Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Малоросійська некрофілія, або любов до злягання з трупами

Отвіт малоросійських митців та філософів самозванцю та Московщини лихої запроданцю Олесю Бузині. | Бандитське село | Глава друга | Їбав я вас, сук донецьких, або | Малоросійський ірокез | Ментальні особливості малоросійської еротики | Глава шоста | Ніч перед трійцею | Глава восьма | Глава дев'ята |


Читайте также:
  1. Amor omnia vincit – Любовь побеждает все
  2. Amor omnia vincit — Любовь побеждает все
  3. III. Общительность и братская любовь должны быть соблюдаемы свято и ненарушимо
  4. IV. ЛЮБОВЬ
  5. Quot;Ну, скажем так, я влюбился. И, кажется, эта любовь взаимна" – сказал он, уходя в комнату.
  6. V. Бета — или Несчастливый любовник
  7. VI Любовь

(Вільні нариси вольного художника, у відповідь на «творчість» Олеся Бузини, в притаманному йому радикальному стилі, які людям далеким від малоросійської тематики можна не читати)

 

Вся творчість Олеся Бузини – це суцільне збочення, унаочнений приклад тяжкої форми літературної некрофілії, який виявляє себе в метафізичному розкопуванні могил, незаконній ексгумації трупів відомих українських митців, з метою проведення інфернального статевого акту з подальшим пожиранням їх зотлілої плоті за для збудження сатанинських еманацій, що викликано невпинним бажанням земної слави, успіху та визнання за будь‑яку ціну.

Вже в самій назві його першої книги «Вурдалак Тарас Шевченко» ховається альтер‑его самого автора, який і є справжній вурдалак, що, бризкаючи навколо слиною з полум'яними демонічними очима, гризе у нечестивому сказі напівзотлілі кості Кобзаря.

Або, як той злодій, що зірвавши з перехожого шапку, передусім кричить «тримайте злодія», щоб відвернути від себе увагу. Так і сам «малорос» Бузина у своїй творчості сублімує і «нагороджує» видатних українців, байдуже письменників, філософів, поетів, чи державних діячів, тими комплексами, грішками, та згубними пристрастями, у полоні яких перебуває сам.

Класичний «гебельсівський» пропагандистський прийом – трохи правди і багато, багато, багато брехні прекрасно діє і в умовах тотальної «жовтизни» преси, публіцистики і літератури, в яких у 90‑ті роки минулого століття плекався і зростав «письменницький» талант автора. В усіх його опусах присутній отой тотальний присмак «бульварщини», який переважає в сучасній російськомовній періодиці, коли пропагандистський трюк: «Брешіть, брешіть нахабно, бо тільки так повірять у цю брехню», використовується направо й наліво, чого б це не стосувалося – політики, суспільного і соціального контекстів, мистецтва та історії, крім хіба футбольної статистики, бо проти цифр, як кажуть, «не попреш».

Прекрасно зрозумілий і так званий «малоросійський» імператив творчості нашого вдаваного «аристократа‑бєлогвардейца», насправді ж гідного нащадка свого батька – співробітника 5‑го ідеологічного відділу КДБ. Або, якщо писати «високим бульварним слогом» самого Бузини, то вийде приблизно таке: «Прямо перед очима стоїть картина – маленький Олесь, на чергову річницю створення ЧК, сидячи на колінах у тата і ретельно вибираючи з блюдця чайною ложечкою рештки дефіцитного «Київського торту», з насолодою підслуховує «дорослі розмови» трохи п'яних від «Московської» горілки та власної сили і всемогутності здорованів‑дядьків (батькових колег по роботі), як вони упекли до тюрем і таборів цілі купи «націоналюг», яких у кращі часи тупо би розстріляли, а багатьох – так без суду і слідства. Звучать якісь невідомі і незрозумілі прізвища Стус, Дзюба, Сверстюк, Лук'яненко, брати Горині, проскакують геть зовсім незрозумілі слова «бандерівець» «самостійник», «гельсінська спілка», а наприкінці вечора дорослі дядьки поставивши перед собою майбутнього літератора на стільчик, як настанову на все життя кажуть: «Ти, малий, запам'ятай, українці – то не люди! Всі вони жлоби і селюцьке бидло. Всі вони зрадники, навіть якщо тобі посміхаються. Будь з ними обережним, не повертайся до них спиною, бо всадять ніж або сокиру. Як чуєш українську мову – знай, то або прихований фашист, або націоналюга. Бий його без жалю! Все що бачиш українське – випалюй вогнем! Ти ж, малий, «руській», «савєтскій» – а ето звучіт гордо! Пам'ятай про це! Бо тільки руські – то люди! А інші так – лайно звичайне, що й жити на цій землі не годне!»

Само собою зрозуміло, що з такою «ідеологією» після провального путчу серпня року 1991 вижити у Незалежній Україні було важкувато. Тому і узяв собі Олександр Олексійович Бузина (1969 р. н. киянин, неодружений, студент філологічного факультету Національного університету ім. Шевченка за спеціальністю «російська мова і література») псевдонім «Лесь».

Думається, що може, навіть це йому порадив батько, який враз після так званої «незалежності» став вже не «кадебістом», а «есбеушником», і, навіть присягнув на вірність новоутвореній державі, яку усім серцем ненавидів, лишаючись вірним сином «правонаступніци СССР» Матушкі‑Расєї, на благо якої і продовжував працювати як «подвійний агент впливу».

Саме там, у колишніх кабінетах КДБ‑ФСБ‑СБУ, було й «породжено» ту «малоросійську легенду», яка мусіла на історичному, культурологічному, або узагальнено‑гуманітарному рівні «прив'язати» Україну до Росії.

Молодий «літератор» рішуче пристав на новий ідеологічний проект спецслужб, і був, до речі, в цьому досить органічним, бо справді так йому набридли оті «селюки‑гречкосії», оті нечесані, в запраних сорочках, із часниковим перегаром з рота «націоналюги‑самостійники» з історичних, літературних, журналістських кіл, а насправді дешеві перевертні, що враз з компартійних попихачів перетворилися на «національно свідомих патріотів», заспівали «Червону калину» і узялися ходити на свої мітинги під жовто‑синіми прапорами.

Згоден! Грунт для критичних зауважень родючий! Сам ненавиджу ту продажну хохляцьку породу, що нею і досі повні коридори деяких київських вишів, Спілки письменників, редакції затхлих газет, літфонди, хорові капели та інші «пацючі кубла печерного шароварництва» – тяжкого спадку посттоталітарного суспільства, що постали на зорі нашої Незалежності, як сурогати «новітнього державотворення». Нічого, час все вилікує, розставить на свої місця.

Проте, повернімося так званої «малоросійської теорії», яка у найближчій історичній перспективі мала скласти гідну конкуренцію так званій «галиційській теорії», що активно використовувалася адептами Незалежної України, як базова складова для створення підмурків сучасної Української держави.

Відчувши неабияку небезпеку збоку вихідців з «галиційського П'ємонту», які тягнуть Україну до модерної, цивілізованої Європи, колишня радянська партноменклатура, а нині відверте проросійське лобі, щоби зберегти владу і вплив у новоствореній державі, активно замислилася над тим, що ж можна протиставити «галичанам» у відповідь і породила міф про славну країну «Малоросію», яка текла молоком і медом і яка виключно! у складі Російської імперії досягла неабияких висот, давши світу цілу низку видатних державних діячів, митців, літераторів, філософів. А звідти робився і висновок, що тільки у слов'янському триєдинстві Великоросійського, Малоросійського і Білоруського народів, і є перспектива розвитку та справжнє майбутнє у сучасної України.

«Та й в самому терміні «малорос» нічого такого негативного нема, – проказують адепти цієї теорії, – а, зовсім навпаки, є прихований великий сенс, на який треба розплющити очі якнайбільшій кількості так званих «українців». Бо слово «малорос», по‑перше, і давніше від прізвиська «українець», яке тільки у 19‑му столітті вигадали підступні австро‑угорці, щоб ненависним терміном «русин» не називати декілька мільйонів своїх підданих, а по‑друге, і шляхетніше! Гоголь, Сковорода, Прокопович, Куліш, Котляревський, та й що там… сам Шевченко – усі малороси. А отже, якщо ти «малорос», то автоматично і українець! Бо якщо ти «галичанин», то ти не українець, а, саме «галичанин», бо галичани, то не «українці» а саме «галичани».

Ця національно‑історична казуїстика вам нічого не нагадує? Пам'ятаєте, як дядьки казали малому Лесику: «Українець – то не людина!», а тепер і сам Лесик на основі цієї теорії може казати: «Галичанин – то не українець!» Коротше, і тут маємо тяжкий спадок імперії з одвічним гаслом усіх імперій: «Розділяй і володарюй!» за яким, білими нитками шите, проглядає бажання спецслужб таки втягнути Україну в орбіту «Руськага міра», примусити до злягання з імперським трупом, що вже засмердівся на увесь світ.

Оце просте вурдалаче бажання «заманити Україну до злягання з трупом померлої Імперії», і є панівною наскрізною метою так званої «малоросійської теорії» пана Бузини – справжнього вурдалака і некрофіла, який милується з глянцевих фото самодержавних часів, де всі, як у раю, «жують «французькі булки», вчаться у інститутах благородних дівиць, мріють вмерти за «Царя і отечество», і збираються виключно у «благородних зібраннях» для того, щоб «блеснуть еполєтамі» і станцювати з дамою тур вальсу. Або радянського воїна‑визволителя, що на своєму танку несе щастя і добро усім поневоленим народам, винищуючи усіх, хто не хоче такого «руськава щастя».

Ми – модерні українці, саме не «малороси», «хохли» чи «галіцаї», а саме українці – шкірою, шостим почуттям, на інтуїтивному рівні відчуваємо потворний смердючий запах цього ненажерливого монстра, який щоразу ховається за різними масками чи то «Православного царя‑благодєтєля», чи то «Страїтєля щасліваго комуністічєского будущого», чи то «Старшого брата», чи то «Руського міра», чи адепта «Малоросійськой теорії». І все це робиться з єдиною метою – заманити, зґвалтувати, змусіти віддавати свою енергію, життя і силу імперському тілу, яке вмирає, висмоктує життєдайні соки з усього живого, вільного натхненного і перетворює, множачи навколо смерть, страх і зневіру.

«Девочка, хочеш канфєтку (читай: вільне, заможне, щасливе, повноцінне життя? – необхідне підкреслити)»

«Хачу, дядя!»

«Ну пайдьом, я тебе дам…»

І давали… Гарно так давали… Три чи чотири мільйони «канфєток» от таваріща Троцького упродовж Советской окупації 1918‑го 21 років. Близько восьми мільйонів «канфєток» упродовж Голодомору 32–33, ще шість мільонів у Другій світовій, а ще, операція «Вісла», голодомор 47‑го, репресії 60–70‑х… Мало? Хочете ще? Тоді ставайте, як закликає вурдалак‑Бузина, «малоросами»! Віддавайте своє життя, кров і майбутнє дітей на поталу захололого напіврозкладеного імперського трупу. Бо одна справа – глянцеві, відретушовані картинки передивлятися, і марити «славним минулим», а інша з голоду пухнути чи у тюрмі сидіти, або у кращому разі працювати за трудодні на буряках, чи що вже крайня стадія щастя – жерти у новорічну ніч свій салат «Олів'є» і дивитися «Стариє пєсні о главном!»

Що й казати! Так вже повелось від віку, що намагаються «північні брати» прищепити нам комплекс меншовартості, «втюхати», що земля Українська славна не лицарями своїми, не героями і переможцями, а зрадниками і бандитами, тупими гречкосіями, хохлами та малоросами, які, окрім як, тримати дулю у кишені, всаджувати ніж у спину, селитися у «крайній хаті», та «гуртом батька бити», ні на що більше не здатні.

Болить їм, що Україна чимдуж біжить від геть прогнилої, брехливої деспотичної Раши (яку то вже й Росією називати не можна) чимдуж, втікає… та все не втече, тому що тримаються вони за неї зубами, ногами і руками, бо відчувають, що саме тут отой справжній Руський дух і лишився. Гордий, невпокорений, вільний! На відміну від імперського, загарбницького, трупного смороду, яким заповнений увесь їхній життєвий та інформаційний простір.

Бо що їм в тій Московщині робити, де «злой чечен» вже не на березі Терека точить свій кинджал, а в самій «першопрестольній» править бал, безкарно ріжучи просто неба баранів на «курбан‑байрам», роз'їжджаючи на новеньких «Майбахах» та стріляючи у повітря з незареєстрованої зброї. І нема тому «чечену» (китайцю, буряту, мордвину, таджику, татарину) ліку й краю нема, бо з самих глибин Азії постає могутня Східна сила, під навалою якої рухне, розвалиться старий трухлявий труп сучасної Раши, що тільки на продуктах органічного гниття, або простіше кажучи – трупному газі та болотному субстанті, що зветься нафтою, й підтримує своє зомбічне існування, множачи навколо таких самих «зомбі», що не бачать нічого й не чують, а тільки раз у раз, як заведені, повторюють нову вурдалацьку мантру «Руській мір! Таможений саюз! Руській мір! Таможений саюз! Православіє! Самодєржавіє! Народность! БЛЯ…»

Цивілізаційну війну програно! «Руській мір!» – смерть якого у «газовій голці», на якій поки що тримають Європу, а найбільше Україну – питання часу. Тому і бісяться, казяться, скаженіють, бо відчувають свій кінець. І, навіть, серед затятих «рашистів» (авторський термін, від англ. Russia (Раша), що означає сучасних росіян, які, перебравши на себе європейську цивілізаційну форму, по суті залишаються російськими імперськими комуно‑шовіністами), зріє розуміння того, що усі зсудомлені оргазмічно‑агонічні спазми, що їх витанцьовує сучасний путінський режим є суцільною машкарою, що має на меті приховати справжню розгубленість кадебістів від нерозуміння того, як же ж з цим усім багатонаціональним, народом, що скуштував волі, талановитим і «просунутим» у інформаційних технологіях, вправлятися?

Б'ють, мучать, залякують, садять у тюрми, зваблюють «великим минулим…» Але то – не вихід.

Той, хто живе тільки своїм минулим – не має і майбутнього. Та й сьогодення немає, а натомість якісь фантомні болі і зовсім старечі, маразматичні думки: «Ах, как харашо било когда‑то».

І ще один невеличкий «ліричний відступ» на тему.

Ви знаєте, здається, я емпіричним шляхом дістався певного розуміння «загадочності вєлікой руськой душі», схильної то до раптових припливів неадекватної «вселенської» ніжності та любові, аж до невмотивованих приступів агресії та дикунських витівок на кшталт «гуляєм, как в послєдній раз!»

Все це свідчить, як кажуть психотерапевти, про нестійкість психосоматичної системи, або про захворювання, що зветься «рефлексивна самонавіюваність». Породжується вона постійним відчуттям страху смерті або покарання, непевності у майбутньому, відсутності структурованого мислення і найчастіше виявляється у підлітків, або у людей, що скоїли якийсь злочин і приховують його.

Зважаючи, що «російській душі» у її усталеному імперському варіанті років більше ніж триста, то відразу відкинемо варіант з підлітковим віком і зосередимося на механізмі замовчуванні скоєного злочину. Оцей страх смерті або покарання за вчинений злочин (злочини) і є тим основним мотивом великодержавної руської душі, який призводить до того, що як і саму країну, так і окремих її представників (адептів «вєлікой руськой душі») кидає з боку в бік. Адже увесь дух Імперії просякнутий або смертю, або очікуванням покарання за злочини. Адже з самого дитинства дітям імперії втовкмачують в голову, що прийде час, коли держава накаже тобі «Вмерти за Росію‑матушку!»

Так а навіщо тоді нормально жити, щось робити, щось будувати, коли в один прекрасний момент у тебе то все відберуть і накажуть вмирати за державу? Навіщо цінувати якісь цивілізаційні блага – порядок, культуру, традиції, виховання, коли «єсть только міг, между прошлим і будущім – іменно он називається жизнь!»

Звідси і вся ця «нарваність» російських характерів, бажання, нищити, душити, захоплювати, уся ця зверхність, нахабний тон, вперте бажання силою нав'язувати свою правду, як єдино правильну цивілізаційно‑культурну парадигму, одним словом, усе це великодержавне хамство і агресія – то лише намагання приховати свою внутрішню непевність, порожність і страх покарання за вчинені злочини.

І, якщо «малоросів» ще можна затягти до орбіти колективної відповідальності за гріхи імперії, то українців просто так за чуба не вхопиш.

Бо ми – сучасні українці – інші, У нас поки що нема великих гріхів і боргів в ментальному і духовному світі. Тому нам можна і треба вчитися починати жити з «чистого листа». Писати красиву історію красивої країни, а не плутатися у історичному лахмітті. Ми українці маємо вчитися жити «тут‑і‑тепер», жити щасливо, наповнено, яскраво!

І коли мене питають: «Чи готовий ти вмерти за Україну?», я кажу чесно: «На мою думку, минули часи, коли треба було вмирати за Україну. Настали часи, коли треба вчитися «жити за Україну». Просто впустити її в своє серце і жити собі та їй на щастя. И поки житимеш ти – житиме і вона!

Так що я хочу жити і ростити своїх дітей без почуття страху і брехні, не називаючи чорне – білим, а злодіїв і брехунів – владою «від Бога». Я хочу, щоб мої діти вільно пересувалися світом (спершу зі мною, а потім і самі), я хочу, щоб вони могли вільно говорити про те, з чим вони не згодні, вільно вчилися, росли, працювали – красиві, незалежні, європейські, освічені та культурні люди!

Саме за це моє покоління голодувало на граніті на початку 90‑х, саме за ці права і свободи ми виходили разом на вуличні акції «Україна без Кучми», саме за це ми стояли на Майдані у 2004‑му.

Далі більше – саме за ці права, обстоюючи свою людську честь і гідність виходили сотні тисяч росіян (саме «росіян», а не «рашистів») на Болотну площу та марші незгоди. А тепер нам намагаються втовкмачити, що ми це робили за 100 гривень (чи 300 рублів) на день, які мені платив якийсь «американський дядя»?

Дозвольте вам, панове «рашисти» кадебісти і комуністи (колишні і нинішні), хохли‑малороси, шовіністи усіх мастей, різні тоталітарні збоченці, совкові активісти та інша імперська наволоч, дещо пояснити… Хоча, що там пояснювати… Даремна ця справа – щось пояснювати зомбі!

Не зрозуміє протухла натура ваша того смороду, який ви навколо себе розповсюджуєте, коли намагаєтесь реанімувати напівзотлілий труп під назвою «Російська імперія», з якого ви, мов ті хробаки вилазите і повзете світом.

Хоч і махає він ще руками, дриґає ніжками, шипить і гарчить вашими стараннями, але ж всі бачать, що то труп і бридко вернуть носа від того смороду. Тільки незрілих дітей, і забобонних старців або якихось соціальних некрофілів і ладен налякати той зотлілий труп, що розмахує довкруж заіржавленою ядерною булавою, і який вже не продукує жодної живої емоції чи почуття, а тільки імітує їх за допомогою маскультури, шансону, безкінечних кримінальних серіалів, фільмів Михалкова, та брехливих новин, що виливаються на ваші голови із зомбоящика під назвою «телевізор».

І є у нас тільки два варіанти розвитку. Перший – або ми справді закопаємо цей імперський труп назавжди у землю, поховаємо, помолимось, перед тим вбивши йому у груди міцний осиковий кіл і, подивившись навкруги, зітхнемо з полегшенням, і вклонимося до землі не протухлому трупу, а простій Живій Людині – тобто тобі, мені, їм, нашим мамам, дітям, майбутнім поколінням, задля якої і має будуватися справжня Вільна і Щаслива Держава.

Або завдяки старанням зомбаків‑«рашистів» цей труп підніметься і вчинить перед тим, як остаточно розвалитися в прах, яку‑небудь Світову війну чи Голодомор, потягнувши за собою в могилу (як це було за його життя) мільйони безневинних жертв!

І останнє питання: «Може, годі бути некрофілами і злягатися з мерцем, прославляючи вурдалацький спосіб життя і прислужуючи самому Сатані? Може, годі намагатися оживити своїми фрикціями напівзотлілий імперський труп? Може, годі гризти брудні кістки і жерти протухле, отруйне для нормальних людей м'ясо? Може, досить жертв? Може, досить війн? Може, досить крові?


Дата добавления: 2015-09-05; просмотров: 57 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Замість післямови| СМЕРТЬ ИИСУСА (МИР ЕМУ)

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)