Фінал
«До Києва треба везти, бо тут нема як зробити таку складну операцію…» – ці слова чулися з коридору, де черговий лікар‑хірург вів бесіду із терміново викликаним головним лікарем Васильківської районної лікарні, куди в ніч з 11 на 12 червня 2005 року, о 3:55 ранку за київським часом в кареті «швидкої» у супроводі працівників міліції було доставлено тридцятип'ятирічного мешканця міста Київ Олександра Олексійовича Забугу, успішного українського літератора та телевізійного ведучого, більш відомого загалу під псевдонімом Лесь Білий.
«Тяжка внутрішньополосна травма, із сильним зовнішнім (та вірогідно внутрішнім) крововиливом, що сталася в наслідок насильницького проникнення у пряму кишку гострого предмета (за словами пацієнта, шийки від розбитої пивної пляшки), що, вірогідно, спричинило внутрішні розриви тканин кишечника та афективний больовий шок. Спостерігається періодична непритомність внаслідок великої втрати крові та больового шоку. Пацієнту надано невідкладну медичну допомогу у вигляді введення кровозамінних препаратів, також введені знеболювальні анестетики та протизапальні антибіотики у необхідній кількості, розчини для стимуляції серцевої діяльності та препарати для покращення згортання крові (перелік додається). Рекомендоване термінове хірургічне втручання у профільному медичному закладі», – приблизно таке було написане у тому папірці, що його тримала у руках чергова медсестра, спостерігаючи у коридорі, як головлікар радяться із хірургом, що ж його робити далі.
«Тільки у Київ у Військовий госпіталь до Зомбаківського, бо я боюся більше ніхто і не візьметься… Це ж порожнинна операція з розтинанням товстого кишечника… або, чорт його знає, може якось через анус під загальним наркозом… коротше, тільки в Київ, бо тут ми його втратимо!»
«Ну‑ну, оцього нам не треба, хай живе, хай ще послужить народу України», – озивався головний лікар, який, певне, Лесикових книжок не читав.
І від тих слів Лесику робилося легше на душі. Ба більше, лежачи на високому пересувному ліжку, весь обплутаний кишками крапельниць, накачаний анестетиками, антибіотиками, кровозамінниками, накритий теплою ковдрою, він був майже щасливий. Гострий біль минув, анестетики та кровозамінники зробили свою справу і він, справді ледь‑ледь, але посміхався. Лікарі вони такі! Вони врятують! Все буде добре! Він вірив в це всім серцем, всією душею!
Але долі судилося вчинити інакше.
Десь здалеку почулося завивання сирен і за якусь хвилину на подвір'я Васильківської лікарні влетів беркутівський джип, а за ним звичайний ментовський УАЗік.
«Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!» – з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика.
Коли ж ноші було подано, то із заднього сидіння автівки у непритомному стані вони вивантажили і поклали на них… кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка!
«Що там у нього?» – запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення.
«Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато…»
«Наскрізні? – головлікар нахилився намагаючись побачити характер поранень… – фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?»
«У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку… хрін його знає…»
«Теж наскрізна… оно вихідний отвір… – вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб'ячим слизом адідасівської олімпійки, – Марино Олексіївно, – звернувся до медсестри, – зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні дані на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка) все те саме, що і попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини… Іване Петровичу, – звернувся до хірурга, – ми з вами їдемо, давайте збирайтеся… Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь і чим швидше, тим краще…
«Так машина ж одна! – спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні.
«Нічого, якось помістимось!»
Коли ж хвилин за сім, карета швидкої допомоги у супроводі «Беркуту» чкурнула на Київ, у дворі лишилися стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗіку.
Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і прокашлявшись, обережно так запитав: «Хлопці, а що сталося?»
«Та хєрня якась! – знизав плечима один з ментів, – оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили «Перехват» і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01… скільки там?» – запитав у товариша.
«666 Ка Ве…» – відповів той, затягуючись цигарчаним димом.
«Отож… а десь години близько пів п'ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з‑за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке «Беркутівці» зупиняють. А там двоє «хе‑хе» рибалок, напівп'яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські… Опа! Ідіть сюди… Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, «попали», бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули тай розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі… А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує… у рибі, бач, заховався, і як шмальне у «беркутівців» з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, та й утікати… Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому вийшло, як вийшло. Завалили, карочє… Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався… Тепер йому як мінімум років сім‑вісім світить…»
«Ага, якщо виживе…»
«Та виживе, виживе… – роздягнувши «стріляного», обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, – звичайний больовий шок, і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня, «прошита» у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе… Хоча…»
Карета швидкої у супроводі машини Васильківського «Беркуту» із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин, проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і помчали порожніми на цей час вулицями найпрекраснішого у всьому світі міста, що занурене у найміцніший передранішній сон, у буйній своїй червневій красі розкинулось по обидва береги вкритого туманом Дніпра.
Саме о цій порі доспівували свою третю за ранок пісню горласті півні по всій Україні. Але найголосніше виводив своє «ку‑ка‑рі‑ку» видатний забіяка із Плисецького вогняно‑червоний Жора.
Сонце вже показало з‑за обрію густо‑рожевий, полум'яний диск і піднімалося з того боку нашого пишного краю, де несла свої води швидкоплинна Десна. Від його ще зовсім лагідних, теплих променів розбігалася, тікала навсібіч різна сатанинська наволоч.
Втікали у свої хащі та малогабаритні квартири звичайні лісові та київські відьми, дикі вурдалаки та лисаки плигали в свої болота та каналізаційні люки, забивалися у підвали перевертні, дрібні та середні демони різних мастей втікали далі із ніччю на захід і, лише один, здоровезний лисий і рогатий чорт настирливо переслідував карету швидкої допомоги, в якій знаходилася заповідана йому душа малоросійського письменника Леся Білого.
Якщо встигне ухопити її до шостої ранку, як на великий лаврський дзвіниці ще не задзвонять дзвони, а сонце не освітить разом куполи усіх київських церков, то буде душа його навіки! А як забариться сам чорт, то світлий празник Святої Трійці, яка воз'єднається нині на небесах, відніме у нього те право! Бо не дозволяє Господь на Великі, двунадесяті свята забирати чортам душі людські у пекло.
Тому і летів чорт за машиною, підглядаючи за усім, що відбувалося в її салоні, де на пересувних ложах з обох боків лежали два поранені чоловіки, один з яких був непритомний, а інший (душа його і належала чорту) із вдячністю дивився на дії лікарів – хірурга та його помічниці, що у будь‑який спосіб підтримували у них обох життя. Головлікар поруч з водієм сидів на передньому сидінні.
Чкурнувши проспектом 40‑річчя Жовтня, машини вилетіли на Московську площу і бульваром Дружби народів помчали у бік іншого бульвару імені видатної української поетеси Лесі Українки, де і знаходився військовий шпиталь, у якому чергова бригада хірургів‑лікарів вже готувала операційні для двох поранених.
Годинник на міській ратуші показував за десять хвилин шосту.
«Треба діяти! – подумав чорт і щосили смикнув за руку лікаря хірурга, який побачивши, що у непритомного пацієнта зовсім незначно опустився тиск, вирішив зробити йому, про всяк випадок ін'єкцію адреналіну.
Після препарату введеного у катетер, молодий чоловік майже миттю розплющив очі і зробив великий вдих. Після чого голосно проказав:
«Ух, йоб твою мать!»
У машині всі дружньо заржали: «Буде жити!»
Не сміявся тільки один Лесик, який упіймав на собі, спершу вкрай здивований, а чимдалі, то лютіший і лютіший погляд Сашка Гордієнка.
«А ця сука що тут робить!? – зашипів той крізь зуби, побачивши вже знайому з цієї ночі лису голову, яку ні з ким не можна було переплутати. – Це ж він, падла, сам собі пляшку у сраку і засунув, а на нас з пацанами звернув… Це через те нас менти у Данилівці взяли і мене підстрелили… Йобаний брехливий підара‑а‑а‑а‑ас – з тими словами він підхопився на лікті і, як був, із вставленим у руку катетером, накинувся на Лесика, намагаючись ухопити його руками за горло.
У боротьбу вступилися медсестра та хірург Іван Петрович. Але медсестра майже миттю відлетіла у протилежний бік кабіни, відкинута «кінським» ударом правої ноги «пораненого», що отак раптово очуняв, і, вдарившись об металеві двері на якийсь час осіла на підлогу, втративши свідомість. Боротьбу продовжував один хірург і то недовго. Тримаючи Леся за горло руками, Сашко Гордієнко, так вдало поцілив йому прямо лобом у скроню, а потім у ніс, що той залився юшкою і теж відрубився.
У залізних лещатах Гордієнківської хватки, Лесик бився недовго. Задубілі від важкої селянської праці, сильні руки, хоч і пораненого, але напрочуд живучого молодого двадцятичотирьохрічного плисаки, міцно тримали його за горло. І тієї хвилини, поки у кабіні швидкої панував тотальний хаос і паніка, вистачило, щоби його харчання і конвульсії припинилися, а задерта голова покірно впала на тонку лікарняну подушку.
Майже відразу по тому, коли машина швидкої вже підрулювала до приймального відділення Військового клінічного госпіталю, головний лікар, перехилившись через перегородку, обрушив на голову «плисецького маніака» удар свого обшитого металевою дужкою чемодана. І все затихло.
Але коли військові лікарі, розчахнули двері «швидкої», то з неї вилетіла лише одна душа, хоча у салоні перебувало аж чотири нерухомих тіла.
Все, що відбувалося далі, Лесик бачив немовби згори і трохи збоку. Він бачив, як лікарі шпиталю носилися, бігали довкруж машини швидкої, як звідти витягали ноші, спершу одні, потім інші, як приводили до тями хірурга і медсестру, як подавали каталки. Не розумів він тільки одного… Як отак відбувається, що він все бачить, все чує, правда наче гомонять так далеко‑далеко, але лежить нерухомо на ношах, замість того, щоб сказати лікарям, я ж отут, поруч з вами…
От до нього схиляється якийсь, певне місцевий, лікар, торкається руки, шукає пульс, потім прикладає до вуст маленьке люстерко… Каже: «Мертвий!»
«Та який же ж я мертвий! От він я живий‑живесенький!» – так і кричить Лесик до лікаря, який його зовсім не чує…
«Так що з ним робити? – питають санітари…
«Покладіть поки отам під парканом, поки ми з цим розберемось…» – і молодий лікар заходжується чаклувати над тілом Сашка Гордієнка, якого у каталці відправляють у відділення, тоді як ноші із його, Лесиковим тілом, ставлять біля старого облупленого паркану побудованого ще за часів Миколи Першого, того російського Імператора, якого Лесь шанував найбільше серед усіх інших російських самодержців.
Так збулася і друга частина прокляття старої відьми Любки Гордієнчихи у якому вона, побажала письменнику‑малоросу, щоб він здох попід гнилим (так і хочеться додати – імперським) парканом…
Проте що це? Хто це?
Чорт із темної підворітні, де тільки і лишилася нічна тінь, простягає пазуристу лапу до Лесикової душі, щоб навіки потягти його у пекло.
І в ту ж мить переливчастим дзвоном заливаються куранти на башті Великої лаврської дзвіниці, і гаряче сонячне проміння, відбившись у десятках куполів прекрасних київських церков бризкає навсібіч. І відкриваються Врата Неба і в невгасимому сяйві Любові, під співи янголів і херувимів, що прославляють Святе Ім'я Його, посходить на престол в усій своїй Величі Ісус Христос Син Божий, щоб воз'єднавшися навіки із Отцем Своїм Небесним і Святим Духом, правити у цьому світі довіки!
І завмирає лапа чорта! І Божий янгол вже теж простягає руку до Лесикової душі…
І раптом каже один з лікарів, вказуючи на безживне Лесикове тіло під парканом: «Подивіться, він, наче, дихає… Чи здалося?»
«Так, може, в реанімацію?..»
Німа сцена. Увесь світ завмер у чеканні.
Гоа. Індія. 16–27 жовтня 2012 року.
Дата добавления: 2015-09-05; просмотров: 63 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Глава восьма | | | Замість післямови |