поки що йому нічого не світить, нехай вона собі перебіситься. І вирушив на роботу з думкою, що треба більше працювати – поринути в роботу з головою і забутись.

Якось все було складно: цілий тиждень він вставав раніше, чув, як вона виходить на роботу, і не поспішав собі виходити, йому було важко думати про неї і при зустрічі нічого від неї не чути – тому він і уникав зустрічей.

Минув тиждень, і вони зустрілись. Зустрілись як… як сусіди, які не товаришують, а лише вітаються при зустрічі.

Він виходив, коли вона поверталася додому. Без жодних привітів і поглядів один на одного, вони просто розминулися на східцях, і все! Хоча у нього і у неї в момент найбільшої близькості серце шалено стукало, та ніхто і виду не подав. У кожного в голові шелестіла тисяча думок, які й надалі продовжували їх турбувати.

Нічого не відбувалося протягом наступного місяця: він, як завжди, уникав зустрічі з нею, і чомусь це увійшло у звичку для нього. Вони поринули у роботу, і думки майже їх не зачіпали, і навіть коли вони знову зустрілись у себе в під’їзді, змогли сказати один одному: «Привіт!». І ніби нічого не було – піти далі, стримуючи думки далеко у собі.

Для них ця зустріч промайнула так швидко, що вони не зрозуміли як саме, та якби хтось бачив цю їхню зустріч, то він сказав би нам: «Коли вони побачили один одного, одразу сповільнили крок і повільно, навіть, напевне, дуже повільно, йшли, і дивились в очі своєї любові, а як тільки розминулись, їхні кроки знову стали швидкими і впевненими!».

Наступними тижнями їх зустрічі ставали дедалі частішими, але вони залишалися такими ж, як і ця остання їхня зустріч.

Невідомий і невидимий спостерігач їхніх зустрічей додав би, що у них почала з’являтися посмішка на обличчі після зустрічі (приємна і добра, посмішка радості).

Це не могло тривати довго.

Він знову наважився до неї підійти, заговорити і при цьому надіявся, що, нарешті, у них все буде добре.

Набравшись мужності і прокрутивши всі можливі варіанти зустрічі, пішов до неї. Та до такого розвитку подій він не готувався! Він з букетом троянд стояв у неї під дверима, коли ж вона відкрила двері і побачила його, її обличчя перемінилось з радісного на непристойно злісне. Вона навіть не дала йому рот відкрити, щоб щось сказати, сама ж з наїздом висказалась:

– Чого ти прийшов? Я не хочу тебе бачити! Ти знову все зіпсував! – і закрила двері.

Наступного дня він хотів почути пояснення, та зранку не застав її вдома і лише у вечері побачив її. Тепер він розумів, що все так само, як і було на початку їхньої суперечки, а, можливо, й гірше.

Щоб уникнути вчорашньої незручної ситуації, він відмочив:

– Привєт, дєтка! Як справи?

Вона на нього подивилась і, напевне, про себе подумала: «Який ж він придурок!», але відповіла:

– Не чіпляйся до мене!

– Маленька, ну поговори зі мною! − він все-таки хотів вивести її.

– Я не хочу тебе бачити, − злилась вона.

– Та ладно… Обійми мене! − почав чіплятись до неї.

– Відстань! Звали, я сказала!

– Пішла ти!

– Сам вали і не підходь більше!

Як не дивно, обоє були задоволені такою розв’язкою їх «стосунків», яких ніколи не існувало.

Вона думала, що нарешті почнеться нормальне життя: без нього, без його дебільних (і одночасно прикольних) витівок, без його посмішки… Спогади про нього виринали в її голові яскравими малюнками. Вона закривала очі і боролася сама з собою, стираючи його зі своїх думок. Тепер вона надіялася, що все буде добре.

Для нього це також було щось нове: радість поєднувалася з легкістю, яка переповнювала його. Він був щасливий, як дитина, якій подарували на день народження радіо-керовану машинку.

Їм стало пофіг, буцім нічого і не було, і наче вони найкращі друзі, які через дивні і незрозумілі причини не можуть заговорити одне з одним.

Минув тиждень, за ним інший, а далі місяць, і ще один. Їх тіла і душі наповнювалися незрозумілими почуттями і енергією. З цим треба було боротись.

Йому було не до боротьби самим з собою і з тими відчуттями, що жили у ньому. Наближався його День народження, він хотів і робив все, щоб цей день запам’ятався йому, як ніякий інший. Залишалося ще два дні до цієї дати, а він вже не знав, що робити: ходив у магазин, купував шмотки-обновки – все для себе коханого. Він готувався, наче у нього весілля.

І правда, у День свого народження він виглядав неперевершено: красиво вдягнений, головне – стильно, нова зачіска, яка йому личила. Щось у ньому змінилося.

Вона пам’ятала, коли у нього свято, але не думала до нього іти, і не шукала подарунок. Та у неї було відчуття того, що щось повинно статися, вся та енергія, що її наповнювала, починала рватись назовні.

Передчуття зводили її з розуму.

Він був готовий до привітань і подарунків. Йому бажали всього і всі, але йому все-таки ще чогось бракувало. Захотілося покурити. В квартирі було чисто і затишно, він не хотів зіпсувати цю атмосферу димом і вийшов на сходовий майданчик.

Тієї ж миті, як він підкурив сигарету, почув звук замка, який відкривають – це була вона.

Була вдягнена у червону вечірню сукню з глибоким декольте і відкритою спиною. Вона зупинилася, побачивши його.

«Потрібно його привітати», − подумала вона.

Вона підійшла до вікна, біля якого він курив, ніжно поцілувала в щічку і промовила:

– Вітаю зі святом! Можна? − попросила вона сигарету.

Він, нічого не сказавши, пригостив її сигаретою і дав вогню.

Вони мовчки стояли, курили і дивились один одному в очі. З кожною секундою в їхніх очах і думках відбувалося щось незрозуміле. Його очі горіли бажанням, і вона це бачила, її ж – ніжністю і страхом, хоча більше ніжністю.

Він докурив сигарету і вже збирався іти, та враз повернувся до неї, і, не говорячи ні слова, палко поцілував її.

– Здалося, що вона відповіла взаємністю!, − так сказав би їхній невидимий спостерігач.

– Але це тривало лише мить!

Вона відштовхнула його, і він знову отримав хорошого ляпаса по тій щоці, яку вона ще хвилину тому цілувала.

Дивно, та його це не зупинило, він ще з більшим азартом накинувся на неї і ще палкіше почав цілувати, вона ж все не здавалась і пручалась.

– Не треба! Не чіпай! − кричала вона, хоча це більше скидалось не на крик, а на гучну розмову.

Він легко закинув її собі на плече і поніс до її квартири, у її спальню. Кинув на ліжко і дивився на її реакцію. Вона, побачивши його шалений погляд, захотіла втекти, та він піймав її, і, ніжно обнявши, почав цілувати. Їй більше нічого не хотілося, лише, щоб він був поруч, і це не закінчувалося.

Він провів руками по її оголеній спині і відчув, як побігли мурашки по її тілу. Опустив руки ще нижче і ніжно стиснув її попу. Вона притиснулась до нього ще сильніше. Тепер він вже не був для неї чужим, він був лише її, і вона почала його дразнити – стискуючи зубами його нижню губу. Він її легенько відхилив від себе та подивився у її очі іскорками своїх очей, які горіли любов’ю.

Він нахилився, ніжно поцілував її в губи і знов зупинився, щоб подивитись на неї.

Їхні тіла переповнювала енергія, яка вже майже була зовні, тому й вони довго не могли стримувати свої почуття.

Він легко і ніжно провів рукою по її обличчю, шиї і плечі, заодно стягуючи з неї сукню. Далі ні вони не пам’ятають, що було і як, ні їхній невидимий і невідомий спостерігач, бо це була пристрасть, яка у кожного і в різні моменти завжди різна.

Після цього дня вони були разом. Але що, де і як ми достовірно не знаємо, тому що наш спостерігач десь зник. Дехто може подумати:

– Можливо, він був їхнім Амуром?!

– Можливо! ­− відповім я.

У всіх є Амур! Він змушує нас бажати ту чи іншу людину, нагнітає в нас бажання під час розлуки і допомагає вивільнити його при зустрічі…

КАЗКИ

Розповідь для маленької дівчинки

Він любить тусовки, молодий і недосвідчений у довгих стосунках, і, як називають його дівчата уже після першої розмови, – негідник. У пошуках нових відчуттів, екстриму він тратить гроші на все, що його приваблює.

Вона старша від нього на кілька років, а за досвідом, то, напевне, на ціле життя. Для неї головне – це стосунки.

Останні місяці постійно пригнічували її. Щоб якось розвіятись, пішла з подругами тусити.

Вони зустрілися біля бару. Він зачепив її своїм зухвальством, напевне, саме цього їй і не вистачало. Для нього ж – також щось нове: вона була старшою.

Все тут і скінчилось, у них залишилися лише номери телефонів.

Вона чекала його дзвінка наступного дня, та він подзвонив лиш через день – він показував цим свою грубість і зухвальство і змушував себе чекати.

Він і не думав запрошувати її в кафе чи ресторан, просто покликав погуляти. Хоча щось-таки у ньому, коли він її побачив, змінилося. Він став трішки романтичним, та його пафос у розмові з дівчатами залишився. Її це сильно пригнічувало, він був ніби класним, але його приколи ображали її.

Провівши її до дому, він у своєму стилі пожартував:

– Па, кіска!

Нічого не відповівши, закрила двері. З очей покотилася сльоза. Майже все було добре, окрім цього противного «кіска».

Він закохався. Всю ніч він думав і мріяв про неї – так сильно хотів бути поруч.

Вона згадувала про нього, та знову і знову говорила собі, що він не вартий її.

Наступного дня він майже з самого ранку дзвонив і писав, що сумує за нею і хоче її побачити.

Чомусь вона повірила у його слова. Вони гуляли, вечеряли в ресторані, він був джентльменом, і враз все змінилось: його паршиве слівце знову ранить її.

Цілуючи її, говорив слова пробачення, та смуток заповнював її. Вона бачила, що заради неї він змінюється і для того, щоб він повністю змінився до стану справжнього джентльмена, вона повинна багато настраждатись.

Цей вечір став для них останнім.

Згодом вона повернулася до колишнього хлопця і рідко згадувала його, а коли ж згадувала, то плакала.

Через тиждень після того, як вона з ним розійшлася, він розбився, зістрибнувши з 10 поверху. Одні сильні почуття змінились іншими ще болючішими…

П. С. На даху він написав: «Я кохаю!».

Біль додає ще більше сили, ніж кохання, і, відповідно, штовхає у ще більшу прірву…

Історія

Вони не вірили в кохання... Вони були студентами, навчалися в одному ВНЗ, ніколи не спілкувалися, і у них не було спільних друзів...

Але доля організувала їх зустріч... Вони зустрілися випадково, і це сталося на заході, який організовував профком в їхньому університеті. Це був «Speed Dating»...

Вона не любила такі зустрічі, вона краще б посиділа дома за уроками або просто почитала якийсь роман. Її найкраща подруга і сусідка по кімнаті в гуртожитку думала інакше: «Іти на побачення одній – стрьомно, візьму Іру. Разом веселіше, і вона вже засиділась в дівках, пора вже нормально з хлопцями гуляти, а то...». А для подруги Іри побачення мало велике значення, адже там мав бути хлопець, в якого вона була закохана ще з першого курсу... А друзів в біді не кидають, тому Іра через силу погодилася піти...

Він йшов на зустріч із піднесеним настроєм, тому що не мав приводу для суму, бо він «людина-посмішка». Йому не сиділося вдома, надоїв комп’ютер та ігри на ньому, а ще було бажання розвіятись...

І десь далеко в голові ховалася наївна думка: а може там буде вона – дівчина його мрії. Хоча він і не мав уявлення, як вона повинна виглядати.

Ніхто з них зараз не пояснить, як все сталося, але можу сказати одне: коли вони зустрілися поглядами, в їхніх очах і головах промайнула шалена іскра, яка засліпила їх!

Вони довго дивилися один на одного і не знали, що сказати... 5 хвилин промайнуло за секунду, вони так і не встигли поговорити.

Він, Макс, пересів за сусідній столик до наступної незнайомки, але в голові у нього був тільки погляд тієї, яку уже не можна назвати незнайомкою, тієї, яка залишиться у його серці на все життя.

За правилами хлопці першими залишали кафе і не повинні зустрічатись з дівчатами по завершенні гри, поки не дізнаються результатів співпадінь, які прийдуть їм на e-mail.

Максу не хотілось, але з іскрою в очах і сумом на серці він поїхав додому...

Вона, Іра, розгубилася від шаленого погляду і просто вбивчо красивих зелених очей... Вона навіть не знала, як його звати, але заради того, щоб зустрітися з ним знову, в анкеті навпроти всіх хлопців поставила «+», щоб не оминути його, хоча цього вечора знайомитися з кимось вона зовсім не мала наміру...

«Заради тих очей − на все...!!!».

Для обох наступний день пройшов досить незвично – в спогадах про неї (нього) і в бажанні прийти якнайшвидше додому, зазирнути на електрону скриньку і побачити довгоочікувані результати і координати тих людей, навпроти яких вчора були поставленні нашвидкуруч «+».

Він одразу зрозумів, що це Вона, тому що він поставив плюсик тільки навпроти одного імені. І це ім'я – Іра.

Вона...

ДН

ЧАСТИНА 1

Їй остогидла робота. Хотілося нових відчуттів, не якогось екстриму, а просто нових знайомств.

Сестри відчувають одна одну, тому в подарунок на своє 25-річчя вона отримала 7-денний тур у Париж.

Вона, Бі, була настільки здивована і зраділа, як маленька дитинка, якій подарували ляльку Барбі…))) Стримувало її те, що вона їде сама. Сестричка пояснювала це тим, що без свого коханого вона нікуди не поїде. Крім того, їй одній потрібно відчути той кайф романтики, яку дарує Париж.

Переліт зайняв лише 2 години, і Бі ще не вірила, що вона уже в Парижі.

Готель «Хілтон» у центрі міста на одній з вузьких європейських вулиць почав зачаровувати з першого погляду. Прийнявши ванну, розсілась у себе на ліжку в тоненькому шовковому халатику і почала розглядати карту, яку прихопила з собою з рідного Харкова, і на якій вони з сестрою уже відмітили основні місця, в яких вона повинна побувати. Це були і музеї, і парки, і, звичайно ж, клуби.)

Дні летіли непомітно швидко… У третій і якийсь дуже нудний день перебування в Парижі у ресторані на 2-му рівні Ейфелевої вежі вона побачила його. Скромного симпатичного француза. Він був не один. Його супутниця модельної зовнішності, скоріш за все американка, вже почала дратувати її. Бо вона хотіла б зараз бути за його столиком замість неї.

Щось сталось… Він дивився у її бік, а, можливо, саме на неї таким романтичним і настільки спокусливим поглядом, що її «киця» почала турбувати її. Він залишився один, і за кілька хвилин сидів перед нею за її столиком.

За цих півдня, поки вони разом, вона побачила і побувала і стількох романтичних й прикольних місцях, у яких, напевне, не бували самі парижани. Вони провели разом цілий день і всю ніч, і весь цей час вони гуляли містом. Він знав про це місто все: коли воно засинає, коли прокидається зранку, де краща кава, а де – круасани.

Коли ж вони зовсім втомилися, він провів її до готелю і, ніжно поцілувавши у щічку, попрощався.

Вже закінчувались її французькі канікули…

Побачила все, побувала усюди, навіть там, де не збиралася. Не побачила лише вистави у відомому кабаре – «Мулен Руж».

Зранку подзвонив телефон. Телефонував адміністратор і повідомив, що в холі на неї очікує молодий чоловік, який представився Жоржем. Це був він! Він подобався їй, та вона не вважала, що це кохання, радше, просто захоплення. Вона була щаслива його бачити.

Дата добавления: 2015-09-02