Читайте также:
|
Отак і збулося прокляття спадкової плисецької відьми баби Люби, проказане у ніч проти Святої Трійці, коли уся нечисть земна, неземна і піднебесна, гуляє світом, шукаючи собі забави, та зваблюючи людей на різні нечестиві вчинки.
Гоготіли, билися рогами, божеволіли у своєму сатанинському сказі цілі сонми різної дрібної чортівні, що вилися довкруж нерухомого тіла нашого героя, пожираючи енергію содомітського гріха, який він учинив із самим собою, упившись самогонкою старої «морячки». Завивали від задоволення хижі лярви, хапаючи своїми зубатими пащами шматки гріховних еманацій, які вивільняються в процесі рукоблудного акту. Упивалися нектаром свіжої сперми і крові натовпи демонів, вурдалаків, упирів, та іншої нечисті, що злетілася з усього світу. Але найбільше радів з того усього самий Сатана, до якого долинули слова прокляття старої Гордієнчихи. Чорт таки запхав пляшку безалкогольної «Балтики» у сраку письменника‑малороса, його ж руками і запхав, бо продав наш Лесь свою душу чорту за ту облудну славу, якої він досягнув на цьому світі.
Настав час віддавати борги!
Коли він розплющив очі, то від початку не зрозумів, де знаходиться і що з ним сталося. Йому здалося, що наснився йому якийсь жахливий сон, в якому по черзі являлися йому то очі старої Гордієнчихи, що палали вогнем, то молоде личко її чарівної онучки, а то товста сулія самогону, який вливався у нього розпеченим свинцем, чи обличчя Дмитра Табачника із дружиною, а то якісь водорості, жаби, телевізор… Муть якась!
І тільки коли він зробив спробу звестися на ноги, усе його тіло знову насадив на палю отой нестерпний біль, який блискавкою розірвав мозок. Закричав він дико, несамовито, проте цього разу не знепритомнів, а так і лишився лежати на підлозі, важко і коротко дихаючи.
Погляд напівбожевільний, розмитий ковзнув старим килимом, якого торкалася його щока, і вперся у пляшку від безалкогольного пива «Балтика» з відбитою шийкою, яка лежала неподалік… І тут він згадав все! І тієї ж миті липкий несамовитий смертельний страх, задзюрив крижаним потом крізь усі його пори, змочивши чоло і тіло. Знову запаморочилося в голові і страшенно захотілося кудись бігти, кричати, благати про допомогу, але натомість він лежав не ворухнувшись і тільки раз у раз рвучко дихав, намагаючись дати раду тому, куди загнали його обставини цієї трагічної ночі.
Важкий «морячкин» самогон, здавалося, узявся у його крові якоюсь глевкою субстанцією, що прибивала тіло до підлоги, а голову перетворила на залізний жбан. Але найгіршим було те, що він відчував, як у його тілі оселилася якась чужа істота, що не давала можливості ані поворухнутися, ані дихати, бо щойно він спробував набрати повні груди повітря, у животі враз з'явилося відчуття бритви, приставленої до самих кишок.
Він потягнувся рукою до сідниць, сподіваючись на те, що, можливо, шийка пляшки повністю не прослизнула усередину і її можна ще буде витягти. Але дарма. Вона було усередині! І це був жах, страх, і усвідомлення чогось невідворотного і трагічного, що сталося у його, Лесиковому житті.
Але він дихав, він бачив світло, він міг думати, і це давало якусь надію на порятунок.
«Швидку! Треба терміново викликати швидку допомогу!» – майнула думка і він, незграбно ворушачи ще отупілими від алкоголю «ізвілінами», почав згадувати, де то міг бути його мобільний телефон, яким він останнім часом навіть не користувався, щоб не відволікатися на різні дрібні справи, у які його постійно намагався вплутати лихий багатомільйонний мегаполіс, що розкинувся зовсім неподалік. – В Київ! В Київ! Терміново в Київ – там життя і порятунок!» – забилася, запульсувала у свідомості абсолютно ясна думка. Але ж де телефон?
Він трохи підняв голову над килимом і повернув її праворуч, там де біля ліжка стояла низенька тумбочка. О диво! Його срібляста «Нокія» була саме там!
Відстань у два з половиною метри він долав декілька хвилин. Спершу спробував підтягнути ноги до живота і підвестися, але отой вже знайомий блискавичний біль знову кинув його на підлогу. Від люті Лесь загарчав, як дикий звір, і у його голові почало прояснюватися.
Він стиснув зуби і деякий час глибоко і протяжно дихав носом. Адреналін, що почав впорскуватися в його кров шаленими дозами, долав алкогольне отупіння. Отак полежавши трохи, він спробував перевернутися набік і це йому вдалося майже безболісно… «Головне не підтягувати ноги до живота!» – це був гарний досвід. Але як рухатися далі?
Рішення прийшло само собою. Майже інстинктивно, він перевернувся на спину і, випроставши ноги уперед, головою ліг в напрямку тумбочки. Поволі відштовхуючись від підлоги руками, і намагаючись не напружувати м'язи на животі, бо при такому напруженні біль повертався, він повз доти, доки йому не вдалося, ухопити «Нокію» в руки.
Телефон був вимкнений. «Аби тільки у ньому лишився заряд!» – благав вищі сили Лесик, натискаючи на кнопку «вкл.».
Слава Богу, екран блимнув заставкою на якій було зображено лідера Партії Регіонів Віктора Януковича (такий жарт для друзів‑політиків), загорівся і запросив код для розблокування СІМ‑карти. Лесик набрав 1969 – рік свого народження і тут, о чорт! Телефон знову вимкнувся, бо батарея, таки була геть розряджена…
«Спокійно друже, все гаразд», – заспокоював він сам себе, важко і уривчасто дихаючи, бо, на щастя, шнурок підзарядки валявся поруч на підлозі між ліжком і тумбочкою.
Приєднавши його до телефону, Лесик деякий час почекав, а потім повторив спробу реанімувати телефон. Цього разу у нього все вийшло…
Набравши нуль три – номер «швидкої», він приклав слухавку до вуха, готуючись почути в ній рятівні гудки, але натомість інфернальний жіночий голос металевим тоном прорік: «Недостатньо грошей на рахунку, щоб здійснити виклик!»
«Який чорт недостатньо грошей!!! – волало, билося у безпорадному гніві усе Лесикове єство, тоді як він широко відкритими від жаху очима втупився в одну точку на стелі. – Номери «пожежної», «швидкої», «міліції» завжди безкоштовні!!!»
Так то воно, друже, так! Але то в Києві… А ти зараз у Васильківському районі у селі Плисецьке на «Кінському хуторі», майже на краю світу і зони дії стільникового зв'язку, лежиш на підлозі і вимагаєш усіх цивілізаційних благ? Тут інші закони, тут інше життя, тут інша країна, та, яку ти ненавидиш, і вона відповідає тобі взаємністю.
«Чорт!» – ледь не заплакав Лесик і зробив ще дві невдалі спроби зателефонувати мамі і в міліцію, а потім, вронивши руку з телефоном на підлогу, ледь не заплакав, але стиснувши зуби і волю в кулак, загарчав, як дикий собака, рвонувся, і, скаженіючи від болю з виттям і матюками, перевернувся на живіт, а потім відштовхнувшись від підлоги, встав на коліна… Вирішив іти ва‑банк! Іншого виходу не було!
Тьотя Катя та її чоловік Василь Денисович, розбурхані останніми подіями, у ту ніч теж не могли спокійно заснути. Зі своєї літньої кухні, де вони пили чай із цукерками прекрасно було чути, як молодий Забуга декілька разів виходив на двір і когось голосно посилав куди подалі, вмикав голосно телевізор, співав Розенбаума під гітару, а потім затихнув. Було якраз чверть на другу ночі.
«Оце він дарма робив…!» – відсьорбуючи чай, задумливо проказала тьотя Катя, дивлячись кудись убік.
«Ти про що? – так само задумливо запитав у неї Василь Денисович, розгортаючи цукерку «Ракова шийка від Рошен».
«Оце у ніч проти Трійці напиватися п'яним, просто неба посилати всіх, пісні горлати… Того й дивись чорти забрати можуть…»
«Тю дурна! – хмикнув Василь Денисович, – що ті чорти! Я ото думаю, що то вопще його остання гулянка, бо брати малої Гордієнчихи, як дізнаються від баби, що «городський» їхню сестру неповнолітню зваблював, так ото мало, що хату можуть підпалити, а то ж не дай Боже, і ще чогось більш гіршого утнуть. А вони ж такі… Люті! Особливо малий, отой що нежонатий Сашка. Кажуть, що то він торік Мухин дім підпалив, а цієї зими того мента з Каліновки, що до Вальки Прокопенко залицявся, завалив. Калікою ж лишився, чула?»
«Та чула! Голову йому гарно проломили… Він же ж Гальки Чумаківни чи то двоюрідний племінник, чи онук? Так вона розповідала, що ледь з того світу витягай, машину продали, корову, щоб гроші на операцію та лікування зібрати… І нащо воно їм треба каліку тепер вдома мати? Воно ж ледь ходить, дурню якусь несе і соплі носом пускає. Ото ділов наробили через ту Вальку Прокопенчиху… А вона, ця блядь, чуєш, кажуть, до Києва попхалася і там десь у стриптиз‑клубі працює! Так отой малий Сашка, який у неї закоханий був, кажуть обіцяв і до самого Києва поїхати та й усіх хахалів її перестріляти! А що він такий, він зможе! Гаряча кров…»
«Так, вони усі такі… Гордієнки…»
Та раптом поважну та неквапливу бесіду обох плисецьких старожилів перервав не такий вже і далекий дикий крик, що почувся наче знадвору.
«Що за чорт!» – так і заклякла із чашкою у руці тьотя Катя, широко розкривши вже сонні очі.
А вже за хвилину, певне, той самий «чорт» бився до них у ворота.
«Василь Денисович! Василь Денисович! Тьотя Катя‑а‑а‑а‑а… Відкрийте‑е‑е‑е‑е…»
«От сука, я йому зараз, козлу лисому, по рогах таки настучу! – рвучко схопився з місця Василь Денисович, бо впізнав голос Леся, і думаючи, що то він з п'яних очей рветься до них у господу, побіг до воріт, прихопивши із собою здоровезний дрин, яким зазвичай мішав бодягу для свиней.
Так і хотів вже угріти проміж очей, але розчахнувши хвіртку, і вже був замахнувшись, закляк, бо майже з порогу заволав до нього божевільний Лесик:
«Сто баксів, дядя Вася, сто баксів даю… відвезіть мене до Києва у лікарню…»
«Тю, та що з тобою…» – так і опустив дрина долу.
Лесик стояв проти нього геть голий і босий, загорнутий лише у нижній частині тіла у рожевий махровий рушник.
«Швидше, дядю Васю, вмираю!»
Тут вже Василь Денисович справді здивувався, бо вперше у житті чув, щоб Лесик розмовляв українською мовою.
«О! Та ти і по‑нашому вмієш, не тільки «по‑гарадському!» – усміхнувся старий плисака. «Швидше, дядя Вася, благаю!» «Так а що сталося? Чого сам не можеш їхати?» «Не можу… болить! Благаю, скоріше, бо вмру!»
Пару хвилин тому Лесик, ледь замотавшись у широкого рушника, спробував заповзти у машину, щоби чкурнути у місто. Але, коли він спробував сісти на сидіння біль такої сили пронизав усе його тіло, що очі вилізли з орбіт і він, широко роззявивши рота закричав щосили і, вискочивши з машини, як був, побіг по допомогу до сусідів, бо інстинктивно відчув, що порятунок може прийти тільки з їхнього боку.
«Двісті баксів, дядю Васю, тільки швидше везіть у місто! Благаю! Благаю! Благаю!» – тіпався у істериці, до якої, здається, й діла не було простому селянину.
«Та тихше ти, Матвієнок побудиш, – спробував заспокоїти його Василь, бо побачив, як у сусідній господі запалилися вікна і заворушилася люди, визираючи на двір, з якого долинали несамовиті Лесикові крики. – Ти краще скажи, що сталося?»
«Потім, дядю, Васю, в машині, все розкажу тільки везіть швидше… Триста баксів даю!»
Поки дядя Вася неквапливо повертався у дім, поки докладно розповідав усе дружині, поки вона теж виходила до Лесика, намагаючись випитати, що ж з ним таки сталося («живіт болить, може аппендицит!» – відбріхувався Лесик), поки вони радились, чи варто Лесика везти до Києва, чи може поїхати до Василькова, де є цілодобова лікарня, чи взагалі, просто поїхати у центр села, де були громадські телефони і спробувати викликати швидку, Лесик стояв обпершись спиною об паркан і важко дихав, дивлячись в одну точку і раз у раз промовляючи: «Швидше, благаю, швидше!»
А ще розуміючи, що від нав'язливих питань, мовляв «що з ним сталося?» йому не відв'язатися, почав у своїй свідомості якось уривчасто і непевно лаштувати «робочу версію» своєї травми.
Серед усіх варіантів найбільш «пристойною» виглядала версія, що його так – пляшкою в дупу, катували якісь умовні бандити… Що за бандити і через що катували? Оце треба було придумати, щоб хоч якось пояснити тим же ж лікарям свій безпорадний стан і причину травми…
Нарешті з воріт вийшов готовий до подорожі Василь Денисович і вони пішли до машини. Зробити це Лесю було дуже важко, але він тримався, стиснувши зуби, сопучи носом і намагаючись не закричати. Кроки робив маленькі на прямих ногах, бо його сідниці при ході страшно так і боляче спазматично стискалися (знаєте, як під час гострого проносу), намагаючись виштовхнути з організму чужорідне тіло, що засіло у прямій кишці. Але коли Лесь хоч трошки послабляв м'язове напруження сідниць, то унизу живота знову прорізався такий біль, буцім його кишки по живому розтинали тупою бритвою.
З тяжкою бідою діставшись автівки, він потроху заповз на заднє сидіння і впав на нього спиною, обережно підтягнувши ноги усередину. У той час Василь Денисович поважно і спокійно відкривав ворота.
Коли ж він, завівши двигун, почав абсолютно неквапливо, наче мав справу з нормальною здоровою людиною, до ладу розпитувати у Лесика де тут і що, то Лесик затамовуючи від болю подих, крізь зуби спершу відповідав йому, що перша передача втикається не так, як у його «Жигулях», що металобрухтом от вже другий рік стояли на подвірні їхньої господи, а по‑іншому, що ближнє світло вмикається отам, вікна відкриваються кнопками на підлокітниках, а для того, щоб дати назад треба утопити ручку коробки передач униз. Коли ж селянин абсолютно природно запитав, наче у нього за спиною не було вмираючої людини: «Скільки ж вона бере на сотню?», то тут Лесик не витримав і зашипів: «Поїхали благаю…»
І вони поїхали, але їхали не довго. Дорогою Василь Денисович разів зо п'ять, долаючи сільські перехрестя, втикав не ті передачі, різко гальмував, матюкався і автівка сіпалася, спричиняючи Лесю неймовірні страждання. Але коли вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела до сусідньої Калинівки, то селянин, трохи призвичаївшись до їзди, знову задав те саме питання: «Так що ж сталося?»
«Та то, певне, мене стара виразка шлунку прихопила, бо я «морячкиної» самогонки обпився, а може, «морячка», щось у ту самогонку підмішала… – збрехав перше, що спало на думку.
Василь Денисович, не зовсім повіривши у ту версію, байдуже знизав плечима, мовляв «не хочеш правду казати, ну то твоя справа!»
Отак лежачи на задньому сидінні, Лесик важко, уривчасто дихав ротом, тримаючись за живіт, біль у якому трохи вгамувався, аж до тієї міри, що він зміг дещо розслабити зсудомлені сідниці. І раптом він відчув, що рушник під його сідницями наче змокрів. Миттю змокрів холодним потом і Лесик, передчуваючи лихе.
«Увімкніть світло, отам, отам…» – замахав істерично рукою, вказуючи на лампочки під дзеркалом заднього виду і коли рідке світло долинуло до заднього сидіння, він побачив те, що підтверджувало найгірші його припущення. Рушник був мокрий від крові.
Піднявши перед собою руку, якою він дотикався рушника, він побачив, що вона геть темна від теплої, липкої рідини. Лесика затрусило, мов у лихоманці, і він від страху і лихого передчуття тонко і протяжно завив у‑у‑у‑у…
«Що сталося?» – байдуже обернувся Василь на ті завивання.
«їдь, блядь, швидше, йоб твою м‑а‑а‑ать! – від розпачу і страху, тикнувши йому у пику скривавлену руку, визвірився Лесик. – Йоб твою мать, муділа змієголовий, я бляа‑а‑адь вмира‑а‑аю, що не бачиш, їдь швидше‑е‑е‑е, сука‑а‑а‑а!»
Але натомість, щоб їхати швидше, Василь, навпаки зупинив машину в чистому полі, і проказавши тихо: «Та пішов ти на хуй, підарас!», вийшов з автівки, гримнувши дверима.
«Стійте, стійте! Вибачте, я не хотів! Тисячу баксів даю! Тільки відвезіть мене до Києва! Дядя Вася, я ж не хотів вас образити… Чуєте, у мене в бардачку тисяча баксів лежить… То ви візьміть їх собі… Тільки відвезіть мене! Чуєте‑е‑е‑е!»
«Гроші, синку, не все вирішують в цьому світі, ‑дядя Вася зазирнув у машину через напівпрочинене скло водійських дверцят, – ти що думав, що я за гроші то роблю? Мені просто батьків твоїх шкода, бо нормальні прості люди. І син такий, як і ти, у мене у Дніпропетровську живе. А ти оно як до мене? Та пішов ти на хуй! Хай тебе чорти забирають, підараса лисого…»
По тих словах, розвернувся геть і так само спокійно і розважливо пішов у бік села, що десь кілометри за півтора світилося своїми вуличними ліхтарями.
Гула, кружила, шаленіла буйна ніч перед Святою Трійцею. Танцювали зорі на чорному небі, гасали в повітрі тисячі демонів, відьом, вурдалаків і упирів, яким акурат перед Великими двунадесятими святами й дозволяли погуляти достоту. Але не бачили їх звичайні людські очі, бо тільки ті, що вмирали, чи були на межі, тільки ті й отримували право бачити оце піднебесне демонічне життя перед тим, як перетнути чертог потойбіччя.
Побачив його і Лесик.
Плаваючи на задньому сидінні в калюжі крові, він на якусь мить провалився у чорну прірву і прямо перед собою уздрів мерзенне свиноподібне рило страшного лисого чорта з довгими закрученими рогами.
«Велка‑а‑а‑ам!» – чомусь англійською мовою запросив його чорт до пекла, дихаючи прямо у лице зловонним самогонним перегаром. Але чорну пику нараз відсунула чиясь лагідна рука, і немов світлий образ Миколи Чудотворця з'явився перед Лесиковими очима. У тому образі, що лив довкола тихе, небесне сяйво, він впізнав самого Кобзаря у традиційному кожусі, й у такій звичній смушковій шапці з кошлатими, опущеними долу сумними вусами.
У Шевченка за спиною стояли всі ті, кого Лесь згадував у своїх земних творах, й кому «перемивав кості» у нападах брехливого свого літературного авантюризму. Були тут і Сковорода і Котляревський, і Гулак‑Артемовський з Пантелеймоном Кулішем, був сам Гоголь і Богдан Хмельницький з усіма гетьманами. Стояло за кобзаревою спиною усе славне військо запорізьке, зі своєю славною старшиною, вбраною у шати з парчі, оксамиту та дорогоцінної китайки, стояли могутні чубаті гайдамаки із висвяченими ножами навперейми, стояли сонми красивих і заможних селян, що їх виморив голодом комуністичний молох, стояли герої‑бандерівці із Степаном і Романом на чолі, стояли В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська і Василь Стус, стояли пліч‑о‑пліч всі ті, хто жив і вмирав з ім'ям Святої України на вустах. Стояли і просто дивилися на нього – жалюгідного, приреченого вмерти малороса, що із пляшкою безалкогольної «Балтики» у сраці кінчав своє мерзенне життя у калюжі крові на задньому сидінні уживаного червоного БМВ.
«На хуя ти то все писав, Лесик?» – щиро дивлячись йому у очі, прямо запитав Кобзар.
«Вибачайте, я більше не буду‑у‑у‑у! – затрусився, забився у тваринному дикому страху і передчутті суворого покарання Лесик, але було вже пізно. Зашуміло, завило, заскавчало чорне демонічне військо, заступило світлий лик Кобзаря, і уп'явшись своїми цупкими пазурами та іклами в тіло малоросійського літератора, потягло його прямо у пекло!
«Ні, ні! Я не хочу вмирати! Я не хочу в пекло! – щосили заволав Лесь і, відбиваючись від оскаженілих вурдалаків, замахав руками і ногами, намагаючись пригадати «Отче наш!»
Дата добавления: 2015-09-05; просмотров: 42 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Глава шоста | | | Глава восьма |