Визнання. Щасливе та гірке кохання.

Схожа вона була на, негодою биту, розквітаючу лілію, такою скорботно-ніжною вона була. На чоло Миколи спустилась тінь зажури, немов від болю. Він узяв її за руку, притис до грудей і опустився на коліна. Хвилинна мовчанка наповнилась незабутніми спогадами.

- Гаразд… Будемо разом розділяти всі негоди, слова її прозвучали відгомоном клятви, колись даної на березі Дністра.

Відбулася жвава розмова Миколи Тобілевича з Кропивницьким. Микола повинен був бути категоричним, що він і зробив.

- З Жарковою я більше виступати не буду!

- А з ким будеш?

- Тільки з Марією Костянтинівною!

- А куди ж я Жаркову діну, я ж її з Полтави виписав, склав контракт з нею, заплатив гроші.

- Хай залишається на етапі злостивого хіхікння і зневаги до прибулої справжньої артистки.

Миколу підтримав його брат Іван Карпович. І Кропивницький здався.

З'явилося оголошення про чергову в Єлисаветграді виставу «Наталки-Полтавки», в якому значилось прізвіще Заньковецька у ролі головної героїні, саме таке сценічне ім'я взяла собі Марія на знак любові до свого рідного села Заньки.

Хвилювалась, а з-за коліс чулось шипіння «Королева з фінських островів». Вражена несподіванкою, упустила відра, а коли підняла їх наступила на уламок розбитого скла, який поранив ногу. Промайула думка про втечу. Але це не було виходом, вона перемогла саму себе та залишилася. Люди майже не помітили розгубленість акторки. Таким був перший професійний досвід Марії Заньковецької. Вистава закінчилась блискуче. Талант був оцінений належним чином.

Зворушений успіхом і кількістю викликів акторів на сцену, Кропивницький розчулився до сліз, здійняв з пальця бірюзовий перстень та одягнув на праву руку Маріїну.

Урочисто, щоб усі чули виголосив:

- Заручаю тебе,Марусю, зі сценою!!! Тепер мені є для кого писати драми!

Іван Карпович Тобілевич поздоровив Марію з дебютом. І запросив товариство до себе на Знаменську вулицю. У центрі уваги Марія Костянтинівна. Відбувалося своєрідне святкування з нагоди введення прізвища Заньковецька до реєстру трупи. Сиділа поруч Садовського. Здавалася символічним це з'єднання: спільними шляхами понесли надалі імена, які мають стояти поруч – Заньковецька і Садовський. Зворушений такою подією, Микола Карпович вишиваний материними руками рушничок – червоним і блакитним на білому полотні. Ним матір заповідала пов'язати найщирішу дружбу. І взявшись за руку, проспівали дует, яким почалося їх знайомство в Бендерах. «Коло млина, коло броду, Два голуби пили воду»

- Друзі, повів двлі розмову Іван Карпович. - Пам'ятаймо, що театр завжди відбивав духовне життя народу. Тому на сцену требя вступати немов у священний храм. Символічно, що перша вистава Марії Костянтинівни позначена на кону краплинками її крові. Нею охрещено ім'я нашої Заньковецької!

- Будь нашою сестрою, Маріє, - обняла її Садовська-Барілотті. Для артиста слава завжди межує з прикрощами. Але Іван Карпович говорить: «Будьмо мужніми!» Золоті слова. Нехай вони стануть запорукою нашої дружби!

- Мені пригадалось, як колись мріяла знайти чарівну квітку з дитячих казок.

Хотіла відгадати якого вона кольору. Тепер, здається, знаю. Вона така ж як ця вишиванка - червоно-блакитна.

- Але хотілось би поговорити про контракт з Вами, шановна Маріє Костянтинівна, сказав Марко Лукич.

- Дозвольте це вирішувати колективно, доброзичливо втрутився Іван Карпович. Я, як досвідчений канцелярист, буду дбати про формальності.

- А я буду морально підтримувати нашу спільну справу в артистичному товаристві, додав Садовський.

- Бачу. Що Ваші докази сильніші за пакти формальності. Дозвольте замінити їх потиском руки та хочу просити пробачення за мою поведінку з екзаменуванням при першій зустрічі!, Кропивницький подав руку Заньковецькій.

Наступного дня трупа поїхала на гастролі.

Усе більше виступала, усе більше впевнювалась у собі, вже не падали відра, як це було у перший раз.

Виконанням ролі Наталки найбільше вразила Старицького, який взяв на утримання та загальне керівництво їх трупи. Він збагнув, що вона не просто грала на сцені, а творила образ, вкладаючи в нього художній зміст.

- Доля судила Вам шлях на сцену. Сміливо йдіть ним, не зважайте на прикрощі, пам'ятайте що шлях до заповітної мети вкрито не тільки квітами слави, а й колючими тернами.

До гурту прибув Микола Віталійович Лисенко, а з ним і кобзар Остап Вересай. І дуже великою радістю було для Марії запрошення Лисенка взяти участь у концерті з Остапом Вересаєм. Концерт під керівництвом Миколи Віталійовича відбувся 11 грудня 1882 року.

Новий 1883 рік трупа зустріла у Чернігові. Згадувалися дитячі, юнацькі роки, роки навчання, пригадався вчитель Вербицький та його слова: «Попроси батька, щоб віддав тебе у театральне училище, там тобі місце.

Ось і тепер зустрілась з добрим вдачею і розсудливим батьком. Але ця зустріч була для неї потрясінням: батько наполягав на поверненні до чоловіка.

Потім виступала у п'єсі «Глитай або павук». Успіх виконання ролі був приголомшливий. Старицький влучно помітив, що це вперше акторка плаче не удаваними, а справжніми сльозами. Після цього вона захворіла на дифтерит, який загрожував утратою голосу. Морально підтримав лист від брата Євтихія, який обіцяв заступитись за неї. Не повертатись примусово до чоловіка. Після того трупа подорожувала містами України. А коли почалися заборони виступів у Києві. То трупа поїхала до Росії, намагаючись уникнути заборон генерал-губернатора Києва - пана Дрентельна. На що Марія з надією відповіла «Я вірю, що ми з тобою, друже, ще будемо виступати в постійно діючому театрі нашого Києва. Так буде! Так повинно буть! Дай руку, Миколо, і приєднайся до віри в те, що ми разом увійдемо в новий театр майбутнього Києва!» На що закоханий Садовський відповів «Ось тобі моя рука!».

Відвідуючи Петербург, трупа давала виступи, які були підтримані широкою аудиторією. Тоді Суворін, у газеті «Новое время» писав багато про виступи трупи та про Марію Костянтинівну. А саме «талант талант,великий талант! (…)Я порівняв би її з Сарою Бернар, але ця акторка ніколи мене не хвилювала, тоді як у пані Заньковецької багато почуття, нервовості в грі.» На що Карпенко-Карий у своєму листі до Садовського написав «В цьому відгукові, волею чи неволею, є неясне визнання того, що й малоруською мовою можна справляти глибоке враження, що примусило заговорити, навіть каміння. Цілую мільйон разів руки Марусі, вона, вона одна силою свого таланту змусила каміння заговорити…

Вона змусила таку людину, як Суворін признатися, що він глузливо ставився і до драми малоруської, і до мови, а тепер плаче.

Це успіх не тільки театральний, ні, це успіх за який ті, що люблять свою батьківщину, повинні на віки вічні пам'ятати ім'я артистки!» На наступний виступ, зажадав прибути сам імператор Олександр III.

Він був дуже задоволений і після вистави виявив бажання зустрітися з акторами особисто.

А при зустрічі сказав, що неодноразово чув про гру акторів, а тепер переконався у ній особисто «Дуже, дуже добре, панове, ви граєте. Спасибі!»

Також саме у Петербурзі Марія познайомилася з багатьма відомими людьми, наприклад з Репіним, який був вражений грою акторки.

Готуючись до наступного столичного виступу, відбулась ще одна зустріч з полковником, а саме з полковником Хлистовим, її чоловіком. Благав повернутися, а ле відповідь присудило життя. Тоді було підняте питання про розлучення. А вироком стало «Розлучення. Без права розлученій жінці брати вдруге шлюб». Вирішила розповісти своїм коханим бітькам про такі події у її житті. Але зустріч з ними стала страждальною, замість співчуття в очах улюбленого батечка були суворість і збентеженість, а на устах прокляття.

Повернулась до свого Коко (так Марія називала свого коханого Миколу Садовського) у сльозах. Трохи заспокоїв її. Говорили про сенс життя. А потім взяв її тендітні алебастрові руки у свої грубі обвітрені, милував їх і витяг невеликий шкіряний футлярчик. Зважив на долоні її пальчик з бірюзовим перстнем, дорогою їй обручкою, з театром, подаровану Кропивницьким. Витяг з футлярчику золотий перстень з темночервоною гранатовою квіткою. Надів перстень на безіменний палець правиці Маріїної, а вона - «Дякую, коханий»

Садовський запропонував разом поїхати до Заньок, Марія вирішила по іншому. Поїхали до Ніжина виступали так, що розголос про Марію пішов по всьому місту, а також за його межі. Якраз по закінченні чергової вистави, зіграної місцевими аматорами разом з Заньковецькою, усі вітали її, але хто пробивався до неї? Стареча похила постать, гарні сиві вуса, пізнала рідний голос.

- Маню, рідна моя донечка. Не думай, що батько твій злий. У душі ти завжди зі мною. Моя найкраща, рідна! Ходім до нас, - тремятячою рукою батько держав Маріїну руку

- Але я не одна тут, зі мною мій найкращий друг.

- Хто він? Де він?

- Це я, - підійшов Садовський і з величезною повагою нахилив голову.

Те ж саме зробила і Марія.

- Благословляю вас, дорогі діти, на все добре, чесне, благородне,- зворушливо обіймав батько своїх дітей Марію та Миколу.

-У Заньках відзначимо це свято.

Заказали молебен, щоб зняти прокляття з Марії. А невдозі, сказала Миколі, що тато збирається скласти дарчу на її ім'я, на наш маєток і запрошує нас відпочивати і жити в Заньках, коли не буде гастролей.

- Кицюню, Марусинко, я давно хотів тобі запропонувати збудувати десь хатку, назвати її «Марусин курінь» і жити нам удвох, моя пташечко, милуватися. Купимо десь, серед лісу – це для тебе, Мавко моя кохана, і луків для мене, степовика,- клаптик землі… Насадимо наш сад, квіточки, та будемо раювати…

- І я мрію про це…

Микола сам накреслив ескіз будинку, склав приблизний кошторис, знайшов підрядника, дав йому завдаток: починайте будівництво.

А після того, вже можна було рушати у гастролі до Москви, де уже особисто познайомилась з Левом Миколайовичом Толстим, який настільки захопився грою, що прислав за куліси свого сина. У відповідь на таку увагу, Марія подарувала письменникові свою хустку, зрошену її сльозами під час виконання ролі.

Цей подарунок надовго зберігся у Толстого.

Зацікавився мистецькою трупою і Антон Павлович Чехов. З великим задоволенням відвідував її виступи.

У листі, датованому 1887 роком, Антон Павлович коротко висловлювився про Марію Костянтинівну, «Заньковецька – страшна сила»

Потім трупа знов була прийнята столицею. І для примадонни (так називали в Россії Марію) було запрошення стати зіркою столичної сцени, служити великому мистецтву. На що Марія з запалом відповіла «Я служу великому мистецтву своєї Батьківщини і в цьому моя гордість!»

Знову починалися вистави, які відбирали не тільки фізичні, а іноді й моральні сили. Тяжко сприймала Марія заздрощі, які оточували її. Особливо докоряла думка молодих акторок, про її статус незаконної дружини. Перевтома та проблеми стали причиною перебільшеного сприйняття їх Марією Костнятинівною. Це стало причиною сенсаційної новини 1889 року – Марія Заньковецька покидає трупу. Невдовзі до неї приєднався і Садовський.

Зміцнивши своє здоров'я, ця пара створила нову окрему трупу, не пориваючи дружніх зв'язків зі своєю родиною по сцені.

На осінній сезон 1890 року трупа відбула до батьківщини Наталки-Полтавки, до знаменитого міста Полтава. Там їм трапилась нагода зустрітися з талановитим письменником Панасом Мирним, а також зіграти психологічну роль у його «Лимерівні». А найперший примірник подарував «Високоталановитій Марії Костянтинівні Заньковецькій присвячує здивований автор, не знаючи, як і чим дякувати за ті незабутні години, які довелося звідати від її чарівної гри 14 листопада 1890 року»

1892 рік став початком міцної дружби, зачатки якої сталися раніше. Об'еднання великих митців у міцну та щиру дружбу відбулося завдяки обставин, які спровоціював пан Суворін намагаючись відновити гарні відносини з Марією. Дружній тандем Заньковецька-Чехов дав народові великі творчі перли.

1893 рік трупа Садовського зустріла у Одесі, а також збігся з виступами прославленого композитолора П.І. Чайковського. Слухаючи його опери, а саме під приємним враженням від них, Заньковецька прагне збагатити свою гру. Виступає на бенефіс у «Безталанній», куди прибув сам Чайковський, піднісши акторці вінок. На стрічці якого красувався напис: «М.К.Заньковецькій – безсмертній від смертного».

Важливим у подальшому розширенню аудиторії трупи стала зміна місцевої влади в Києві на більш культурно терпиму, навіть можна сказати на представників цінителів театру. Це дозволяло українським театральним трупам майже вільно виступати на території Києва.

У кінці 1897 року українських акторів гостинно зустрічав Кавказ. Давно творчу особистість Марії вабила ця країна. Саме тут вразливо відчула те, що відокремлення трупи веде Садовського на манівці особистого життя. Усе частіш, коли Марія, посилаючись на втому перепрошувала і зачиняла перед Миколою двері, він знаходив привічання у запобігливої Евгенії Базилевської. Вона не тільки пригостить якимось гостинцем з винцем, а й розповість веселу історію, розсмішить, вона всмоктувала його великими круглими очима, і він відчував, що ось-ось…фортеця впаде. Суто інтуїтивно відчувала до чого йдеться і Марія. Хотілось визначитися у відносинах. І рішенням став вихід з трупи Садовського. Це не затримало творчий коллектив у привітній Грузії. Інцидент був призупинений об'єднанням трупи.

Репертуар, оновленої у 1898 році трупи, був оновлений яскравими п'єсами.

Марія Костянтинівна грала експрессивно,сильно. Цю силу добре збагнув Кропивницький, написавши Марії листа датованого 9-им квітня 1898 року.

Він передав захоплення фразою: «Ви були для мене всією Україною»

Не гонитва за славою спонукала Марію піти з артистичного товариства братів Тобілевичів. Гордість жінки не дозволяла їй розповідати про свої особисті незгоди. Виступаючи в мандрівних трупах, тамувала біль. Найкращі умови пропонувала трупа Кропивницького.

Цей розрив важко переживався обома. Але у Миколи народився син. Вихованням якого повинен був він займатись.

А Марія Костівна вирішила продати «Марусин курінь», шо був записаний на неї. Вважала, що по Миколиній зраді їх уже ніщо не пов'язує і ніколи не пов'яже… Покупці швидко знайшлися, адже «Марусин курінь» любовно уходжений, сад пишно плодоносить. Та не для того, хто його садив…

Але Микола не зміг забути свою Марусину, хвиляста і з перцем до того ж талант який! А скільки років кохання й якого! Згадував тільки краще – хіба ж можна забути? Писав до неї, і вона трохи відтанула, бо почала відповідати, щоправда «крізь зуби», та він терпляче сподівався.

1900 рік зібрав у Києві усе артистичне товариство. На одній з вистав Садовський звернув увагу на пишно вдягнену глядачку, а потім пізнав у ній Марію. А по закінченні другої дії незвичайна глядачка приходить до бар'єру і кидає йому білі троянди. Символ чистоти стосунків та примирення. А також жаданого об'єднання труп.

Розмова між ними почалася розгубено. Важко було згадувати пережите. Микола вибачався, бо знав скільки болю приніс коханій людині. Але рішення Марії було повністю непередбаченим, вона не тільки простила Миколі. А й вирішила взяти на виховання його сина. Стати йому матір'ю. Не маючи можливість мати дітей, вона обмежувалась почуттям до дитини її коханого, який справді став їй рйднгим сином. Й ніколи більш не могла вона забути його чисте й живе «мамо».

У 1907 році у громадському та театральному житті Марії відбувається зміна. Здійснюється давня мрія про стоворення стаціонарного театру в Києві (Зараз це Державний Театр Оперетти)

Але Садовський, що надто легко піддавався недовгим захопленням, не міг досить довго бути з цією гордою жінкою, що не могла простити йому ще одну зраду. Вона пішла від нього. А він внаслідок початку формування агрессивних революційних рухів емігрував до Чехії.

У цей час Марія поринула в роботу. А саме займалась відкриттям стаціонарних театрів у містах України, займалася театральною діяльністю, знялась у фільмах «Наймичка», «Остап Бандура».

Взаємні почуття цих двох сердець жадали зустрічі і вона відбулася, але результатом. Микола отримав апоплексичний напад і невдовзі помер, останніми його словами стали слова каяття.

Марія провела своє єдине кохання погдядом з вікна. Сказала покласти пам'ятний рушник на його труну. Словами прощання стали «Прощай, мій старий друже… Зрадливий… та коханий.»

Не знала. Що якось він признався брату Панасу

-Я винен перед Марусею, тяжко винен… Хотів їй сказати при останній нашій зустрічі – та не зміг…»

Вона ж просила: - Поховайте мене поруч його могили.

Через рік і вона пішла.

Поховали її, поряд з Миколою, на центральній алеї Байкового кладовища.

Дата добавления: 2015-09-04