Глава восьма

«01 666 кв»

Коля Малуха і Вадік Довганюк були друзями від самого дитинства. Ходили в один садочок, вчилися в одному класі, а коли прийшов час, то разом подалися до армії, і разом з неї повернулися. На цей час мали по двадцять чотири роки і офіційно ніде не працювали. Перебивалися час від часу якимись випадковими заробітками: то лісу треба трохи добрим людям напиляти, то буту пару машин з плисецького кар'єру «спиздити», то партію «лівого» прального порошку чи горілки через «облкооперацію» проштовхнути. Не гребували і зовсім малими справами – паркан поставити, фундамент бетоном залити, канаву під кабель викопати.

Життя в селі таке, що людині багато не треба. Картопля, самогонка і сало завжди є, бо батьки, слава богу, живі ще. А от пива, цигарок узяти, бензину в авто залити, кросівки там собі нові чи куртку зимову справити, щоб до дівчат ходити було не соромно – на усе те грошики потрібні, хоч і не багато. Так чого його напружуватися, тим більше, що родин не мали, бо ще після армії із третім своїм другом Сашком Гордієнком поклялися до 30 років парубкувати. А вже тільки потім і шукати собі пару.

Тільки, здається, малий Гордієнко, слова свого не утримав. Закохався, дурний, у Вальку Прокопенчиху, що на третьому мікрорайоні мешкала, та й поїхав дахом. Ревнував до неї усіх так, що сержантика‑мєнта з Калинівки, їхнього однолітка, який у Плисецьке до баби в гості приїхав, та й увечері на дискотеку завернув, та й до Вальки залицявся, так ломом через тиждень біля його ж господи по голові приклав, що той калікою на все життя зробився. Але про той випадок тільки вони утрьох і знали, бо як Санька то робив, коли хлопці на шухері стояли. Але прямих свідків нема, доказів нема, а підозрюваних аж шестеро, бо малий мєнт, дарма, що тільки три роки у ментурі служив, а за цей час і у Калинівці, і у Данилівці, і у самій Глевасі устиг собі ворогів понаживати. Так що всі під підозрою, а винного шукають і досі.

Але Валька від такого «ухажора» втекла до Києва, від гріха подалі. Нащо тоді «давала» питається, якщо серйозних намірів не мала. Казали ж йому досвідчені люди: «блядь вона пройобана!», а він не вірив, лютував, бився, казився, казав: «шо то всьо наговори, а вона насправді гарна!». Ага, гарна! Та й така, що в Києві у стриптиз‑клуб влаштувалася чи то офіціанткою, чи то танцівницею, того вже точно невідомо, але ж люди знають!

А оце ж коли цієї зими втекла, то забухав наш козак люто! Друзів позабував! Весь час сидить в хаті, телевізора дивиться та самогонку «морячкину» жере. А як вже до чортиків уп'ється, то хапає свою обрізану мисливську рушницю та й у ліс біжить, просто так по синицях та снігурах стріляти. Хоч би себе отак раптом не підстрелив з горя.

Що вже мати убиваються з батьком, брат старший із невісткою його просять: «Та заспокойся ж ти, Саньку, забудь її!» А він знай стоїть на своєму: «Уб'ю, каже, суку, та й у тюрму піду! Усім буде краще!»

Словом, був хлопець і нема хлопця. От до чого баби доводять!

Так отож, тієї ночі проти Зелених свят (бо ані в Бога ані в чорта не вірили), поставили Коля і Вадік на Забірських ставах браконьєрські сітки, бо крупні короп і карась вже віднерестилися і гуляли так, аж гай шумів. Думали цієї ж ночі центнери два риби підняти, та й з самого ранку її у Київ відвезти, бо з перекупниками вже домовились по десять гривень за кіло віддати.

Спорядилися добре. Із сторожем домовилися, щоби він за двісті гривень їм човна у кущах залишив і тривогу не піднімав, але коли вже близько дванадцятої ночі сітки були закинуті, то побачили, що до ставу на своєму джипі «Ніссан» хазяїн приїхав і прямо у сторожку попер, а потім і у гостьовому будиночку світло запалилося.

Ну що тут поробиш? Поїхали додому, узяли рушницю, щоб якщо що пальнути для «острасткі», перехилили по чарчині, і отак годині близько другої ночі через поля на старому УАЗі з будкою поверталися.

Аж гульк, бачать друзі, на дорозі гола людина лежить, ледве встигли загальмувати. Отак прямо над ним і зупинилися, так що номерний знак, йому ледь у писок не в'їхав. Вийшли подивитися, що до чого. І справді, лежить людина, чоловік середнього віку, лисий, жопа вся у крові, а поруч із ним на узбіччі стоїть червоний БМВ «трієчка» із увімкненими фарами й заведеним двигуном. Просто пиздець якійсь!

Аж тут піднімає людина голову та й каже… «Хлопці, відвезіть мене до Києва у лікарню. Тисячу баксів плачу! Отам в БМВ у бардачку лежать!» Пішли подивилися, і точно! Штука баксів! Чого ж не відвезти? Хрін вже з нею з тою рибою і сітками! Така вдача!

Заглушили БМВ, загасили фари, забрали ключі поставили на сигналізацію, завантажили того чувака до себе у машину, а йому, либонь, щось у сраку запхали. Криком кричить… Боляче! Боляче! Ну нічого ж не поробиш, поклали його на підлогу, та й питаються: «Що з тобою, чоловіче, сталося?» А він каже, що то йому бандити у сраку пляшку від пива засунули та і розбили там… Перезирнулися тоді Коля з Вадіком, мовляв, хто ж то таке міг зробити? Та й поїхали собі.

А дорогою ж продовжують питати: через що така халепа сталася? А отой чувак їм і відповідає; що буцім він чіплявся до однієї малої неповнолітньої дівки, так ото її брати йому так і помстилися, пляшку у сраку запхавши, та й розбивши її там. А як же ж звали ту дівку? Гордієнчиха, каже. Наталка. Опа!

Отак як були, посеред полів, зупинилися, розвернули машину і гайда знову у село! Гнали так, що за три хвилини вже були під садибою братів Гордієнків, яку вони разом побудували так, щоб у Саньки був окремий вхід, а у Серьоги окремий. Бо у Серьоги вже троє дітей, дружина те та се, а малий Санька парубкує, так щоб не заважав гуляючи.

А Санька, незважаючи на ту пізню пору, і не спав. Дрімав собі, одним оком в телевізор втупившись, де фільм про Голодомор показували «Жовтий князь».

Як побачив фари, та почув гальма, то враз очуняв, а як застукали у двері, то пішов і відкрив. Бачить друзі – Колька Малуха та Вадік Довганюк стоять перелякані та починають якусь пургу нести, що так і отак, знайшли якогось чувака посеред дороги, який каже, що ти йому у сраку пляшку від пива засунув за те, що він до твоєї сестри малолітньої приставав! Що за хуйня!?

Пішли розбиратися. А й справді – лежить у машині лисий, голий хлоп, із жопи кров ллється, так, що вже калюжа така пристойна натекла, трусить його усього, а воно падло й каже, що він пожартував, і усю ту історію із сестрою і братами вигадав, бо не знав, що оті люди в машині Сашка Гордієнка друзями виявляться, а пляшку ту він сам собі у жопу запхав, бо якийсь там масаж робив. Короче, пурга така, що йоб його мать! Гуморист, бля, Євгеній Пєтросян!

Хлопці і питають: «То що робити, Саня? Ми ж думали, що то ти йому пляшку у сраку запхав, бо характер твій крутий знаємо, а як він до міста добереться і розкаже мєнтам, то тебе пов'яжуть. А на хріна воно тобі треба? То краще його у ліс вивезти та й закопати. А коли то не ти зробив, то що тепер з ним робити?

Короче, пішли до Сані в хату, бухнули самогонки, запили «Живчиком» і порішили чувака просто в поле вивезти та й кинути. Хай сам собі вибирається. А Санька, прихопивши свій обріз, погодився з друзями на «рибалку» у Забірря поїхати, бо не втрачати ж рибу і снасті? Про ту штуку баксів, що у лисого в машині взяли, Саньку не казали. Менше знає – краще спить!

Як задумали, так і зробили. Лисого мудака викинули прямо в полі з ключами від машини, метрів за п'ятсот від дороги, майже у тому місці де й знайшли. Все канючив: «В Київ! В Київ до лікарні!» Ага, зараз! Розігналися! Ти людину ледь не під статтю підвів, а ми його – рятуй! Хуюшки!

Як витягали з машини, то рота йому ганчіркою старою заткнули, щоб не волав на усе село. Так він, здається і не волав вже, бо знепритомнів. А як вже сідали до УАЗу, то отією осокою, що її Колькина мама до Трійці нарізала та й в машині забула, кровіщу з салону повимітали, а віник отой закривавлений Санька тому підору, що на нього наговорював у сраку вставив! Ну чистий «пєтух» получився! А що не так? Бо «пєтух» він і в Афрікє «пєтух»!

Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!

Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря, собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, – перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от‑от з‑за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!

Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» – майнуло в голові і він застогнав.

«Пестощі» вмить припинилися і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.

То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував з «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину від якої струмував знайомий запах. Це, здається був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.

«Цікаво, – подумалося собаці, – а що він тут робить?»

Відповідь на це питання, цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.

«Невже це можна їсти?» – подумав собака і теж понюхав землю.

Земля пахла, м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.

«Ні, її їсти однозначно не можна» – подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!

Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав, і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!

«01 666 КВ» – цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того, жаху, який почав з ним коїтись тоді, коли три найлютіших «плисецьких» чорти у саму темну пору доби, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли кинувши його помирати серед безмежних українських полів, на простій битій дорозі.

Останнім зусиллям волі витягши з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.

«Господи, – линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кровію його покаянна молитва. – Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє і я буду вічним твоїм боржником Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу, я поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього Сатану і плачучи припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»

І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! Після співів перших півнів, розсіялася тьма смертна, і у ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ, у якій в образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача, сиділи два янголи.

Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися біля неї.

«Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля?» – збивши на потилицю фуражку чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.

«Та хуй його знає, таваріщ старший лєйтєнант, зараз по базі перевіримо – відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. – Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!»

«Де?» – аж підскочив на місті «старшой».

«Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! – надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги».

«Піздєц, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке…» – з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і зв'язавшись по рації з головним постом, «запросив підмогу».

Поки чекали на «Беркут», сталася ще одна цікава подія.

Хвилин за п'ять, коли «янголи», прикидаючись ментами, типу курили, та щоб не палити дарма бензин заглушили мотор у патрульній білій «Ладі», то з боку поля почули крізь відкриті вікна далекий чи то крик чи то свист, словом, якийсь неприродній звук.

«Тихо!» – підняв угору палець той, що удавав Жмаченко.

За якусь мить звук повторився знову. Це, здається був звичайний людський крик, тільки дуже далекий і зовсім неголосний.

«Хтось кричить! Десь там в полі…».

І знову напружена тиша, а потім вже знайомий звук.

«Точно кричить! Бери ліхтар, пішли подивимось… Пістолет дістань про всяк випадок».

В полі метрів за триста від траси, вони знайшли зовсім голого, лисого скривавленого чоловіка, який звиваючись курною дорогою усім тілом, з останніх сил повз у бік патрульної машини, благаючи про допомогу.

Коли ж за десять хвилин на місце події з Василькова прибули два джипи до зубів озброєних «Беркутівців» у бронежилетах, а вже за ними й швидка допомога, то «янголи» вже володіли усією необхідною інформацією.

«У хлопця в дупі розбита пляшка від пива. – Доповіли вони майору Хмарі, що командував загоном. – Зробили то троє плисак, один з яких зветься Олександр Гордієнко. Зникли з місця події чи то на темно‑сірому, чи то зеленому УАЗі, типу «вєтєрінарка» з фургоном, держномери «01 666 КВ», перед тим викравши з бардачка БМВ тисячу доларів США».

Цієї інформації було достатньо, щоб у всьому району бійцями спецпідрозділу «Беркут» було миттєво оголошено операцію «Перехват».

Коли ж машини «беркутівців» і швидкої допомоги увімкнувши сирени чкурнули у бік Василькова, янголи перезирнулися, засміялися одне до одного, і, сівши у білу «Ладу», розчинилися у тому боці неба, де на сході вже з'явилася тоненька сіра смужка, віщуючи наближення Великого Свята.

Дата добавления: 2015-09-05