Доходи, споживання та заощадження. Дохід кінцевого споживання і функція кінцевого споживання

Однією із важливих проблем, які вивчає макроекономіка є формування, диференціація та розподіл доходів домогосподарств. Вивчення проблеми, перш за все, передбачає аналіз концепції споживання.

Споживання домогосподарств – це їх витрати на споживчі товари та послуги. Споживання є найважливішим елементом ВВП та становить дві третини сукупних видатків на купівлю товарів і послуг. Для закритої моделі економіки, у якій не враховується вплив держави на економічні процеси, величина загального обсягу виробництва у грошовому вимірюванні дорівнює сумарній величині грошових доходів домашніх господарств або особистому доходу.

Крім особистого доходу розрізняють особистий наявний дохід (використовуваний або дохід у розпорядженні). Особистий наявний дохід – це усі грошові доходи, отримані домогосподарствами після сплати податків.

Слід зазначити, що у реальній дійсності домогосподарства не весь свій дохід витрачають на споживання, а лише певний його відсоток. Частина ж доходу заощаджується у вигляді готівки, вкладів у банках, купівлі цінних паперів тощо. Таким чином, особистий наявний дохід розподіляється на дві частини: споживання та заощадження.

Показники реальних доходів населення найповніше характеризують рівень добробуту людей. Ті країни, де значний відсоток доходів іде на збереження, а на споживання – відповідно менший, досягають високих темпів зростання національної економіки. І навпаки, ті країни, що споживають вищий відсоток своїх доходів та інвестують менший, розвиваються повільніше.

Аналізуючи складові споживання, можна виділити три групи видатків домогосподарств на споживання: на товари тривалого користування, на предмети поточного вжитку та на послуги. Зі зростанням доходів зростає і попит, збільшуються витрати на споживання, але не в тій пропорції, у якій зростають доходи. По мірі зростання доходів приріст споживання сповільнюється. Причиною цього, за термінологією Кейнса, є «основний психологічний закон»: у міру зростання багатства схильність до споживання зменшується, а частина доходу, що відкладається на заощадження, збільшується. Заощадження практично дорівнює різниці між розміром доходу і рівнем споживання.

Таким чином, функція доходу може бути представлена наступним чином:

Y = C + S (4.1)

де Y – дохід;

C – споживання;

S – заощадження.

Рівень наявного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження, або пороговим доходом. Пороговий дохід надто малий, щоб країна могла заощаджувати.

Оскільки одну частину наявного доходу домашні господарства витрачають на споживання, а другу на заощадження, то певному характеру функції споживання відповідає певний вид функції заощадження, а оцінка обсягів заощаджень надзвичайно важлива для визначення умов як статичної так і динамічної рівноваги в економіці.

У кейнсіанській теорії основним чинником, який визначає величину споживання в кожний період, є поточний дохід домогосподарств. Зростання доходу домогосподарств забезпечує зростання споживання товарів і послуг у кожному поточному періоді. Залежність споживання від цього доходу Кейнс називав функцією споживання, яке описується наступним виразом:

, (4.2)

де С – споживання домогосподарств;

– автономне споживання;

DI – наявний поточний дохід домогосподарств;

MPC – гранична схильність до споживання.

Такий висновок Кейнса суперечив поглядам його попередників – представників класичної школи. У класичній концепції домашні господарства розглядають заощадження як відкладене споживання, намагаючись максимізувати обсяг споживання у довгостроковому періоді. Тому вони порівнюють користь від споживання сьогодні з вигодами майбутнього споживання. Параметром, що виражає ступінь переваги поточного споживання над майбутнім, є відсоткова ставка. Чим вона вища, тим більше ефективними стають заощадження, чим нижча – тим привабливіше стає споживання сьогодні. Таким чином, заощадження є вихідна функція від процентної ставки, а споживання – відповідно спадна функція від відсоткової ставки.

Слід зазначити, що у макроекономічному аналізі великого значення надають змінам у споживанні, які зумовлені змінами у величині доходу (у спрощеній економіці DI =Y). Величину додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, називають граничною схильністю до споживання (MPC). Таким чином, MPC – це відношення будь-якої зміни у споживанні до тієї зміни у величині доходу, яка спричинила цю зміну:

MPC = (4.2)

де ∆С – зміна у споживанні,

∆ Y – зміна у використовуваному доході.

Кейнс виділив дві групи чинників, що впливають на граничну схильність до споживання: об’єктивні – зміни у рівні заробітної плати, податковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім доходами, зниження ставки процента тощо, та суб’єктивні – намагання домогосподарств створити грошові резерви на випадок непередбачених обставин, накопичити гроші на старість, бажання залишити спадщину та ін.

Ураховуючи дію «основного психологічного закону», Кейнс довів, що оберненою стороною граничної схильності до споживання є гранична схильність до заощаджень (MPS). Це коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюється величина заощаджень у разі зміни доходу на одиницю:

(4.3)

(4.4)

Сума коефіцієнтів граничних схильностей до споживання і заощадження дорівнює одиниці, тому, що вони мають спільне джерело – наявний доход:

MPC + MPS = 1 (4.5)

Коли ж витрати на споживання фінансуються не лише за рахунок поточного доходу, а і інших джерел, то сума коефіцієнтів граничних схильностей може відхилятися від одиниці.

Аналізуючи функцію споживання Кейнс використовував і такі інструменти, як середня схильність до споживання (відношення обсягу споживання до поточного доходу) та середня схильність до заощаджень (відношення обсягу заощаджень до поточного доходу). Коефіцієнти визначаються за формулами:

; (4.5)

Зазначимо, що сума цих коефіцієнтів, як правило, також дорівнює одиниці, бо зміна у складі доходу частки споживання супроводжується адекватно протилежною зміною частки заощаджень.

Розглянемо кейнсіанську функцію споживання за допомогою графічних моделей.

Рис. 4.1 – Функція споживання

Графік споживання показує співвідношення різних розмірів поточного доходу, які домогосподарства планують витратити на споживання. Щоб зрозуміти функцію споживання, слід провести бісектрису. У кожній її точці споживання і використовуваний дохід рівні між собою. Точка нульового заощадження обов’язково лежить на бісектрисі. Праворуч від точки нульового заощадження функція споживання лежить нижче бісектриси.

Ця частина функції вказує на те, що країна має чисті додаткові заощадження. Їх величина вимірюється вертикальним відрізком між функцією споживання і бісектрисою. Частина функції споживання, що лежить ліворуч від точки нульового заощадження, відображає ситуацію, коли країна витрачає більше за свій поточний дохід. У цьому випадку заощадження є від’ємними, їх величина вимірюється вертикальним відрізком між функцією споживання і бісектрисою (рис. 4.1).

Графік функції заощадження відображає зв’язок між використовуваним доходом і заощадженнями. Та частина функції, яка лежить нижче від нульової горизонтальної лінії, вказує на від’ємні заощадження. Додатні заощадження характеризує та частина функції, яка лежить вище від нульової лінії. Точка нульового заощадження міститься на нульовій горизонтальній лінії (рис. 4.2).

До чинників автономного споживання можна віднести багатство та запозичення. Джерелом автономного споживання можуть бути переважно такі фінансові активи як готівка, ощадні рахунки, акції, облігації, нерухоме майно, твори мистецтва, виробничі будівлі тощо. Також чинником автономного споживання у поточному періоді є позики. За їх рахунок домогосподарства можуть покривати дефіцит особистих доходів у поточному періоді.

Рис. 4.2 – Функція заощадження

Споживання, фінансоване поточним доходом, називається індуційованим споживанням. Однак, спостереження показують, що раціональні споживачі визначають обсяг споживання не лише з огляду на свій поточний дохід, а й на інші чинники.

Рис. 4.3 – Переміщення функції споживання

Ці чинники заохочують домогосподарства споживати менше або більше відповідно до кожного можливого рівня доходу. Саме дія цих чинників переміщує функції споживання і заощадження. У зв’язку з цим аналізується автономне споживання (рис. 4.3.)

Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією зміна індуційованого споживання залежить від поточного доходу (графічно зміна проявляється як переміщення точки споживання вздовж нерухомої кривої споживання – рис.4.3), а зміна автономного споживання залежить від багатства і запозичення (графічно – крива споживання переміщується вгору або вниз).

З концепції споживання Кейнса випливає важливий наслідок, який одержав назву мультиплікативного ефекту. Його суть полягає в тому, що коли в економіці збільшуються автономні витрати, то внаслідок сукупний попит і національний дохід зростають на більшу величину. Обґрунтування дії мультиплікативного ефекту основане на тому, що в кейнсіанській моделі споживання являється функцією від доходу. Дію мультиплікативного ефекту в загальному виді можна описати таким чином: будь-яке підвищення автономних витрат безпосередньо збільшує сукупний попит, а це викликає приріст національного доходу. Але тому, що споживання домогосподарств є функція від доходу, то частину приросту свого доходу вони направлять на споживання. А внаслідок того, що споживчі витрати являються складовою сукупного попиту, останній знову зросте; це, у свою чергу, викликає ріст національного доходу, в результаті чого частина приросту знову буде спрямована на споживання і т.д.

Теорія мультиплікатора є одним із найважливіших елементів кейнсіанської теорії. Дія мультиплікативного ефекту ілюструє найважливішу тезу кейнсіанства – про головну роль сукупного попиту в моделі «сукупний попит – сукупна пропозиція». Теорія поведінки домашніх господарств на споживчому ринку, запропонована Кейнсом, зробила величезний вплив на розвиток макроекономічних досліджень, саме на ній основані і теорія мультиплікатора, і кейнсіанська модель взаємодії ринків.

Дата добавления: 2015-09-02