Романтик, ромашка, ромео

Я, напевне, не зможу не писати. Мені так здається! Тут я «живий» − справжній. Тут я можу виговоритись...

Кульков Р. Е.

Про мрії

Я пам’ятав, що бачив у нашому будинку на горищі старі книжки і ще якісь записники.

Мама говорила, що це дідові. Він багато подорожував, багато де був і багато чого бачив. Це були книжки з різних країн і різними мовами.

І от мені вже 26, і я згадав, не знаю, чому саме зараз, про ці книги. Стою біля розчинених дверей великої комірки і думаю, де ж вони можуть бути.

У мене не було зараз роботи «по дому», бо сьогодні неділя, і, оскільки на вулиці падав дощ, я хотів себе чимось зайняти, щоб не нудитись останнього дня моєї відпустки.

Це було складне завдання: віднайти декілька книжок у великій (15м х 3м) комірці, яка була забита не тільки шмотками, а й побутовою технікою, цибулею і часником, горіхами і всім тим, чим ніколи не користувались.

Стою і думаю: «На ліво чи на право? Але ж це я, отже, почну зліва шаритись!)».

Це чимось цікава й захоплива справа – шукати щось загублене й невідоме.

Щоб сильно не нудитися, беру свій телефон і вмикаю радіо через динамік. Як раз до теми грає «30 second to Mars», не знаю, що за пісня, але динаміка – в сам раз. І мене поглинають пошуки.

Скільки цікавого, незвичного і водночас потрібного, але вже давно забутого можна тут знайти.

Я перебрав багато коробок з речами, склом і посудом, технікою. Найбільше мені сподобались великі чеські або німецькі, як я зрозумів, розмальовані тарілки, багато старих ще радянських побутових і оригінальних речей. Серед них кілька прикольних світильників, бездротова праска, класна стара зелена гасова лямпа.

Обід, а я лише половину передивився, і вже тато кличе їсти. Я так захоплено шукав, що не відчув, як сильно зголоднів.

Ммм… на обід борщ, «українські» бутерброди (чорний хліб зі смальцем та цибулею, заправленою оцтом) і часник за бажанням в прикуску.

– Що ти там робиш? − цікавиться тато.

– Згадав, що колись бачив старі книжки на горі, от вирішив їх знайти.

– То ти фігньою просто страждаєш! Їх там вже давно нема: одні продали, які старіші були і мали якусь цінність, інші навіть не знаю, де ділись!

– Блін! – таке розчарування. – Я хотів подивитись на них, почитати, що писали тоді – у тисяча вісімсот якомусь. Печалька…(((− Я засмутився: стільки шукати і все дарма.

– Хоча… Фінів, дядя Слава, колись щось таке теж здибав і не дав продати. Я от не знаю, чи він їх з собою в Петербург забрав, чи, може, вони десь є. Але на горі мені вже давно нічого такого під руки не попадалось.

І в мені прокинулася надія… Хоча я б все одно перерив всю кладовку – задля цікавості. Адже багато корисних, але забутих речей я вже познаходив.

Наступні 2 години у мені жила велика надія, яка з кожною хвилиною і з кожною перевернутою купою непотрібних речей зменшувалася.

Я вже закінчував. Переді мною залишалася лише етажерка з різними дрібницями. І я знав, що там точно нічого нема і не здивувався, коли нічого не знайшов.

І, стоячи у розпачі, підняв очі. А там над етажеркою висів пакет з чимось. І щось заворушилося всередині мене (ні, це не були глисти))), я розумів, що все саме там. Сталося, як завжди: коли у мене з’являється таке відчуття, воно ще більше розчаровує. Цього разу було так само: там були зошити й книжки, та це були лише мої шкільні.

Це було справжнім розчаруванням. Я сів посеред кладовки і почав гортати свої зошити. У мене у ті роки був досить красивий почерк – я старався, бо любив вчитись, не те що зараз: ні почерку, ні бажання. А з математики взагалі були одні п’ятірки. Ці хороші спогади навіювали дитячу радість, і на моєму обличчі засіяла посмішка))).

Я акуратно поскладав зошити й буквар назад у пакет і повісив на місце – спогади з дитинства повинні зберегтися, щоб було що дітям показати.

Став, подивився на ті купи, які я перебрав за сьогоднішній бездарний день, і знову ж таки посміхнувся. Ось відповідь на запитання: «На що я здатен заради надії?». Так, є у мені щось таке – божевільне!)

Ще раз оглянув, чи нічого не пропустив, як цей пакет з зошитами, і здивувався, чому я не дивився трохи вище. Помітив ще кілька підвішених пакетів у різних кутах комірчини.

Я відразу направився у дальній кут, де висів, видно, старий, грубий і не модний для нашого часу пакет.

Це було воно! Кілька пошарпаних книжок, точніше три, і один зошит.

Спочатку взяв зошит: нічого особливого я не побачив, схоже на дідів записник. Далі я взявся за книжки.

Перша – посібник з медицини французькою мовою (я це зрозумів із малюнків: на більшості були органи, а також кілька малюнків з трупами), 1819 року видання. Досить цікава книжка з всякими середньовічними медінструментами.

Друга – «Літературно-науковий вісник», 1895 року видання. Ммм… Можна прочитати те, що не зв’язане з наукою, і де не написано про політику. Буде що погортати перед сном.

Третя – ніби підручник з фізики, 1950 року, англійською мовою. Відносно новий, якщо порівнювати з іншими, чому він тут, не знаю. Але він з поміткою: «ст. 63-98». Вирішив перевірити, що ж там з 63 по 98 сторінки. Зі своєю ломаною, але хоч якоюсь англійською, я здогадався, що це розділ про електрику (electrostatics). Сторінки з 63 по 98 присвячені саме цьому розділу. Полистав книжку, але нічого цікавого я так і не знайшов.

Відклав зошит-записник і «Вісник» вбік, інші ж дві книжки поклав на те місце, де вони й були.

Що ж, почитаю, про що писав прадід Михайло, бо про нього я знаю зовсім мало.

«Мої перші спроби у створенні механізму були не вдалими. Тому я буду продовжувати експериментувати, але повинен залишити всі розшифровані і не розшифровані записи для моїх послідовників. Я не впевнений, чи це будуть мої діти, чи хтось інший, але це єдині записи, що залишаться.

Це записи відомого американського з сербським корінням винахідника і фізика Тесли. Так сталося, що кілька років тому я з ним зустрівся в Нью-Йорку. Не буду розповідати, як я отримав ці записи, бо це вже не важливо.

Сьогодні на вулиці уже 7 червня 1952 року, а я так і не зміг ні зробити власноруч, ні дістати у Союзі значну кількість потрібних мені деталей – чи через дефіцит деталей і винаходів іноземних інженерів у нас, чи через дуже велику відсталість СССР».

Такою була перша сторінка дідового записника. Я був неймовірно здивований такою інформацією і продовжив далі читати записи та розшифровки діда. Тепер я навіть зрозумів, навіщо тут підручник з фізики. Думав за ним сходити, та згадав про новітні технології – Internet і Google).

І замість того, щоб спати, я всю ніч читав і розбирався у дідових записах (у нього був не кращий почерк, ніж у мого кращого друга – Бодика, але оскільки я читав його твори, то ці записи було читати відносно легко).

У кінці зошита знайшов також оригінали записів Тесли, хоча коли я їх побачив, зрадів, що дід вирішив своїм почерком переписати їх – вони були вицвілі і дуже крихкі.

За цю ніч я нічого не зробив, окрім висновків, що всі деталі, яких не вистачало діду, я можу знайти у себе під боком – за стіною у кладовці, де лежить купа електротехніки.

О 4:32 я ліг спати, адже вже цього вечора мені їхати в Київ на роботу. Я б не проти щось змайструвати з дідового записника… Хоч я і був збуджений від такої інформації, та заснув буквально за кілька секунд від перевтоми.

День був не найкращим для експериментів, адже в будні на селі рідко коли є час відпочивати і бити байдики. Тому лише увечері, акуратно спакувавши записник, сховав його в рюкзак, а от записи Тесли ще акуратніше згорнув і вклав в енциклопедію для зберігання у нас дома.

Я полинув у роздуми, їдучи до Києва: що ж за пристрій створив Тесла? Я передивився і перечитав велику кількість матеріалу, який знайшов в Google, в Яндекс – всюди, де тільки виникало прізвище Тесла. Та чим саме він займався, не знали ні тоді, не знають й зараз.

«Доведеться експериментувати!» − вирішив я, виходячи наступного дня о 7 ранку з поїзда у Києві на вокзалі.

Цілий день – роздуми й здогадки, та я не мав ні часу, ні нагоди заглянути у записник. Навіть ввечері в гуртожитку, коли мені так хотілося відкрити його і почитати, сумніви і страх не дозволили мені цього зробити. Навпаки – я заховав його назад у рюкзак, а зверху наклав ще купу речей, щоб ніхто його не знайшов. Лише вдома спокій і надійність, лише там я зможу нормально працювати і не боятись, що хтось вкраде ці секрети та інформацію.

Добре, що у мене ще з дому був заготовлений список необхідних матеріалів і деталей, які не було проблематично купити через Internet, і які можна отримати протягом одного чи двох днів. І аванс був якраз доречним.

– Тат, я на вихідні приїду!

– І що ти будеш тут робити?

– Я приїду позаймаюсь своїми експериментами, ок?

– Як хочеш, то твій час і гроші.

– Добре…

Вихідні провів сам на горищі – експериментуючи.

Так пройшов цілий місяць. Робота і такі довгоочікувані та радісні поїздки додому, де мене чекала така кохана й неймовірна праця.

Всі були здивовані моєю поведінкою: на роботі я постійно замислений, в селі – ніби зі мною щось сталося, бо такого не могло бути, що я кожних вихідних вдома, а нікуди не виходжу.

Я ні на що не зважав, мені все було байдуже, для мене головним було моє захоплення.

Ніщо мене не зупиняло, як би погано мені не було. Протягом однієї години в хаті раз двадцять вибивало світло, і мене стільки ж раз било током. Я вже хотів забити на все, але принципово не міг ось так кинути майже готову справу, не довівши її. А от чи до фінішу, чи до нового розгрому? Головне, що завжди має бути the end. Тато почав переживати, не так щоб за електрику, а через те, що коли я виходив останнього разу включати лічильник, у мене була обпечена ліва рука.

– Тат, ще раз і всьо!

Тато глянув на мене, але промовчав. Він і Соня – єдині, хто знав, чим я займаюсь.

Мені таки вдалося. Нічого і ніхто (то я про себе) не замикало: струм проходив нормально, і все працювало. Це й справді було щось нове і неймовірне, хоча вже подібне є, але це буде масштабніше!

Я знав, що якщо продати цю штуковину, звісно ж якщо вона буде працювати так, як я думаю, то можна жити й не тужити.

Я взяв її до Києва і намагався використовувати її при кожній нагоді в гуртожитку. Це була пластикова коробочка величиною з блок сірників, з дротом і вилкою (звісно ж, електро).

Протягом тижня на кухні в гуртожитку я змайстрував другу, симпатичнішу за першу – вона виглядала наче куплена.

Я не хотів поки що показувати всім мій пристрій, я просто назвав його «блок». Та, як на зло, на роботі згоріла моя зарядка від телефону.

Дивно… Ніхто нічого дивного не помітив. Все було, як завжди на робочому місці: робота, відпочинок, ігри на компі і на телефоні. Пройшов якийсь тиждень і Світланка (співробітниця) забула свою зарядку вдома. Ми з нею «добре» спілкувались. Це означає, що ми гнали й прикалувались один з одного. Було у нас взаємне почуття приколу))).

– Коханий, (це був, звісно ж, сарказм з її боку), у твоїх знайомих на роботі є зарядка для Lenovo?

– Нащо тобі, мила?

– Зарядку забула, а батарея майже сіла.

– Давай сюди телефон!

–??? − на її обличчі можна було прочитати здивування і запитання «нащо?».

Вона дала телефон мені у руки, я його поклав на свій робочий стіл, у верхній шухляді якого лежав мій блок. Ні з того ні з сього він засвітився, показуючи, що почалася зарядка.

Це був для неї шок. Як? Що сталось? І ще багато схожих запитань промайнуло у її голові.

– Не зрозуміла приколу!

І довелося їй розповісти, що то моя «бездротова» зарядка (хоча дріт є, але він іде лише до блоку).

– То щось подібне на те, що Iphone хоче продавати з новою моделлю?

– Так, тіпа того! Але у них відстань від блоку до телефону лише 50см, у мене ж поки що 1 метр. Це лише перша модель. Я удосконалюю її.

– О, круто! Подаруй її мені!

– Можливо пізніше. Тим паче, цю я маю скоро продати.

Ось так я відкрив свій секрет.

Я прошарив усе в неті про інформаційні електронні виставки і знайшов, що в Москві за тиждень пройде саме така. Навіть якби вона відбувалася десь далі, наприклад у Європі чи Азії, я б потратив усі свої гроші і поїхав би туди. Адже я знав, що ця штука принесе мені дохід в тисячу разів більший.

На виставку я потрапив як турист, бо жодного вільного місця під мій стенд вже не було.

Там було стільки крутих і нових штук, у мене ж була ціль. Я відразу направився до павільйону компанії Samsung і прямо запропонував їм купити мою «бездротову» зарядку.

Я не думав, що все так швидко вирішиться. Підійшов їхній менеджер, потім покликав свого начальника. Вони побачили, що від неї можна не тільки заряджати телефон, а ще її можна використати як електростанцію, також «бездротову». Тобто якщо направити мій блок на телевізор, який не підключений до мережі, то телевізор зможе працювати дистанційно. Я все це знав, а коли й вони зрозуміли це, то почали з кимось зв’язуватися по мобільнику і розмовляти англійською.

Я чекав…

Все вирішили буквально за 10 хв.

– Нам нужно время, чтоб все обдумать. Завтра вечером мы могли бы с вами встретиться? Где вы остановились? Мы с вами свяжемся!

Через дві хвилини я вже гуляв виставкою і дивувався, наскільки швидко все розвивається.

Блін, Москва така величезна, і ще й народу капец як багато. Це напрягало, але я мусив побачити Красную площадь, Мавзолей, Кремль. Хоча… Трохи круто в Москві.

Увечері мені зателефонували і сказали, що вони все готові обговорити завтра зранку в їх московському офісі. Це було добре.

Я погано виспався, адже провів півночі в роздумах про ціну, на яку б я погодився.

І знову все вирішилося дуже швидко. Вони одразу, з порогу, запропонували мені 1 млрд. доларів, і я, не роздумуючи, погодився, але з умовою. Авторські права я передавав лише на «бездротову» зарядку, до чого б вона не йшла, але з регламентованою відстанню від зарядки до пристрою в півтора метри. Це давало мені можливість для розвитку й заробітку у майбутньому.

Дивним було те, що вони не сперечалися зі мною. Хоча вони вже на цьому можуть заробити в десятки, а може й в сотні раз. Зараз для них це синиця в руках.

А вони молодці, добре підготувались. У них все було готове: контракт, грошовий переказ, мій рахунок у банку, і змочені в дорогому чорнилі золоті пера ще дорожчих ручок. Я й не заперечував. Ми впоралися за 2 години.

Це круто!

Я вийшов з будівлі їхнього офісу і завмер посеред тротуару, бо був шокований і не знав, що я повинен робити з такою купою грошей. Та, як завжди, в голові крутилося багато ідей. Головна – це здійснення моїх мрій!!!

В найцікавіший момент моїх роздумів мене потурбували.

– Кульков Роман?

За секунду роздумів відповів:

– Да! – хоча й не розумів, хто міг про мене так швидко дізнатися.

– С вами хотят поговорить! Прошу в машину!

З такими чуваками я не хотів сперечатись (це були здоровенні шкафчики з пушками!). Вони поводились зі мною ввічливо, хоча я й перелякався і думав: головне, щоб мій труп не закопали в лісі, і мене могли знайти!

Мене привезли в чийсь приватний будинок. Це скоріш було схоже на американську віллу в Беверлі Хілз. Під будинком стояло багато дорогих машин: від Bentley до Maybach. Чи то всі зібрались тут через мене, чи то я так попав на їхнє зібрання?

Як виявилося, це були бізнесмени зі всього світу, які займалися енергетикою. Одні, шейхи, – нафтові магнати, інші – газові, треті – алмазні, і ще багато невідомих значних людей.

Розмова відбувалась у ввічливих тонах, але з елементами погроз в мій бік і бік моєї сім’ї.

Все у цьому світі настільки дивне й незрозуміле. Цей світ сповнений несподіванок.

То вони погрожують мені, то тепер дають мені ще 5 млрд. американських доларів (я не можу стримати сарказму). Вбити вони мене не можуть, бо я вже став відомим, і багато людей нас бачило разом, а дати мені ще більшу купу грошей для них не проблема.

Звісно ж, не без умов.

«Припинення експериментів з «бездротовою» зарядкою і нерозповсюдження результатів експериментів найближчих 4-5 років. Інакше – смерть, спочатку всім, хто мене оточує, а потім і мені!».

З поверненням у Київ я думав, що у мене не буде ніяких запитань, а, як виявилось, їх стало ще більше, ніж було, коли я їхав у Москву…

Я настільки сильно захопився ідеєю розвитку моїх експериментів, тим паче, грошей вистачало на все: команду, матеріали, будівлю – все, що мені було потрібне.

Я не міг просто взяти і здатися. Потрібно щось вирішувати і вигадувати, куди вкладати гроші – взагалі, що мені робити зі всіма тими грошима.

Ще коли був студентом, я записував всі цікаві ідеї, які приходили мені до голови, і на яких я міг би заробляти гроші. Я вже й позабув, що я тоді придумав, а мені саме зараз так необхідні ідеї.

Приїхавши в Київ і прийшовши на роботу, я не мав інших варіантів, як написати заяву про звільнення за власним бажанням.

– Ти гониш! І що ти будеш далі робити? Як ми будемо далі без тебе? – обурювалися дівчата – мої співробітниці.

– Я буду продовжувати працювати, у мене ще купа ідей, які потрібно втілити в життя!

– Але чому саме зараз? Що сталось в Москві?

– У мене з’явились гроші – я продав свій проект компанії Samsung. Дорого! Вибачте, що я так швидко тікаю, у мене поїзд скоро на Харків. Пам’ятайте мене веселим. Жартую! Я хотів сказати: не зліться на мене, все буде добре. І ще: знайте, що я про всіх пам’ятаю, і якщо вам щось буде потрібно – звертайтесь, або просто приїжджайте до мене в гості. Я буду вдома – там, у себе вдома)))). Па.

Ось так всього за кілька годин, я вирішив всі свої справи на роботі і пішов збирати свої шмотки в гуртожитку.

Капец. Гуртожиток. І що я маю робити зі всіма моїми речима? Тепер я маю гроші і можу купити собі все, що заманеться, можна і викинути їх, хоча – ні. Але як їх звідси забрати?

І «загоряється» в моїй голові лампочка. Я можу купити собі машину!

За 2 години я вже спаковував всі свої речі в новеньку Audi Q7 і був готовий відправитися в подорож, на зустріч і в пошуки своїх ідей.

На квартирі у Харкові я майже відразу знайшов в шухляді шафи свої записи. Як мені здалося, там не було того, чого я очікував. Дещо було, але мені потрібні були більші масштаби.

В записах було:

1. завод з виготовлення ДСП (дерево-стружкові плити) і ДВП (дерево-волокнисті плити), з безкоштовною заготівлею матеріалу у місті, в рамках благоустрою парків і міста;

2. «подвійне крило»…(роздуми);

3. викуп Підгорецького замку, його реставрація і використання його, як готелю в поєднанні з музеєм.

Остання ідея була мені до душі, але як я вже говорив – їй бракує масштабності.

Я провів годину часу, лежачи на дивані і обдумуючи всі можливі варіанти. Я любив і люблю мріяти. Під мрії я засинаю, мрії і ідеї я бачу у снах, під мрії я просинаюсь і валяюсь у ліжку, поки не встану.

Треба розвіятись!

Мені подобався Харків, коли я у ньому навчався, і продовжує мені подобатися й зараз.

Я любив гуляти в Харкові по набережній сам, коли хотів про щось подумати й помріяти. Але зараз мені не хотілося ні про що думати, а єдиний варіант позбутись зайвих думок – це зустріч з друзями, з дуже хорошими й близькими друзями.

Було у мене троє саме таких друзів. На зустріч з двома я відправився, хоча це була зовсім не зустріч, я просто приперся в гості з сюрпризом у ролі себе!)))

Сєрьога і Будай − два мої одногрупники. Сєрьога був одружений на Яні, і вони виховували двох діток. Будай вже кілька років живе з дівчиною, але вони ще й досі не збираються ні женитись, ні розписуватися.

Мене всюди раді бачити!)))

Я накупив подарунків дітям і щось цікаве друзям і приперся в гості.

І все було, як завжди:

- мій приїзд – сюрприз для всіх;

- збір компанії;

- для апетиту випитий 3-х літровий бутель домашнього напівсухого вина;

- приготування шашлику й вечеря на вулиці у колі друзів.

Це було саме те, що мені було потрібне!!!

Наступного ранку, якби не хотілось мені продовжити свої роздуми, та мені не дали цього зробити. Мене розбудив телефонний дзвінок.

– Ну шо, ты спишь? А мы уже нет! Давай к нам. Мы с детьми идем гулять в парк. Ждем тебя через час у входа в парк Горького.

– Ок, я буду!

Вони не знали, що, поїхавши від них, я заїхав до третього свого друга – Сіла, і мій вечір зустрічей закінчився лише кілька годин тому. Я не звик відмовляти друзям, тому після п’ятихвилинного холодного душу я був майже готовий, залишалося лише перекусити десь.

«А день класно починається»,− подумав я, коли поїв, і мені стало та-а-а-а-к добре!

Мене вже чекали біля входу, хоча я й спізнився всього на кілька хвилин.

– Ого, ты что еще бухал вчера?

–:-/ (дебільна посмішка на моєму обличчі) – і вони все зрозуміли.

– Может водички?))) – запропонував Сєрьога.

У нього на обличчі з’явилася також посмішка. А у всьому винен вчорашній вечір, чи, точніше, у всьому винен я. Завжди, коли я приїжджаю, всі напиваються!)

Ми так класно погуляли! І діти задоволені, бо накатались на різних атракціонах, і ми також повеселились від душі на деяких прикольних атракціях.

Ось за все це я люблю Харків: за друзів і за атмосферу.

Ми не могли так просто розійтися, хоча все, що я повинен був зробити в Харкові, я зробив. Тому було продовження: все там само, всі ті ж самі і все тим же).

Була цього вечора одна фраза, яка змінила все:

– Жалко, что у нас мало прикольных аттракционов для взрослых, у нас только детские, и то они не очень.

І я зрозумів, чого я хочу, і у що я буду вкладати свої мільярди. З’явилась ідея, й полетіли сотні і тисячі миттєвих кадриків майбутнього парку розваг у думках в моїй голові.

Я попрощався з друзями й поїхав додому, задля того, щоб завести шмотки і не таскатися з повним багажником містами і аеропортами, а ще, щоб обдумати до дрібниць свої плани.

Та поки їхав додому, а, можливо, ще до виїзду, я вже знав, що буду робити. Я буду кататися світом, відпочивати і, звичайно ж, шукати достойні і найкращі атракціони для мого парку розваг.

Поки я катався світом, підписуючи контракти на постачання атракціонів в Лугове, Соня і батьки вирішували проблеми з купівлею землі навколо Лугового – вони робили основну роботу. Також займалися підготовкою площ під атракціони, ремонтом старих і створенням нових доріг, пошуком людей – це все потрібно було зробити до прибуття будівельних компаній та інженерів.

Я хотів, щоб це був масштабний проект, і Лугове було центром цього проекту. Парк займатиме територію всього села і частину сусідніх сіл, а це близько 10 тис. гектарів.

Я був в Китаї, Японії, Індії, Узбекистані, ОАЕ, Єгипті, США, Канаді, Бразилії і у всій Європі. Побував у всіх найбільших і найкращих парках розваг світу.

Для того, щоб побувати у цих місцях, мені знадобилося всього 4 місяці. Я не тільки атракціони роздивлявся, я ще дивився на чудеса світу й природи, які я б хотів бачити у своєму парку і які б характеризували всі частини світу. Всі фото та ідеї я відправляв партнерам для створення нових і цікавих розваг.

Раз у місяць на три дні я приїжджав додому, щоб подивитися, що зроблено. Все йшло швидкими темпами, адже проблеми з грошима не було.

Після чотирьох місяців подорожей я нарешті повернувся і був дуже здивований побаченим. Була вже готова дорога від траси до в’їзду в парк, який знаходився посеред колишнього поля, недалеко від каплички, велика кількість кранів і різних конструкцій знаходилася кругом села. Мені здалося, що вже вимальовується якась картинка з мною задуманого.

Була ще одна чудова новина – мені віддали у підданство Підгорецький замок, який, як я й хотів, буде прекрасним додатком до мого парку розваг.

Перший осінній сніг, який випав 31 жовтня трохи призупинив будівництво і зіпсував мій натхнений настрій.

За моїми розрахунками при температурі повітря вище нуля для закінчення будівництва парку нам потрібно 272 дні, а це 9 місяців. Я знав, що взимку доведеться все призупинити і насолоджуватися лише внутрішніми роботами в замку, та я не гадав, що доведеться зупинитись так рано.

Я швидко почав панікувати, хоча не було через що, бо сніг зійшов вже наступного дня, а зима видалась аномально теплою – за всю зиму ми не працювали лише 2 тижні.

Зима закінчувалась, і все було круто. «Подаровані» гроші за моє мовчання прийняли хоч якийсь вигляд, бо я не знав, як повинні виглядати 5 млрд. доларів. Хоча тут лише десята частина всіх грошей.

Я не міг забути про свої експерименти, для мене вони були важливішими за парк. Подорожуючи, я шукав варіанти і перспективи розвитку. Багато чого цікавого побачив і дізнався. Тож після повернення зі свого «відрядження» довелося трохи редагувати розміщення атракціонів, хоч глобально нічого не змінилося – зате стало більше місця для розвитку моєї лабораторії.

Це було звично велике місце для парку розваг, яке знаходилося на його території у віддаленому місці і не привертало до себе ніякої уваги. Це була проста й невелика електростанція, яка мала забезпечити весь парк енергією.

Все найголовніше знаходилося під нею. Велике приміщення, яке можна використовувати як бомбосховище на 10 чоловік. Для всіх воно ним і було, для мене ж…

Лабораторію побудували ще взимку і забезпечили всіма новітніми технологіями для експериментів і збереження інформації.

Як же я скучив за своїми винаходами! Багато думок крутилися у мене в голові, які я відразу почав втілювати в життя. Я зависав у лабораторії з ранку до вечора, поки на вулиці зводили великі й неймовірні споруди.

Пасха цього року була пізньою і припала на травневі свята. Я настільки був заклопотаний своєю роботою, що не знав, що відбувається на вулиці. Я приходив сюди, коли ще було темно і виходив, коли вже було темно. Я навіть їв у себе на робочому місці.

Мене ніхто не турбував, всі знали, якщо я працюю, то я не вийду, поки не закінчу.

Відволікся якраз у Страсну п’ятницю – у переддень Великодня.

А причини було 2, якби не моя основна, то на другу я б не звернув уваги.

Основна причина – закінчення, напевне, найважливішого у моєму житті, а, можливо, у житті всього людства, експерименту.

Я навчився не тільки отримувати енергію з «нічого», тобто з повітря (взаємодія атомів у природі), а й отримувати її у великій кількості.

Все було так, як я того хотів: все було приховано, і все получилось.

Друга хороша причина – закінчення будівництва конструкцій парку, початок декоративних робіт із упорядкування парку і, звичайно ж, початок тестування атракціонів.

Я був шокований, коли вийшов у парк вдень. Це було щось неймовірне: велетні-конструкції, які були схожі на велике залізяччя без свого одягу-декору. Я здивувався, що все так швидко зробили.

Поки я їхав на ровері додому, все роздивився і зустрів багато своїх друзів, які працювали в парку. Адже тут працює близько 10 тисяч людей, і більшість − з навколишніх сіл і міст.

– Ого! Чого ти так рано? Щось сталось? – здивувалася мама, коли я повернувся додому.

– Ні! Все навпаки – я закінчив, і все класно. Тепер лише модернізація і вдосконалення. Я хочу відпочити і зайнятися парком.

Все відбувалося відповідно до плану і виходило навіть краще, ніж мені хотілося.

Я вчасно закінчив і тепер міг нормально зустрітися з друзями, посидіти, поспілкуватись і попити пива біля вогню. Як же мені цього бракувало!

Після важких тижнів роботи настало невеличке затишшя на 4 дні. В неділю після обіду ми зібралися на нашому місці «під яблунькою». Всіх здивувала моя поява, хоч всі були раді і задавали багато запитань.

– На запитання я буду відповідати протягом вечора, а зараз я маю вам дещо розповісти і дещо віддати. Якщо коротко, то мені ще півроку тому погрожували через мої експерименти, і я не знаю, що ще може статися, тому мені потрібна ваша допомога! Я не хочу, щоб моя справа пропала, тому частинки інформації я передам всім вам. Для кожного з вас я підготував щось конкретне. Я не хочу, щоб ви бачили, що буде у кожного з вас, тому підходіть до мене по-одному. Потім я розповім, що вам з цим всім робити.

У мене для кожного була флешка на 1 гігабайт і частинка малюнку.

– Отже, сховайте це все і нікому не показуйте! Якщо раптом щось зі мною трапиться, ви повинні зібратися тут, за цим столом, принести те, що я вам дав. Що далі робити, я думаю, ви самі здогадаєтесь. Головне – зробити це не раніше, ніж через 3 роки після моєї смерті. Запам’ятайте це! За збереження всієї інформації вас очікує велика винагорода. Якщо нічого не станеться зі мною у найближчі 3 роки, то ми зберемося тут, і я покажу, що приховав. Ну і також ви отримаєте винагороду. Ось так! Вся містика на цьому закінчилась, тепер можемо бухати!)))

Життя прекрасне у колі друзів!

Непомітно пролетіли три місяці. І от відкриття! Незліченна кількість людей, всі готелі, які були збудовані на території парку, заповнені, навіть номери люкс не пустували. Це була перемога і справжнє здійснення моєї великої мрії. На відкриття, за попередньою інформацією, мав прибути Президент.

За перший день нас відвідало 7 820 людей, серед яких я бачив велику кількість не лише українських зірок. Мені було дуже приємно чути, що всі відгуки були не просто хорошими, а надзвичайними, адже такого парку ще світ не бачив. Тим паче з новою секретною технологією: моя система забезпечувала весь парк безкоштовною енергією і в непередбаченому випадку могла переключитися на резервну – від електростанції. Та про це ніхто не знав).

Можна було зітхнути з полегшенням. Тепер я відпочивав – мені це було потрібно після останніх, повних напруги, місяців. Відпочинком це було важко назвати. Я поринув у туристичні подорожі, а також у мрії – нові і ще не здійснені. Шукав щось цікаве, чим би хотів займатись, щось типу хобі.

Це могла бути просто робота – щоб я на когось працював – або власна справа. Оскільки були гроші, то варіант на когось працювати одразу відпав. Залишалося придумати, яку відкрити фірму, і що вона буде виготовляти, постачати чи ще щось інше.

Мені подобалося конструювати. Це те, з чого я почав і чим би хотів займатись. І чомусь саме зараз я захотів власного літака, але не такого, як у всіх. І полетіли ідеї, що і як можна зробити, використавши мою технологію. Ооо, це буде щось неймовірне й неповторне!

Я хочу літак… і машину нову, свою, тобто власного виробництва. Здавалося, що це щось неймовірне, та після першої зустрічі з власником фірми, де я раніше працював, все стало дуже просто: вони погодилися спроектувати і побудувати літак бізнес класу на 20 чоловік за 2 роки.

З машиною було трохи складніше. Я хотів, щоб машина була зроблена з авіаційних матеріалів і за авіаційною технологією – це забезпечить надійність і довговічність автомобіля. Завод, який займався виготовленням літака, не мав досвіду з проектування автомобілів. Але якщо буде проект – не проблема виготовити авто.

Я перебільшив, коли вважав, що хороших дизайнерів і проектувальників автомобілів в Україні важко знайти. Я їх знайшов, вони обійшлись недешево, але це того варте.

Було цікаво потрапити на фірму, на якій ще рік тому сидів за компом і займався моделюванням.

Я був щасливим, коли мені дали можливість зайти до друзів і співробітників поспілкуватись. Я при кожній нагоді запрошував всіх відвідати мій парк розваг з умовою, що я сам всіх зустріну і забезпечу їх ВІП-квитками. Ці квитки давали знижку у деяких кафешках на території парку і, найголовніше, прохід на всі атракціони через пільговий вхід (скорочення черги наполовину). Всі погоджувались, адже зараз забронювати білети на вихідні можна було лише на наступний рік або на будні дні наступного місяця.

Обмеження кількості проданих квитків через Internet. І взагалі, у нас було обмеження на відвідування кожного дня. Це зробили для комфорту відвідувачів, щоб за 2 дні вони змогли побувати на всіх атракціонах за умови найбільших черг.

Через рік.

Конструкція автомобіля була готова, залишався декор і найпростіше – поставити мою коробочку розміру пачки чаю, у відведене для неї місце. Літак ж був готовий у вигляді електронної моделі, і його виготовлення тільки починалося.

Конструктори і начальники різних відділів на заводі дивувались, як розраховувати й проектувати літак, зважаючи на те, що він не буде літати на паливі, і що енергію для двигунів буде створювати лише дві коробочки вагою по 2 кг. Але, як то кажуть, «діло хазяйське»!

Машина була крута, більше таких не було. Характеристики давали можливість розганяти її до 300км/год, хоча я більше 250 не розганяв – було страшно. Найголовніше, що, сідаючи у цю машину, я ні про що не переживав – всі ситуації оцінювала електроніка, все було комп’ютеризовано, як у літаку.

– А тобі не здається, що тобі вже час одружитись? Машина є, літак є, робота також, навіть хобі є. Тобі ж більше нічого не потрібно! – прямо запитала мама за день до мого ДН.

– …J)).

Все в собі

– Я так розумію, що Ви не з Києва. А можна поцікавитись, звідки ви?

– Родом з Львівської області.

– Ааа… Батьки Ваші там живуть?

– Так, а що таке?

– Я б хотів з ними поговорити. Коли вони могли б приїхати?

– …??? А що сталось? І я б не хотів поки що їм розповідати про будь-що! Тому не тратьте на мене багато часу і говоріть все, як є!

– Зрозумійте мене правильно: просто в таких ситуаціях потрібна підтримка.

– І Ви мене зрозумійте правильно, коли я вперше йшов сюди здавати аналізи, я вже багато чого продумав і мав рішення на будь-які варіанти. Тому говоріть, бо так ще більше думок збирається в голові.

– Якби Ви звернулись до нас швидше, все було б набагато простіше.

– Не ходіть кругом. Скажіть прямо, скільки є часу?

– Не багато, зовсім мало! У Вас IV стадія, яка… Яка не лікується. Ми можемо призупинити її розвиток, але це лише додасть трішки часу. Якщо Ви погодитесь на експериментальне лікування, це дасть вам ще місяць або й два.

– Ого…− тяжко видихнув я, − такого я не очікував. Скільки тоді мені залишилось часу без лікування?

– За найкращих обставин – місяць! Але..

– Зачекайте, дайте мені хвилинку подумати.

Я задумався: що я повинен робити, як мені розповісти про це рідним, а, можливо, це не правильні аналізи…

– Гаразд, подумайте. Але постарайтесь вирішити все якнайшвидше, Ви ж розумієте, що час…

– Ок, дякую.

І що я після такого повинен робити???

А й справді, я не очікував, що у мене залишиться так мало часу. Головне, що у мене був план дій на один з найгірших варіантів, при якому мені б залишалось мінімум рік. Тепер мені залишалося втілити все задумане, в кращому випадку, протягом 2 місяців.

Проблема…

Спочатку глобальне питання: реєстрація у європейській клініці з питань онкології. Це було просто, адже всі варіанти я вже продивлявся, продумував й аналізував.

Залишилося якнайшвидше отримати візу і потрапити до них на огляд.

Це також було не складним на перший погляд, але дуже важким з морально-психологічної точки зору, бо тепер я мусив розповісти правду.

Як добре, що сьогодні неділя, є можливість продумати все і нікуди не треба поспішати й бігти.

– Здравствуйте!

– Ооо! Привет, дорогой! Как дела?

– Тёть Ира, мне надо с вами серьезно поговорить!

– Что такое? Что случилось?

– Все хорошо! Пока…

– То есть? Рассказывай!

– Тут такое дело… – якось дуже тяжко стало на душі, і я не міг говорити. – Мне надо до конца недели попасть в Францию. Сможете помочь?

– Зачем так быстро? Что здесь? Да, конечно. Что надо?

– Смотрите, Вам надо сделать приглашение и отправить факсом в посольство в Киев и… и поехать в клинику доктора Берта, которая находится в Лионе, взять у них письмо и также отправить в посольство.

– Саша, что это за клиника?!

– Тётя Ира, мне просто надо сдать там анализы.

– Какие еще анализы? Объясни?

– Возможно, у меня рак…

– Как? Подожди. Откуда ты знаешь? Что тебе сказали?

– Успокойтесь! И послушайте меня, не плачьте! Это пока на сто процентов не известно. У меня к Вам большая просьба: пока никому и ничего не рассказывайте. Я приеду к Вам, и мы все обговорим. Хорошо?

– Да, хорошо!

– Все будет хорошо, главное никому не рассказывайте. Я сам, когда все будет ясно и если будет нужно, расскажу!

Дуже складно розмовляти з рідними й розповідати гірку правду. А у мене попереду ще багато таких розмов повинно відбутись. Бо якось неправильно: неочікувано для всіх покинути цей світ і не дати можливості попрощатись…

Понеділок. Багато проблем на роботі, які потрібно вирішити.

Перше і основне: взяти відпустку на два тижні (бо більше на цей рік у мене не було), щоб мені не задавали багато запитань. В принципі, це не проблема, і я це питання вирішив майже одразу. Хоча довелося сказати, що хворію і що після відпустки я ще 2 тижні, мінімум, буду на лікарняному.

Цим питанням я майже все вирішив, залишилося ще дещо.

– У мене до вас розмова! Я сьогодні у відпустку збираюсь на два тижні.

– Ого, а чого так швидко? А куди, з ким?

– З друзями в теплі краї їдемо. У нас компанія 10 чоловік, нам путівка хороша попалась, ось тому довелось швидко вирішувати.

– Аааа…, понятно. Так куди саме ви їдете?

– Туди, куди я й хотів – на Шрі-Ланку))).

– Круто!

– Ладно, я побіг. Буду скучати за вами!!! Па-па. Цілую, люблю…=)))).

– І ми за тобою будемо сумувати! А обнімашки?

…

– А де Саня? – поцікавився начальник у дівчат.

– Вже пішов, а що сталось?

– Хотів запитати, що з ним, що у нього за хвороба. Ви не знаєте?

– Тобто? Він нам нічого такого не розказував.

– Він коли підписував відпустку, сказав, що їде на 2 тижні лікуватись, а потім йому буде потрібен ще лікарняний.

– Мені одразу здалася дивною його швидка відпустка.

…

– Привіт, Андрюша! А ти де?

– Привіт. Я додому зараз йду – їду відпочивати з Сашою на 2 тижні, а що?

– Ні, все ок. Так, провірка)).

…

– А ти був правий, вона щось запідозрила, але тепер все буде круто!

– Дякую тобі.

Я радий, що друзі сприйняли новину більш-менш добре: без кіпішу та істерик. Ми вирішили їхати відпочивати не зважаючи на те, які будуть результати з клініки в Європі. Тому всі збиралися на відпочинок, а я тим часом збирався «по-тихому» в клініку.

Як виявилося, нічого нового мені не повідомили й нічого кращого у лікуванні не запропонували! Тобто у мене так і залишилося вже менше місяця без лікування і менше 2-х місяців з ним.

Це для мене був складний вибір. «Я хочу померти красивим!)» − дуже саркастична думка, але… Я не хотів лікуватись, і на це були свої причини:

1) з лікуванням я проживу не набагато довше –

всього на 1 місяць;

2) лікування мало свої наслідки:

- випадіння волосся;

- нудота;

- біль і страждання;

- а найгірше, що це цілий додатковий місяць болю і страждання для рідних, які будуть поряд і будуть дивитись на мене і бачити, як я згасаю – я цього не хочу, все ж інше можна пережити!

Тому зараз повинна бути поїздка з друзями, а далі потрібно буде все і всім розповісти, і провести останні дні з рідними.

Тиждень на океанському березі з божевільною компанією друзів і сестрою, які не давали сумувати і сильно заглиблюватися в роздуми. Мені потрібно було поводитись адекватно, щоб сестра, принаймні поки що, нічого не запідозрила. Це все мене не тривожило лише протягом дня, як тільки наставав вечір, і я потрапляв у ліжко, – думки заповнювали мою голову, і засинав я лише під ранок.

Настав останній день нашого відпочинку. Я був щасливий у такій компанії, де не було суму й печалі, а був сміх, де не було жалю, а були спільні підколювання, де все було, як завжди!

Та це лише частково відволікало мою увагу від основного, того, що я повинен був розповісти у колі близьких.

Сестрі я все розповів перед виїздом з готелю в аеропорт.

Мамі також мусив сказати трохи раніше, ніж іншим, щоб вона змогла приїхати. Я всього їй не міг розповісти, щоб не було надто багато інформації, важкої для сприйняття. І попросив, щоб татові поки що нічого не говорила. Так буде простіше, коли я сам все розповім.

Ми прилетіли о 9 ранку, в 12 прилітала тьотя Іра і Джулі, а в обід приїжджала мама.

Такого складного дня у мене ще не було! Це майже те саме, що сидіти у себе на похороні: всі тебе оплакують, хоча ти сидиш поряд з ними живий і «здоровий». Тяжко дивитись на рідних, які не готові повірити у те, що відбувається…

– Заспокойтесь! Все вже вирішено! Давайте відпочивати і проводити разом час. Хіба для того ви всі тут, щоб сидіти і плакати? І мені ще важче дивитись на вас таких. Мам, ну не плач! Ти ж бачиш, я тут, біля тебе. Обіймаю тебе й цілую!

Хоча мої слова не заспокоювали, а навпаки – ще більше ранили серця батьків.

Що не день, то всі заспокоювались і вели себе спокійніше і звичніше. Мені ставало легше, але лише духовно, бо фізично з кожним наступним днем мені ставало все болючіше. Біль заповнював все тіло – я ж не показував болю, бо так було всім легше.

Минув тиждень. Через день хтось з друзів приїжджав зі Львова і навідувався до мене.

Останні дні були складними для всіх. Мені було важко рухатись, бо все боліло, і я просто лежав у ліжку, дивився тєлік. Коли ж до мене заходили рідні, запитати, чи мені щось потрібно або просто глянути, як я, у них на очі накочувались сльози від мого вигляду.

Я й справді виглядав «не дуже», м’яко кажучи: білий, як сніг, худий, з червоними очима і з темними кругами під ними. Мій вигляд міг налякати будь-якого оптиміста. Я часто плакав, коли дивився на всіх, бо розумів, як їм боляче. І мені хотілось якнайшвидше полегшити їм життя.

Я почав замикатись. Нікого не хотів бачити і просив, щоб до мене нікого не пускали.

Часто виключався: моє тіло було вже сильно знесилене, і мене накачували морфієм. Я відключався на кілька годин і не пам’ятав, що ж було до того…

Останній спогад…

Хоча їх і не пускали, але всі вони прийшли – мої друзі. Були вихідні. Я радий був їх бачити. Ми сміялись, скоріше навіть ржали, і я жартував через силу: моє лице кривилося від болю, але на губах була щира усмішка…

Щось із глибини душі

Пам'ятайте мене за все хороше, що зробив і що не встиг... бо тільки згадка залишиться у вас після того, як мене не стане...

Згадуйте тільки хороше про людей, з якими ви були, бо тільки це допоможе не пропасти їм у буденності вашої душі!!!

Піклуйтесь про тих, хто зараз з вами, бо тільки вони знають, як вам тепер... вони не залишать вас, доки ви їх не проженете і не повернуться, поки не покличете...

Страшно залишитись одному... для цього є друзі, які тебе налякають, але не дозволять бути одному в найгірші хвилини твого життя!!!

Час

Скільки триває кохання?

Всі задають це запитання, і ніхто достеменно не знає правильної відповіді...
Я б хотів, точніше хочу, і проводжу цей експеримент на собі.

Моя закоханість не підтримується ніякими стосунками – це просто мої почуття. За період цієї закоханості, а це не мало й не багато, вже рік і 2 місяці, я проводив ночі з одними дівчатами, дні ж із зовсім іншими. Та ні на кому не зациклювався, бо я люблю її. Я мрію й думаю про неї. І саме це я вважаю коханням чи просто закоханістю. Хоча все це лише нерозділене кохання.

Це все закінчитись може в будь-яку мить, як тільки я зустріну іншу, якій захочу присвятити своє життя, свої вчинки, і тоді з’явиться нова закоханість...

Ось тоді я скажу: це кохання закінчилось!
Таке вже було і буде знову!

Не знаю, може й любов триває все життя, але кохання триває значно менше, якщо його не підтримувати.

Якби переді мною поставили тих декількох дівчат, у яких я був закоханий – це був би складний, але дуже реальний вибір. Якщо ж по одній, я б знову спробував смак кохання з кожною з них.

Ви запитаєте, що це означає?

От би зустрів когось з них, у мене одразу б виникло почуття суму за нею: таке враження, що я сумував весь час, поки ми не бачились (чи це був місяць, чи 5 років).

Я б хотів її обійняти... І якби була така можливість, я й справді з нею замутив би, чи то, щоб згадати минуле, чи, щоб почати майбутнє. Для кожної була б своя доля.

Адже це просто любов в поєднанні з сумом, а на такі речі покладатися не можна. Я навіть зараз, коли у мене немає можливості когось вибирати, можу зі стовідсотковою впевненістю сказати, з ким би я просто замутив, щоб згадати, а з ким – щоб розпочати нове життя!

Та є ще щось інше… Хоча і тут, мені здається, я б не сумнівався в своєму виборі.

Припустимо, що переді мною стоїть 10 моїх колишніх, яких я кохав по-різному.

Одразу можна викинути п’ятьох (саме так – викинути, як якусь річ, бо ще до початку наших стосунків я знав, що нічого не буде, і мені жаль, що саме вони познайомилися зі мною в складні і нудні моменти мого життя), бо я не мріяв про майбутнє з ними, а думав лише вульгарно, якщо так буде правильно сказати, про них. Я був змушений дівати кудись свою душевну енергію.

Я люблю любити, як би дивно це не звучало))).
Залишається ще 5, про яких я мріяв і міг прокрутити в мріях наші стосунки на кілька місяців наперед.

Я мрійник.

Але трьох можна відсіяти за зради, якби не цей маленький і незначний момент, в фіналі я би вибирав з цих трьох. Та я не вірю в вибачення і дотримуюсь правила: хто зрадив раз – зрадить ще...!!!

Залишається ще 2...

Тут все трохи складніше…

Всі

Ніщо не віщувало таких подій, та все сталось, як сталось.

Я, як завжди, приїхав на вихідні додому і мав зустрітись з Борисом і Размусом – у нас були плани на вечір.

Я приїхав до Бродів маршруткою в 2 ночі, тато вже чекав. О пів на третю ми були вдома, я, легенько перекусивши, ліг спати.

Субота. Крім списку планів на сьогоднішній день, написаного татом, я повинен був ще пропалити баню. Тепер у нас була ще одна традиція – по моєму приїзді додому ми ходимо в баню. Поки я цілий день бігав вдома і виконував мій-татів список робіт, баня пропалилась «конкретно». Цей похід в баню був без дівчат, зате поспілкувались, попарились й попили пива.

Після бані ми були розслаблені, але не повністю задоволенні – не вистачало жіночої ніжності))). А що робити??? У нас на такий випадок один варіант – «Вrodway».

Якраз залишався час зібратися на маршрутку.

Всі зібрані, веселі. А щоб було ще веселіше, я взяв з собою в маршрутку одну з татових настойок. Ох і весела була дорога))!

Ми, ще сидячи в бані, замовили столик на вечір, тому, приїхавши на місце продовження нашого вечора, мали де посидіти й відпочити.

Ще по самбуці, і ми були в запалі, тому танцпол горів вогнем від нас. За годину половина дівочих задниць була залапана Размусом, а ще половина дали свій номер Борису. А мені, п’яному, ніхто не потрібен – я просто відриваюсь.

Спочатку я не повірив своїм очам, а потім мене навіть попустило від того, кого я побачив... Це була Надя. Я ніколи не думав, що можу її тут зустріти, адже вона завжди тусується в Тернополі. Оце було здивування... Ми просто з нею давно не спілкуємось: так, лише привітання на ДН. Я вже був веселий:

– Ооооо, привіт. Давно не бачились, як життя?

Вона була ще більш здивована, ніж я, такій зустрічі.

– Мм, привіт. Все ок, а ти як?

– Я круто. Бачиш, двіжую!!!)

І мене понесло далі двіжувати, мені було якось, напевне, не цікаво з нею.

Ми час від часу з нею пересікались, але не спілкувались, лише обмінювалися поглядами. Колись, то вже десь 3 роки тому (я ще тоді в Харкові вчився) у нас були ніби стосунки. Не хочу вдаватись в подробиці, ми собі тоді просто відпочивали, от і все.

Вечір був шикарним. І я собі думав: «блін, однако, шикарно двіжувати й не перейматись через колишню!!!».

І як тільки вирішив за це випити ще самбуки (мені від неї було дооообре), я побачив знову її, але тепер іншу, також ніби колишню. Тепер мені стало стрьомно, і я таки випив, але не за колишніх, а для того, щоб пройшли глюки. Таких співпадінь ніколи просто так не буває – це має щось означати.

Її звали Інна.

Я помітив її у натовпі Львова...

Це була мила брюнетка з карими й спокійними

очима. Її погляд випромінював ніжність.
Ростом, якщо на каблуках, вона була на рівні зі

мною, це мені подобалось… Темне, трошки неслухняне волосся лежало у неї на плечах, і кінчики його торкались її найправильнішого розміру грудей. На ній було мереживне платтячко кольору слонової кістки. Воно ледь закривало її плечі і досягало краями лише до колін. Коли вона йшла, гострі чашечки колін виглядали з під нього... Вона не соромилася показати свої ноги і свою фігуру. Вона не була модельної зовнішності, та сказати, що вона була повною, також не можна. Як кажуть, у неї була тяжка кістка.
У чому б вона не була вдягнена, з макіяжем чи без, вона кожному б здалася милою. В принципі, так і було...

вона – «р»...

Ми з нею вчилися в одній школі, вона була молодшою, ще тоді у нас могло щось виникнути, та у мене була дівчина. Зовсім недавно ми провели разом хороший вечір, і могло б бути продовження та відстань робить свою справу. Ми з нею після того вечора ще місяць поспілкувались у вк, і на тому все скінчилось. Хоча вона мені дуже подобалась, і я чогось хотів, сам не знав чого. Я закинув цю затію, бо вірю в силу відстані.

Як все добре починалось, навіть коли я її побачив. Але, як виявилось, вона тут була з хлопцем і мої думки, які закрутились в голові, з сильним шумом рухнули під пісню Benny Benassi − Satisfaction.

– Ще самбуку!!! − тепер мені робилось нудно і треба було піднімати настрій.

Я з нею не спілкувався, хоча і був впевнений, що вона мене бачила, я уникав зустрічей з нею. Чому?

Не хотів зіпсувати хороший вечір якимось надіями.

Вечір то вдався, але мене переповнювало відчуття, що ще хтось з’явиться у цей вечір і саме у цьому клубі, а мені, ох, як цього вже не хотілось.

Та все обійшлося…

У неділю була хороша погода і ми домовилися ще з ночі, що підемо на футбол, який мав бути в Луговому, а після – на пікнік на наше місце.

Вночі перед сном, як я то люблю, я не міг обдумати все, що відбулося пов’язане з дівчатами, але день неділі в селі призначений саме для роздумів: ніякої роботи і ніякого компа! За весь час я нічого цікавого не надумав, і вирішив, що це просто співпадіня.

Вихідні були насиченими, в принципі, як і завжди.

Я, задоволений вихідними, поїхав на Київ і забув про все, що було.

Як виявилося – не на довго...

І знову в суботу банька... Остання банька була переповнена подіями, та про них я вже забув.

А що нам молодим і не жонатим треба?

Нормально відпочити і погульбанити! А у нашому випадку – це банька і «Вrodway», бо в Заболотці нема чого їхати, і дівок там нема. Тому тут без варіантів.

Борис нині не бухав, і ми їхали в Броди його машиною – вже виросли, щоб не їздити маршруткою.

Хоча інколи є такий настрій, що і маршруткою весело їздити.

Ми з Размусом випили по пиві в бані, а в дорогу ще по рево взяли, щоб бути готовими в клубі і багато там випивки не брати. Борис трохи нервувався, бо ми то ставали в туалет, то на перекур, але згадували, як він віз нас з того ж «Вrodway», коли курили в машині. Тому такий варіант для нього був кращий.

Ми, веселенькі, приїхали в клуб. Нас зустріла адміністратор Іванка, і провела на другий поверх до нашого столика, замовленого на Размуса Борисом. Він завжди так робить, навіть тоді, коли Размуса з нами нема))).

Размус розійшовся на повну, це легко зрозуміти, коли він третій раз підряд піднімає стаканчик і каже: «за нас – молодих і не жонатих!».

Диско-дискотека... Ох і пішла жара, і знову ми зажигали на танцполі, навіть Борис, який тверезий трохи нудиться з нами п’яними.

– Ой, вибачте, − єдине, що я сказав у момент, коли випадково в стрибку-танці налетів на неї.

Я просто стояв і дивився на неї, вона теж була трішки шокована.

Її звали Іра. Вона відійшла швидше, ніж я:

– Привіт, ти як тут???

– Иии, можу тебе запитати те саме? Як ти, як справи?

Ми з нею не бачилися вже півроку і не спілкувалися стільки ж. Все закінчив я, і то якось дуже паршиво – написавши смс. А все через те, що мене напрягають стосунки на відстані...(

– Все ок. Давай просто відриватись!

Як мені здалось − вона не сильно й тверезою була, хоча я й не ліпший.

За наступних півгодини ми часто пересікались, блін, і навіть поглядами шукали один одного.

Зрозуміло, що нічим хорошим це не закінчилось.

Далі ми удвох танцювали, лизались, притискались між собою тілами, коротше, що ми тільки не робили. Це тривало ще якусь годину.

– То хто така??? − питали пацани.

– Потім розкажу. Все окей!!! – відповідав я, і йшов за нею.

– Поїхали звідси, − заявила мені вона, коли я її знайшов.

– Давай.

Я викликав таксі, і ми поїхали в готель. Добре, що у мене цього вечора в гаманці було 500 грн., і це мене врятувало.

Була тільки перша ночі, коли ми приїхали в готель, заїхавши дорогою в аптеку.

Ми не гаяли часу...

У неї задзвонив телефон. На годиннику 3.40.

– Я пам’ятаю!!! Скоро буду. Все, зустрінемось на місці!

А після звернулась до мене:

– У мене поїзд за годину, мені потрібно на вокзал! Надіюсь, для тебе це нічого не означає.

Я лише посміхнувся у відповідь. Викликав таксі, вона мовчки сіла в машину і поїхала, а я й не намагався нічого зробити, адже сам вважав, що це нічого не означає.

Мої мене забрали біля готелю ще через 5 хвилин, і дорогою додому я розповів коротку історію всього, це зайняло у мене не більше 5-7 хвилин.

Після всіх подій мене попустило, і додому я приїхав майже тверезим.

Я полинув у роздуми.

Виходила якась нісенітниця, блін, я не знав, як інакше все це назвати.

Я сидів на вулиці, розглядаючи зоряне небо, в голову нічого нового не прийшло, з’явилась ще одна божевільна ідея-мрія: під час наступної поїздки в «Вrodway» я повинен зустріти ще когось з минулого. У мене було 3 варіанти, і цікавість розривала.

Висновок: нічого, що було, не сприймати серйозно, адже я й сам продовження не бачу й не хочу. А щоб перевірити свою теорію, потрібно якнайшвидше приїхати з Києва і попасти в клуб.

В понеділок одразу ж після роботи я пішов за білетами та, як я й думав, в сторону Львова нічого не було на ці вихідні, тому вирішив їхати маршруткою.

Цілий тиждень я мріяв лише про те, кого я зустріну, і обдумував кожен варіант розвитку подій.

Першою могла бути моя харківська любов. Її звали Іра. Я цей варіант сильно не прокручував, хоча це був би чудовий варіант.

Друга – дівчинка з роботи Ріта.

І третьою могла б бути моя перша любов з літнього табору в Харкові – Оксана.

Не знаю, звідки у мене з’явилися такі думки, що я з кимось з них, хто б то не був, замучу. Це вкрай неймовірно, адже я лише замутив з останньою, попередні були лише як знайомі. Але я так цього хотів.

Я готувався: думав, що одягти, що буду робити, як побачу її...

Та все зіпсувала робота: я повинен був залишитись і вийти в суботу, щоб здати завдання, навіть, можна сказати, мене заставили залишитись.
Я був сильно засмучений – харився всі вихідні, а потім заспокоївся, бо дотримуюсь одного правила – що не робиться – робиться на краще. І вирішив, якщо маю когось ще зустріти – обов’язково зустріну!!!

А дні йшли, а за ними й тиждень, а потім ще один, і тільки тепер у мене з’явилась можливість приїхати додому. Я вже майже позабув про все, що відбувалось два тижні тому.

Але у нас нічого не змінилось: всі двіжували й пили, а я не відставав. І ми одразу, в суботу, відривались на повну. Цього разу не пив Размус, у нас всі по черзі не п’ють, бо хочеться додому їхати своєю машиною.

Спочатку посиділи в «Маркеті» − видзвонили наших однокласниць – Натальку і Христину – і сиділи бухали, як не дивно, вони нас підтримували. Чи ми вже звикли, чи нам просто нудно стало, і ми вирушили в «Вrodway»!!!)))

Відривались на повну, лише Размус тверезий нудний ходив і сумував, навіть до жодної дівчини не підійшов... Зате ми з Борисом: наш стандарт − 5 самбук, і нам дуже добре))). Ніхто нікого не підчепив, хоча ніхто й не намагався – головним нашим завданням було відпочити!

Я не згадав, тому й не озирався по боках з надією когось побачити, в цей день я відпочивав. У неділю ж народ прийшов до мене – я робив баню. Сьогодні ми сиділи й відпочивали від шаленого вчорашнього вечора, а я ще перед дорогою.

Як класно ні чим не перейматись і так відриватись з друзями!!!

І перестав перейматись... Дехто давно думає і вважає, що я нічим не переймаюсь. Можливо щось в цьому є. Гадаю, поки можна – то треба!

Хто б сумнівався, що ми довго сидіти дома не будемо. Тим паче, на носі травневі свята: для когось це цілий тиждень вихідних, для мене – це звичайний тиждень, з додатковим вихідним в п’ятницю. І в ніч з четверга на п’ятницю я вже був вдома.

В такі теплі дні ми збираємося на природі. Оскільки 3 дні свят, ми починали з першого, щоб до четвертого дня нас попустило.

Компанія зібралась велика, але всі свої. Ці вечори хоч і не запам’ятовуються, але вони одні з найкращих, і цей вечір не був винятком. Музика, пиво, спілкування, волейбол, шашлик...

В 11 вечора народ був хорошенький з чудовим настроєм, і з’явилась ідея їхати в «Вrodway», але без тверезого шофера це складно. Для нас це ніколи й не було проблемою. Зрештою, половина наших поїхали.

Залишилась чоловіча компанія: я, Борис, Бодик, Размус і ще Яворський, який вернувся, а йшов разом з Олею додому спати. Я ще зганяв додому і взяв фляшку настойки, закуска в нас була, і вечір продовжився. Я настойки не пив, бо, по-перше, вона мені не йшла, по-друге, я просто до того випив літр пива, і по-третє, завтра я мав бути за кермом. У нас на завтра столик був замовлений – це причина того, чому ми сьогодні не в «Вrodway».

Дивно, що ми поїхали лише втрьох в клуб, хоча всі грозилися, що сьогодні знов поїдуть. А нам і краще, як завжди – наш стандарт. Тим більше, ми розраховували, що буде ще Марічка з подружками. Справді, класний же вечір мав бути!!!

Марічка подзвонила та сказала, що її не буде! Ну, ми й не засмутилися – у нас двіж продовжився. Настрій у мене, як на диво, був класний, про Бориса й Размуса можу сказати те саме − вони ж ще й пили))).

За дві години я трохи змучився й пішов подихати свіжим повітрям, а ті придурки все були в пошуках чувіх, з якими можна подвіжувати... Мені ж щодо дівчат було якось пофіг.

Мене не було 20 хвилин, а ті чудіки вже десь пропали. Я пройшов весь танцпол і всі столики на першому поверсі, пішов на другий поверх і, тільки піднявся, почув:

– Кульочкін, ходи сюда. Ми тут.

Повертаю голову – вони сидять, кожен зі своєю дівчиною, повертаю ще далі, а там... вона.

До такої не кожен зміг би підійти, хоча і вела

вона себе досить розкуто в колі подруг, але одразу було зрозуміло, що вона тебе відшиє і навіть не зверне на тебе увагу. Усе в ній мене приваблювало: її спокусливе вечірнє плаття з відкритою спиною; «шпильки» з тоненькими ніжками, в яких вона 100 відсотків була вищою за мене; її погляд...

Хоча все це й відштовхувало, особливо погляд...
Висока, приваблива дівчинка з русим довгим, майже до пояса, волоссям. З великими карими очима, від яких не знаєш, чого очікувати…

Все випромінювало пафос: яскрава червона помада, зверхній погляд і стиль поведінки зі всіма, окрім найкращих подруг. Дивишся на неї і розумієш: що вона захоче, те їй і піднесуть на колінах...

Але це буду не я!!!

вона – «і»...

Коли я її побачив, вона сиділа шокована, видно, вона побачила мене раніше. Я також був шокований, але підійшов. Тут вже стандартна ситуація: ми не бачились і не спілкувались 5 років.

– Привіт, − привітався я.

– Привіт, − відповіли дівчата.

– Це Кульочкін або Ромашка, − Размус давав жару))).

– Просто Рома, − сказав я.

Після знайомства зі мною її подруга краще придивилась до мене, адже колись нас вже знайомили, і потім глянула на неї.

Вона ж легкою посмішкою відповіла подрузі.

Її звали Іра.

Вечір продовжувався... Ми з нею майже не спілкувались, але вся наша спільна компанія відривалась на повну. Я слідкував за нею, вона ж за мною, і наші погляди часто зустрічались…

Борис «спілкувався» з Юлею − це до неї в гості приїхали дівки.

Размус – з Ірою, але з іншою, не «моєю»).

Блін, задумався я. Все сильно ускладнювалось: спочатку Размус з Ірою всілись на диванчику і почали лизатись, а за 20 хвилин і Борис з Юлею...
Ми з нею переглянулись і Іра запропонувала:

– Поїхали до Юлі пити чай. Тим більше, що вони більше танцювати не будуть))).

– То точно, їдемо, − відповів я.

Швидко зібравшись, поїхали до Юлі. Вона жила на Білих Казармах – так в Бродах називається один з районів.

Хвилин за 20 ми були на місці – це була 2-кімнатна квартира. Завалились в одну з кімнат і почали спілкуватись.

Борис запідозрив щось нечисте:

– А ви часом не знайомі? – звернувся він до нас з Ірою.

– Хто буде чай? – відморозилась вона й пішла на кухню.

Размус і не думав заспокоюватись, і взявся знову за своє – лизатися))).

– Шось тіпа того. Ми 5 років не спілкувались! От і все! Ладно, піду допоможу їй чай робити, хтось ще буде? – відповів замість Іри я.

– Ні, дякую, − якось всі перехотіли.

Я йшов на кухню і думав, як до неї підійти. Та коли зайшов на кухню, все забув, натомість все зробила вона.

Вона чула, як я йшов, коли ж зайшов – вона підняла голову і так ніжно подивилась на мене, мені навіть стало ніяково. Іра підійшла й поцілувала мене в губи, я й не противився.

– Знаєш, а мені тебе не вистачало! Я тільки зараз це розумію, коли дивлюсь на тебе, на твою усмішку). Я тоді нічого не розуміла, і ми розійшлись лише через те, що я не була впевнена у своїх почуттях до тебе. Зараз все зрозуміло: я тебе любила! Знаєш, звідки я це знаю?

Я не встиг і слова промовити, хоча й не знав, що сказати, лише покрутив головою.

– Зараз, коли я дивлюсь на тебе, мені здається, що весь цей час ми були разом, хоча я й нічого про тебе зараз не знаю. Мене переповнюють почуття. Мені хочеться тебе обіймати, цілувати, завжди бути поруч. Я не знаю, чому саме зараз я це розумію, можливо, стала дорослішою, можливо, досвід, чесно – не знаю!

Я її обняв і ніжно поцілував, притиснувши до стіни... Вона відчула, що я «радий» її словам, і ще сильніше притиснула мене до себе. Це не довго тривало, я розняв обійми, ми, взявши горнята, пішли в кімнату до всіх.

Я подумав: скільки ж ми часу були на кухні, якщо вже хтось займається сексом в спальні? Коли ми вийшли з кухні, то почули характерні звуки інтиму.

В кімнаті були Размус і Іра, вони так само, як і коли ми їх залишали, цілувались, але тепер вже не сидячи, а розлігшись на всьому дивані.

Дата добавления: 2015-09-02