Читайте также:
|
Останніми роками Лесь виробив у собі звичку діяти «системно» і «структуровано», чого б це не стосувалося. Кляті лінощі, необов'язковість, потурання інстинктам, самовиправдовування, дрібне емоційне шахрайство, одним словом все, що притаманне слов'янському творчому менталітету, він випалював у собі нещадно, раз у раз промовляючи «арбайтен унд дісціплінен і ворог, бля, капітулірен».
Як наочний образ ворога, окрім братів Іллєнків, він завжди тримав перед очима усю бандерівську грядку українських авторів, представників так званого «укрсучліту». Всі ці Рябчуки‑Винничуки, Андруховичі та інші Іздрики‑Ірванці‑Єшкілєви, а також Ульяненки, Забужки, Прохаськи та інші потенційні конкуренти у написанні «сценарію століття» з кожним його влучним рядком, з кожною вдалою сценою отримували своє по заслугах. Він писав свій сценарій натхненно і піднесено, заколочуючи у такий спосіб, цвяхи в труну їхнього жалюгідного існування. Бо тільки його сценарій і його майбутній фільм піднесуть малоросійський український кінематограф на небачену до цього висоту!
Тупа щоденна нордична виваженість та невідворотність наступу, а згодом і покарання у вигляді історичного забуття для усіх цих пігмеїв від літератури була питанням часу. «Чи ба, – апелюючи до них в своїй уяві, проказував Лесь, – заявляють вони мені: ми вас мовляв за ваші антиукраїнські опуси за яйця не підвішуємо, і до тюрми не заганяємо, хоча б могли… Бо ми толерантні, демократичні, ми – європейці! А ви – запроданці дикої азійської орди, що тільки й знала упродовж століть наш європейський український дух нищити! Та на який лад ви комусь здалися, інтелектуали кастровані, австро‑угорської імперії холуї і годованці! Мовчати! Лежати! Сосати!» – отак промовляли вони до нього, а він до них. Війна точилася люта, цивілізаційна, безкомпромісна!
Тому: підйом о дев'ятій ранку, вранішня пробіжка лісом, купання в озері, білковий сніданок (яєчня чи омлет, чай з молоком із свіжим селянським сиром), потім три‑чотири години роботи над романом‑сценарієм, десь близько третьої обід (легкий супчик або борщик) і легкий перепочинок із книжкою або можна подрімати десь години до п'ятої. Після того – міцний чай і дослідницька робота зі специфічною літературою (здебільшого військово‑історичною). Десь близько сьомої‑восьмої вечеря (овочевий салат) і ніякого алкоголю, хіба що пляшечка безалкогольної «Балтики».
Заповідь лікаря про прямий масаж передміхурової залози Лесь проробляв щоранку після пробіжки і купання у озері. Приходив додому, скидав майталеси і засмикнувши у спальні фіранки, ретельно намащував середній палець правої руки вазеліном, а потім, присівши над старим килимом, однією рукою шугував пальцем у жопі, а іншою «вгамовував здиблену плоть».
Єдине, чим він останнім часом приємно доповнював цей лікувально‑медичний акт, була підшивка газети «Бульвар», яку навесні цього року, притягнув на дачу його батько, палкий шанувальник цього жовтого видання, бо в ньому часто‑густо друкувалися інтерв'ю з людьми, яких він особисто знав, зокрема різні там колишні прокурори, мєнти і прем'єр‑міністри, радники президентів, радянські чиновники вищого рангу і таке інше.
А от головного редактора «Бульвару» Дмитра Гордона особисто знав Лесь, і всіляко підтримував його діяльність, бо вважав, що Гордон на свій єврейський розум прекрасно доповнював велику «малоросійську» справу, змішуючи з землею на сторінках свого видання усіх цих так званих українських артистів, всіх цих Бобулів‑шмобулів, Скрипок‑Вакарчуків‑Скрябіних, усіх цих Біличок‑Лорачок‑Русланочок і прочих рогульських жаб, разом із клоуном Поплавським і трансвеститом Данілком разом узятими. Правий був Микола Мозговий, коли на сторінках «Бульвару» у своїх інтерв'ю з Лузіною та Крутогрудовою, усю цю дрібнотравчату шушеру з гімном змішав!
Спитаєте, кого любив? Російський рок любив! Розенбаума любив, та що там гріха таїти, Мішу Круга любив, «Лесоповал» Таніча, Расторгуева!
«Ну де, на Україні артисти такого класу? Нема і не буде ніколи! Бо тут хохляндія, тут бидло править!» – хижо визвірявся до співрозмовників, коли мова заходила про жахливий стан справ у сучасній українській естраді.
У підшивці «Бульвару» Лесю особливо була до вподоби остання сторінка, де друкувалися фото учасниць фотоконкурсу «Місіс Груди». Під час процедури він прямо перед собою розстеляв на підлозі підшивку «Бульвару», і, споглядаючи фотографії, досягав досить високого рівня чуттєвої насолоди.
Дарма, що чимдалі сторінки бульварного видання вкривалися спершу темними, а після підсихання жовтими плямами. Все це були наслідки бурхливих і щоденних лікувально‑оздоровчих сім'явивержень, від яких страждали на фатальне «жовтіння» не тільки груди учасниць фотоконкурсу «Місіс Груди», але й мармизи усього зоряного сімейства Пугачової‑Кіркорова‑Галкіна, а також Павла Глоби, Тетяни Буланової і Альони Апіної, Наталки Могилевської, тих же ж Розенбаума і Расторгуєва, Борі Моісєєва, Валерія Леонтьєва, видатних спортсменів та їхніх дружин, а також діячів політики та бізнесменів, цілителів, дизайнерів, радянських поетів і письменників, та інших публічних персон, якими строкатіли сторінки «Бульвару». «Вибачайте рідненькі, я ж в оздоровчих цілях», – струшуючи член після закінчення сеансу «лікувального масажу», промовляв до них Лесь, бо багатьох з них знав особисто.
Чимдалі «жовта» преса в буквальному сенсі цього слова ставала дедалі жовтішою від плям засохлої сперми. Але, що поробиш, більш політкоректної порнухи, типу справжнього еротичного глянцю під рукою не було, то й користувався, чим міг. У цьому разі можна сказати, що українським артистам, чиї мармизи рідко друкували у «Бульварі», в якомусь сенсі ментально поталанило, що їх отак мимохідь не «обкінчував» письменник‑малорос в умовах неоковирного побуту трохи реставрованої селянської хати.
Але не тільки цими статево‑фізіологічними вправами обмежувалося еротичне життя нашого героя. Була у нього, так би мовити, одна, але справжня любовна пристрасть!
Кожного полудня, упродовж останніх десяти днів, що він провів у селі, Лесь полишав свої літературно‑сценарні справи, йшов до старого дерев'яного паркану навколо садиби, спирався на нього ліктями і чекав, коли з боку дороги, що вела у ліс, з'явиться череда корів голів так з тридцять, яких вели на денне доїння.
Проте не на досвідчених, молочних корів чекало усе єство його, а на молоду, незайману «тьолочку», років тринадцяти‑чотирнадцяти, що звалася Наталкою і разом із своєю рідною бабою Любою пасла селянське стадо. За ту роботу отримувала двадцять гривень на день і мріяла на зібрані за літо гроші купити собі до першого вересня «класнючі такі червоні тухлі на каблуках, як у Дженіфер Лопес, а ще модняву червону куртку і сумку, щоб усі в школі охрініли» – так пояснювала Наталка мету свого літнього заробітку.
«Ну, викапана, Оксана з «Вечорів на хуторі біля Диканьки»! – думалося Лесю, що дивився їй услід, як вона, разом із стадом, човгаючи важкими гумовими чоботями курила дорогою у бік бабиної хати, вихляючи своїми пружними дівочими сідничками, затягнутими у сині спортивні штані. Ідуть роки, минають століття, а українські дівчата так само мріють про червоні «тухлі» від самої цариці. Класика, бля!»
Лесь пам'ятав Наталку, ще зовсім малою дівчинкою, яка приходила із своїми старшими братами Сашком та Серьожою, які допомагали дорослим робити ремонт у їхній хаті років десять тому. Він пам'ятав її і з минулого року, коли вона ще худим, кострубатим підлітком майже щодня чкурила повз їхню садибу на старому роздовбаному велику «Україна» з подружками купатися на озеро.
Але за цю зиму сталося диво. «Корява» Наталка з гидкого каченяти перетворилася на таку «канхвєту‑німфєту», що у естета і поціновувача жіночої краси, літератора‑публіциста Леся Білого, у грудях щось тьохнуло так, що він несподівано сам для себе важко якось задихав, майже засопів, коли цього літа побачив її уперше, бо усі принади малої, втиснуті у підліткове і вже вочевидь маленьке напівдитяче платтячко рвалися назовні, як невеличкі кавунці. До них хотілося припадати вустами, кусати зубами, лоскотати язиком, жерти упиваючись соком, хижо, несамовито, або як кажуть справжні малороси «сладостраствовать в упоєніі».
Не гіршими від Наталчиних грудей‑кавунців були ніжки і відстовбурчений задок. Трохи покусані на литках комарами і брудні від дорожнього пилу, вони втікали під коротеньку спідничку двома стрункими берізками. Молоді природні сили, що тільки‑но влилися у них, проривалися назовні крізь тугу ніжну шкіру, що аж світилася несамовитим бажанням втіхи і наче благали: доторкніться нас, відчуйте нашу прохолодну пружність, і шовковисту пристрасть, ковзніть долонею під спідницю і дістаньтеся пальцями того заповідного місця, де цупкі пагони молодої виноградної лози, ледь прикривають маленьку ще незайману вологу норку, в якій вміщується несамовита пристрасть усього світу!
Словом, ви вже зрозуміли, що у душі Леся спалахнув шал еротичних бажань. Він нарешті на власному досвіді впевнився, що, таки, Набоков із своїм Гумбертом Гумбертом, були не «конкретними педофілами», як він вважав досі, але мали якусь рацію, констатуючи факт наявності дуже тонкої сексуальної перверзії, яка примушує дорослих, виважених чоловіків задивлятися на зовсім молоденьких дівчат. До цього моменту Лесь вважав педофілію, як, зрештою, і педерастію, тупим сексуальним збоченням. Але від часу першої зустрічі з Наталкою цього літа, як би це мовити, трохи змінив свої думки.
«Привєт, малая, как дєла?» – ледь вгамовуючи важке сопіння, кинув він до Наталки, що вже, переодягнувшися після пасовиння корів, години близько сьомої вечора прямувала повз його паркан до місцевої крамнички.
«Харашо, дядько Лесь!» «Куда ідьош?»
«Баба у магазин за оселедцями послала»
«За сєльодочкой, значіт… Прікольно! Пріході вечером… пабалтаєм, чаю папйом…»
«Ні, сьогодні не зможу, мені до братів треба з'їздити з малими посидіти…»
«Ну, то завтра вечером заході…»
«Завтра може бути…»
Отак відбулася їх перша зустріч. І оце проказане тоді: «завтра може бути…» розтяглося на цілих довгих десять днів, поки доля, таки, не привела Наталку до Леся у гості.
Сталося це суботнього вечора, напередодні Трійці, коли високе червневе сонце ще й не думало падати за обрій, а лагідно зігріваючи усю землю, висіло собі над соснами і дубами розлогого мотовилівського лісу, умліваючи від терпких запахів лісових квітів, суниць, осоки, любистку, м'яти, та дикого жасмину, які розливали у повітрі розпусні свої аромати.
Вона, зайшла на подвір'я, як німфа, як божественна наяда, що тільки помивши голову, пустила свої коси струменями по напівоголених плечах, і купала їх у сонячному промінні за всієї своєї дитячої безпосередності, не розуміючи навіть і сотої міри того, якою ж манкою, якою привабливою була вона в той момент. Така проста, рум'яна і розпашіла у своїй коротенькій сукні – халатику з глибоким вирізом, що застібувався саме на перламутрові ґудзики, у смішних блакитних кросівках з коротенькими білими шкарпеточками, що, здавалося, сама цнотливість і хіть, сама боттічеллівська Афродіта відвідала захаращене дровами і різним господарським крамом звичайне сільське подвір'я родини Забуг.
Граціозним рухом, відкинувши ще вогке волосся за плечі, стала посеред двору і відшукавши поглядом Олеся, який лежав у гамаку під яблунями мляво перелистуючи гітлерівський «Майн кампф», запитала:
– Пане Лесю, а у вас є «Кобзар» Шевченка, мені в школі дали на літо завдання прочитати його «Причинну», «Гайдамаків», «Катерину» і щось ще, я не дуже пам'ятаю?
Відразу по тих словах у повітрі забриніла пауза такої емоційної напруги, що навіть сонце, відчувши неладне, розплющило примружені оченята і зглянулося на село Плисецьке, де починали розгортатися події, гідні трагедій самого Есхіла.
«О Боже!» – ці слова Лесь вимовив майже пошепки, так що Наталка їх не почула.
У контровому сяйві вечірнього сонця він побачив дівочий силует неземної краси, оповитий сонячним німбом, і не відразу збагнув, що то за божественне створіння відвідало сумний чертог малороса‑затворника.
«Наталко, ти!?» – схопився він зі свого гамака, впустивши «Майн кампф» просто на траву…
«Я, я! – жваво озвалася Наталка, – у вас пиво є?»
«Що? – Лесю здалося, що він недочув.
«Я питаю, – вже більш інтимно продовжила Наталка, простуючи йому назустріч, – чи є в вас пиво, бо я посварилася з бабкою, яка забрала собі мої гроші, бо я хотіла з дівчатами піти на дискотеку, а у них же ж грошей нема, так я просила у бабки, щоб вона мені дала… А вона не дала і сказала, що ми там будемо бухати і курити, а я сказала, що вона стара дура і нічого не розуміє, карочє, посралися конкретно… Так я оце з дому пішла, навіть волосся не висушивши, а у мене ж ні копійки грошей, а бухнути хочеться, бо завтра ж вихідний, а коли мені гуляти, як не в суботу, цілий тиждень, окрім тих корів, нічого не бачиш, так я оце подумала до вас завернути і спитати, чи нема у вас «Кобзаря» Шевченка, бо у нас в школі дуже сувора училка з літератури і мови, навіть в якомусь там товаристві тіпа «Просвіта» головує, ганяє нас так, аж гай шумить, так я оце дорогою згадала, що ви теж тіпа письменник, так я оце до вас і зайшла…»
Наприкінці свого монологу, вона підійшла майже впритул до Леся так, що він відчув її запах… Знаєте, оцей ні з чим незрівняний запах незайманого дівочого тіла, яке дихає парним молоком, фіалками, туманами, пелюстками троянд і ще чимось таким невловимим, що, певне, саме і зветься так: «аромат незайманого дівочого тіла». Ніздрі його затріпотіли: «Скільки ж тобі років, красуне, що ти хочеш «набухатися»? – проковтнувши півсклянки слини, що за якісь секунди накопичилися у роті, під'юджував її Лесь.
«У серпні буде чотирнадцять, я ж «ровєсніца Незалежності», – посміхнулася до нього Наталка, – народилася саме 24 серпня 1991 року, це якщо чесно… але то фігня, я вже від десяти років канкрєтно бухаю… ну не самогонку, понятно, а пиво, бо я самогонку нє люблю… Якось мені тато на весіллі у своєї куми налив, так я ледь не обригалася, фу, гадость редкая, а пиво заходить нормально, і всі знають, що я пиво п'ю, і мама і батько, тільки оно стара кляча. – Наталка кивнула у той бік, де на сусідній вулиці стояла бабина хата, – все нудить, що я так сбухаюся… А як тут збухаєшся, коли цілими днями тих корів пасеш, а як приходиш додому, то вже тільки й сил, що телевізор дивитися… Ви, кстаті, к Снєжанє Єгоровой как относітєсь? От мені вона подобається! Класна баба, а чоловік її колишній, отой знаєте рудий Мухарський, що з «Тайдом» по хатах бігає, то щось не дуже…
«Та знаю, і ту і того – дебіли гламурні… Вони в тому шоу бізнесі – всі підараси кончені!.. А пива, мала, у мене нема…»
«То давайте сходимо, купимо, бахнемо по пляшці…»
«Давай зробимо от як, – після нетривалої паузи рвучко запропонував Лесь, – ти лишайся тут вдома, подивись телевізор, або хочеш – пограй на комп'ютері… А я швиденько до магазину збігаю…»
«А у вас «Рапунцель» є?»
«Який рапунцель?» – не зрозумів Лесь.
«Ну, гра така, «Рапунцель»… там принцеса і їй треба там одяг міняти, з башти її визволяти, від злодіїв рятувати»…
«Ні, «Рапунцеля» у мене нема, у мене є стрілялки різні, літачки, стратегії… О! Хочеш я тобі на комп'ютері «Гаррі Поттера» поставлю. У мене є! Перша серія «Гаррі і філософський камінь».
«Ну давайте, ставте Поттера. Пиво мені беріть світле «Чернігівське», і цигарок «Мальборо лайт» прихопіть, про всяк випадок…»
До магазину, який знаходився за якихось метрів триста, так що заводити і виганяти з двору авто не було ніякої необхідності, Лесь летів як на крилах (банальний вислів, але кращого світова література ще не придумала).
«Та вона ж дитина! Ще зовсім дитина, що у «Рапунцель» мріє грати і Гаррі Поттера дивитися – спалахували у його голові блискавичні думки. – Та яка дитина? Груди щонайменше третього розміру, і задок такий, що у‑у‑у‑у, аби втримати себе в руках!»
Узявши шість(!) пляшок світлого «Чернігівського» для Наталки, та три безалкогольних «Балтики» для себе, а ще «пачку «Мальборо лайт» і цукерок «Вечірній Київ» і пару шоколадок з горіхами, він складав то все у великий чорний пакет «Х'юго Босс», який йому видала продавщиця.
«Обережно, не розбийте!» – завбачливо попередила його, коли він, вкладаючи пляшки до пакету, сильно цокнув горлечком безалкогольної «Балтики» по пляшці «Чернігівського».
«Та уже как‑то разберусь і без вас», – зневажливо проказав до неї Лесик.
«Ну, ну…» – якось недобре посміхнулася продавщиця і пішла углиб магазину.
Наталка, незважаючи на те, що у моніторі лептопа якраз крутилася сцена, як Гаррі обирає собі чарівну паличку, сиділа у фотелі неподалік, оголивши довершені свої колінка і, тримаючи підшивку газети «Бульвар», читала статтю про заміжжя Наталки Могилевської.
«Ну й борова собі знайшла! – прокоментувала фотографію співачки з нареченим. – А що це у вас «Бульвар» весь у плямах якихось жовтих? – вказуючи на обкінчані сторінки, з подивом запитала у Леся.
«А то таке, фігня якась, може клей якийсь, бо старий нещодавно шпалери у кімнаті підклеював… – ну не пояснювати ж дитині про лікувальний ефект прямого масажу передміхурової залози, чесне слово… – Тримай своє пиво! – відкоркувавши, протягнув їй пляшку, забираючи підшивку.
«Мерсі, – зовсім в дусі дівиць з благородного пансіону озвалася Наталка і, закинувши навзнак голівку, напівприкривши очі, приклала пляшку до вуст…
Того суботнього вечора напередодні Зелених свят вечірнє сонце, неухильно котячись за обрій, з усіх сил чіплялося за сосни і дуби мотовилівського лісу, аби підглянути хоч краєчком промінчика за тим, що відбувається у хаті старої Корженчихи, в якій тридцятип'ятирічний письменник‑малорос, відверто зваблював неповнолітню ровесницю української незалежності Наталку Гордієнко.
Спершу він зваблював її пивом і розмовами про справжню суть Шевченка – старого збоченця, алкоголіка маразматика, посереднього художника та брехливого поета, а на сам кінець розказав історію про усіх чотирьох його наречених: і про п'ятнадцятирічну (майже така, як ти!) артистку Піунову, в яку він був закоханий, і про простих селянських баб Довгополенко і Полусмак і про стару діву Тарнавську. І тільки після другої пляшки пива, що її заковтнула за тими розмовами мала Наталка, наважився таємничим шепотом розповісти про те, як Великий Кобзар хворів на «пагану хворобу», яку підчепив у публічному домі… А коли за тими всіма, розповідями з напиранням на певні фізіологічні особливості чоловічого організму, вона випила і третю пляшку і взялася до четвертої, він і наважився торкнутися її оголених колінок… Вона, здається й нічого не помітила, сиділа собі слухала, а він тим часом, вмостившись біля неї у розлогому фотелі, і, майже посадивши її собі на коліна, гарячими вустами шепотів прямо у вухо: «А ще, уявляєш, він любив малювати себе голим… ій‑бо, якийсь ексгібіціоніст цей Шевченко! Уявляєш, є у нього такий малюнок, де він зовсім голий, мов той Аполлон, в якомусь ідіотському капелюсі з палицею у руках іде берегом моря… А яйця собі намалював просто гігантські, майже до коліні» – на тих словах він узяв вільну від пляшки Наталчину руку і поклав собі у міжніжжя, де під адідасівськими спортивними шортами дибився його статевий член… Вже так якось сталося, що його губи сповзли від Наталчиного вуха до вуст і вони почали «зажиматися» і цілуватися, аж поки Лесь, дивно протяжливо замугикавши, не скінчив прямо у труси.
«Курити хочеться!» – важко дихаючи прошепотіла Наталка, коли дядько Лесь відвалився від неї на спинку фотеля, якось дивно сопучи, – Вам що, погано?»
«Ні, мені добре, мені дуже добре… Хочеш шоколадку?»
«Ні, хочеться курити…»
«На от, тримай цигарки, які ти замовляла, а я зараз прийду… Можеш курити прямо тут, попіл стряхуй у порожні пляшки…»
Поки Наталка курила, Лесь нашвидкуруч, поміняв спортивні шорти на спортивні штани, і вже за пару хвилин знову вийшов на веранду з пляшкою вина у руках. Події розгорталися так, що і йому теж конче закортіло випити алкоголю… Адже дві порожні пляшки безалкогольної «Балтики» які він без задоволення вицмулив впродовж своїх «шевченківських лекцій», йшли в явному розрізі до тих подій, що відбувалися на веранді.
Сонце тим часом вже впало за небокрай, і над усім селом розлилися фіолетові сутінки. Завели своїх пісень статевозрілі цвіркуни, запурхали у шлюбному танку між деревами хуткі кажани, розриваючись від любовного шалу, в лісах закували зозулі, парувалися змії на болотах, жаби на ставу, парувалися комахи і жуки – уся навколишня біосфера була сповнена тією первісною, магічною еротикою, яка електризувала повітря бажанням зливатися у обіймах пристрасті.
«Я не буду вмикати світло, добре?» – запитав Лесь, відкорковуючи пляшку і спостерігаючи, як у напівтемряві, то спалахує, то знову гасне кінчик її цигарки.
«Еге ж, – озвалася вона, і в тому «еге ж» Лесь прочитав її згоду не тільки на темряву, а й на продовження того, що не було закінчено в розлогому фотелі.
Вони сиділи на веранді до півночі. За цей час Наталка допила своє пиво, а Лесь своє вино. Із палким захватом, гаряче і пристрасно розповідав він їй свої «малоросійські легенди» про те, як Богдан Хмельницький «просрав Україну», про те, як Єкатерина Друга насправді не погубила, а врятувала запорізьке козацтво, про маніяків‑гайдамаків, що ґвалтували всіх панянок старших 12 років, та смаженими їли жидівських дітей, про царя Миколу Першого, що й побудував Київ. Паралельно із своїми «розповідями» він пестив молоде дівоче тіло і у якийсь момент встиг дістатися того самого заповітного місця, яке його вабило найбільше і де під паростями молодого винограду… Ну, ви розумієте! Але буквально за якусь долю секунди, Наталка ухопила його за руку і відвела її вбік: «Не треба туди лізти!» – наказала суворо і рішуче. І він продовжив у вже звичному ритмі розповідати їй потаємну історію України‑Русі, думаючи тільки про одне, як би так зробити, щоб мала у нього відсмоктала.
Згодом, розповідаючи про п'яних нащадків повії‑Роксолани, він дійшов до такого рівня сексуального напруження, що геть збожеволівши від чуттєвих бажань, узяв Наталчину руку, і запустивши її до себе у штани, почав дрочити набубнявілий статевий орган її рукою. Рукою розбещеної від «малоросійських оповідань», очманілої від «історичної правди» і геть бухої неповнолітньої дівчини.
Ще б мить і він би скінчив вдруге за сьогоднішній вечір, але з двору почувся страшний грюкіт.
«Наталко, Наталко, ти тут, зараза мала!? Давай, виходь швидко, я знаю, що ти тут, мені Катя сказала, що бачила тебе!!! Виходь швидко, бо зараз міліцію викличу!!!» – то Наталчина баба Люба грюкала у дерев'яні ворота своїм костуром.
Після слова «міліція» член у Леся миттю опав, а Наталка сіпнулася у фотелі, оправляючи розхристану сукню, і здивовано кліпаючи очима, мовби не розуміючи де вона і що з нею сталося.
«Сиди тихо! – наказав їй Лесь, – нікого нема вдома! Погрюкає і вгомониться… Піде вона – підеш і ти…»
Але стара не бажала вгомонитися. Ба більше, до неї приєдналися сусіди, що жили на протилежному боці вулиці, вже згадувані вище Василь Денисович і тьотя Катя.
«Та я ж кажу, вона там, бо я весь цей час, сиділа на веранді і дивилася, чи не виходила вона від того «письменника». Що вони там робили один Бог знає!» – це вже казала тьотя Катя.
«А я от зараз перелізу через паркан і подивимося, що вони там робили» – Василь Денисович зашарудів старим штахетником, примірюючись, як би так перебратися на інший бік загорожі.
«Я пішла…» – схопилася Наталка.
«Зажди, тримай пляшку… Скажемо, що пили безалкогольну «Балтику»… І от на тобі ще «Кобзар»… – Лесь прожогом кинувся у спальню і навпомацки знайшовши Шевченків фоліант, тицьнув його в Наталчині руки. – Ні, краще пляшку давай мені, а сама йди так!»
«Агов, бабо, що сталося? Чого ви так шумите… Ми з Лесем… як вас по‑батькові? – спитала пошепки, озирнувшися ще на веранді.
«Олексійович».
«Ми з Лесем Олексійовичем Шевченка вивчали!»
«Я тобі дам і Шевченка і старого підараса Леся Олексійовича, що до малих дівчат пристає! Як завтра братам твоїм скажу, то вони твого «вчителя» на друзки порубають і ще живого в лісі закопають!»
«Ей, ей, тіхо, сєлянє! Чего ви вз'єрєпєнілісь! Всьо нормально! Ми с девушкой Шевченко чіталі…» – вийшовши на двір Лесь спробував вчинити опір, але коли він відчинив хвіртку і Наталкина баба побачила свою розхристану онучку, а ще й і відчула, як від неї тхне пивом і цигарками, то аж зайшлася у своїх прокляттях!
Коли ж Лесь спробував пояснити, що вони лише пили безалкогольну «Балтику», то баба Люба якось суворо дивлячись йому просто в очі страшно вигукнула:
«Щоб чорти її в сраку тобі запхали, ту «Балтику». Щоб ти здох під гнилим парканом! Пойняв ти, підарас городський!»
«Ну‑ну, мамаша…»
«Чорт лисий тобі мамаша! Ще раз біля Наталки побачу – живим звідси не втечеш!»
Отак, сказала як відрізала і, ухопивши похнюплену малу за руку потягла її в бік своєї хати. Сусіди теж попхалися до себе.
Дата добавления: 2015-09-05; просмотров: 60 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Малоросійський ірокез | | | Глава шоста |