Дитинство

Село Заньки, за 15 верст від Ніжина, розкинулось серед соснових лісів, піщаних бугрів і боліт, що були колись озерами, а потім поросли густим комишем. Тут було роздолля для диких качок і водяних курочок.... А колись, давно, за старовинними переказами, тут водилися навіть гуси і лебеді. У цій частини Чернігівщина нагадує Полісся. Земля тут неродюча, і це відбивалося на добробуті населення, відбивалось і в народній творчості, на якій лежала печать туги і горя. Одна була радість і надія – ясне сонце і до нього звертались творчі мрії народу. Про нього співали пісень у зимові вечори, коли за старовинними народними прикметами, сонце повертало „на весну”, його зустрічали в радісні весняні дні на світанку, коли на сході щойно загоралося зоря, а дівчата й діти вибігали на зелений лісовий пагорок, щоб дивитись, як сонце, підіймаючись над землею, почне „грати – вигравати”.

І першою вибігала зустрічати сонце маленька дівчинка, яку подруги називали Марусею, а дома – Манечкою.

Прямо із своєї дитячої постелі, в чому була, вона бігла по лісовій стежці до заповітного пагорбка, щоб зустріти сонце. Ось воно бризнуло першими променями і з цього моменту треба було дивитись на нього відкритими очима, поки воно не підійметься вище в усій своїй сяючій величі.

За нею вже поспішали подружки і всі разом співали:

„Вийди, вийди сонечко,

На зелене полечко...”

Так розповідала Марія Костянтинівна вже на схилі віку, коли бувало огорнуть Ії спогади далекого – далекого дитинства.

Село Заньки – її батьківщина. Народилась М. Заньковецька 4 серпня (22 липня) 1860 року. Майбутня легенда національної сцени була сьомою дитиною у старій дворянській сім’ї поміщика Костянтина Адасовського. Народження її сталося в оточенні, яке визначило її відношення до простих людей, до народу. Незадовго до того невеличкий, але затишний поміщицький будиночок, в якому минуло життя кількох поколінь Адасовських, згорів. Вся родина переселилась у флігель, де звичайно жили всі дворові люди на чолі з нянькою Сухондикою, яка, по суті, була серед них „найстаршою”. Там – таки була й кухня, до якої на обід, вечерю сходилися усі дворові – і старі і молоді. Тут народилась наша майбутня артистка, яка з дитячих років зріднилася з простими людьми, з їх побутом, з їх соковитою живою говіркою, з піснями й казками, з тихими оповіданнями про всеякі житлові злигодні й печалі. Тут запалали перші вогники любові до природи, до сонця, звідси ж, з цих дитячих вражень зародилося в душі дитини співчуття до людського горя, до людських сліз. Саме в Заньках бережно й свято додержували сімейних традицій, які передавалися з покоління в покоління.

У старому погорілому будинку зберігалися реліквії предків у вигляді старовинної зброї.

Збереглися навіть старовинна кольчуга, шолом та якась особлива шабля.

Це ще від дідів – прадідів, могили яких з камінними плитами і написами довго стояли на цвинтарі біля старої церкви. А послужний список діда Костянтина Григоровича заслуговував пам’яті, поваги і сімейної гордості...

Дід дивився на життя інакше, не так як всі. Воїн суворовського гарту, він та-ким зостався до кінця своїх днів. Його називали „чудаком” за те, що полювання стало його пристрастю. Сусіди за задоволенням міняли на орну землею свої лісові дільниці з заплилими болотними озерцями. Він у кожній такій дільниці будував мисливську хатину, де й проводив час у полюванні...

Марія росла жвавою веселою дівчинкою. Всю домашню роботу вона могла виконувати без сторонньої допомоги, а згодом багато чого навчилася і у батьковому польовому господарстві. За щиру вдачу, добре серце панську дочку любили в селі. Вона ж відповідала своїм землякам взаємністю. Здається, не було жодної господи в Заньках, куди б вона не заходила або ж з якоюсь допомогою, або ж просто від бажання поспілкуватися, ближче дізнатися про болі і радощі життя хліборобів. Так у її свідомість входили образи майбутніх героїнь, засновуючись на проникливому співчутті, на чистих почуттях і відчуттях, на безмежному багатстві народної творчості, виплеснутому у піснях, переказах, легендах, повір'ях.

Про малу Маню Адасовську оповідали: "Якось вона за селом у полі побачила циганський табір. Пробула там цілий день і прийшла додому зовсім гола, лиш на одній нозі панчоха. Пояснила, що одяг роздала циганським дітям. А панчішку лишила - бо ж негоже дворянській дочці ходити без нічого".

Цю історію професор Дурилін переповідає у книжці про актрису, виданій 1949-го. А далі коментує: "У цьому епізоді з дитячих років Марії Костянтинівни ми можемо спостерігати в зародку ті особливості характеру, що були притаманні їй - дорослій людині: сміливість, безмірну добрість і щедрість, уміння дружити з людьми різного стану.

Марусю іноді лаяли у батьківському домі за те, що вона не могла пропустити жодного похорону і завжди проводжала покійників на кладовище. Там із слізьми вона припадала до свіжої могили разом з рідними покійника, і губи її мимоволі повторювали слова голосіння:

„ – На кого ж ти мене покинула? А як сонечко почне пригрівати, я буду тебе виглядати...”

За те полюбили її прості люди і дивувались: „Що це за дитина росте, ніби нічого у неї панського нема...”

Початкове театральне виховання Марія отримала у свого батька. А талант майбутньої актриси проявився ще з ранніх літ І коли яка-небудь блідолиця пансіонерка сумовито акомпанувала і виводила тремтячим голосом: „Кого-то нет, кого-то жаль, к кому-то серце рвется вдаль”

Марія ставила перед нею інші ноти і вихором неслася в українському народному танці, в якому вона відзначалась навіть там, у Заньках, серед дівчат.

Вона з особливим задоволенням брала участь в усяких забавах, витівках, інколи навіть ризикуючи потрапити під невдоволення батьків, яких вона дуже любила і намагалася їх ніколи не сердити, не завдавати їм жалю. Але прагнення емоційно відкривати нові грані своєї натури спонукало дівчинку на все нові й нові творчі експерименти, художні імпровізації, найрізноманітніші вигадки. Марія Старицька у своїх спогадах про Заньковецьку згадувала: "Батько Марії Костянтин Костянтинович був суддею і у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють", - повторювала вона безупинно, перериваючи свою мову схлипуваннями, охами і слізьми. Весела, дотепна Марійка задумала підманути свого батька. Вона зладнала собі допотопний костюм, що нагадував костюм цієї дами. Насурмила брови, напудрила волосся, нап'яла на голову капелюшок, завісила обличчя вуаллю і з'явилася перед батьком. "Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють", - почули батьки із сусідньої кімнати знайомий голос усім набридлої поміщиці. Потім полилися охи і нарікання на дітей. Молода дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: "Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час". І тільки коли Марійка весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за "поміщиця".

Сім'я Адасовських відзначалася гостинністю. У них завжди збиралося багато молоді, приїжджали студенти - товариші братів по навчанню. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія - сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти. На великі храмові свята батько запрошував до себе студентів з Ніжина. Збірним хором вони розучували концертні номери, особливу увагу приділяли творам духовної музики. Справжнім потрясінням для селян ставали ті виступи, коли хор під орудою Костянтина Адасовського розпочинав церковні співи. Краса і гармонія голосів, поєднуючись з урочистістю літургії, викликала сльози замилування і благоговіння.

Сухондика в ній душі не чула. А був ще кравець, з дворових людей, на ймення Петро, старенький. Після „волі” він залишився при панському дворі, але працював не тільки на все село, а навіть з Ніжина приїздили до нього „городські” дівчата – франтихи, тому що краще за нього ніхто не вмів пошити керсетку по всій формі. Він і свою „панночку” нарядив у таке українське вбраннячко, що всі милувались. Цю любов до добірності народного убрання Марія Костянтинівна зберегла на все життя. Звичайно одягалася вона дуже скромно, але театральні її костюми відзначалися, в залежності від ролі, вишуканістю, граціозністю, смаком і красою. Щодо вишивання, то тут вона з дитячих років не знала суперниць.

Вже така була художниця – майстерниця!

Старий Петро дивився на дівчинку з замилуванням. І вмираючи в глибокій старості, коли його прийшли провідати всі „пани” Адасовські, звичайно, з любимицею, сказав на прощання: „Помираю...А жаль мені тільки сонечка та тебе, моя Манечко...”.

З українськім убранням, яке він пошив для своєї „панночки”, вийшла ціла історія. Дівчинці вже пішов восьмий рік. Батьки вирішили віддати її до пансіону, який відкрила в себе сусідка, вдова – поміщиця, що жила недалеко від них у селі Кошелівка. У поміщиці теж була дочка, і була гувернантка – француженка, яка навчала дітей, крім мови, танцям і музиці.

Виряджати в Полтаву, до інституту, не хотілося. Отож, довелося зупинитися на пансіоні; тим більше, що це було, як кажуть, „під боком”. Так і віришили. Відслужили молебень „святому Науму”, якій повинен був наставляти дітей „на ум”, нагодували, одягли в пишне вбраннячко Петрової роботи і хатніх вишивальниць, зав’язали в хустку друге робоче вбрання, заготували різних ласощів, до яких дитина звикла вдома, і урочисто відвезли до пансіону.

А днів за три – чотири дитя з риданням прибігло додому. Та ще в якому вигляді: сорочечка, спідничка – й нічого більше.

Виявилося, що француженка сміялася з „мужицької мови” дівчинки, а за урок французької мови начепила на груди учениці аркуш паперу з однією французькою літерою „р”, тобто „порессез”, а по-українськи „ледащиця”... Ображена дитина не витримала такої суворої кари і вранці, поки ще всі спали, швидко вдяглася в своє „мужицьке” вбрання, чобітки – сап’янці теж узула і побігла додому. Думала – пробігти версти за три така дрібниця! А на узліссі стояв віз з циганами. Циганчата накинулись на дівчинку, зірвали з неї всю одежу, зняли чобітки, відібрали візник – і пустили в такому вигляді, в якому її побачили вже вдома. Так несподівано скінчилася перша наука. Ніякі умовлення, ніякі вибачення, ніякі обіцянки поводитися з дитиною делікатніше, - ніщо не допомогло. Маня сказала „не піду” – і не пішла.

А навчання вже було переведено спочатку в Ніжин, а потім в 10 років у Чернігів, де знайшлися достойні люди, пам’ять про яких зберегла Марія Костянтинівна до кінця своїх днів. Освіту здобула у Чернігові, в дворянському пансіоні. На той час програма цього закладу відзначалася досить серйозним рівнем викладання широкого спектра дисциплін. Дівчинка з легкістю і задоволенням поринула у світ знань, але більше за все любила імпровізувати зі своїми подругами на уроках танців, занять пантомімою. І там вдалося трішечки пограти. у „тьоті Саші” – О.В. Маркевич – Марія Костянтинівна зі своїми подружками влаштовувала домашні концерти. Марійка Адасовська сама складала п’єски й охоче розігрувала їх перед колежанками, тому що сцена вже стала її справжньою першою любов’ю. Талановита дівчинка привернула увагу вчителів, і ті стали радити Адасовським віддати дочку до Московської театральної школи. Скандал у сім’ї був надзвичайно великий.

Навчаючись у пансіоні, Марія познайомилась з Миколою Андрійовичем Вербицьким, якого завжди пам'ятала і розчулено згадувала тільки найкращими словами.

Вербицький навчав співати пісні, написані Віктором Забілою і покладені на музику Глінкою. Ці мелодії вражали молодь найглибше у виконанні Заньковецької. Вже тоді чутливий учитель зрозумів, що справжній шлях його улюбленої учениці – сцена. І не сцена взагалі, а служіння народові мистецтвом театру. Він казав красиво, поетично і немов передбачаючи її театральну долю: „Хто тут відгукнеться на твоє багатство почуттів! Хто оцінить ці перлини, ці брильянти сліз! Хто, крім мене? А там? О, коли половину цих скарбів ти кинеш публіці, театр розвалиться від оплесків...Ти молода, прекрасна, в тебе огонь в очах, музика в розмові, краса в рухах...Там за одну сльозу твою заплаче тисяча очей...” Вербицький ввів згодом Марію до любительського гуртка. Тут вона швидко здобула успіх. По закінченню пансіону стала найактивнішою учасницею аматорських вистав, з великим захопленням виконала роль Вірочки у водевілі Григор'єва «Дочка російського актора». Разом з героїнею п'єси мріяла про театр. Він подарував їй «Кобзар» Тараса Шевченка, отриманий свого часу вад самого поета. То був пророчий дарунок – актриса продовжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки. М. Заньковецьку в майбутньому наречуть духовною дочкою великого Шевченка.

Незабаром одначе духовний зв’язок з учителем обірвався. Микола Андрійович потрапив на заслання. Вже через багато років, в Орлі, де гастролювала українська трупа на чолі з Заньковецькою тоді вже прославленою артисткою – до неї за куліси прийшов виснажений, висохлий сивий старик. Лише по очах, полум’я яких не погасили роки каторги, Марія впізнала старого вчителя, натхненника й друга. Зустріч була хвилюючою для обох... Все, все згадалося, і з слізьми вдячності „геніальна учениця” поцілувала зморшкувату руку свого вчителя... А потім обнялися й розцілувались...

Коли дівчинці виповнилося шістнадцять років, постало питання про подальше серйозне навчання. Завдяки уродженій музикальності її талант повною мірою міг би розкритися і на оперній сцені. Марія прагнула вступити до консерваторії, аби професійно вчитися співу. Але батьки й слухати не хотіли про майбутню кар'єру дочки як співачки, вони не схвалювали її захоплення, і цей шлях від самого початку був для неї закритий. Натомість вона повсякчас чула батьківські докори. Їй прищеплювалася думка, що актор — професія сороміцька і недостойна, а жінка на сцені виглядає вульгарно, і що їм, людям дворянського походження, не годиться “блазнювати і штукарити”. Від батьківського нерозуміння стало тісно і задушно у рідній домівці. Батьки,перелякані бажанням Марії виступати на сцені, починають думати про одруження своєї доньки.

І для Марії знаходиться чоловік, капітан артелерійськох бригади, тамбовський дворянин, друг її брата Олексій Антонович Хлистов, наобіцявши підтримки й допомоги, домігся руки молодої й красивої дівчини.

І так сімнадцятилітня дівчина погоджуеться на шлюб.

Дата добавления: 2015-09-04